У Лебедині на Сумщині 7 червня на 87 році пішов з життя щирий друг редакції «Кобзи» Борис Іванович Ткаченко – публіцист, письменник, лауреат літературних премій імені М.Хвильового і В.Стуса, автор першої в Україні книги про Голодомор «Під чорним тавром».
«Унікальна особистість, спілкування з якою, впевнені, не залишить байдужими наших читачів, - писали ми у передмові до серії п’яти інтерв’ю з ним «Українська ідентичність як життєвий шлях». - Прислів’я «Життя прожити – не поле перейти» у його випадку це і поля, які він виміряв ногами як агроном (за фахом і місцем роботи), і поле історії, поле страждань українського народу, яке перетнув разом із ним як письменник-патріот».
Одним з перших відгукнувся на сумну звістку історик Геннадій Іванущенко:
«Про нього ще згадуватимуть і згадуватимуть. Не роками, - поколіннями. Згадуватимуть все, що зробив, чому служив.
А поки-що в ці сумні хвилини – лише головні відчуття про Вчителя.
Людина-скеля. Все витерпів, зберіг і доніс до нас ту одвічну «стару Україну», яка більш ніколи не повториться. Доніс у спогадах і віднайдених документах. В іконах, шаблях, скринях, вишиванках, малюнках на інших старожитностях, які разом з дружиною закопував у засмолених бідонах, переховуючи від знавіснілих кагебістів.
А головне – передав нам Дух тієї України – чесної, працьовитої, сміливої й волелюбної. «Поле без гербіцидів – душа без погонича» - сама назва однієї з перших книг промовляє, кричить…
Козак. Завзятий у всьому. Для того, щоб розмістити врятовані колекції, побудував ще одну хату. На сволоці вирізьблений надпис: «Побудована рабом Божим Борисом в … році». Таких музеїв ще треба пошукати по світу! Міг приїхати в нікому не відому сільську школу, щоб розповісти дітям про Голодомор, який досліджував усе життя. Бо розумів: «Під чорним тавром» - це те минуле, яке не має стати майбутнім наших дітей.
Легенда. Зазвичай вона йде попереду знайомства. А вже потім розкриваєш велич цієї людини. На роменському шляху в районі Пустовійтівки – покажчик: «до Соловків 1500 км.» Як згадка про Калнишевського. Кагебісти нищили, а він з’являвся знову й знову. Тож і запускали обкомівські чутки-методички про «страшного націоналіста Ткаченка». Вперше я почув про нього саме від заїжджих партійних функціонерів.
Життєлюб. Пасіка, бджоли, сам стиль життя й ставлення до нього. Гумор, постійний доброзичливий і дотепний. Коли вже в свої поважні роки освоїв Фейсбук – міг зовсім незнайомій людині написати вірш-привітання на день народження. Якщо бачив, що вона близька йому по духу. «Дівчата, ось вам мед від діда Бориса з Лебедина!» - саме таким він запам’ятався працівникам Державного архіву області. Та й бібліотек. Та й багато-багато яких закладів, де він був «своїм», рідним. Спрагло припадав до історичних джерел, які там зберігалися, відповідально використовував і щедро платив. Добротою.
Без нього важко уявити сумськое краєзнавство. Без його книг, добрих справ і мудрого слова.
Наші думки й молитви в цей вечір з його рідними – дітьми, яких він виховав справжніми патріотами України, численними друзями й послідовниками.
Спочивайте, Борисе Івановичу, - Ваша «Важка стежка до Бога» добігає кінця.
Світла пам’ять. Дякуємо за науку, Вчителю…»
Краще не скажеш…
«Кобза – українці діаспори»
https://kobza.com.ua/povidomlennja-redakciji/7123-pishov-z-zhyttia-pysmennyk-borys-tkachenko.html#sigProIdd954e2d630
На світлинах:
1. Борис Іванович Ткаченко
2. Таким він залишиться в нашій пам’яті
