Бо навіть вдалині від Батьківщини  не забуваємо про рідну Неньку-Україну

Народилася я в 1951 році в селі Просяному Нововодолазького району Харківської області в сім’ї службовця. Батько мій - Волотка Олексій Дем’янович, повернувшись з війни інвалідом у 1944 році, працював головою Карлівської сільської Ради, а потім, після 1948 року – головою Просянської сільської Ради. Мати, Волотка Валентина Василівна – росіянка, уроженка  Алтайського краю. З батьком познайомилися та одружилися на фронті.

Сім’я в нас була велика та дружна. Крім батьків, з нами жили 2 бабусі: батькова мати і материна. Не дивлячись на те, що вони були різномовні, бабусі жили спільними інтересами. Треба було няньчити онуків, яких було аж семеро. Мама працювала парторгом в колгоспі імені Чкалова, в тому ж таки Просяному. Батьки користувалися повагою односельчан, до них за допомогою або за порадою могли прийти в любий час доби.

Нас виховували досить строго: не дозволялося байдикувати, без дозволу кудись ходити, ми нянчили одне одного, допомагали бабусям по господарству, а також бабусям-сусідкам, які залишилися зовсім одинокими, навчалися всі добре, дуже любили читати.

Батько добре грав на гитарі, балалайці та мандоліні, мама – на гитарі. А мені дуже хотілося навчитися грати на баяні. Музичної школи у нас в селі не було, довелося вчитися самотужки. Після восьмирічної школи я вчилася в Гадяцькому культурно-освітньому училищі (це на Полтавщині). А після нього працювала художнім керівником в Просянському Будинку культури, а  за сумісництвом – вчителем музики в Просянській школі №2. В 1971 році вийшла заміж за Жирова Миколу Сергійовича. Він уроженець російського села Старовірівки нашої  ж  Харківської області. Таких сіл в Харківській області чимало, вони були засновані ще при Катерині Другій. Стосунки між населенням російських сіл та українських добрі, шлюби між їх жителями – явище звичайне.

На Сахалін наша сім’я потрапила в 1981 році. Чоловік служив прапорщиком в місті Мерефі, Харківської області. Його перевели по службі в Сахалінську область. До того часу я закінчила Харківський педагогічний інститут ім. Г.С. Сковороди, і з 1981 по 2002 рік. працювала вчителем російської мови, завучем, а потім директором в Христофорівській школі № 20 міста Южно-Сахалінська. В 2002 році школу ліквідували, і з того часу й по сьогоднішній день працюю помічником депутата міської Ради міста Южно-Сахалінська.

У нас 5 дітей: Олексій – юрист, йому 33 роки, Оксана – вихователь, їй 31 рік, Вікторія – вихователь, їй 29 років, Валентина – студентка Тихоокеанського державного університету, вчиться на економіста, їй 21 рік, Зоя вчиться в Южно-Сахалінському промислово-економічному технікумі на соціального працівника, їй 17 років. Крім дітей, маємо трьох зятів, одну невістку та шестеро онуків. Всі наші діти знають українську мову, цікавляться новинами України, бо там наші корені, які неможливо забути.

Завдяки успішній роботі подружжя Засенко – Миколи та Людмили, які являються справжніми патріотами України, української культури та мови, ми маємо можливість спілкуватися з нашими земляками, приймати участь в культурно-масових заходах. І несемо в маси наші украінські традиції та обряди, пропагуємо  кращі пісенні та музичні твори українського народу. В цьому нам допомагають наші діти і навіть онуки, а також племінники. Серед них самий активний Тарас Живага. Він син моєї молодшої сестри, по фаху вчитель історії, а працює в Сахалінській адміністрації в управлінні по зв’язкам з громадськістю.

Ольга ЖИРОВА (ВОЛОТКА),

секретар ради ЮСМНКАУ „Київська Русь”.

Від редакції:

Сайт “Кобза-українці Росії” познайомив мене з родичкою на Сахаліні

Ось що за моїм проханням написав про родину Жирових на надіслані в редакцію фотографії, які ми сьогодні виставляємо на сайті, голова НКАУ “Київська Русь” пан Микола ЗАСЕНКО:

“На фото Зоя Жирова в ролі "Нареченої" з інтермедії про українські заручини, котру вона разом з Тарасом Живагою зіграла на Новий Рік по старому стилю в традиційних “Сахалінських Диканьках”, що проводить наша Громада щорічно. Режисером в цій інтермедії була мама Зої – Ольга Олексіївна Жирова. Це взагалі – унікальна сім’я, де все українське „вертиться” навкруги “Княгині Ольги” – так ми її звемо. Але треба віддати належне і главі сім’ї – Миколі Сергійовичу, котрий теж народився на Харківщині, але росіянин. Дітей (їх п’ятеро) і онуків вони виховали і виховують національно свідомими і достойними людьми. Така ж сама менша із них – Зоя, студентка коледжу. А взагалі, про сім’ю Жирових треба писати цілий нарис.

На фото, де вони втрьох – Зоя грала „Весну” під час святкування Масляниці в міському парку ім. Юрія Гагаріна. А пан Микола та пані Ольга – учасники Народного ансамблю козачої пісні „Воля”. Він – ударник, а вона співає і грає на баяні. До речі – була директором школи, а зараз – помічник депутата міських зборів”.

Але великим сюрпризом для мене виявилося, що головна героїня цього листа – “Княгиня Ольга” – э, мабуть, моєю далекою родичкою. Ось що я написав про це п. Миколі Засенку:

“Велике спасибі  Вам за заочне знайомство  з Ольгою Олексієвною Жировою-Волоткою! Вона, виявляється, майже рідна для мене душа. Справа в тому, що батьки  моєї матері - саме з її рідного харківського села Просяного. Вона повинна  була знати мого дядька  - фронтовика Дереку Андрія Івановича та  його дружину Ольгу Костянтинівну чи їх дітей. Я навіть  на початку серпня збирався їхати в Харків  та в  Нову Водолагу і Просяне, на могилу свого дядька, на честь якого мене колись назвали Андрієм...

В селі всі Дереки і Микитянські - мої далекі родичі. Може десь і ми з Ольгою  через прадідів і прабабусь  поріднені. До речі, у мене і літературний  псевдонім  - "Слободський" – від моїх коренів з Слобожанщини... То ж передайте про це Вашому такому близькому мені секретареві  громади разом з моєю біографією. Дуже приємно знайти рідну душу  так далеко від рідних місць!”.

Додаю зворушливу відповідь від пана Миколи та родини Жирових:

«Пане Андрію!

Ольга була на сьомому Небі від такого знайомства! Тим більше, що Ваш дядько Андрій Дерека був хрещеним батьком сестри Зої. І в Ольги є фото де вона з баяном і з дядьком Андрієм: попробуємо сканувати. В слідуючому листі вона напише все, шо знає про Ваших родичів. А в мене така пропозиція. Подумайте, як написати матеріал про Жирових так, щоб читачі сайту  "Кобза-українці Росії" зрозуміли, що завдяки тому ж таки сайту змогли взнати один про одного люди, предки яких з одного села і майже родичі.  

З повагою, Ольга, Людмила, Тарас, Микола”.

З задоволенням виконую пропозицію мого товариша по армійській службі офіцера-далекосхідника і колеги та соратника по українській громадській роботі Миколи Засенка і пропоную наше з ним листування читачам Сайту. Ніколи не думав, що завдяки Інтернету та спілкуванню в світовій Мережі з земляками зможу за 10 тисяч кілометрів від Самари знайти рідну душу на далекому Сахаліні і заочно познайомитися з своєю ровесницею і далекою родичкою по нашим дідам-прадідам з українського села Просяного на Слобожанщині!

Андрій БОНДАРЕНКО,

В.о. директора-редактор незалежного сайту діаспори “Кобза-українці Росії”

На світлинах: Ольга Жирова-Волотка. Ансамбль “Долинонька” на вечорницях. Зоя Жирова в ролі "Нареченої". Ольга Жирова з чоловіком і молодшою дочкою Зоєю. Зоя Жирова з Миколою Засенком біля стели визволителям Сахаліну  з іменем свого родича фронтовика. Фронтовики: мій дядько Андрій Дерека (справа) та вітчим Сергій Горпій.