Дослідження
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
У червні 2003-го року, вирвавшись з роботи на шість днів, разом з моїм товаришем, теж російським українцем Іваном Басенком (він веде свій родовід із Сірого Клину), ми махнули нашвидку на Україну. Побувавши кілька днів у Києві, вирішили відвідати на останнє Чернігів, давню столицю Сіверського краю, адже ні я, ні Іван, ніколи там не були. Діставшись електричкою до Ніжина, ввечері того самого дня були вже в Чернігові, і покидавши речі у старенькому готелі, побігли по старожитнім місцям, адже часу на все про все залишалося дуже мало - лише до ранку наступного дня. Але ми встигли побувати і на Валу, в церквах старинного Дитинця, і в Троїцько-Іллінському монастирю та біля Антонієвих печер, схилили голови на могилі Михайла Коцюбинського, а з ранку відвідали й службу Божу у П'ятницькій церкві (бо була Трійця).
Та настав час повертатися додому, в Росію. На залізничному вокзалі підійшли до лотка з газетами. Вся преса була російськомовна, з крикливими претензійними заголовками, що розраховані на найвишуканіший міщанський смак. На цьому кричущому тлі різко виділялася скромна ошатна газетка, єдина українська в цьому чужомовному розмаїтті, і називалася вона «Сіверщина». Певна річ, що саме її ми і купили, і мені здалося, що продавець газет, інтелігентного вигляду дідусь, з повагою подивився нам у очі, як справжнім знавцям вишуканого товару серед безлічі непотрібних дрібниць.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Росіяни вважали Антона Чехова українцем задовго до Віктора Януковича.
1909-го року російський антрополог і історик Іван Пантюхов видав працю «Значення антропологічних типів в російській історії», де на прикладах різних історичних осіб намагався відобразити расові відмінності між росіянами, українцями та білорусами. До яскравих представників української нації Пантюхов відносив, без усякого сумніву, і Антона Чехова, в м'якому іронічному гуморі якого бачив пряме протиставлення гострій та жовчній сатирі росіян - Салтикова-Щедріна, Достоєвського та Чернишевського.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Поет, видавець та етнограф, реформатор українського правопису, якого дуже цінував Тарас Шевченко, і який незаслужено забутий на сучасній Україні.
Олександр Корсун народився на Таганріжщині, в родовому маєтку Богданівська Антипівка (тоді Ростівського повіту Катеринославської губернії) 8 червня 1818-го року. Рід Корсунів, хоч і був дворянським, походив із запорізьких козаків. «Я за предками щирий запорожець», - згадував Олександр Корсун у своїх спогадах. Корсуни переселилися на Таганріжщину наприкінці 18-го століття, коли цей приозівський край активно заселявся українськими поміщиками.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Уродженець Донської землі з українською душею.
Микола Щербина народився 2 (14) грудня 1821-го року в селі Грузькому-Єланчинському Міуського округу Області війська Донського, неподалік від Таганрогу. Батько його був українським поміщиком, а мати - етнічною грекинею. Родина Щербин була небагатою, і відносна бідність та злидні на довгі роки стали справжнім лихом в житті молодого поета. Найбільшим же натхненням в його творчій долі стала Греція, далека країна його предків з боку матері, країна, де він ніколи не був, але якою марив та про яку мріяв усе своє творче життя.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Від самого початку міста Таганрога, Таганрозька земля була українською етнічною територією.
Колись тут жили давні греки, а в 13-му ст. недовгий час існувала італійська колонія Порто-Пізано. Турецька навала знищила повністю міське життя на північному узбережжі Озівського моря. Російський цар Петро Перший, за допомогою українських козаків захопивши турецький Озів 1696-го року, наказав будувати нову фортецю і базу військово-морського флоту на мису Таганний Ріг, неподалік від впадіння в море ріки Міусу.
Будівниками і першими жителями нового міста ставали здебільшого саме українці. По-перше Україна була поблизу, по-друге, в кріпацькій Росії важко було знайти потрібну кількість робочих рук, а поміщики не бажали заселювати ці землі своїми селянами, бо близькість земель запорізьких та донських козаків приваблювала кріпаків до втечі та переходу у козацтво. На Україні ще існувало вільне селянство, яке разом з незаможним козацтвом і склало ядро первісного населення Таганрозького краю.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Перебування Григорія Сковороди у Таганрозі - факти і міфи.
На початку 80-х років 18-го століття в місті Таганрозі існував своєрідний гурток шанувальників української культури, який складався з представників місцевої інтелігенції - українських поміщиків, які володіли землями в Таганрозькому краї та службовців різних державних установ, в першу чергу порту і митниці. Душею цього гуртка був Григорій Ковалинський, близький знайомий та шанувальник творчості видатного українського філософа Григорія Сковороди. На прохання таганрозької громади, Григорій Ковалинський запросив Сковороду на гостини до міста, сподіваючись вразити невимогливе провінційне товариство знайомством з українським народним мудрецем. Сковорода, якому в 1781-му році було вже 59 літ (поважний вік як для того часу), тим не менш одразу погодився відвідати свого старого друга, але шлях зі Слобожанщини до берегів Озівського моря відібрав від його життєвого шляху майже рік, бо народний філософ ніколи нікуди не поспішав, цінуючи кожну хвилину свого буття як можливість пізнати щось нове у безкрайому просторі всесвіту. Прямуючи на південь до Таганрога, Григорій Сковорода зупинявся у куренях степових чабанів, звичайних хатках українських селян, які тільки-но починали освоювати донецький край - скрізь, де можливо було почути чи побачити щось нове, таке що спрямовувало думку за новий обрій розуміння світової гармонії, Григорій залишався на деякий час, намагаючись впорядкувати власні враження від побаченого та почутого, побоюючись загубити навіть крихітку від напрацьованого розумом духовного скарбу.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Хоча у протистоянні запорозьких і донських козаків російський уряд рішуче встав на бік останніх, навіть ліквідація Запорізької Січі не зупинила колонізаційний рух українців на Донські землі, і переселення українців у Приозів'я та на береги Дону тривало і далі, набираючи з кожним роком все більшого розмаху. Виявилося, що донське козацтво не було спроможним забезпечити економічний розвиток своїх власних земель. Починаючи з кінця 18-го століття, російський уряд використовує донських козаків виключно як репресивну силу. Роль донців як воєнної сили у протистоянні з зовнішніми ворогами імперії зменшується все більше, натомість все частіше козаки з Дону використовуються урядом з метою придушення народних повстань як самого російського народу, так і мешканців національних околиць держави. Для забезпечення цих жандармських функцій в свідомості донців навмисно плекається відчуття власної окремішності, неподібності та зверхності до інших народів, зокрема українців. Донці перестають обробляти власні землі, віддаючи всі сили службі імперії. Козачі загони постійно знаходяться в різних куточках держави, захищаючи там правлячий режим, а тим часом на рідній землі працівників катастрофічно не вистачає. Для зменшення цього дисбалансу уряд дозволяє селитися на території Війська Донського та в гирлі Дону українцям, але економічне становище переселенців на нових землях не було легким. Донці не бажали бачити в нащадках українських козаків, які за волею імперії стали кріпаками, в своїх колишніх побратимах, рівних собі людей. В історичному плані українське козацтво породило донських козаків, але вельми швидко діти відмовилися від власних батьків, зрадили їх на користь дармової подачки з рук московського та петербурзького чиновництва. Що ж, недаремно прислів'я про Іванів, які не пам'ятають свого роду, є таким популярним у російськім середовищі.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Як бачимо, все 17-те і 18-те століття між народами-сусідами точилася запекла боротьба за володіння землями в усті Дону. Турки закріпилися в донському Приозів'ї, збудувавши тут міцну фортецю Озів, але контролювати всі суміжні з Озовом землі турки були не в змозі, через що на ці багаті соляними і рибними промислами ґрунти претендували разом і українці-запоріжці, і донські козаки, і кримські татари, а в 18-му столітті до цієї боротьби долучилася і Російська держава, яка дуже зміцніла з приходом царя-реформатора Петра Першого, і врешті-решт саме вона здобула перемогу у цьому міжнародному протистоянні за узбережжя Озівського моря.
Україна рішуче заявила про своє право на землі в усті Дону ще в середині 16-го століття, і з того часу не залишала намагання закріпитися в Озові та на навколишніх територіях. Походи запорізьких отаманів - Дмитра Вишневецького, Семена Скалозуба, Івана Сулими та інших, тримали у постійній напрузі турецькі гарнізони Озова, а перемоги 1637-го і 1696-го років показали всій Європі силу і міць козацької зброї. Не даремно Богдан Хмельницький вважав українськими всі землі на південному сході від Ізюмського перевозу до Дону, про що свідчить його універсал від 15 січня 1655-го року. В 18-му столітті Запорізька Січ боролося і з росіянами, і з донськими козаками, і з турками за те, аби сусіди визнали устя Дону українською козацькою територією.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Біографічні деталі кубанців, вояків Армії Української Народної Республіки
Незважаючи на значну кількість книжкових видань і статей в Україні про період існування Кубанської Народної Республіки, сьогодні на Кубані ця тема мало відома.
Особливою білою плямою в історії є співпраця Кубані з Українською Народною Республікою. Для пересічного кубанця, період з 1917 по 1920 відомий як часи революції та громадянської війни.
Для України ці року були позначені важкою кривавою боротьбою за свою незалежність. Жорстокі бої ішли у всіх напрямках: на північному сході проти більшовиків, південному сході білогвардійськими полками генерала Денікіна і на заході військами Польщі.
Найцікавішим фактом є те що велика кількість кубанців героїчно боролися за Україну в лавах Армії Української Народної республіки. Старшини і козаки з Кубані служили в таких славних військових частинах як Сірожупанній, 3-й Залізній, Окремій кінній і 6-й Січовій дивізіях, і багатьох інших підрозділах Української Армії.
Вони боролися і гинули в боях за батьківщину їхніх прапрадідів, чорноморських козаків, про яку вони тільки чули в піснях.
Після поразки Української незалежності, долі кубанців вояків і старшин Української армії склалися по різному, одні загинули в боях і полоні, інші були інтерновані у таборах в Польщі і Чехословаччині, деякі повірили в амністію пропоновану більшовиками повернулися на Батьківщину і були закатованими в тюрмах ЧК, одиниці доживали у еміграції на вигнанні в Европі, Північній і Південній Америках.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Маючи постійну небезпеку від турецької фортеці на Озівському морі, українські козаки прикладали багато зусиль для того, аби її ліквідувати. Донські козаки, існуванню яких Озівська фортеця загрожувала в першу чергу, власними силами впоратися з турками не могли, тож доводилося запоріжцям допомагати своїм східним сусідам. Переконавшись після походу на Озів Байди-Вишневецького 1560-го року, що з суші здобути турецьку фортецю дуже важко, запорожці вирішили спробувати здобути її з моря. Ці морські походи українських козаків повинні були стати відповіддю туркам за їхні постійні набіги на слов'янські землі, помстою за покривджені долі українських бранців, які саме через невольничий ринок Озова потрапляли у вічне рабство до турецьких феодалів.
