Аугустштрассе — одна з найартистичніших вулиць Берліна. Після повалення Берлінського муру 1989-го вона стала місцем мистецького діалогу між Сходом і Заходом возз’єднаного міста. Місцем галерей, дизайнерських крамниць, книгарень, небанальних ресторанів. Сьогодні вільно-безладному, хуліганському духу 90-х на Аугустштрассе на зміну прийшла респектабельність. Власне, дуже берлінська: ліберальна, демократична, трохи розхристана. Відкрити заклад на цій вулиці неможливо просто за гроші, навіть великі.
Вже третій рік на Аугустштрассе працює українська Serpen Gallery, заснована телеведучою та медіаменеджеркою Наталкою Якимович. Вона була одним із облич «5 каналу» часів його розквіту після Помаранчевої революції, працювала продюсеркою на телеканалах та у документальних стрічках. Із 2018-го почала колекціонувати сучасне мистецтво. А от галерею відкрила завдяки поєднанню обставин.
Після повномасштабного російського вторгнення в Україну у партнера Наталки Якимович, скульптора Олексія Золотаря, відбулася виставка в Galerie Helle Coppi на Аугустштрассе, яка понад 20 років представляла неординарне, нішеве мистецтво, не намагаючись загравати з модою.
Власниця галереї збиралася на пенсію і запропонувала пані Наталці приміщення. Пропозиція співпала з роздумами Якимович про потребу створити українську мистецьку локацію в столиці Німеччини — країни, що прийняла найбільшу кількість біженців із нашої держави. Але треба було ще переконати власника приміщення, який обирав серед кількох пропозицій. Він прискіпливо вивчав концепцію, цікавився потенційними художниками нової галереї.
Наталка Якимович згадує: «Власник хотів бути впевненим, що простір буде збережений як мистецький, дослівно — «без кебабів». Я відповіла: «Кебабів не буде, але борщ іноді буде точно». Після цього ми підписали контракт.
Serpen Gallery — комерційна галерея, проте кожна виставка тут має свою концепцію. Це розмова про сенси, про стан сучасного світу, делікатна, не лобова. Українське мистецтво часто подається у діалозі з європейським — роботами авторів із Німеччини, Франції, Нордичних країн. Тема війни, травми, змін розкривається через інтимні переживання, крихкість повсякденності, відтінки міжлюдської взаємодії, іноді — чорний гумор, рятівний під час катастроф.
У керамічних квітах кримськотатарської мисткині Леонори Янко пульсує ніжність до рідної землі, зачарованість нею та надія на зустріч. Крізь брутальність форми дивно проявляється вишуканість лінії національного орнаменту та самої кримської природи. Проєкт художниці «Flora sapiens», крім іншого, рефлексує стан людини під окупацією «русского міра». Коли доводиться вчитися виживанню та мудрості у рослин — аби не втратити коріння, зберегти зерно гідності й пам’яті.
Зяючі білі пустки на ретельно виписаних натюрмортах Юрія Коваля змушують замислитися над зникомістю знаного світу. Російська балістика вмить може знищити все, з чого складалася наша звичайність. Це кардинально змінює значення, цінність навіть дрібних побутових речей, острівців персональної пам’яті.
Нині у Serpen Gallery — виставка «Триматися разом» Діани Дем’яненко та Марії Чаркіної, художниць родом з Одеси, ровесниць століття, яке пробігло вже власну чверть. Його галасу й репету мисткині відповідають тихими жестами людської уваги й уважності, ніби сигналами з майбутнього.
Тема нашої розмови з Наталкою Якимович, одначе, — сьогодення її галереї й українського мистецтва.
— Чи змінилося за ці роки в Берліні ваше бачення можливостей українського мистецтва на тутешньому ринку?
— Варто зазначити, що коли я відкривала галерею, то очікування були дуже романтичними. Я почала цей бізнес, не розуміючи ринку, без аналізу перспектив чи маркетингового дослідження. Це була така наївна віра у власні сили, суспільний інтерес до України, в таланти й талант.
Пригадую, як напередодні відкриття до мене зайшла група українських кураторів. І от відомий галерист Павло Гудімов почав ставити купу незручних, за межею коректності — так мені тоді здалося — питань: яка ціна оренди? Хто колекціонери? Яка програма галереї? Які джерела фінансування? Нині я розумію, що питання ці суто професійні, а мене вони вибісили, бо відповідей на них у мене не було. Більше того, якби ми, наприклад, із тим же Павлом сіли і проаналізували всі вхідні дані, то відкриття було б скасоване і не було б у Берліні цього чудового місця, можливості щоденного контакту з роботами українських митців.
Зараз я впевнена у конкурентоздатності нашого мистецтва. Якщо ми суто про галерейний бізнес. Але все ж для іміджу дуже бракує великих міждержавних музейних проєктів і кількох меценатів для укріплення цін, представництва на великих ярмарках та аукціонах.
— У середині 2000-х у Берліні існувала Bereznitsky Gallery, заснована однією з перших та найуспішніших українських галеристок Людмилою Березницькою. Ви були постійною гостею її виставок у Києві, приятелюєте. Чи допоміг вам досвід пані Березницької в роботі у Німеччині?
— Звісно, Людмила Березницька була моєю рольовою моделлю. Розуміння, що хтось уже був на цьому шляху і досягнув певних успіхів, заспокоювало і надихало. У нас була навіть спроба зробити щось разом, але якось не склалося. Але взимку 2023-го в Serpen Gallery відбулася персональна виставка Юрія Сівіріна, з яким уже багато років співпрацює Bereznitsky Art Foundation, а минулого літа проєкт Adult Youth об’єднав митців, які лише закінчили Київську академію мистецтв — їх рекомендувала саме Людмила Березницька.
У неї неймовірний смак. Таке унікальне відчуття стилю та ринку. Це безумовний авторитет для мене щодо тенденцій чи бачення мистецтва. Що ж до «переймання німецького досвіду», то часи дуже сильно змінилися. Я відкрила галерею тут через багато років, за інших обставин, з іншим позиціонуванням, для іншої аудиторії і з кардинально іншим фінансовим фундаментом, а точніше — без нього.
— В інтерв’ю «Суспільному» перед відкриттям Serpen Gallery у 2022-му ви сказали: «Я навіть не хочу говорити щось там про вливання в європейський контекст, бо мені здається, що зараз Україна продукує більше європейських сенсів, ніж будь-яка інша країна». Погоджуючись загалом із вашою тезою, маю зазначити, що далеко за українські кола вона досі не вийшла. Що маємо робити?
— Зняти рожеві окуляри і визнати: держава має сильно вкладатися в культуру. Це соромно, що у нас досі немає музею сучасного мистецтва. Дуже відчутний брак інституційної взаємодії на міжнародному рівні. Щоб зробити масштабну виставку десь у Берліні, з музеєм має комунікувати така ж державна інституція. Щоб відбулися повноцінні гастролі, Театр Франка має говорити з Театром Шаубюне, а Одеська опера — з Берлінською, наприклад. Це рівень співпраці з плануванням на два-три роки вперед, із залученням великих коштів.
Будьмо відверті: виїзд Театру Франка з «Конотопською відьмою» — це не гастролі і не культурна дипломатія, це заробітчанство і збирання донатів з українців, які живуть за кордоном і хочуть побачити картинку з інстаграму. Теж хороша справа, але це не про стратегічний вплив, зміну наративів чи культурне зближення. Так само й концерт за підтримки агроіндустріального холдингу МХП у Берлінській філармонії, який не був у програмі закладу і відбувся в напівпорожній залі.
От, до речі, уявімо собі будівлю Берлінської філармонії, а тепер — Гамбурзької, або оперний театр в Осло чи музичний центр посеред Сени в Парижі. Або ж погуглимо, як виглядає такий самий центр у Будапешті за проєктом японського дизайнера. А тепер спробуймо згадати збудовану в Україні за 30 років культурну інституцію. Що маємо? Один Театр на Подолі, який містяни буквально закликали знести, і напівфункціонуючий Мистецький Арсенал. Це показова візуально історія — наскільки ми відстаємо в розвитку культурних інституцій. Як ми ставимося до своїх талантів та культури загалом.
Маємо вражаючий музей сучасного мистецтва в Афінах і дискусію про перебудову колишнього музею Леніна в Києві. Звісно, не варто порівнювати «Хмарну браму» Аніша Капура в Чикаго і черговий старовірний чавунний фонтан навпроти Бессарабки, але можна поговорити, наприклад, про Румунський культурний центр у Берліні. Його галерея розташована поруч з українським посольством і за п’ять хвилин від Serpen Gallery. Чудова сучасна невелика галерея з кураторами, регулярними виставками та відкриттями і навіть стипендіями для митців. Тим часом Україна за підтримки Берлінського сенату відкрила в центрі міста офісний Центр єдності з державним підприємством «Документ».
Якщо повернутися до питання «Що маємо робити?», — називати речі своїми іменами, вкладати гроші в культуру, підтримувати приватні ініціативи та посилювати їх державними програмами, цінувати експертів, плекати таланти, розвивати міжнародні зв’язки на всіх рівнях. Працювати більше, ніж коли-небудь, на імідж держави.
— Про Serpen Gallery писали німецькі масмедіа, галерею відвідували держпосадовці, зокрема міністерка культури в уряді Олафа Шольца Клаудія Рот. Як це посприяло розвитку вашої справи?
— Чесно — ніяк. Знаєте, я сформувалася в дуже критичному журналістському середовищі. З 20 років працювала у «Вікнах» телеканалу СТБ і робила прискіпливі матеріали про політиків першої величини, згодом — гострі інтерв’ю. У мене немає сильного пієтету до таких формальних візитів. Звісно, я зробила пости в соцмережах, бо це інформпривід, але, відверто, на діяльність галереї такі візити чи їхнє висвітлення не впливають.
Мені кумедно іноді бачити, як люди пафосно пишуть про візит бургомістра чи звітують про подію з політиками, яку онлайн подивилися 43 людини. Німецькі політики мало впливають на ринок мистецтва. Колекції для державних фондів формують професійні куратори, а не смак Шольца чи Мерца. Депутати не можуть навіть рекомендувати експертам відвідати ту чи іншу галерею, не те що щось там придбати.
Візит Клаудії Рот був дуже приємним, вона надзвичайна жінка і це була ініціатива її офісу провести тут зустріч з тодішнім міністром культури України Миколою Точицьким. З того часу, тобто понад рік, нас не відвідував жоден український посадовець. Звісно ж, я пишаюся, що серед наших колекціонерів є німецькі політики, але для мене не менш цінно, що є просто класні українці, які без особливих заробітків та стабільності купують мистецтво в галереї і ще й роблять це регулярно. Це дуже важливо.
Щодо публікацій у газетах, то вони викликають неймовірне захоплення серед німецьких приятелів, але прямого впливу на відвідування галереї я не помітила. Наступного ранку після мого фото на пів шпальти в Tagesspiegel довелося мити вікна у галереї — їх хтось демонстративно обплював. А потім прийшли два напівбожевільні діди спеціально донести думку, що Україна має віддати території.
У галерейній справі найкраще працюють теплі особисті стосунки та рекомендації друзів. Тому й кажу, що дуже важливо, аби українці купували своє мистецтво і всім навколо про це розповідали.
— Ви починали з гучних мистецьких імен — Олег Тістол, Валерія Трубіна, Артем Волокітін, Михайло Алексеєнко. Виставляли роботи Олександра Ройтбурда та Матвія Вайсберга. Але останнім часом акцент галереї змістився у бік молодшої генерації. Іноді — тих, хто тільки починає свою виставкову кар’єру. Це зумовлено комерційними розрахунками?
— І так, і ні. Роботи Ройтбурда та Вайсберга виставлялися лише три виставки тому, тож рано говорити про якусь зміну акцентів. Я намагаюся знайти баланс. Бо з молодими митцями співпрацювати, з одного боку, простіше, а з іншого — їхні роботи дешевші, і це не такий уже очевидний плюс, як можна подумати. Виставка Марії Чаркіної та Діани Дем’яненко співпала з Арт-вікендом і було дуже багато відвідувачів, яких відносно невисокі ціни швидше відлякали.
Суб’єктивне враження, що досвідчені митці нині не дуже й зацікавлені у виставках за кордоном. В Україні зараз вельми багато можливостей зробити гарні проєкти — і в музеях, і в якихось нових просторах. Чимало художників просто не мають матеріалу для нових виставок ще десь — у них усе одразу розкуповують. І я щиро радію, що є такий внутрішній інтерес.
Але треба працювати і за межами країни, і поки держава не має на це часу, це можна робити через такі невеликі приватні ініціативи.
— Берлін — місто величезної кількості мистецьких ярмарків різного штибу. Serpen Gallery бере у них участь. Як ви обираєте події, до яких доєднатися, і чи вважаєте цей досвід успішним?
— Цей досвід потребує досвіду. Ярмарки — дуже окрема історія, яка вимагає відчутних капіталовкладень, вивчення асортименту і часу. Після кількох спроб я поки не готова знову кудись подаватися.
Загалом, коли я думаю про розвиток Serpen Gallery, то розумію, що без мецената чи спонсора він проблематичний. Тобто я можу довго це тягнути сама на такому рівні, робити 10 виставок на рік і щось там продавати. Але якщо говорити про інституційну роботу, просування, вплив, масштабні проєкти та артярмарки — тут треба мати хоч мінімальне фінансування.
Я зробила презентацію і відправила її в кілька українських компаній, які працюють за кордоном. Поки ніхто не відповів. Є інтерес з боку німецької фундації, але це трохи дивно, що іноземці готові вкладати гроші в українську культуру, а український бізнес — ні.
— 2012-го ви виступили продюсеркою документальної драми «Студії 1+1» «Жінка-банкомат» про жінок із заходу України, які поїхали на заробітки до Італії, та споживацьке ставлення до них дітей і чоловіків. Попри родинне відчуження, важку працю та напівлегальний статус, ці жінки не поспішали повертатися в Україну. Крізь призму сьогодення — чи змінилося ваше розуміння, чому так?
— Цей фільм був рефлексією на мою сімейну історію. Моя мама двічі була в Італії свого часу. Як і багато мам моїх львівських друзів. Кіно не давало відповіді, чому такий вибір у цих жінок. Воно демонструвало тривожне викривлення сімейних стосунків.
Тисячі жінок реально приносили себе в жертву задля фінансового благополуччя родини. Вони поступово перетворювалися на живі банкомати, потреби росли разом із дітьми, а родинні стосунки на відстані руйнувалися.
Я не хотіла б проводити якісь паралелі з теперішнім виїздом жінок заради безпеки дітей. Українці переживають зараз велику трагедію. Жодну економічну кризу не можна порівняти з війною.
Костянтин Дорошенко
На світлині: Наталка Якимович
