Мою увагу сьогодні привернуло фото харизматичного чоловіка в гуцульському вбранні. Але вразив не так яскравий сценічний костюм, як пронизливий, гострий погляд. Ще до того, як прочитала, що це Василь Авраменко в образі Довбуша, подумала: та це ж викапаний Олекса Довбуш.
І чим більше я читала про Авраменка, тим сильніше дивувалася, як ми взагалі так мало про нього говоримо?
Людина, яка фактично відкрила український танець для світу, перетворивши гопак на мову нації. Людина, яка все життя доводила, що культура – це теж зброя.
Василь Авраменко народився у Стеблеві на Черкащині у 1895 році. Дуже рано залишився сиротою. У дев’ять років уже працював: був пастухом, наймитом, потім шахтарем на Луганщині. Пізніше разом із братами поїхав аж до Владивостока на заробітки. Там закінчив учительські курси й отримав диплом народного вчителя.
А далі була Перша світова війна.
Авраменко служив у російській армії, був поранений, пройшов школу прапорщиків. І саме тоді, у революційному Мінську 1917 року, зустрів Симона Петлюру. Ця зустріч перевернула його життя.
Авраменко хотів бути генералом. Петлюра сказав йому щось зовсім інше: Україні він потрібен не з шаблею, а в мистецтві. І порадив вступати до драматичної школи.
Важко уявити, скільки всього змінила ця розмова.
У Києві Авраменко потрапив до Музично-драматичної школи імені Лисенка, де познайомився з Василем Верховинцем – одним із перших дослідників українського народного танцю. Там він починає розуміти, що танець – це не просто сцена чи розвага, а ідентичність, код нараду.
Після поразки УНР Авраменко опинився в таборі для інтернованих українських вояків у польському Каліші. Здавалося, що це кінець, поразка. Люди без держави, без дому, без майбутнього. Але саме там Василь Авраменко створює свою першу школу українського танцю. Замість сцени – бараки та тісні коридори. Але вже тоді через цю школу пройшли сотні людей: чоловіки, які щойно пройшли війну і втратили країну, танцюють «Гонту», «Запорізького козака», «За вільну Україну». Напевно, сьогодні психологи б це пояснили як спосіб не розпастися на атоми.
Авраменко казав: «Український танець – це національна зброя». І він справді став для нього зброєю.
У 1920-их Авраменко починає неймовірну подорож: Галичина, Волинь, Чехословаччина, Польща, а потім Канада і США.
Він приїжджає до Канади з однією валізою, а вже через кілька років збирає повні зали. Створює десятки шкіл українського танцю (понад 50). Їздить із гастролями по Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Австралії. Працює з хором Олександра Кошиця. Ставить масштабні постановки, у яких беруть участь сотні людей.
У 1931 році в нью-йоркській Метрополітен-опера понад 500 танцюристів і 100 хористів виступають у грандіозному концерті Авраменка. І все це відбувається тоді, коли світ нічогісінько не знає про Україну.
І що особливо вражає: Василь Авраменко не був людиною комфорту чи грошей. Постійно мав борги. Вкладав усе в свої проєкти. Часто ночував у своїх учнів, а не в готелях. Носив ту саму свитку й кучму. Але був одержимий своєю ідеєю.
А потім він пішов ще далі – у кіно. Створив власну кіностудію в Нью-Йорку. Зняв «Наталку Полтавку», «Запорожця за Дунаєм», «Марусю». Фактично робив перше українське звукове кіно в еміграції. В його фільмах Україна горда і красива. Ці стрічки дивилися в Америці й Канаді.
Мені здається, це одна з найсильніших речей у його історії: він усе життя працював так, ніби Україна вже існує навіть тоді, коли її не було на карті.
Помер Василь Авраменко у Нью-Йорку в 1981 році, але заповів поховати себе у вільній Україні.
Його прах повернули до рідного Стеблева вже після здобуття Незалежності у 1993 році.
Є ті, хто бореться за країну зброєю, а є ті, хто робить це через культуру, мову, музику, танець, пам’ять.
Оксана Дудар, журналістка
На світлині: Майстер танцю й кіно Василь Авраменко в образі Довбуша.
