Дослідження
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Про «Ви», «ти», «мамо!» та «онуцьо!»
Насамперед, треба сказати що всі незнайомі люди зверталися одне до одного на "Ви". Тільки доросла людина казала на дитину "ти". Діти на батьків, а й тим більше на дідів та бабів, а часто-густо й на старших сестер-братів, і на всіх старших родичів казали "Ви". Дорослі у звертанні до знайомих однолітків могли дозволити вжити "ти", але до кумів, сватів та інших родичів та свояків переважно "викали". Ще більше - при мові від третьої особи про когось зі старших, особливо батьків та ще старіших предків вживали множину: "Мої мама казали..."
Отак, одна вчителька, що недавно приїхала на Кубань, розумна людина, українського коріння (з Поволжя), толерантна до мов, почувши вперше таке, хоч і зрозуміла, що то є особливість місцевого мовного етикету, наважилась підкусити: "А сколько их, мам, у тебя?"
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Створенням Центральної Ради у березні 1917-го року, найкращі представники українського народу рішуче висловилися за самостійне існування власної нації. Але разом з тим українські державники всіляко підтримували і незалежницький рух інших народів Російської імперії, чудово розуміючи, що тільки спільною боротьбою усіх покривджених націй можна повалити жорстоку «тюрму народів». Велику увагу приділяли українські самостійники і зростанню національної свідомості в своїх південно-східних сусідів - донських козаків. На відміну від російських великодержавників, які заперечували саме право донців вважатися окремою народністю, діячі Центральної Ради допомагали чим могли своїм сусідам, мріючи про створення щасливої України в колі союзних братерських народів. На жаль, донські козаки, зростивши свою національну свідомість на українських дріжджах, у майбутньому стали хіба що не найзапеклішими ворогами української державності, беручи вже в наші часи участь у найбільших провокаціях російського імперіалізму проти незалежної України. Але в епоху Визвольних Змагань донські керманичі були дуже вдячні Українській державі за її допомогу. Шкода, що їхні наступники позабули про це, відплачуючи за добро злом Україні.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
З поваленням у Російській імперії царату в наслідок Лютневої революції 1917-го року, постала і перед українцями Донського краю можливість позбавитися національного та соціального гніту, та об'єднатися з українцями Великої України в єдине державне тіло. Але це змагання до об'єднання не було легким.
Від самого початку революції українські національні сили в Києві об'єдналися навколо Центральної Ради, яка була проголошена державно-політичним органом всього українського народу на його шляху до політичної, а згодом і державної незалежності. В свою чергу Центральна Рада відразу оголосила про природне право всіх українців належати до єдиної України, в незалежності від того, в яких адміністративних одиницях колишньої імперії вони мешкали. Керівник Центральної Ради Михайло Грушевський у своїй програмній статті «Якої ми хочемо автономії і федерації?» в квітні 1917-го року наголошував: «Українці хочуть, щоб з українських земель Російської держави була утворена одна область, одна національна територія». До цієї єдиної України, згідно з Грушевським, мали увійти дев'ять таких губерній, де українці складали більшість, а також Кубанська область. Тих повітів губерній, де українці не складали більшість, Україна мала позбутися, але замість них мала приєднати до своєї території населені українцями райони інших адміністративних земель Росії. Серед тих територій, що мали увійти до автономної України, Михайло Грушевський називає й «західні часті Донщини», і додає: «Так утвориться територія, де українська людність становить більшість».
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Так склалося за останні 80 років, що в уяві пересічного росіянина, українця або іншого мешканця світу, що цікавиться історією та культурою Східної Європи, життя донських козаків асоціюється в першу чергу з постаттю видатного російського письменника Михайла Шолохова. Переважна більшість навіть уявляє собі цього письменника як природного козака, що оспівував у своїх творах життя свого кола, свого соціального стану, тобто донських козаків. Між тим для справжніх донців Михайло Шолохов завжди був чужим, так званим «іногороднім», незаконнонародженим сином російського мужика та української селянки. Але великий талант, чудове знання реалій життя донського козацтва, зробило з цієї, соціально чужої для Дону людини, його найбільшого співця та пропагандиста донської ідеї у світі. Для українців творчість Михайла Шолохова цікава ще й у психологічному плані. Напівукраїнець, який чудово розумів свою українськість, Шолохов духовно зрісся з донським козацтвом, гнаним та гнобленим в перші десятиліття радянської влади, і прийнявши для себе чужий донський світогляд, фактично відрікся від українського коріння. Як це сталося, і як українська ідея відбилася в творчості видатного письменника - йде мова далі.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
1889-го року п'ятеро українців героїчно загинули в боротьбі за права людини в Російській імперії. Була серед них і уродженка Таганрога - Надія Сигида.
Народилася Надія Костянтинівна Сигида в Таганрозі 1862-го року. За національністю вона була грекинею (її дівоче прізвище - Малоксіяно). Закінчивши гімназію, працювала вчителькою в школі. Все своє життя бажала віддати ідеалу соціальної справедливості, заради чого вступила до складу підпільної революційної організації «Народна воля». Чоловіком Надії Малоксіяно став також революціонер-народоволець Яким Сигида. В хаті Надії та Якима знаходилася конспіративна квартира, тут же була влаштована підпільна друкарня. 23 січня 1886-го року друкарня була викрита таганрозькою поліцією, Яким та Надія заарештовані. Під час судового процесу Якима Сигиду засуджено до смертної кари, яку замінено на довічну каторгу на Сахаліні, в якій Яким не пережив і року, та помер у 1888-му році. Надія отримала 8 років каторги та була відправлена для відбування ув'язнення в страшні Нерчинські табори на золоті копальні на річці Карі в Забайкаллі.
В Московській пересильній тюрмі на Бутирці Надія знайомиться з відомим українським поетом, теж революціонером-в'язнем Павлом Грабовським. Павло Грабовський був молодшим від Надії на два роки, народився у селі Пушкарному на Харківщині (тепер село Грабовське Сумської області), та теж з юнацьких років став революціонером. На відміну від Надії Сигиди, чиї погляди на суспільний розвиток були більш інтернаціональні, Павло Грабовський відчував себе значною мірою українським національним революціонером, та писав революційні поезії українською мовою. Знаходячись на військовій службі Грабовський продовжував революційну боротьбу, за що й був заарештований та засуджений на 5 років заслання до Сибіру.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Більша частина української етнічної Донщини знаходиться зараз у складі Ростовської області Росії. Але колишня Область війська Донського, яка і називалася українцями Донщиною, займала у 19-му столітті значно більшу територію. Частина донської землі входить тепер до складу російської Волгоградщини. Не менше двохсот літ живуть тут українці, які зберегли деякі національні традиції і дотепер.
Характерною особливістю волгоградської Донщини є те, що вона знаходиться на стику двох етнічних земель - саме Донщини та Жовтого Клину. Початок українського заселення Жовтого Клину був пов'язаний з чумацькими мандрівками на береги нижньої Волги та у Заволжя. Таким чином волгоградська Донщина не стала відрубаним від України шматочком нашої землі, вона залишилася пов'язаною з корінною Україною чумацькими шляхами та чумацькими мандрівками. Вона стала проміжним етапом на шляху подальшої української колонізації на Схід - у Жовтий, Сірий, Зелений Клин.
Окраїнний стан сучасної волгоградської Донщини у складі Області війська Донського зберіг деяким чином місцеве українство від асиміляційних процесів у 20-му столітті. Центральна Донщина, як донська козача земля, зазнала значних репресій з боку більшовиків, коли разом з донською самобутньою культурою нищилось і ліквідувалось і українське місцеве життя. Але ще у 1919-1921 роках Другий Донський, Хоперський та Усть-Медведицький округи Донської області були відокремлені від землі донських козаків та приєднані до Царицинської губернії (Царицин - сучасний Волгоград). Через це подальша боротьба комуністів з донськими козаками не відбилася на царицинських українцях так сильно, як відбилася вона на українцях Донської області. Українське культурне життя в Донській області було на смерть переоране більшовиками та донцями під час розкозачення та наступного розкуркулювання, а на Волгоградщині збереглося, бо не такою ярою була тут антибільшовицька боротьба.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
На відміну від інших українських етнічних земель у складі сучасної Росії (Кубані, Східної Слобожанщини та навіть Стародубщини), Донщина не була багатою у 19-му столітті на видатних українських діячів. Склалося так через подвійний гніт, який відчували на собі донські українці - не лише з боку царату, а й через донських козаків, які були вірними слугами царського режиму. Та все ж одного видатного митця Донська земля надала Україні - це був відомий 150 років тому український письменник Данило Мордовець.
Цікавий для нас цей письменник ще й тим, що на відміну від багатьох інших українських діячів, що лише народилися на етнічних землях за межами України, а весь свій талант віддали головному краю - Києву, Харкову чи Львову, повністю присвятив себе своїй малій батьківщині - Донщині та Жовтому Клину.
Народився Данило Мордовець 7 грудня 1830-го року в українській слободі Данилівці Усть-Медведицького округу Області війська Донського, на північному сході донської козачої землі (тепер це Волгоградська область Росії). Слобода Данилівка повністю була заселена українцями, колишніми запорозькими козаками, що втекли сюди від закріпачення по зруйнуванні Запорізької Січі. Данилів дідусь, запорізький сотник Сліпченко-Мордовець, зміг зберегти свою козацьку волю і на донських землях, а от його син, Данилів батько, потрапив у кріпацтво, та зміг викупити собі свободу лише великою, важкою працею. Розбагатівши, та здобувши навіть деяку освіту, він не забув свого українського коріння (сусіди-росіяни називали його «хохлом старого закала»), але під тиском місцевого чиновництва зросійщив своє прізвище, ставши з Мордовця Мордовцевим. Зважуючи на це, його син Данило свої російськомовні твори підписував офіційним прізвищем Мордовцев, але для українського читача завжди залишався Данилом Мордовцем, або іноді Данилом М. Сліпченком, на честь дідуся.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Ріка Дін, хоч і не тече територією сучасної України, займає поважне місце в українській історії та українському фольклорі. Ми вже згадували про поетичний образ Дону, як дальньої української межі на кордоні з кочовим Степом у «Слові о полку Ігоревім». Зберігався особливий статус цієї ріки і в українській народній поезії подальших часів.
Особливо часто згадується Дін в так званих «чумацьких піснях». Після знищення Росією козацького устрою на Запоріжжі та Гетьманщині
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
На самому російсько-українському кордоні, з російського боку, в Ростовській області, знаходиться невеличке місто Донецьк. І якщо всім відомий український Донецьк названо так на честь Донецького вугільного басейну, то його російський тезко розташований прямо на берегах річки Сіверський Дінець, від якої й має свою сучасну назву.
Початок цьому населеному пункту поклали донські козаки, які заснували тут 1681-го року станицю Гундорівську. Але докорінно змінив долю цього місця російський цар Петро Перший, видавши наказ 1696-го року, після завоювання Озову, про встановлення тут «поштової гоньби». Від того часу гундорівські козаки стали зобов'язані брати участь у доставці листів з Озова до Валуйок. Обидва ці міста розташовані були на українській етнічній території, один на Донщині, другий на Східній Слобожанщині. Таким чином, з розвитком шляхів сполучення, станиця Гундорівська долучилася до процесу економічного єднання різних українських земель, сюди приїжджали та залишалися на постійне життя українці з різних регіонів України, і донське поселення набувало чим далі виразніших українських рис.
З початком вугільних робіт на шахтах Донбасу, до станиці почав переселятися український пролетаріат. Згодом козаче поселення перетворилося на робітниче селище, а з 1955-го року стало містом Донецьком. Українське Сталіно отримало ім'я Донецька лише через шість років (хоча не знаходилося навіть в басейні Сіверського Дінця), і таким чином ростівський Донецьк має пріоритет старшинства у своїй назві перед Донецьком українським.
- Деталі
- Розділ: Дослідження
Донщина
Третім за чисельністю населення (після Шахт і Новошахтинська) містом Східного Донбасу є Кам'янськ-Шахтинський. Серед місцевих уродженців теж були відомі українці, правда не всі вони з'явилися корисними для рідної України. Розповім зараз про декого з них.
1885-го року в станиці Кам'янській (сучасному Кам'янську-Шахтинському), в родині місцевого робітника з числа так званих «іногородніх», народився Юхим Щаденко, відомий радянський військовий діяч. В молоді роки Юхим опанував професією кравця, а через те, що на Донбасі завжди був популярним революційний рух, 1904-го року вступив до партії більшовиків. Брав участь у революційних подіях 1905-го року, після чого два роки переховувався від переслідування поліції на Кавказі, та повернувся на батьківщину 1907-го року. Потім цілих десять років політичної активності не виявляв, але з поваленням царату знову пристав до більшовиків. Вже в лютому 1917-го року Щаденко очолив Кам'янський окружний партійний комітет, а після жовтня став командиром загону червоної гвардії, на чолі якого боровся проти донських козаків, які намагалися тоді проголосити незалежність Донського війська від більшовицької Москви.
Саме тоді яскраво виявилися класові та соціальні суперечності між донськими козаками, яких підтримував та пестив царський уряд, і українським та російським робітництвом Донщини, яке в приході більшовиків бачило постання соціальної справедливості для себе. І українські робітники та селяни жорстоко помстилися донцям за всі їх колишні кривди. Відтоді й розпочинається військова кар'єра Юхима Щаденка в Червоній Армії. Спочатку його обрано в Донський військово-революційний комітет, потім він очолює Морозівсько-Донецьку стрілецьку дивізію, стає комісаром Царицинського фронту і членом Реввоєнради 10-ї армії.
