Дослідження
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Історично-географічний нарис
Донщиною в історичній перспективі називаються землі розселення українців в межах території колишньої Області війська Донського - напівавтономної адміністративної одиниці Російської імперії 18 ? початку 20 століть. З ліквідацією більшовиками донського козацтва як соціального стану після Жовтневого перевороту 1917-го року, була ліквідована і ця адміністративна одиниця, а її землі розподілені між іншими складовими частинами Російської республіки та України. В сучасній Російській Федерації до складу історичної Донщини, як території колишнього розселення українського народу, можна віднести значну частину території Ростовської області, західний окраєць Волгоградської області по правому берегу Хопру до його впадіння у Дон, а також північно-західну частку Калмикії до ріки Манич, яка є південно-східним кордоном Донщини, так само як її південно-західним кордоном є річки Єя, Куго-Єя та Середній Єгорлик. Чільним містом української Донщини безперечно можна вважати Ростов (Ростов-на-Дону), який за всю свою 300-літню історію лише 17 років знаходився у складі Області війська Донського (у 1887-1904 рр.), а до того більше 100 літ був частиною Катеринославської губернії (Катеринослав - сучасний український Дніпропетровськ).
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Відомо, з якими труднощами доводиться зустрічатися вірним УПЦ КП в їхньому релігійному житті у Росії. Попираючи загальноприйняті у цивілізованому світі Права людини на свободу вибору віри та її сповідання, російська влада і російська офіційна церква фактично забороняють українським православним мати у Росії свої православні храми та користуватися при богослужінні рідною українською мовою. Після так званого «ногінського погрому» 1997-го року, коли російський ОМОН штурмом узяв український храм у підмосковному місті Ногінську, викинувши з Божого Дому й священиків і вірних, репресій зазнали й інші українські православні громади, а сама Українська Православна Церква Київського Патріархату була офіційно визнана як «неканонічна» і «єретична» у Росії. Від того часу українським православним, як першим християнам за часів язичницького імператора Нерона, доводиться створювати свою релігійну організацію хіба що не в підпіллі, мужньо обороняючись від свавілля московських попів, чия церковна організація була утворена комуністичним сталінським режимом 1943-го року, і яка 70 років від того часу вірно служила пануючій владі - спочатку безбожній радянській, потім сучасній «псевдоправославній». Та не зважаючи на всі наруги, Українська Православна Церква і досі живе на російській землі, і в першу чергу на українських етнічних землях - Східній Слобожанщині, Стародубщині, Сірому Клині. Найпотужніша церковна організація існує саме на східнослобідських українських землях, і про цю організацію мова піде у цій главі.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Погляд із борту надувної байдарки
Про хвороби річки, їхні причини та людей, які власними силами намагаються її врятувати.
Я стартував із Києва 11 вересня 2012 року. Це моя 25-та журналістська експедиція. Попереду - 375 кілометрів. Я хвилююся перед стартом, бо боротьба з дорогою - це поєдинок, в якому не буває нічиєї...
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Знищуючи із пам'яті народу все те, що пов'язує його історію з історією України, сучасна російська влада на Східній Слобожанщині взамін цього вигадує цілі нові теорії, безглузді та фантастичні, метою яких є створення нової історичної реальності, такої історії краю, у якій немає місця для України. В наслідок цього створюються такі дивовижні та химерні конструкції, на які важко подивитися без остраху.
1993-го року мешканці Білгорода урочисто відсвяткували 400-річчя з часу заснування свого міста. Згідно з писемними джерелами, які підтверджуються і археологічними знахідками, Білгород був заснований наприкінці 16-го століття за наказом російського царя Федора, сина Івана Грозного. Виникнення міста на південних кордонах Російської держави стало можливим лише після того, як на Дніпрі та на Дону оселилися запорізькі та донські козаки, що перекрили шлях хижим татарським ордам вглиб Росії та України. І ще п'ятдесят років після того поодинокі російські фортеці губилися у безкрайому просторі широкого східнослобідського степу, аж до того часу, як на ці землі прийшли козаки з дніпровської України, перетворивши вороже для слов'ян Дике поле на плодючу та хліборобську Слобідську Україну. Ані за часів імперської Росії, ані за часів Радянського Союзу, цей перебіг історичних подій не піддавався сумніву. Але в сучасній Російській державі з'явилися історики, які все перевернули з ніг до гори.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
На тлі загального занепаду зорганізованого українського життя на Східній Слобожанщині, хіба що не єдиним яскравим промінчиком на сірому загальному фоні, є Фестиваль Слобідської української культури, який майже щороку протягом останніх десятьох літ відбувається в місті Розсоші Воронізької області, на Подонні. Виникнення цього свята української культури Східної Слобожанщини, пов'язане, певна річ, не з якими-небудь державними установами Російської Федерації (в лексиконі яких словосполучення «українська культура в Росії» взагалі не існує), а з місцевими аматорами українського слова, краєзнавцями та дослідниками, які ще наприкінці 90-х років минулого століття висловилися за те, що українська культура на Східній Слобожанщині не має загинути, а має розвиватися, і що саме фестивальний майданчик може стати тим місцем, де представники місцевого українства матимуть можливість зібратися разом, показати свої набутки у галузі збереження перлин рідної культури та обговорити шляхи подальшого розвитку українського життя у важкому протистоянні зі спробами його зросійщення.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
2007-го року, на сайті «Всеукраїнська експертна мережа» з'явилася стаття Володимира Щербаченка «На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону)». Написано було це дослідження, як видно з його тексту, ще на початку «нульових» років, ніде особливо не поширювалося, і таким чином заховало у собі оригінальну думку автора про українську Східну Слобожанщину. На жаль, у тексті містяться декілька незначних історичних помилок - про те, що на початку 20-го ст. українське населення переважало на Вороніжщині (насправді лише в південних повітах цієї губернії), та про наявність українського вишу на Східній Слобожанщині в 20-х роках. Разом з тим ця праця залишається цікавим джерелом, яке змальовує погляд освіченого українця на життя своїх земляків за російським державним кордоном. Пропоную цю статтю Вашій увазі.
На нашій не своїй землі: українсько-українські відносини (погляд з-за російського кордону).
- Моя бабуся живе в селі Кантемирівського району Воронезької області.
- О! Так це ж українські села.
- Ні. Там живуть хохли.
З людських вуст.
Як порушити державний кордон?
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
На відміну від більшості інших українських земель, Східна Слобожанщина не має усталених геральдичних традицій, адже в добу Київської Русі українські міста ще не мали гербових символів, у складі Великого князівства Литовського Східна Слобожанщина займала периферійні позиції на крайньому сході держави і була усунена від значного громадського життя, а з початком 16-го століття стала частиною Росії, у якій власна геральдична наука почала ширитися лише у 18-му столітті, завдяки зусиллям іноземних герольдів на імператорській службі. За часів Катерини ІІ була повністю сформована система міських гербів у Російській імперії, але проекти гербів створювалися у Санкт-Петербурзі, іноземцями, які погано розумілися на російських реаліях, тому створені ними герби мало відповідали місцевим традиціям, і не сприймалися міськими мешканцями як щось близьке та рідне. Тому після більшовицького перевороту 1917-го року ті герби швидко забулися народом, і відродилися лише з утворенням нової, не комуністичної Росії.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Не легко знайти на сучасній Східній Слобожанщині згадок про її українське минуле. Про те, що тут ще нещодавно жили у переважній більшості українці, не любить нагадувати тутешня влада. З історичної пам'яті народу вириваються або старанно ретушуються сторінки, які розповідають про національну ментальність місцевого українського люду, про їхню відмінність від сусідів-росіян, про довгу і трагічну боротьбу за волю, за єдність з Україною. Навіть з експозицій у місцевих музеях не завжди довідаєшся про те, що ті люди, які жили тут впродовж останніх кількох століть, і які є предками сучасних мешканців Білгородчини, західної Курщини та південної Вороніжщини, є українцями. Але золоті крихітки української минувшини місцевого краю у тутешніх музеях відшукати все-таки можна.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Читаючи чи пишучи про заповідні місця Дивногір'я та Білогір'я, мені завжди на думку спадають рядки з українського гімну (цей текст вважався державним до 2003 року ? прим.ред.):
Станем, браття, всі за волю, від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому.
Дійсно, ці чарівні куточки східнослобідської землі, про які я писав у попередньому розділі, знаходяться саме на узбережжі Дону, великої ріки, яка є східним кордоном української етнічної території. Щоправда, українські поселення знаходяться і на лівобережжі донської землі - історично українці складали тут більшість у шістьох сучасних районах Воронізької області (Бутурлинівському, Калацькому, Павлівському, Вороб'ївському, Верхньомамонському та Петропавлівському). Але у народній свідомості (і це відбилося в національному гімні), саме Дін став символом східного кордону української землі, так само як Сян ? західного. Цікаво, що якщо Дін зараз повністю протікає по території Російської Федерації, то витоки Сяну знаходяться на Україні (Турківський район Львівської області), і по території України Сян тече 55 км, аби потім 390 км бігти теренами Польщі.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Східна Слобожанщина
Відомо, що починаючи з 17-го століття саме українські церковні діячі відігравали значну та особливу роль у подальшому розвитку російського релігійного життя. Саме на українських ієрархів спирався Петро Перший у своїх релігійних реформах, метою яких, як і всіх інших реформ першого російського імператора, було всебічне наближення Росії до кращих країн Європи. Варто лише згадати імена Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, які були найбільшими авторитетами в російській церкві першої половини 18-го століття. Але українці очолювали церковний рух Росії не тільки на найвищих щаблях, багато їх було і в російській провінції, де вони керували місцевими єпархіями. Не минув український вплив і церковних кафедр російських адміністративних центрів Східної Слобожанщини - Курська, Білгорода та Вороніжу, де місцевими єпископами дуже часто ставали саме українці та вихідці з України.
