Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллебек.
Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллебек.

Українцем бути небезпечно

Протягом декількох століть українці, разом з державоутворюючою нацією, розбудовували і розбудовують Росію як суверенну та могутню державу. Внесок українства в цей процес є неоціненним. Мільйони з них поклали життя на олтар соціальних, економічних та політичних експериментів. Здавалося б цього достатньо, щоб зайняти гідне місце в соціально-політичній і етнокультурній структурі російського суспільства. Але цього не сталося. Достатньо лише проаналізувати нижченаведені дані, щоб зрозуміти: українцям в Росії не дуже й то затишно. Таблиця № 1. Динаміка змін чисельності росіян і українців в Росії протягом 1897 - 2010 рр. (див. внизу)

 І якщо, зменшення чисельності на початку ХХ ст. викликані створенням в межах радянської імперії української сателітної республіки, то зміни на початок ХХІ ст. мають інший характер. Останні можливо порівняти лише з трагічними втратами часів Великого Терору та Голодомору в Україні і на Кубані, коли мільйони українців заплатили своїм життям за те, що не сприймали соціально-економічних знущань більшовицької влади. Такі зміни свідчать - українцем бути не просто важко, українцем бути небезпечно і це спонукає приховувати національність. Це є ганебною тенденцією для країни, еліта якої претендує на окреме місце в цивілізаційному розвитку людства. Не дивлячись на те, що навіть за умов різкого скорочення, українці є третьою національною групою в Росії, поступаючись лише росіянам і татарам, Діаспора не має адекватної підтримки з боку держави. При наявності декількох десятків створених на громадському ентузіазмі міських і регіональних національно-культурних громад у 58 регіонах, вона мала лише одну бібліотеку (БУЛ), Культурний центр у Москві, декілька недільних шкіл та факультативні програми з вивчення мови в регіонах (Москві, Томську, Башкортостані, Республіці Комі, Ханти-Мансійському окрузі). А у селі Золотоношка Республіки Башкортостан - єдиний в Росії комплекс дитячий садок - школа, де всі діти вивчають українську. В 9 з понад 1000 ВУЗів Росії їх рідна мова викладалася в складі блоку слов'янських мов на факультетах філології… Фактично легше перерахувати чого українство в Росії не має, ніж вказати, що в нього є. Немає в українців Росії власної системи освіти всіх рівнів і національної Церкви, ледве животіє друковане слово, культурний розвиток носить локальний характер. Дана проблема настільки важлива, що давно вийшла за межи Росії. «Хочу запевнити, що я уважно спостерігаю за цими процесами і доношу свою відповідну стурбованість російській владі, особливо стосовно сфери освіти, - заявив в січні 2011 р. Верховний комісар у справах національних меншин ОБСЄ Кнут Воллебек, - ще у 2009 році я провів дослідження освітньої ситуації з українською меншиною в Росії, що здійснювалося одночасно з дослідженням освітньої ситуації російської меншини в Україні. Рекомендації доповіді містять конкретні кроки для покращення доступу та якості багатомовної освіти для української етнічної громади, а також інших національних меншин. Я сподіваюся досягти подальшого зрушення у втіленні зазначених рекомендацій російськими освітніми властями у цьому році. Я також доніс висновки і рекомендації дослідження як до українського, так і російського урядів і закликав їх оприлюднити». Звертаємо увагу, що рекомендації надавалися ще в 2009 р., зараз же середина 2011 р. - пройшло достатньо часу щоб виправити ситуацію, звісно, якщо є на те політична воля. Не надає оптимізму і існуюче правове поле, що регламентує діяльність Діаспори. Маємо на увазі Федеральний Закон «Про національно культурні автономії» від 17 червня 1996 р., в першу чергу в частині прав ФНКА. Так, згідно ст. 4, з одного боку громадяни РФ мають право не лише на національну самобутність, а й на всебічну підтримку цього прагнення від держави. З іншого, згідно ст. 6., питання реорганізації та ліквідації делегуються іншому закону - «Про громадські об'єднання» прийнятому 14 квітня 1995 р. Це, в свою чергу, призводить до ряду правових колізій, оскільки статтями 42 - 44 в правове поле діяльності НКА вмонтовуються юридичні норми, що не регламентуються законом про національні автономії. Це збільшує навантаження на обов'язки членів подібних об'єднань. Так, згідно ст. 16, вищевказаного акту забороняється створення та діяльність громадських об'єднань, цілі і дії яких спрямовані на здійснення екстремістської діяльності. Законом «Про протидію екстремістській діяльності» від 27 липня 2006 р. екстремізм виписаний в загальних рисах, що провокує бажання використати це виходячи з політичних мотивів. Як приклад, документом екстремістським вважається «збудження соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі та пропаганда винятковості, зверхності або неповноцінності людини за ознакою його соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності, або ставлення до релігії». На наше глибоке переконання саме такі загальні визначення виштовхують НКА на слизьке поле, де нема чіткого визначення різниці між «національною самобутністю» та «пропагандою національної винятковості». А в комплексі з визнанням особливої ролі православ'я та РПЦ в історії Росії (згідно закону «Про свободу совісті та релігійних об'єднань» від 26 березня 2000 р.) ставить поза законом і релігійні традиції українства - належність до УПЦ, УАПЦ та УГКЦ. Все це надає можливість використовувати ті ж ст. 42 - 44 закону «Про громадські об'єднання» виключно в політичних цілях, спрямовуючи їх дію на обмеження національно-культурних прав Української Діаспори. Тобто українці в Росії знаходяться під постійним етнополітичним та правовим тиском. А пам'ятаючи про те, що державницькою традицією Росії є апологетика «міцної руки», можемо стверджувати - дотримання прав і свобод Української Діаспори в Росії критично залежне від політичної кон'юнктури та «доброї волі» влади, що вочевидь не відповідає стандартам в царині прав людині, які існують в країнах сталої демократії. Проте всього цього впритул не бачать можновладці, стверджуючи, що це самі українці такі інертні та байдужі до власної культури та історії, що не набереться й десятка тих, хто бажатиме знати і пам'ятати якого він роду племені. Останнє твердження є блюзнірством. Наголошуємо, протягом останніх двадцяти років Українська Діаспора в Росії зазнавала шаленого тиску з боку влади як на офіційному, так і неофіційному, побутовому рівнях. Наведемо факти, що є підтвердженням цього. І. Неадекватне та вибіркове карне переслідування В цьому ряді - вибірковості та неадекватності у застосуванні правових норм стосовно українців в Росії були події навколо заступника голови Організації українців Росії (ОУР), голови ради Бібліотеки української літератури в Москві (БУЛ), члена Комісії з прав людини та громадянина Всесвітнього конгресу Українців (ВКУ) Юрія Кононенка. Вперше під прискіпливе око митної служби він потрапив 1 травня 2007 р. Тоді посиленим нарядом митників та міліції активіста українського руху було знято з потягу Київ - Москва та обшукано в приміщенні Володарського митного пункту Брянської митниці. Що ж небезпечного було знайдено? Як пояснював згодом потерпілий, ще у вагоні потягу підозрілим для представників контролюючих органів здався примірник книги за авторством … О. Гончара. Згодом список поповнився. У заступника голови ОУР було вилучено для експертизи 28 компакт-дисків з відеопрограмами, 2 флеш-карти та ксерокопії статті «Ні - убивствам і розправам» з газети «Літературна Україна» за 15 лютого 2007 р. На флеш-картах містились записані керівником Центру комп'ютерних технологій Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України Л.І. Костенко презентації та пов'язані з ними комп'ютерні файли з історії та культури України, бібліотечної справи, фрагменти (зразки) баз даних НБУ та комп'ютерні програми для роботи з ними, а також резервні копії баз даних Бібліотеки української літератури в Москві. Прикметно, що ні тоді, ні згодом будь яких пояснень правозахисник не отримав. Наступного разу, вже 10 травня 2009 р. представники прикордонної служби ФСБ Росії не дозволили в'їзд на територію Російської Федерації першому заступнику голови Об'єднання українців Росії громадянину України Юрію Кононенку, який повертався до місця постійного проживання в Москві. Як зазначалося у Заяві Правління Об'єднання українців Росії та Правління федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКАУР) з огляду на те, що Ю. Кононенко мешкає в Москві ще з 1961 р. і має виданий в належному порядку дозвіл на постійне проживання та посвідчення на проживання, данні дії не можливо кваліфікувати інакше як політичне переслідування активістів українських організацій Росії. І в цьому випадку представники прикордонної служби ніяк не мотивували свої дії, а лише повідомили, що компетентними органами РФ в'їзд на територію Росії Ю. Кононенко заборонено. Більш детально за наступними посиланнями:

1. Звернення Комісії Людських і Громадянських Прав Світовового Конгресу Українців до Президента Росії: http://kobza.com.ua/content/view/2068/56/

2. Заместитель председателя Объединения украинцев РФ обвинил россиян в упадке украинской библиотеки в Москве и думает, что пострадал за свои слова: http://ru.tsn.ua/ukrayina/odnogo-iz-liderov-ukraintsev-rossii-ne-pustili-v-moskvu-iz-za-biblioteki.html

3. Громадянину України заборонили в'їзд у РФ, де живе його сім'я: http://www.unian.net/ukr/news/news-315573.html

ІІ. Замахи на життя активістів українського культурно-просвітнього руху

Жахливою реальність повсякденного життя активних учасників просвітницького та релігійного руху українців в Росії стали замахи на їх життя. Першим в цьому ряді був відомий релігійний діяч о. Адріан. На керівника єдиної на той час активно діючою релігійної громади УПЦ КП в підмосковному м. Ногінську 17 січня 1998 р. було здійснено замовний напад. На Київському шосе у Підмосков'ї на автомобіль ГАЗ 2410, в якому знаходився владика, наскочив інший. За словами Митрополита «…його автомобіль, за кермом якого був водій, зіштовхнувся з автомобілем з виключеними фарами, що їхав по смузі зустрічного руху. У машині, якою був зроблений наїзд, були знайдені міліцейська паличка (жезл), кашкет та інші ознаки приналежності водія до міліції. Водій, що здійснив згаданий вище наїзд, за офіційною версією, помер наступного дня у лікарні. Обидві машини в результаті лобового зіткнення були повністю розбиті, але архієпископ Адріан не постраждав. З його слів, кримінальне розслідування у цій справі не проводилося. І це не поодинокий випадок. В 2003 р. вікарій московської парафії Святого Ігнатія Богоносця Єпископа Антіохійського Олександр Сімченко (УГКЦ) був вперше побитий невідомими у поїзді Івано-Франківськ - Москва. «Невідомі» забрали з його речей документи, святі судини тощо. Як наслідок - о. Олександр провів декілька тижнів в лікарні, а кримінальна справа за фактом побиття так і не була відкрита. Після того він був побитий ще 5 (!) разів. Проте винних так ніхто і не знайшов, чи не шукав. Безкарність провокує злочини. Пройшло декілька років і вже в іншому місці, інша яскрава особистість відчула на собі - бути українцем в Росії небезпечно для життя. 19 липня 2006 р., в м. Тула на голову Ревізійної комісії ФНКАУР Н. Ковальову було здійснено замах на вбивство. О десятій годині ранку на неї напали двоє невідомих та жорстоко її покалічили. Металевим прутом, який знайшли близько місця нападу, їй розтрощили лице, ледве не вибили праве око, зламали зуби. Крім того, падаючи, Наталя вдарилась потилицею об трубу - удар пішов навскіс, стесавши шкіру з третини голови. Від ударів в лице кістки черепа були зламані, у мозку - внутрішній крововилив. Жодних речей нападаючі не забрали. Н. Ковальова не пам'ятає всього, але судячи з характеру ударів, синців на руках та ногах, вона захищалась, чим врятувала собі життя. Три доби вона лежала в реанімації і боролась за життя. Вражає не лише та звіряча жорстокість, з якою «навчали» активного учасника українського громадського руху в Росії. Приголомшує і можливий привід до цього. За словами близьких потерпілої, напередодні, 15 липня, вони улаштували прослуховування українських пісень при частково відкритих вікнах. З якого року ці думки? Що наштовхнуло на них? Скоріш за все те, що згодом, 25 серпня 2006 р., в офіс Н. Ковальової приходив офіцер ФСБ та мав бесіду з чоловіком потерпілої. Ось як змальовує цю зустріч В. Сенишин: «…приємно розмовляли аж 2,5 години. В основному його цікавило те, чи не має наша тульська українська громада фінансової допомоги з України, від інших діаспор або від сторонніх організацій та людей. Наприкінці цієї довгої розмови я втратив терпіння та запитав його, що конкретно йому від мене треба. На що він, відвівши очі, відповів, що в останній час офіси громадських організацій використовуються для своїх цілей міжнародними терористичними організаціями». У лютому 2010 р. у Єкатеринбурзі було побито заступника голови міської Української національно-культурної автономії професора медицини Миколу Кернесюка, якому на момент нападу було 71 рік. Злочинців досі не знайдено, та мабуть ніхто й не шукав. Впевнені - це ще одне попередження Українській Діаспорі в Росії. Більш детально за наступними посиланнями:

1. Як в Тулі ледь не вбили і страшно покалічили голову Ревізійної комісії Федеральної національно-культурної автономії українців Росії: http://kobza.com.ua/content/view/1565/75/

2. Про низку замахів на життя керівників українських громадських і релігійних організацій РФ: http://maidan.org.ua/static/mai/1170833383.html

3. Звернення до Ради ОУР від члена ОУР Василя Коломацького (Канада) від 14 березня 2007 р.: http://kobza.com.ua/content/view/1818/34/

4. Дзвони тривоги: звернення до кожного : http://kobza.com.ua/content/view/1774/58/

ІІІ. Вбивства активістів українського культурно-просвітнього руху

Конституцією РФ кожному громадянинові гарантується право на життя. Але, як свідчать факти, по відношенню до українців ця правова новела не працює. 19 листопада 2002 р. в м. Тейково перед дверима власного дому пострілом в голову було вбито заступника голови Іванівської регіональної організації української культури «Мрія» В. Побурного. Володимир Побурний в свої 32 був бізнесменом і очолював фірму «Заповіт» (м. Іваново). Опікувався недільною школою і Товариством української культури «Мрія», ініціатором створення яких він і був. Зацікавившись діяльністю Ліги українських меценатів, хотів вступити до неї. Пан Володимир був на творчому злеті - мав намір встановити премії для призерів Третього міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, але не встиг. Якою ж була реакція влади на вбивство? На жаль типова - мотивів злочину не було встановлено. Більше того справу призупинили рішенням Тейковской прокуратури на підставі ст. 208 ч. 1 КПК РФ «за неустановлением лица, подлежащего привлечению в качестве обвиняемого». Не знайшли винних і у вбивстві А. У. Криля. 1 квітня 2004 р. у Владивостоці на Анатолія Уляновича, голову першої зареєстрованої на Далекому Сході парафії Української православної церкви Київського патріархату та члена реєстраційної «двадцятки», було вчинено напад, завдано тяжких травм від яких він помер. Лікар за фахом, Анатолій Кріль створив і багато років очолював відомий у Приморському краї український хор «Горлиця», був організатором та натхенником українського громадського та культурного життя на Далекому Сході. Ось як сам А. Криль в інтерв'ю офіційному сайту Української Всесвітньої Координаційної Ради звітував про досягнення найвіддаленішої української спільноти: «… в кожному місті і в кожному районі нашого краю є українські громади. Ми маємо чудові творчі колективи, які не соромно показувати ні в Києві, ні в Москві. Ми самі перекладаємо українцям документи, намагаємося допомогти в тлумаченні тих чи інших норм законів». В найближчих планах Анатолія Уляновича було проведення Міжнародного фестивалю української культури у Владивостоці, створення українського театру. Але активна просвітницька діяльність наштовхувалась на шалений опір. Не знайшла підтримки у владних коридорах ідея створення приходу Миколая Чудотворця УПЦ (КП) в місті. Причина - мер своїм обранням завдячував РПЦ. Представник же останньої місцевий владика архієпископ Владивостоцький і Приморський Веніамін (Пушкар), категорично заявляв, що українська церква тут, в його парафії, може бути тільки через його труп. Напевно саме тому, що вбивство А. Криля, пов'язують з його релігійною діяльністю, лише після втручання української спільноти і за допомогою Посольства України в Росії було скасовано постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, винесену за фактом загибелі А. Кріля, і порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 105 ч. 1 Кримінального кодексу Російської Федерації (вбивство). Щодо посадових осіб Первореченського районного управління внутрішніх справ м. Владивосток, які прийняли рішення про відмову у порушенні кримінальної справи, проводилася службова перевірка. Але на цьому все - як і в попередніх випадках жодного результату. 24 грудня 2006 р., через п'ять місяців після замаху на Н. Ковальову, в м. Тула було вбито її чоловіка - члена Ради Об'єднання українців Росії, голову Тульської регіональної організації «Батьківська стріха» В. Сенишина. Народився Володимир Сенишин у Росії, був сином політичного засланця Івана Сенишина, арештованого на другому курсі Львівського медичного інституту і висланого на Північ за український націоналізм. З дитинства Володимир любив музику, закінчив музичну школу за фахом «скрипка», а потім музичне училище. Згодом закінчив будівельний інститут і став інженером-проектувальником. У 90-х роках займався бізнесом. Пізніше, переїхав у місто Тулу, де був засновником обласної української організації, обирався членом Ради ОУР, активно підтримував Помаранчеву революцію в Україні. І саме ця просвітницька та політична діяльність стала причиною того, що його було вбито - жорстоко забито. «…Очевидці повідомили, що двоє спортивного вигляду молодиків у темному одязі вибігли за Володею з-під арки нашого будинку № 170 з битами в руках, - згадувала про ті жахливі події його дружина, - Володя вискочив з арки на дорогу, він кричав і намагався вибігти на світло, до людей. Було слизько, схоже він посковзнувся на льоду. Переслідувачі наздогнали його, звалили з ніг і стали бити. Це відбувалося на очах багатьох людей, які виходили з трамвая і з прохідної Тульського патронного заводу імені Сергія Кірова, що розташований саме напроти нашого будинку. Ці двоє завдали удари «битами» по голові Володі і швидко утекли. Я підбігла до Володі і, не вірячи своїм очам, обережно взяла його під голову, що лежала на льоду в калюжі крові. Згадала слова Володі, який розповідав про те, як рятував мене - він тримав мою голову і, дивлячись на моє розірване обличчя, кричав: «Дихай ротом, Наташа! Дихай ротом!». І я теж стала кричати йому: «Дихай, Вовка! Дихай!...». Як і вищеописані, не дивлячись на численні звернення до вищого керівництва країни, даний злочин не був розкритий. Більш детально за наступними посиланнями:

1. Про останній день життя і підле убивство улюбленого розповідає його дружина Наталя Ковалёва, що стала вдовою в минулу неділю http://kobza.com.ua/content/view/1680/36/

2. Вшанування пам'яті Володимира Сенишина в Тулі : http://kobza.com.ua/content/view/3771/76/

3. Справи убивств українських активістів : http://kobza.com.ua/content/view/3752/56/

4. Українців Росії вбивають : http://kobza.com.ua/content/view/2179/98/

5. Про Анатолія Криля : http://kobza.com.ua/content/view/1678/61

ІV. Ліквідація ФНКАУР

Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії» постала на установчому з'їзді 27.03.1998 р. Рішення про це приймали делегати чотирьох регіональних національно-культурних автономій: Регіональної Української національно-культурної автономії, Національно-культурної автономії українців Камчатки, Регіональної української національно-культурної автономії Ханти-Мансійського автономного округу і Національно-культурної автономії українців Республіки Карелії. 24 листопада 2010 р. рішенням Верховного Суду РФ за клопотанням Мінюсту Росії ФНКАУР було ліквідовано. Виникає питання - чому організація, яка представляла інтереси українців в Росії, потрапила під караючий меч російської Феміди? На думку Ради керівників українських громадських організацій Росії це було логічним продовженням загальнодержавного цькування українства в Росії, як помста за її активну підтримку Помаранчевої революції і нової влади в Україні. В рамках даної кампанії було «зачищено» Бібліотеку української літератури в Москві, відбувалося переслідування її провідних працівників протягом 2006 - 2007 рр., закрито Український освітній центр в Москві при середній школі №124 у 2008 р., оголошено персоною нон-грата активіста українського культурно-освітнього руху в Росії, творця Бібліотеки української літератури в Москві Юрія Кононенка (2009 р.), здійснено тотальну ангажовану перевірку Міністерством юстиції РФ діяльності Федеральної національно-культурної автономії українців Росії, Об'єднання українців Росії, судове переслідування Міністерством юстиції РФ Федеральної національно-культурної автономії українців Росії з метою її ліквідації протягом 2009-2010 рр. Безпосередня ж ліквідація Автономії відбувалася в декілька етапів. Спочатку розпорядженням Мін'юсту від 19.10.2009 р. було призупинено роботу національно-культурної автономії. Що мало наслідком, згідно законодавства Росії, заборону на будь яку діяльність. Наступним кроком стала заяв якогось «пильного» Н.В. Журавльова. В ній доносилося, що «... В. Семененко, представляя украинские общественные организации России от имени «ФНКА УР», регулярно принимает участие в мероприятиях организуемых зарубежными неправительственными структурами - «Украинской всемирной координационной рады», «Всемирного конгресса украинцев», по вопросам состояния украинской нации. Лидеры указанных организаций выступают с позиции национализма и сепаратизма... Деятельность В. Семененко... направлена на пропаганду превосходства украинской нации...». А тому «...деятельность «Федеральной национально-культурной автономии украинцев России» направлена на дискредитацию проводимого руководством России политического курса по межнациональному единству и в своей деятельности несёт угрозу существующему конституционному строю...». Після цього 9 лютого 2010 р. Мін'юст виніс попередження ФНКАУР, згідно якому організація порушила цілу низку статей «Про громадські об'єднання», а тому має бути ліквідована. Не вплинула на таке рішення і відповідь керівництва автономії. Останні наголошували: «В. Семененко як фізична особа на прохання редакції Радіо «Свобода» дав коментар по телефону, що аж ніяк не може вважатися організацією і проведенням Автономією публічного заходу, після призупинення діяльності Автономії 19.10. 2009 р. В. Бабенко і В. Семененко на підставі власних заяв рішенням оргкомітету науково-практичної конференції 27.10.2009 р. були виведені з оргкомітету, і Автономія як юридична особа не мала жодного відношення до організації і проведення конференції 11.11.2009 р., про що свідчать протоколи оргкомітету і опубліковані матеріали конференції (були передані в суд); попередження винесено через три місяці після проведення конференції, цілком достатній час для перевірки всіх матеріалів, 26.11.2009 р. Автономія жодних заходів не організовувала і не проводила, про що кажуть свідки, і відсутність доказів з боку Мін'юсту про проведення Автономією таких заходів». Проте суд мав власну позицію, яка перекреслювала будь які перспективи організації, що потрапила під коток правосуддя: «... суд считает установленным факт участия сопредседателя Автономии в публичном выступлении на Радио Свобода... Факт того, что 26.11.2009 г. сопредседатель Автономии Семененко В.Ф. представляя Автономию руководил мероприятием, посвященным памяти жертв голодомора не нашел своего подтверждения в ходе судебного разбирательства не может служить основанием для признания предупреждения незаконным. При таких обстоятельствах, суд приходит к выводу, что у Министерства юстиции РФ имелись основания для вынесения предупреждения». І на підставі «вичерпних» доказів національно-культурну автономію було ліквідовано. Звісно ж вже традиційно українці Росії зверталися з клопотаннями до всіх можливих інституцій та інстанцій, і так само традиційно це не мало жодних наслідків. Крім звісно ж посилення тиску на ще існуючі організації Української Діаспори в Росії. Більш детально за наступними посиланнями:

1. Ландшафт в ОУР після ліквідації ФНКАУР: http://kobza.com.ua/content/view/3637/34/

2. О насущной необходимости ликвидации общероссийского общественного объединения - Федеральной национально-культурной автономии украинцев России: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/4b9d84ff4bea1/

3. Кто и зачем преследует украинские организации России накануне визита Д.А. Медведева в Киев? (Заявление ФНКАУР): http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/4bf1314807c6a/

V. Спроба ліквідації ОУР

Паралельно зі знищенням ФНКАУР відбувалася спроба ліквідації іншої організації українства в Росії - ОУР. Так, Міністерство юстиції Російської Федерації звернулося до Верховного Суду РФ з проханням ліквідувати Об`єднання українців Росії. Про це йшлося у відповідній позовній заяві. У документі наголошувалося, що, відповідно до наказу Міністерства юстиції РФ від 22 липня 2009 р. № 223 «Про проведення планової перевірки Загальноросійської громадської організації «Об`єднання українців Росії», у період з 10 по 29 серпня 2009 р. Міністерством юстиції РФ проводилася планова перевірка відповідності діяльності організації статутним цілям і чинному законодавству, за результатами якої складений акт від 7 вересня 2009 р. У результаті проведення перевірки було встановлено, що, на порушення п. 2 ст. 15 Конституції Російської Федерації, ОУР не дотримується положень чинного законодавства і власного статуту. Повідомлялося, що на підставі виявлених порушень, керуючись положеннями ст. 42 федерального закону від 19.05.1995 р. № 82-ФЗ «Про громадські об`єднання» Мін'юстом Росії на адресу організації внесено подання від 14.09.2009 р. № 15/11420-ЮЛ, що зобов`язує усунути виявлені порушення до 1 листопада 2009 р. При цьому в Мін'юсті РФ заявляли, що акт перевірки організації і виявлені при цьому порушення організацією не були оскаржені, і вказані у поданні порушення організацією не були усунені у встановлений термін. Тому Міністерство юстиції Російської Федерації своїм розпорядженням від 19.11.2009 р. № 4581-р припинило діяльність організації на строк до 2 травня 2010 р. Поруч з цим, в цьому ж таки документі, повідомлялося, що 16 березня 2010 р. організація повторно надала до Мін'юсту Росії інформацію на акт перевірки від 7 вересня 2009 р., згідно з якою вона врахувала зауваження Мін'юсту Росії і зобов`язалася надалі вимоги чинного законодавства не порушувати. Проте у наданих організацією рішеннях відсутні відомості про осіб, які були присутні на засіданнях, а також відомості про результати голосування, у зв`язку з чим неможливо встановити його правомочність відповідно до пункту 5.5 статуту. А далі процес пішов вже за знайомою схемою - Мін'юстом 11 листопада 2010 р. винесено письмове попередження. Проте це попередження повернулося з відміткою пошти «вибуття адресата». Це в свою чергу, на думку звинувачення, виявило ще одне порушення - організацією не представлені необхідні документи для внесення змін у відомості про адресу. А тому повідомлялося, що таким чином, організацією неодноразово і грубо були порушені положення Конституції і законодавства Російської Федерації. І лише тому Міністерство юстиції РФ просить ліквідувати Загальноросійську громадську організацію «Об`єднання українців Росії» і її структурні підрозділи з виключенням з єдиного державного реєстру юридичних осіб». Як бачимо в обох випадках в основу процесу ліквідації українських легальних організацій покладалися суто формальні організаційні помилки, які кваліфікувалися як груба неповага до Закону. Проте справжні причини в іншому. Про що і «доповів» міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров під час прес-конференції в Москві, відповідаючи на запитання українських журналістів: «Была закрыта деятельность ФНКА УР, поскольку ее руководство вело работу не по решению культурных и образовательных вопросов и по реализации соответствующих проектов, как об этом заявлялось в ее уставе, а вело, в общем-то, политическую деятельность». Тобто шаровари і жодних прапорів… Більш детально за наступними посиланнями: 1. Мін'юст проти ОУР : http://kobza.com.ua/content/view/3712/1/

2. Відкрите звернення читачів сайту «Кобза - українці Росії» до президентів Росії і України - Дмитрія Медведєва і Віктора Януковича - з приводу останніх утисків українських організацій у Росії : http://kobza.com.ua/content/view/3693/1/

3. Заява Правління Об'єднання Українців Росії та Правління Федеральної Національно-Культурної Автономії Українців Росії : http://kobza.com.ua/content/view/3704/1/

4. Російська влада не дрімає : http://kobza.com.ua/content/view/3718/1/

VI. Тиск на Бібліотеку української літератури в м. Москва

Вже багато років в м. Москва функціонує Бібліотека української літератури. Установа має державний статус, оскільки серед її засновників є і Московська мерія. Бібліотечний фонд налічує понад 50 тис. екземплярів, 80% яких - українською. Мета даного закладу, як і будь якої бібліотеки - Просвіта. Але даний напрямок діяльності, як вже неодноразово наголошувалось, є критично ризикованим в Росії, особливо якщо учасниками його є українці. БУЛ зазнавала нищівного удару репресивного апарату сучасної Росії двічі. Вперше її було «зачищено», протягом 2006-2007 рр. Тоді ж відбувалося переслідування її провідних працівників. Як наслідок заклад втратив велику частину фондів, в першу чергу періодичних видань. На макулатуру були здані комплекти таких видань як «Демократична Україна», «Голос України», «Урядовий кур'єр», «2000», «День», «Дзеркало тижня», «Літературна Україна», «Культура і життя». Знищено окремі раритетні примірники українських газет ХІХ-ХХ століть, газети української діаспори Росії та інших країн, що зберігалися у відділі російської україніки, примірники часопису «Український огляд», який видавався багато років російським та українським публіцистом О. Руденком-Десняком. Було змінено і керівництво. Вдруге БУЛ опинилася в центрі уваги 23 грудня 2010 р., коли відділ боротьби з екстремізмом МВС РФ під час обшуку вилучив з Бібліотеки української літератури в Москві більш як 50 книг для проведення психолого-лінгвістичної експертизи. Працівники міліції в електронному каталозі набрали слово «націоналізм» і вилучили всі видання, в яких було виявлено це слово. 24 грудня посол України в РФ Володимир Єльченко заявив, що книги з бібліотеки вилучені в рамках кримінальної справи за фактом розповсюдження екстремістської літератури. А 26 грудня директор бібліотеки Н. Шаріна повідомила, що після цього бібліотека опечатана і закрита. За її словами, 24 грудня в бібліотеці відбувся другий обшук, у результаті якого були вилучені жорсткі диски з комп`ютерів, а також читацькі квитки. Як офіційно заявляла директор бібліотеки при другому обшуку правоохоронці спочатку підкинули пакунок невідомої літератури, а потім «вилучили» його як «доказ» і склали відповідний протокол. Бібліотека була закрита до Нового року. Однак 12 січня 2011 р. в Міністерстві закордонних справ України повідомили, що Бібліотека української літератури в Москві повністю відновила роботу в звичайному режимі. 13 січня міністр закордонних справ Сергій Лавров заявив, що МЗС РФ зацікавлений у роботі Бібліотеки української літератури в Москві: «Бібліотеку української літератури ніхто не закривав. Там дійсно було вилучено кілька книг, які зараз вивчаються на предмет нашого законодавства, яке забороняє розповсюдження націоналістичних ідей». Але вже 14 січня стався новий наліт, під час якого правоохоронці конфіскували чотири сервери і завдали фізичних травм директору бібліотеки. «Обыск проводили те же сотрудники 11-го отдела МВД по борьбе с экстремизмом. В прошлый раз изъяли системные блоки сотрудников, сейчас забрали четыре блока сервера, обслуживающего библиотеку», - поінформувала директор БУЛ, і далі продовжила, - Меня толкнули в моем кабинете, причем никаких оснований для этого абсолютно не было, я упала на пол и получила ушибы. Мы вызвали «скорую помощь», врачи поставили диагноз «гипертонический криз» и хотели отправить в больницу. Толкнул меня сотрудник, как оказалось, подполковник. Он вел себя неподобающим образом, что было, кроме всего прочего, психологическим давлением, которое перешло в физическое воздействие». При цьому директор бібліотеки відзначила, що кримінальну справу за фактом розповсюдження екстремістської літератури в бібліотеці не закрито. Так що ж шукала і що знайшла міліція? Про це дізнаємося від тих кого допитували за матеріалами справи. «Список запрещенной литературы немалый - примерно 70 наименований периодических изданий, - пригадує А. Ісаєнко в листі до інтернет-видання «Кобза», - Все книги не пронумерованы, а отделяются одна от другой с помощью тире. Не помню всех, но речь там шла о Степане Бандере, Романе Шухевиче, Дмитрии Донцове, ОУН-УПА. Меня поразило, что среди запрещенных авторов есть и глубокоуважаемый современный украинский поэт Дмытро Павлычко.» І не лише останнє викликає питання. Як відомо в Росії на законодавчому рівні існує список забороненої до розповсюдження літератури. На даний момент це понад 900 видань. В першу чергу це книги російських шовіністів, лівих радикалів, крайніх ісламістів і Свідків Ієгови. В даному переліку немає жодної книги, яка мала б хоч якесь відношення до українського націоналізму. На якій же підставі були вилучені праці українських політиків і літераторів? Напевне питання риторичне. І ще один цікавий факт. Як і у багатьох подібних випадках не обійшлося без «сигналів обуреної громадськості». Дозволимо процитувати собі лист такого собі С. Сокурова: «Равновеликая (если не большая) масса украинской литературы от Шевченко до ныне здравствующего Павлычко «оспiвувала» русофобство во всех формах, всеми жанрами, талантливо, заразно, прививала ненависть к «москалям», а последние 20 лет «твори», наполненные ненавистью ко всем явлениям русскости, хлынули потоками и, при частых переизданиях всего того, что написано за век украинской эмиграцией, затопили, заглушили всё позитивное в украинской книжке… Ярчайшая из таких книг была выложена при радостной встрече в БУЛ одного из самых записных врагов России, Дмытра Павлычко - стихотворный панигирик Дудаеву и Басаеву, другим чеченским головорезам. Имей такое место где-нибудь во Львове или пусть даже в Киеве, какой спрос? «Незалежные» лидеры нации прививают «незалежные» чувства и взгляды своим подданным - с определённым прицелом. Но ведь БУЛ находится на русской земле, её читатели - граждане России, в основном! Значит, уникальное учреждение культуры, которое содержится на русские рубли, участвует в воспитании врагов России? Да, умом Россию не понять». Напевно краще і не пояснити причину такої уваги до БУЛ з боку органів, що опікуються питаннями екстремізму в Росії. Щодо нинішнього стану справ у БУЛ краще ніж її очільник навряд чи хто може сказати: «Робота бібліотеки і кримінальна справа - це два паралельні процеси, - говорить Н. Шаріна, - Ми (співробітники бібліотеки) проходимо у цій справі як свідки, і вона порушена стосовно невстановлених осіб. Бібліотека працює, слідчі теж працюють». Більш детально за наступними посиланнями:

1. Відкрите звернення читачів сайту «Кобза - українці Росії» до президентів Росії і України - Дмитрія Медведєва і Віктора Януковича - з приводу останніх утисків українських організацій у Росії : http://kobza.com.ua/content/view/3693/34/

2. "Местные", протестуя против юбилейного вечера украинского поэта, облили ступени библиотеки ядовитой жидкостью от тараканов : http://www.novayagazeta.ru/data/2007/11/26.html

3. Читатель рассказывет о допросе по делу «об экстремизме в БУЛ»: http://kobza.com.ua/content/view/3775/34/

4. Читачів БУЛ викликають в ФСБ на «бесіди»: http://kobza.com.ua/content/view/3746/34/

VIІ. Закриття українських шкіл

«Історичний досвід показує, - стверджував С. Паняк у своїй доповіді на Конференції КЛГП, ІХ Конгрес СКУ у серпні 2008 р., - що діаспора не може зберегти свою національну ідентичність на протязі багатьох років без своєї церкви і школи». Щодо Церкви ми вели мову вище. А як справи зі школою? Згідно вказаному документу не дуже вже й гарні. «Реальні успіхи в українському шкільництві сьогодні має, як виключення, Василь Бабенко в Башкортостані, є спроби створення українських класів у Москві, де проживають сотні тисяч етнічних українців. Крім того «на догоду федеральному керівництву ОУР, звітуючи у Москві, свої напівлегальні гуртки представляли як українські школи» - запевняв доповідач. І саме тому, ще принизливішим для українства в Росії став процес закриття українських шкіл. У 2008 р. було закрито Український освітній центр у Москві при середній школі №124. Подібне відбувалося і в інших містах Росії. Так, ще донедавна і в Санкт-Петербурзі, і в Воронежі були українські школи. Сьогодні жодної такої школи хоча б із факультативним викладанням української мови там немає. Не менш вражаюча картина і в одному з найбільших регіонів Росії за чисельністю українців - Тюменському. Перша українська недільна школа (УНШ) в Тюменській області була організована культурно-просвітницьким товариством «Українська родина» міста Сургута Ханти-Мансійського автономного округу в 1992 р. Заняття в українській недільній школі проводилися один раз на тиждень, (в неділю) по 3-4 години у чотирьох вікових групах, де вивчалися українська мова і література, історія та географія України, народознавство. Якщо в середині 90-х років кількість учнів УНШ сягала майже 100 осіб, то згодом зменшилася вдвічі. За всі роки роботи УНШ більше п'ятдесяти учнів виїхали в Україну для навчання, а після закінчення залишилися там працювати. В місті Нижнєвартовську Ханти-Мансійського автономного округу на базі середньої школи №30 з 1993 р. проводився педагогічний експеримент. Всі діти, які побажали вивчати українську мову, почали займатися по спеціальній програмі з першого класу. Для викладання української мови використовувалися типові програми, розраховані на навчання з 1-го по 4-й класи, українські підручники, плани, оскільки адаптованих методик і посібників не було. Оплата праці проводилася на загальній основі, як учителів додаткової освіти. В чотирьох групах проводилося вивчення української мови, читання та позакласна виховна робота. На базі українського відділу центру національних культур адміністрації міста Ялуторовська Тюменської області шість років (з 1996 по 2002 р.) проводилися заняття в недільній школі «Веселка». При культурно-просвітницькому товаристві «Дніпро» міста Нєфтєюганська Ханти-Мансійського автономного округу з 2002 по 2006 р. працювала українська недільна школа «Родослав», де у трьох групах займалося по 15 учнів у віці від 6 до 15 років, заняття проводили досвідчені педагоги. У 2003 - 2006 рр. вивчали українську мову діти середньої школи №26 міста Тюмені Тюменської області (3-й клас - 20 учнів). Всім типам названих українських шкіл (факультативів, гуртків, класів) була притаманна загальна закономірність - вони створювалися українськими громадами, а фінансувалися місцевими адміністраціями. Подібна практика співпраці проіснувала до 2006 р., коли згідно з Федеральним законом про освіту, фінансування всіх учбових закладів було передане від муніципальних бюджетів в розпорядження адміністрацій суб'єктів Федерацій, тобто областей, країв і округів. Як наслідок - фінансування українських недільних шкіл було припинено і керівництво українських громадських організацій, багато в чому залежне від адміністрацій своїх міст і неспроможне утримувати за свій рахунок недільні школи, змушено було зупинити їх діяльність. Наступного нищівного удару по розвитку українського шкільництва в Росії було завдано в квітні 2008 р., коли під надуманим приводом було закрито Український освітній центр при середній школі № 124 м. Москви. Нагадаємо, даний освітній центр було створено в 1995 р. на підставі рішення міського Департаменту освіти. Для проведення занять центрові було надане приміщення, яке за допомогою українських громадських організацій та спонсорів було відремонтоване. В обладнання на перспективу було вкладене 25 000 $. При закладі працювали хореографічне і фольклорне відділення. Більше того, в 2007/2008 н.р. було набрано перший клас з українською мовою навчання. В центрі також проводились лекційні заняття для всіх охочих. Як приклад, 15 травня 2007 р. в рамках Українського історичного лекторію відбулася лекція кандидата історичних наук, наукового співробітника Львівського національного університету імені І. Франка Андрія Боляновського «Нацистська окупаційна політика і національний рух опору в Україні. 1941 - 1944», звісно ж українською мовою. Тоді запрошували всіх, хто цікавиться історією України. На жаль УОЦ не користувався попитом у працівників Української амбасади, і вони віддавали своїх дітей на навчання до престижної 1520-й гімназії, звісно ж, російської… Український освітній центр у Москві був закритий після більш ніж 10 років успішної діяльності на тій підставі, що у нього не було «затвердженої програми досліджень». На думку представників Діаспори в Росії українська громада стала заручником погіршення українсько-російських міждержавних відносин на найвищому рівні. Конфлікт довкола Українського освітнього центру в Москві дійшов до Міністерства закордонних справ Росії. У вересні 2010 р. В. Семененко зустрічався з представниками російської влади за присутності працівників українського посольства у Москві. Але ця зустріч не дала результатів. Пізніше було запропоновано створити український етнологічний компонент в середній школі № 1685, розташованій в іншому районі. Враховуючи труднощі, які довелося подолати при відкритті і становленні українського освітнього центру в школі № 124, таке завдання для української громади в нинішніх умовах представляється важко здійсненним. В результаті сьогодні в Москві для української громади, яка налічує близько 200 тисяч чоловік немає жодної школи, а єдиним місцем де українці можуть отримати освіту українською залишилась Башкирія. Більш детально за наступними посиланнями:

1. Сургутська "Українська родина" і її паростки: http://kobza.com.ua/content/view/2291/

2. Як відновити українську школу в Росії: http://www.istpravda.com.ua/columns/4d498675eafe2/

3. Сучасний стан та проблеми взаємодії із офіційними органами: http://kobza.com.ua/content/view/3508/51

4. Про «подвиг» міністра Андрія Фурсенка: http://kobza.com.ua/content/view/3719/1/

VIII. Ігнорування порад ОБСЄ

Всього цього можна було б уникнути, чи принаймні зменшити напругу, якби влада Росії дослухалась до порад Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллебека. Останній в березні 2009 р. перебував в Росії з метою вивчення ситуації щодо забезпечення освітніх прав українців. Тоді в рамках візиту європейський урядовець відвідав не лише Москву, а й побував у регіонах. Мав зустрічі як з офіційними представниками виконавчої та законодавчої гілок влади, так і з членами українських громадських об'єднань. За результатами відвідин пан К. Воллебек у червні 2009 р. надав рекомендації уряду Росії. Втім даний документ носив конфіденційний характер і зміст його не було розголошено. Але в жовтні 2009 р. Верховний комісар в одній зі своїх доповідей, присвяченій громадським та неурядовим організаціям української діаспори в Росії, артикулював загальні вимоги з цього питання до всіх членів ОБСЄ. Зокрема наголошувалося, що при важливості знання державної мови потрібно на державному рівні забезпечувати і заохочувати збереження та використання мов меншин в освітньому процесі. В якій спосіб? Їх пропонувалося декілька. По-перше це багатомовність чи двомовність освіти. По-друге, навчання виключно на рідній мові має відбуватися в початковій школі з залученням учня до опанування державної на наступних етапах, що дозволятиме національній меншині зберегти свою мову і культуру, і в той же час засвоювати офіційну. По-третє, з метою збереження відчуття власної ідентичності у студента держава має заохочувати двомовність як при вступі до ВУЗу, так і під час навчання. Паралельно з проведенням реформи освіти за вказаними лекалами, на переконання К. Воллебека, держава повинна не лише проводити широку роз'яснювальну кампанію щодо освітніх прав меншин. Вона обов'язково має залучати до процесу приведення стандартів освіти у відповідність європейським зразкам і представників цих меншин. В рамках даної діяльності необхідно також змінити і підхід до написання історії держави. З підручників мають бути вилучені будь-які негативні стереотипи щодо меншини. Спірні ж моменти в історії країни за участі малих народів мають бути висвітлені з усіх точок зору. В цілому ж зміст навчальних програм має відображати культуру, традиції та історію всіх меншин, що проживають в країні. Що ж відповіла на все це влада Росії? По перше вустами речника МЗС Росії А. Нестеренко в квітні 2009 р. було заявлено, що «громадяни Російської Федерації української національності та росіяни з числа громадян України перебувають у різній етнокультурній ситуації. Спроби порівняти їх становище, підраховуючи, наприклад, тільки кількість російських шкіл в Україні та українських в Росії, є неправомірними», а звідси «незважаючи на велику чисельність українців, які проживають на території Російської Федерації, запитів на заснування повноформатних шкіл з боку батьків та громадських організацій у федеральні та регіональні органи управління освітою практично не надходить». І саме тому «через зазначені причини в Російській Федерації немає шкіл, де вся навчальна програма викладається українською мовою. Існують лише школи з етнонаціональною (етнокультурною) складовою. До неї віднесено: рідну мову та літературу, регіональну (національну) історію, курси історії рідної культури». Цю тезу розширив А. Азімов в червні 2009 р. у заяві на засіданні постійної Ради ОБСЄ «Щодо доповіді К. Воллєбека, Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин». В ній було заявлено, що всі рекомендації є не чим іншим, як намаганням відволікти світову спільноту від дискримінаційної політики низки держав членів ОБСЄ щодо російськомовного населення. Крім того постійний представник Росії нагадав європейцям про власні проблеми - складну ситуації в процесі забезпечення прав не албанців в Косово, та турок-месхетинців в Грузії. Тобто несприйняття навіть обмежених ліберальних реформ освітнього простору Росії є офіційною політикою влади. А тому й не викликає подиву той факт, що при введені в пошукову систему офіційного сайту Міністерства освіти РФ слова «украинский» отримуємо відповідь: «По запросу «украинский» найдено результатов: 0» Більш детально за наступними посиланнями:

1. Повідомлення КЛГП про зустріч Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин із представниками урядів Росії та України: http://kobza.com.ua/content/view/3538/56/

2. Верховному комиссару ОБСЕ по делам национальных меньшинств рассказали об обеспечении прав украинцев в Москве, Башкортостане и Воронежской области: http://kobza.com.ua/content/view/2719/34/

3. STATEMENT BY MR. ANVAR AZIMOV, PERMANENT REPRESENTATIVE OF THE RUSSIAN FEDERATION, AT THE MEETING OF THE OSCE PERMANENT COUNCIL : http://www.osce.org/pc/68026

Передрук: сайт «Історичний Синдикат «Мороко і Ко» http://vvmoroko.blogspot.ca/2012/01/blog-post_1060.html . Матеріал підготовлено на замовлення КЛГП СКУ.

Евген Чолій, голова СКУ та Кнут Воллебек.
Евген Чолій, голова СКУ та Кнут Воллебек.
Анатолій Криль та 'Горлиця', 1980-ті рр.
Анатолій Криль та 'Горлиця', 1980-ті рр.

На світлинах: Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Кнут Воллебек. Евген Чолій, голова СКУ та Кнут Воллебек. Анатолій Криль та «Горлиця» 1980-ті рр.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s