Дослідження
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Не зважаючи на бажання місцевого українства, Східна Слобожанщина так і не стала частиною Радянської України. Аби приборкати національну ситуацію у цьому українському краї, так само як і на українській Кубані, російській владі довелося пообіцяти місцевому населенню зробити все можливе, щоби забезпечити подальший розвиток їх мовних та культурних традицій. Так розпочалася на Східній Слобожанщині та на Кубані наприкінці 20-х років ХХ століття так звана «коренізація». В українських селах та невеликих містечках відкривалися українські школи, в повітових, а потім районних центрах друкували українські газети і журнали, навіть вивіски і оголошення на вулицях міст писали тепер українською мовою. У Вороніжі створюються українські відділи при сільськогосподарському та педагогічному інститутах. Але крім великих «плюсів», мала коренізація і не менш значні «мінуси» для української справи на наших етнічних землях у Російській Федерації.
По-перше, і освіта, і друковане слово використовувалися владою виключно для пропаганди своїх більшовицьких принципів. Український дослідник з Канади Олександр Малицький зібрав і видрукував окремим виданням усю наявну інформацію про українські видання в Росії цієї пори. От список українських газет, що виходили на початку 30-х років ХХ ст. на Східній Слобожанщині (назви цих видань яскраво свідчать і про їхній зміст):
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Собожанщина
Кость Буревій - український письменник. Уродженець Східної Слобожанщини. Народився 2 червня 1888-го року в слободі Великій Меженці Острогозького повіту Воронізької губернії (тепер це село Євстратівка Розсошанського району Воронізької області). Жертва сталінських репресій. Розстріляний 15 грудня 1934-го року. Похований в братській могилі на Лук'янівському цвинтарі в Києві.
Автор літературної містифікації 1927-1931 рр. під псевдонімом Едварда Стріхи. Едвард Стріха - вигаданий Костем Буревієм персонаж, радянський дипкур'єр, який їздить з дипломатичною поштою з Москви у Париж, і разом з тим пише ультракомуністичні вірші українською мовою. Кость Буревій (під іменем Едварда Стріхи) надсилає ці вірші з Москви, де він живе, до українського пролетарського журналу «Нова Генерація». Редактор і ідеолог «Нової Генерації» Михайль Семенко з радістю публікує ці вірші у своєму журналі, не відчуваючи їх яскравого пародійного змісту на свою творчість (а Едвард Стріха обіцяє Семенку посприяти виданню його творів у Парижі). Літературна містифікація, що продовжувалася кілька років, призвела до великого конфузу М. Семенка, і сприяла викриттю брехливої та підлабузницької щодо радянської влади, так званої «пролетарської літератури» на Україні. Певна річ, що радянська влада жорстоко покарала за це Костя Буревія. Розплатитися за цю блискучу містифікацію він змушений був власним життям.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Як це не дивно, але не дивлячись на всю ту політику замовчування української минувшини Східнослобідського краю, яку проводила і проводить російська влада впродовж останнього століття, є одне українське ім'я, яке добре пам'ятають та вшановують на Східній Слобожанщині і зараз. Це ім'я українського поета, уродженця Східної Слобожанщини Євгена Плужника.
Аби не бути голослівним, пропоную Вашій увазі три статті з інтернет-видань Східної Слобожанщини, які є присвяченими пам'яті цього відомого українського поета першої половини 20-го століття. Певна річ, що всі ці статті написані російською мовою, єдиною літературною мовою, яка пестується російською владою на Східній Слобожанщині. Але тим цікавіше, вважаю, буде для Вас дізнатися, що думають та пишуть про одного з класиків нової української літератури, сучасні українці Східної Слобожанщини.
Перша стаття була розміщена на Інформаційному порталі Воронежу і Воронізької області «Комуна» в 2008-му році. Ось її текст:
Поэт Плужник. Свеча неугасимая.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Відомий український етнограф Митрофан Дикарів народився 31 травня 1854-го року у слободі Борисівці Валуйського повіту Воронізької губернії (тепер це селище - райцентр Білгородської області Росії). Навчався він у Воронізькій духовній семінарії, яку не зміг закінчити через те, що імперською владою його було звинувачено у «державному злочині» та «неблагонадійності» (він читав та розповсюджував серед товаришів книги революційного змісту). Весь свій талант віддав Митрофан Дикарів справі вивчення життя українського народу на найсхідніших околицях рідної української землі - на Східній Слобожанщині (своїй батьківщині) та Кубані. Етнографічне дослідження рідної Воронізької губернії розпочав Митрофан Дикарів своєю працею «Прислів'я, приказки, прикмети і повір'я Воронізької губернії». Багато він зробив і для збереження для нащадків безцінних відомостей з життя українців Кубані у 19-му столітті. Не маючи можливості друкуватися у Росії, де з 1863-го року було заборонено українське друковане слово, Митрофан Дикарів видає свої праці у Львові, завдяки щирій допомозі місцевих українських науковців з Наукового Товариства імені Шевченка, і серед цих праць Дикарева однією з найвідоміших є «Чорноморські народні казки й анекдоти», що побачили вперше світ у 1896-му році.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Слобідський край у 19-му столітті вважався одним з найбільших центрів кобзарського мистецтва на Україні. Так звана «харківська школа» кобзарів славилася на всю Україну. Ця слобідська кобзарська школа мала розповсюдження по всій Слобожанщині - талановиті кобзарі у цей період були і на Харківщині, і на Сумщині, і на Східній Слобожанщині. Адміністративний кордон між Харківською, Воронізькою і Курською губерніями не був перешкодою для українського життя, єдиного у своїх загальних рисах на всій території української Слобожанщини. Кобзарі спокійно пересувалися з однієї губернії до іншої, створюючи нові кобзарські осередки в українських селах по обидва боки губернського кордону, збагачуючи таким чином українську народну культуру на всій тій території, яка незабаром, наприкінці 20-го століття, стане поділеною між двома державами - Росією та Україною.
Часто бував на Східній Слобожанщині талановитий кобзар Федір Вовк (сам родом з Галичини), який з 1848-го року був обраний кобзарською радою керівником усіх слобідських кобзарів - «панотцем цехмайстром». І помер Федір Вовк саме під час чергової подорожі Східною Слобожанщиною - у слободі Грайвороні (що зараз у Білгородській області), 1889-го року. Поховали його тут же, на старому грайворонівському цвинтарі. За кобзарським звичаєм, так само у Грайвороні, зібралася кобзарська Судна рада, яка обрала новим «панотцем цехмайстром всієї Слобожанщини, Криму і Поазов'я» Івана Казана, який очолював кобзарський слобідський цех аж до самого кінця, до тієї пори, як радянська влада знищила на Україні і кобзарів, і їхню організацію.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
У Радянському Союзі владні структури та компартійні ідеологи полюбляли творити легенди і міфи. На одній шостій земної кулі, мабуть, важко знайти галузь людської діяльності, в якій впродовж більшовицького панування не було б створено якогось красивого міфу. Ця міфотворчість стала об'єктом копіткої роботи величезного корпоративного ордена дипломованих псевдовчених, які зосереджувались головним чином на терені суспільствознавчих та історичних наук. Якщо підрахувати кількість «наукових» трактатів та захищених дисертацій, виявиться, що саме в цих галузях витворено найбільше міфів. Широкому загалу добре відомі рожеві міфи про радянський інтернаціоналізм, месіанську роль «старшого брата», добровільне злиття націй та творення якоїсь винятково нової «исторической общности - советского народа», власне, «русскоязычного населения».
Апогеєм злочинної міфотворчості став період сталінсько-брежневської тиранії. Проте, щодо України та українського народу епоху національного нищення та зросійщення започаткували ще перші російські самодержці. Більшовики в цій справі виявилися гідними правонаступниками всіх досягнень царизму. Якщо вірити офіційній компартійній пропаганді, рух народів до радянської імперії та якогось аморфнобезликого «русскоязычного населения», або «советского народа» віддзеркалює об'єктивні інтеграційні процеси, що відбувалися у суспільстві. Проходили вони нібито без модного силового тиску з боку владних структур та без впливу «керівної і спрямовуючої».
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
На відміну від Івана Крамського, який лише епізодично звертався у своїй творчості до української теми, інший уродженець Східної Слобожанщини, Костянтин Трутовський, свідомо присвятив своє мистецтво служінню українському народові. Народився він 28 січня 1826-го року у найдавнішому східнослобідському місті Курську, яке колись, за часів Київської Русі, було центром удільного князівства племені сіверян, а тепер, у 19-му столітті, зросійщеним провінційним містом Російської імперії. Дитинство майбутнього художника минає як у маєтках батька, харківського поміщика, так і на рідній Курщині.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
19-те століття стало часом найбільшого розквіту Російської імперії, «золотим віком» для її культури та мистецтва. Разом з тим це був час значної русифікації для великої частини національної інтелігенції неросійських народів імперії, адже освітня система в державі, від народних шкіл на селі до вищих навчальних закладів у великих містах імперії, пропагувала, в першу чергу, російську мову та російську культуру як головні складові здобуття кар'єрних височин чи звичайного добробуту на життєвому шляху тогочасної людини. Не оминули, на жаль, ці русифікаторські процеси і українців Східної Слобожанщини, і прикордонне становище цього краю, на етнічній межі російського та українського етносів, також сприяло цьому. Українське середовище Східної Слобожанщини надало російській культурі декількох своїх визначних діячів, про яких мало хто тепер і згадає, що по крові вони були українцями, і зробивши славу російському мистецтву, привнесли разом з тим і український струмінь у ту справу, якою кожен з них сумлінно займався. Пропоную Вам згадати разом зі мною про долю трьох таких великих синів Східної Слобожанщини.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Два сини України
Відомий український і російський актор 19-го століття Михайло Щепкін народився 6 листопада 1788-го року на українській Східній Слобожанщині, в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії (тепер Білгородська область Росії). Батьки Щепкіна були українськими селянами-кріпаками, але їхній поміщик був росіянином, тому і прізвища своїм селянам надавав російські.
Початок акторської діяльності молодого Михайла Щепкіна був пов'язаний з рідною Східною Слобожанщиною. У 1799-1801 рр. він навчався у Суджанському народному повітовому училищі, і одночасно виступав на сцені домашнього театру свого пана. З 1801-го року навчається у Курському народному училищі, і поступово стає актором місцевого театру, у якім грало багато акторів-кріпаків місцевих поміщиків. У 1816-му році Щепкін потрапляє до Харківського театру, а 1818-го переїжджає до Полтави, де місцевим театром керував тоді класик української літератури Іван Котляревський. Перебування у Полтаві стало початком зоряної кар'єри для Щепкіна. Котляревський відразу помітив талант українського актора зі Східної Слобожанщини - саме для Михайла Щепкіна він пише ролі виборного Макогоненка у «Наталці-Полтавці» і Михайла Чупруна у «Москалі-чарівнику». 1822-го року Котляревський організовує збір грошей для викупу актора з кріпацтва, і Щепкін, нарешті, стає вільною людиною. Але театр Котляревського розпадається, і Щепкін відправляється до Москви, де до кінця свого життя стає головним актором московського Малого театру. Ім'я Щепкіна настільки пов'язалося в уяві глядачів з цим театром, що Малий довгі роки називали в Москві «домом Щепкіна». Але крім драматичного, мав Михайло Щепкін і співацький хист - так він співав і у Великому театрі, в опері Керубіні «Водовіз».
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Найбільшою працею Миколи Костомарова, у якій він висвітлив складний життєвий шлях гетьмана України Івана Мазепи, була велика книга, яку він так і назвав: «Мазепа». Протягом декількох сотень сторінок визначний український історик змальовує перед своїм читачем трагічну долю козацької України та її гетьмана. Це була перша праця, що вийшла друком у Російській імперії після проголошення анафеми на великого гетьмана, яка була присвячена саме Івану Мазепі, адже за 170 років до того ніхто з російських істориків не наважився узятися за цю важку тему, аби не постати перед дилемою - або писати імперську агітку замість правди, або навіки посваритися і з офіційною владою і з офіційною церквою, які вимагали від митців змальовувати фігуру Мазепи лише одною, виключно чорною фарбою.
Певна річ, що і над головою Миколи Костомарова тяжіла і імперська церква, і імперська влада. Для того, аби його праця могла вийти друком у Росії, декількох чорних мазків автору не зробити можливості не було. Таким чином і з'являється епілог праці «Мазепа», декілька сторінок, у яких Костомаров змушений перекреслити все те, про що писав до того. Так він урятував свою працю від цензури, у надії на те, що сумлінний читач зможе відділити триста попередніх сторінок самої праці від чотирьох з половиною сторінок змушеного епілогу. На жаль, сучасні російські шовіністи дуже полюбили цитувати саме цей костомарівський епілог, міцно затуляючи очі від основного пласту цього великого твору. А твір цей возвеличує Мазепу, а не принижує його.
