Париж, Франція – Письменниця, художниця й авторка літературних прогулянок Парижем Олена Ящук-Коде вже понад два десятиліття живе у Франції. В інтерв’ю програмі «Французький контекст» вона розповіла про свій шлях із Києва до Парижа, про українців у французькій культурі, про мову як основу інтеграції та про потребу залишити українські сліди на мапі французької столиці.
«Я почувалася як Аліса в Задзеркаллі»
Коли Олена Ящук-Коде вперше приїхала до Франції, Україна для багатьох французів залишалася майже невидимою країною. Її часто ототожнювали з Росією, Київ плутали з Москвою, а українську ідентичність доводилося пояснювати буквально з нуля. Саме тоді, каже вона, у неї з’явилося відчуття, що вона має бути «містком» між двома країнами.
Її особиста історія почалася ще в радянському дитинстві, коли кордони були закриті, а подорожі здавалися майже неможливими. «Я читала книги, мріяла про подорожі, про далекі країни», — згадує вона. Розпад Радянського Союзу, попри економічну кризу й важкі 1990-ті, відкрив для її покоління новий горизонт. «Це були дуже бідні роки, але водночас — час нових можливостей», — каже Ящук-Коде.
Києво-Могилянська академія і відкриття світу
Важливу роль у її формуванні відіграла Києво-Могилянська академія, де вона навчалася в одному з перших наборів. Саме там, через контакти з українською діаспорою, викладачами з Канади, США та інших країн, почалося розширення її внутрішніх кордонів.
Франція не була для неї з дитинства єдиною мрією. Спочатку було радше бажання побачити світ. Але вибір французької мови змінив напрямок її життя. Першою викладачкою французької в академії була справжня француженка з Каркассона. Завдяки їй французька перестала бути абстрактною мовою з підручника і стала живою культурою — з піснями, інтонаціями, образами Парижа та Єлисейських Полів.
Покоління, яке виїжджало без Facebook-груп і готових спільнот
Перший досвід навчання у Франції тривав лише три місяці: не було ні стипендії, ні грошей, а різниця в рівні життя між Україною та Францією була величезною. Але саме тоді Олена відчула себе «як Аліса в Задзеркаллі» — людиною, яка раптом побачила інший світ. Згодом вона отримала стипендію французького уряду і приїхала до Парижа вже з відчуттям, що хоче залишитися.
Для покоління українців, які виїжджали у 1990-х і на початку 2000-х, еміграція була зовсім іншою, ніж сьогодні. Не було Facebook-груп, Telegram-чатів, мобільного зв’язку, розгалужених українських спільнот. Поїздка за кордон була не просто побутовим рішенням, а майже перемогою.
«Було дуже важко отримати візу, дуже важко подорожувати, не було грошей. Коли ти щось отримав — це означало велику перемогу», — згадує вона.
Українці в Парижі: пошук невидимих історій
Саме з цього досвіду виникла її зацікавленість до українців за кордоном. Ще в 1990-х вона долучилася до франко-української асоціації, яка писала французькою про Україну та українців. Однією з її перших тем стало українське походження Енді Воргола. Потім були інтерв’ю з українцями у Франції, пошуки українських історій у Лондоні, поступове накопичення матеріалу про людей, які жили між культурами.
Згодом цей інтерес вилився у літературні прогулянки Парижем і книгу, створену разом із Мар’яною Лівак. Спочатку були екскурсії, потім — книжка, а тепер знову екскурсії на основі книжки. У цьому колі важливе місце займають українці в Парижі — письменники, художники, політичні діячі, мандрівники, митці.
Серж Лифар, Соня Делоне, Софія Яблонська: у кожному можна знайти щось для себе
Серед найближчих їй постатей Олена називає Сержа Лифаря, Соню Делоне, Олександру Екстер, Софію Яблонську, Марка Вовчка. У кожному з них, каже вона, можна знайти щось для себе. Лифар близький їй як киянин, який дуже молодим опинився у Франції і не мав шляху назад, лише рух уперед. Соня Делоне — як жінка, яка прагнула стати художницею і жити власне життя. Софія Яблонська — як мандрівниця й авантюристка у французькому сенсі цього слова. Марко Вовчок — як письменниця, яка знайшла своє місце через мову і переклад.
Для сучасних українців у Франції ці історії, на думку Ящук-Коде, можуть бути не лише культурною пам’яттю, а й джерелом сили.
«Можна взяти цю амбіцію, цю енергію, це бажання залишатися собою і водночас привнести щось у цю культуру», — каже вона.
Мова як перший фундамент інтеграції
Окрема тема — мова. Для Олени французька є ключем до інтеграції. Без неї людина залишається ізольованою від країни, в якій живе.
«Мова — це номер один. Без неї ти залишаєшся ізольований від навколишнього середовища», — наголошує вона.
Мова відкриває театр, кіно, пісню, літературу, повсякденні контакти й глибше розуміння Франції.
Водночас власна мова — це фундамент ідентичності. Олена довго була російськомовною киянкою, як багато людей її покоління, але після народження старшого сина свідомо перейшла на українську. За її словами, за кордоном питання мови стає ще гострішим, бо саме через мову тебе часто ідентифікують інші.
Французи не розуміють, що таке російськомовні українці. Якщо ти говориш російською, для них ти росіянин.
Малюнки Парижа: повернення до олівця і пленеру
Інша частина її творчості — малюнок. Ілюстрації до книжки створені самою Оленою. Більшість із них вона малювала на пленері, на вулицях Парижа, олівцем, у традиції академічного малюнка.
«Я хотіла малювати так, як у XIX столітті малювали художники, а не на комп’ютері», — каже вона.
Для неї це було не лише художнє завдання, а й спосіб прожити Париж фізично, через лінію, простір і погляд. Малюючи місто з натури, вона відчула себе не просто мешканкою Парижа, а частиною його художньої традиції.Ескіз
«Королева збірок»: книжки, тексти й літературні проєкти
До цього були й інші книжкові проєкти. Її власна книга «Париж і Лондон — столиці мого життя» вийшла у 2010 році. Вона також брала участь у кількох збірках, писала оповідання про Париж, долучалася до англомовних жіночих літературних проєктів, а нещодавно — до альманаху «Діаспора», присвяченого темі спадку.
Сама себе Олена називає «королевою збірок»: окрема авторська книга в неї одна, але її тексти увійшли до багатьох колективних видань.
Письмо, вважає вона, може бути терапевтичним, особливо для людей, які пережили досвід міграції. Але водночас письменницька діяльність — це професійна робота, яка вимагає майстерності, структури й якості тексту.
Після початку повномасштабної війни мільйони українців опинилися за кордоном, і дедалі більше людей почали писати про свій досвід.
«Це абсолютно логічно і нормально, що буде більше людей писати», — каже вона.
За її словами, досвід українців у різних країнах Європи не можна зводити до одного узагальнення. Іспанія, Норвегія, Франція, Німеччина чи Ісландія — це дуже різні світи. Саме це різнобарв’я й може стати матеріалом для нової української літератури діаспори.
У Парижі вже багато років діє український літературний клуб, заснований Оксаною Мізерною. Через нього, за словами Олени, пройшло багато відомих українських письменників, які приїжджали до Франції на зустрічі з читачами.
Подібні спільноти виникають і в інших країнах. Під час презентацій книжки в Німеччині Олена й Мар’яна Лівак побачили, що українські громади у Франкфурті, Майнці, Вісбадені та Саарбрюкені активно організовують культурні події, створюють мінібібліотеки, читають українською і підтримують зв’язок з Україною.
Боротьба за українські імена у французькій культурі
Для Олени важливо не лише писати про українців у Франції, а й буквально повертати їх у простір Парижа. Вона звертає увагу, що на вулицях міста майже немає меморіальних табличок із іменами українців, які тут жили, творили, працювали або боролися. Навіть якщо такі постаті є частиною історії Парижа, вони часто марковані як росіяни, поляки або просто іноземці без українського контексту.
«Це наша велика боротьба: більшість цих українців вважалися росіянами. Все хороше Росія маскувала як своє», — говорить вона.
На її думку, українська громада має ініціювати появу таких знаків пам’яті, бо французи самі цього не зроблять. Потрібна ініціатива, організація, фінансування і розуміння, що культурна присутність має бути не лише символічною, а й матеріальною.
«Залишити матеріальні знаки на тілі міста»
«Париж має стати таким само українським, як він є американським, іспанським чи угорським. Чому не може бути табличок із нашими іменами? Це має бути наше завдання — залишити матеріальні знаки на тілі міста», — каже Олена Ящук-Коде.
У цьому й полягає головна лінія її роботи: не просто розповідати про українців у Франції, а повертати їм видимість. Через книжки, екскурсії, малюнки, літературні зустрічі й пам’ять про тих, хто був тут до нас.
Українська історія у Франції не почалася у 2022 році. Вона має глибоке коріння, складні ідентичності, великі імена і ще багато незаписаних сторінок.
Ксенія Жорноклей
-
Олена Ящук-Коде під час Культурних сезонів у Франції біля афіші, присвяченої Софії Яблонській.
Олена Ящук-Коде під час Культурних сезонів у Франції біля афіші, присвяченої Софії Яблонській.
-
Альманах «Diaspora. LIT.UA» №2 — збірка творів сучасних українських авторів в еміграції, присвячена темі пам’яті, коріння та спадку.
Альманах «Diaspora. LIT.UA» №2 — збірка творів сучасних українських авторів в еміграції, присвячена темі пам’яті, коріння та спадку.
https://kobza.com.ua/kultura/7618-olena-yashchuk-kode-paryzh-maie-staty-takym-samo-ukrainskym-iak-vin-ie-amerykanskym-chy-ispanskym.html#sigProIdb67d0939ea
На світлинах:
1.Олена Ящук-Коде
2. Олена Ящук-Коде під час Культурних сезонів у Франції біля афіші, присвяченої Софії Яблонській.
3. Альманах «Diaspora. LIT.UA» №2 — збірка творів сучасних українських авторів в еміграції, присвячена темі пам’яті, коріння та спадку.
