Громадські активісти міста Суми обговорили ситуацію в Україні з огляду на три роки, що минули після Євромайдану
Україна відзначає третю річницю Революції Гідності – поворотного моменту в історії України, який докорінно змінив свідомість тисяч і тисяч людей не лише в Україні, а й поза її межами. Якими були ці зміни? Як вплинули на наше сьогодення і на вектор розвитку країни в цілому? Ці та інші дотичні питання обговорили під час круглого столу в Сумах представники місцевої інтелігенції.
«Євромайдан можна назвати початком, або ж продовженням відродження української нації, – зазначив, розпочинаючи зустріч, голова Конгресу української інтелігенції Сумщини Віктор Казбан. – Є різні погляди на ті події: якою була мета Революції Гідності і що ми маємо на сьогоднішній день».
Пан Віктор нагадав, що Меморандум про створення Сумського обласного народного об’єднання «Майдан» у Сумах був підписаний ще 26 грудня 2013 року. Сьогодні можна сміливо говорити, що вимоги, які були сформульовані у Меморандумі, майже повністю реалізувалися, бо були, говорить Віктор Казбан, прогнозованими.
Ось ці вимоги:
- Відставка Януковича - відбулася.
- Відставка уряду Азарова та створення уряду народної довіри. (Відставка Азарова відбулася, уряд довіри – під запитанням).
- Проведення дострокових виборів Президента та Верховної Ради – сталося.
- Притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у кровопролитті на Майдані та наступних репресіях проти мирних протестувальників. («Досі «тягучка», «мишача возня», яку можна назвати злочинною по відношенню до тих, хто загинув на Майдані» – Віктор Казбан).
- Негайне звільнення із займаної посади Генерального Прокурора Пшонки за зволікання з розслідуванням побиття мирних протестувальників. (Було зроблено, Пшонку вигнали).
Віктор Казбан:
Ми в Сумах проводили перманентні мітинги, фактично щонеділі, і кожен мітинг мав свою тему. Вони перегукувалися з київським Майданом, і хоча жодної офіційної координації з київським Майданом не було, але наші вимоги сповна відповідали тому, що відбувалося в Києві. Я вдячний сумчанам, які не відходили від своїх переконань навіть у найтяжчі дні, особливо після прийняття драконівських законів у ВР, які ставили нас, усіх активістів Майдану, під загрозу переслідування.
Сумський Майдан – один з небагатьох обласних Майданів, що не тільки вніс своє бачення і свою позицію у загальноукраїнський Майдан, а визначав геополітичну стратегію країни на той час. Чому? Бо був перманентний. Сумчани стояли міцно, і кацапня з Бєлгородщини, Курщини просто не посміла творити те, що творилося на Донбасі чи в Харкові. До нас «делегували» харківських тітушок, було їх два автобуси, але коли побачили велелюдний сумський Майдан, вони зникли. Це була боротьба, яку ми, українці, виграли. Але, як і в кожній справі, пов’язаній зі швидкими революційними змінами, Євромайдан не міг означати миттєві зміни у соціальній, економічній, політичній ситуації в Україні. Але що могли тоді, ми зробили.
Однією з основних вимог Майдану була асоціація з Євросоюзом та безвізовий режим. На сьогоднішній день це загальмувалося. Москва чекала слушної нагоди, щоб розпочати агресію проти України, і приводом для цього стала, як не парадоксально це звучить, перемога Майдану. Буквально на третій день після початку подій, які згодом отримали назву Революції Гідності, розпочалася російська агресія від Криму до Донбасу, вона триває і до цього часу. Я хотів би надати слово професору Івану Мозговому, який теж стояв на Майдані і завжди залишався вірним своїм українським переконанням.
Іван Мозговий:
Давати оцінки такого глобального і неоднозначного явища, як Революція Гідності, дуже складно, але з позиції трирічної давності можна зробити кілька висновків. Те, що Україна піднялася, це факт, який викликав гордість і тоді, і викликає зараз. Якщо подивитися, що пишуть у російській пресі та соцмережах, говорять по ТБ, то це можна охарактеризувати як звірячу лють тих ущербних елементів, які ненавидять країну, котра піднялася з колін. Раб – це істота, яка завжди ненавидить того, хто прагне до свободи. Я нагадаю слова російського поета-демократа Некрасова, який свого часу написав так: «Люди холопского звания сущие псы иногда, чем тяжелей наказание – тем им милей господа». Тобто раб, якого давлять, лиже ноги тому, хто його топче. І він плює на ті руки, які намагаються витягти його з рабства. Що ми сьогодні бачимо в Росії, де потоптані права людини? Жахливу диктатуру, по суті справи, фашистський режим, бо там протистояння не тільки по соціальній основі, але і в національному плані. Тобто усі ознаки нацистського режиму, який розправляється з українським, татарським населенням, іншими націями, котрі намагаються відстояти свої права. У пресі, на російському ТВ іноді як подивишся, то бере жах, що там говориться. Досі існує ненависть до українського духу. Можливо, не так проти самих українців, як проти українців, які хочуть бути вільними. Так, вони готові бути нашими «старшими братами», щоб при цьому ми козиряли їм, прогиналися перед ними, жили в рабстві і таким чином зберігали цю останню азіатську диктатуру, останню фактично монархію. І коли вони побачили, що український народ це народ свободолюбивий, котрий прагне до розвитку особистості, це справді у московітів викликало лють, і це продовжується. Маленького карлика-диктатора злякало те, що на українській землі може розквітнути держава, яка продемонструє свободу, захист прав людини, високий рівень соціального та культурного розвитку. І велика імперія від Балтики до Тихого океану теж не захоче мати у себе диктаторів, теж захоче бути вільною. Їх охопив жах і вони зробили усе можливе, щоб наші результати загальмувати. Тому те, що відкрилося у результаті такої революції, на жаль, не повною мірою отримало свій розвиток.
Для більш повного розуміння треба зважати на розклад політичних сил. Були сили, які виступали за нову Україну. Це ті, хто піднявся на Майдані, ті, хто їх підтримував, уболівав. Але був і свій внутрішній ворог, який залишається і досі. Тоді це були партія регіонів, комуністична партія, сьогодні це так званий опозиційний блок. Різні маргінали під назвою «русский блок», «русское двіженіє», і т.п., які сьогодні «оживають», вже тоді організовували поїздки «тітушок» і намагалися надати нашому соціальному і свободолюбивому руху зафарбування громадянського протистояння. Майдан не був жодною мірою виявом громадянської війни. Це було протистояння між силами, які вибирали різний вектор розвитку. Але це протистояння було особливо небезпечним тому, що підігрівалося з боку зовнішнього ворога, а саме Росії. Олімпіада в Сочі їй не дозволила придушити в зародку нашу Революцію, але вона все одно знекровила Україну.
Наступне. У нас були союзники: Європа, США, і тут очевидно наша помилка полягала в тому, що ми багато покладалися на них. Деякі представники нашої політичної еліти вважали, що Європа може зробити нашу справу за нас. Але так не буває. Кожен народ має свою місію. І тому коли почався новий етап розвитку, і ми зіткнулися з новою корупцією та іншими проблемами, ми побачили, що багато наших євросподівань буди нереалізовані. Знову ж таки, якщо аналізувати: хто більш винний? Я більше звинуватив би нашу політичну верхівку, а не європейську, тому що Європа не зобов’язана була нам допомагати. Це ми були зобов’язані стати такими, щоб Європа побачила в нас людей, націю, державу, готову бути іншою. На жаль, нове керівництво, яке прийшло в Україні до влади, не виявилося таким. Нові політичні сили, які прийшли під гаслами демагогії, не змогли змобілізувати суспільство. Дуже багато вони говорили і мало зробили. Революція, як казав «товариш Ленін», повинна вміти захищатися. Він розумів чітко: вирвали владу, то треба зубами за неї чіплятися і не віддавати нікому, а тим більше не попускати. Революція означає ломку усього того, що застаріло. І ця ломка, звичайно ж, зустрічає спротив ворога. Щонайменше, після Євромайдану треба було ввести надзвичайний стан. Мобілізувати все суспільство, усе підпорядкувати питанням захисту нашої території. Треба було рішуче розірвати усякі зв’язки з агресором, оголосити Україну у стані війни з Росією. Як факт, оголосити, що Росія вступила з нами у війну. Тоді світова громадськість зрозуміла б, що Україна стала жертвою цієї великої ядерної держави. А так незрозуміло навіть Європі, що ж відбувається. Нібито АТО, нібито якісь сепаратисти проросійські і ми з ними воюємо, тоді, дійсно, при чому тут Росія, і чому їй оголошувати санкції. Це непослідовність нашого керівництва, нерозуміння того, що відбулося не просто вигнання президента-ізгоя, а відбувся рішучий політичний крен, який давав підстави Україні через кілька років стати Європейською державою.
Які можуть бути домовленості і переговори з сепаратистами? Якщо є ворог, і ми за Конституцією зобов’язані захищати нашу землю, які можуть бути мирні домовленості, що передбачають амністію ворога, прощення злочинів, можливість допускати його до влади? Допустити, щоб злочинці типу Мотороли ходили українськими вулицями і сміялися в очі матерям, які втратили своїх дітей у боротьбі з ними? Це ситуація, яка, я вважаю, є аморальною і межує зі злочином. Не можна було вести таких переговорів. І сьогодні я розумію наших воїнів, які перебувають у зоні АТО і говорять: ну як це так, що ми не повинні відповідати на обстріли? Як можна вірити тим, у кого немає поняття про мораль, право, цивілізованість? Наслідком того, що Майдан не реалізував усі свої досягнення, і стала ця війна, втрутився зовнішній ворог. А розклад внутрішніх ресурсів і сил теж виявився несприятливим, і тут велике звинувачення нашій еліті і нам теж. Тому що все списувати на владу це означає говорити, що моя хата скраю. Але наше суспільство великою мірою виявилося пасивним. Крім волонтерської допомоги, яка, звичайно ж, є великою силою, суспільство не об’єдналося на місцях. Не були створені серйозні осередки самоврядування, які б взяли під контроль діяльність нашої влади.
І все-таки з позитивного починав і позитивним хочу завершити, Те, що трапилося, ніякі недруги перекреслити не зможуть. Ми розуміємо, що відбувся такий переворот у душах і свідомості людей, що вони ніколи більше не захочуть повернутися у попередній стан. Нам треба зробити висновки з того, що відбулося, проаналізувати ситуацію і діяти, добиватися поступово свого, вирішуючи як питання військової оборони, так і питання економічного, соціального і культурного розвитку. Україна проходила через різні складні випробування, буде важко, але хочеться вірити, що ми переможемо.
Віктор Казбан:
Декілька моментів, пов’язаних з сумським Майданом. Так чи інакше, за всі останні роки, десятиліття, а можливо, і століття, в Україні, особливо на східних її теренах, створилася 5-та промосковська колона. І зараз соціологічні дослідження показують цікавий момент. Якщо 20% опитаних вважають себе етнічними росіянами, то так само 20% опитаних відповідають, що орієнтовані не на ЄС, а на Митний Союз. Тобто оця промосковська 5-та колона пов’язана з нинішньою війною в Україні, Москва зробила ставку саме на неї. Так, вона, ця колона, неоднорідна, але стрижнем її є етнічні росіяни, навколо яких гуртуються малороси і ті люди, які ностальгують за СССР ом і підтримують Московський імперіалізм понад усе.
Так чи інакше, започаткували Євромайдан студенти, молодь. І одним із провідників цього руху у Сумах, та і в Києві, був пан Микола Сурженко, який обстоював і обстоює українську національну ідею, учасник АТО. Прошу Вас до слова, пане Миколо.
Микола Сурженко:
Ми говоримо про Євромайдан, Революцію Гідності. У мене сформувалася своя особиста думка з цього приводу, починаючи ще у 20-х числах листопада 2013 року. Коли ми з моїми побратимами створили об’єднаний націоналістичний рух, платформу, яка об’єднала довкола себе різні націоналістичні структури, для того, щоб феноман Євромайдану перетворити на феномен Національної Революції. Чому? Тому що українські націоналісти, які стояли на фундаментальних засадах цієї ідеології від самого початку, керуючись словами Степана Бандери, були відвертими євроскептиками. У 20-х числах листопада виникло революційне ядро Майдану, яке ставило собі за мету не просто розірвання відносин з Росією, і щоб Україна перестала бути сателітом цієї наддержави, але так само скептично ставилися до входження України до Європи. В результаті це ядро, яке можна назвати маргінальним, виявилося правим. Минуло три роки, і досі Україна не асоційована до Європи, досі нас годують обіцянками про безвізовий режим та ін. Найбільшою проблемою, я вважаю, і величезною втратою, в тому числі і для Сум, є те, що люди не мають достатнього рівня політичної свідомості, люди політично неосвічені і приймають інколи дивні рішення, особливо коли йдуть на виборчі дільниці. Обираючи собі тих керманичів, які, м’яко кажучи, на те не заслуговують. Якщо ми говоримо про здобутки і втрати Революції Гідності, особисто я бачу більше здобутків. Тому що відбулася культурна чи навіть світоглядна революція серед українців. Це дуже важливо. Українець, незалежно від його етнічного походження, нарешті став себе почувати відповідальним за долю своєї держави. Серед втрат можна назвати те, що люди, будучи обдуреними, не проявили досить ініціативи і повелися на ті процеси, які їм були нав’язані згори.
Революції, ми знаємо з історії, це дуже складні і дуже тривалі у часі процеси. Деколи вони супроводжуються громадянською війною або зовнішньою інтервенцією, що в принципі у нас і відбулося у квітні 2014 року. Я не розумію позицію того «тимчасового уряду», я не розумію позицію виконуючого обов’язки Президента на той час. Які просто проявили слабкодухість і порушили клятви перед українським народом, які проголошували на Майдані. Єдиний меседж, який я зрозумів тоді, – це що вони мають чіткий план виведення України з кризи та подальшої її Євроінтеграції. Інтеграції у цивілізоване суспільство. Саме з цивілізованими принципами існування у мене чомусь асоціюється Європа. Україна може бути європейською і без вступу до ЄС, це моє глибоке переконання. Саме принципова позиція мала би відкинути ворога від кордонів нашої держави. Але влада, продемонструвавши свою легкодухість, не змогла цього зробити. Чому так відбулося? Тому що саме український народ надав їм довіру, дав їм до рук булаву. От зараз ми говоримо, хто винен у тому, що сталося? Ті хто обіцяв нам, ті хто запевняв, але також і ми самі винні, бо ми не визначили правильних пріоритетів і не зробили правильних висновків.
Віктор Казбан:
Так, ми європейці, в тому числі і за переконаннями, але повинні робити Європу в Україні. А потім Європа сама нас запросить. А то ми товчемося, б’ємося в оці зачинені двері, принижуємо себе.
Серед найактивніших учасників Майдану була людина, яка нам активно допомагала. Він не відходив і не відходить від своїх українських переконань, це доцент Сумського державного педагогічного університету, член Національної Спілки письменників України Сергій П’ятаченко.
Сергій П’ятаченко:
Можливо, з часом ми зможемо реально оцінити здобутки і втрати Революції Гідності. Головний здобуток, я вважаю, що ми не втратили державу, що зберегли українську незалежність і українську націю як таку. Але є і багато втрат. Тому що Революція Гідності це швидше метафора, адже революція це зміна соціально-економічної форми управління. У нас же все залишилося таким, як і було. Є ті, хто керує, є ті, хто керує тими, хто керує, і ті, хто купує тих, хто керує тими, хто керує. На жаль, зміна облич у владі – це все одно що білку, яка крутиться у колесі, поміняти на іншу білку. Вона так само буде бігти. І ті нові обличчя, які прийшли у стару корумповану систему влади, вони або залишились незатребуваними, або ігнорованими, або, на жаль, вона їх зіпсувала. І ми це бачимо по багатьох особистостях, які були для нас надією у 2013-14 роках. Ми сподівалися, це люди, які щось змінять. На жаль, вони не змінили самої системи, Була ще надія на варягів, які прийдуть і наведуть порядок. На жаль, ментальність в українців така – коли приходять до влади, починають нею зловживати, красти. Але ось те колесо, про яке я казав: туди хоч українську білку вкинь, хоч грузинську, хоч польську, вона все одно буде змушена бігати по колесу, бо так працює ця система. І якщо говорити про якусь реальну революцію, а не метафоричну, то треба змінити це колесо, а не змінювати білок. Змінити систему, а не обличчя. Ми кидаємося на нові популістські заяви, а потім розчаровуємося.
Тому, якщо підсумовувати, чого більше, здобутків чи втрат, я сказав би, що є ще й «нездобутки», тобто те, чого ми не досягли. Здавалося б, воно було близьким, але наші очікування не справдились. Запити людей набагато більші, ніж може задовольнити влада. Громадянське суспільство розвивається швидше, воно дало волонтерів, дало армію, добровольців, нові обличчя, але, на жаль, влада відповідати на запити народу не встигає, а ті, хто з гарних людей потрапляють до ешелону влади, втрачають свої моральні, пассіонарні переваги і потрапляють, на жаль, до ешелону, з яким треба прощатися.
Ще один аспект, це гідність і самоідентифікація. Хвиля самоідентифікації зросла, багато хто відчув себе патріотом, розмалював лавки, паркани у жовто-блакитний колір, повивішував прапори, але уявлення, окрім цього зовнішнього, про те, якою має бути Україна, чіткого немає. Зокрема, виокремилося два вектори. Це «українська» Україна і «російська» Україна. Зокрема, це викликано тим, що велика кількість російськомовних включена у процеси нового політичного життя, навіть своєрідно «легітимізували» російську мову. І вже коли станеш говорити про те, що в ешелонах влади потрібно розмовляти державною українською мовою, тобі зажди закриють рота – мовляв, «російськомовні воюють в АТО». Через російську мову і такий світогляд впроваджується варіант таких російських ідей – ліберальної Росії – побудови України як своєрідної демократичної «гарної Росії», така собі лайтраша. Тобто не буде будуватися українська Україна з «поганими петлюрівцями та бандерівцями», а буде «гарна Україна з павліками морозовими, з комсомольцями». Я знаю, що багато держслужбовців в Україні і сьогодні вшановують день народження Лєніна, день народження «камсамола», і от для них було б таке прийнятним, і це легітимізується за участю російськомовних. Як на мене, є території, окуповані сьогодні росіянами, а є люди, які окуповані російською мовою. Це теж тимчасова окупація, бо так не було завжди. Батьки і діди цих людей були україномовними. Цей короткий період в 30-40 років робити як статус-кво з подальшими наслідками некоректно. Тим більше, ми знаємо, що за російською мовою завжди стоїть Путін і його космічні війська, він готовий прийти туди, де відчує, що «є загроза російській мові». А якраз є загроза більше українській мові. Тому, підсумовуючи, хотів би сказати, що революція як метафора проявила гідність в людях, але на жаль, як міцний прожектор, дуже добре висвітила тінь: багато негідників, багато проблем, і робити ставку на когось, на нові обличчя, я думаю глибока помилка. Надія, як сказав Віктор Павлович Казбан, на інтелігенцію. Повинна бути активна просвітницька діяльність, громадський сектор, який би міг працювати не на гранти, на ідейних засадах.
Віктор Казбан:
Хочу надати слово пану Миколі Карпенку – викладачеві Сумської гімназії №1,одному з провідних краєзнавців області.
МиколаКарпенко:
Ми переживаємо біблійну історію. Якщо євреїв по пустелі Мойсей водив 40 років, то ми ходимо тільки 25 років, і в сучасному нашому парламенті 70% тих самих депутатів, що й раніше. На місцях сидять переважно ті ж самі чиновники. Але ж і здобутки теж є. Бо і школа, і вузи виховали нову генерацію патріота-громадянина. Ми працювали усі ці роки, не дивлячись ні на яких «табачників». От я працюю в гімназії, і наші хлопці воюють в АТО, тому що вони отримали тут основи національно-патріотичного виховання. Ота «вата», яка перебуває на тимчасово окупованих територіях, поміняє свою свідомість лише тоді, коли у споконвічного нашого ворога почне реалізовуватися «Капитанская дочка» Олександра Пушкіна. Пугачовщина. І тоді всі зарепетують, як же вони люблять Україну. І тоді все стане на свої місця. А здобутки вже є. Проти російської армади першими виступили люди з Майдану, необучені і неозброєні як слід. Але ж зараз у нас армія, яка може стати може й кращою на європейському континенті. І почне валитися ота гнила імперія, яка нам 22-гу війну за історію робить. Як тільки в Україні починається цивілізаційний прорив, відразу йдуть на Конотопську битву пожарськіє. Як тільки гетьман Мазепа домовляється з Карлом ХІІ, знову йде Петро І і рубає голови українським патріотам. Сто років тому і Винниченко, і Грушевський говорили: «то наші брати». І ось нарешті ми зрозуміли, що «братів» більше немає. Ми переможемо і не треба вішати носа. Ми живі і виживемо. Слава Україні! Героям слава!
Іван Мозговий:
Ми говоримо про здобутки і втрати, а я хочу торкнутися питання розвитку України. Вважаю, потрібно ініціювати такий рух – за зміну політичної системи. Об’єднатися опозиційним партіям, які декларують свою націоналістичну позицію. Мова йде не про зміни до Конституції, а про те, щоб використати політичну систему для реформування України. Тому що зараз тільки оновлена політична система може щось зробити. Нинішні депутати нічого не можуть, ми бачимо по їх деклараціях і тому, що вони пов’язані з російським бізнесом. Блокада Криму – а вони возять туди товар, бо виграють від цього. Є зона АТО, а вони гроші заробляють на стражданнях людей. Я вважаю, що нам не потрібна така велика Верховна Рада. Але ж вони самі не приймуть рішення «каструвати» самих себе. Світова практика свідчить, що у таких випадках зусиллями народу створюється орган на зразок Конституційної Асамблеї. Туди обираються люди, які не будуть завтра депутатами. Тобто зміни до Конституції вносять ті, хто не бачить у цих змінах вигоди для себе особисто. Потрібно скоротити депутатський корпус, ліквідувати мажоритарну систему виборів, створити відриті виборчі списки. Такий фільтр, який би не дав можливості пролізти туди тим, за ким тягнеться шлейф політичних і економічних злочинів. Нинішня Верховна Рада неадекватна, бо не відображає сподівання виборців. Замість третього Майдану, який дехто прогнозує, мають бути проведені нові вибори за новою системою, яка дасть змогу змінити політичне обличчя країни. Інакше гнів народу кудись виллється. Ця Революція повинна бути завершена політичними засобами, безкровно. І тоді очікування Майдану зможуть бути успішно реалізовані.
Записала Алла Акіменко.
Додаток:
Звернення до місцевої влади
учасників «Круглого столу»
«Майдан – здобутки та втрати»,
присвяченого третій річниці Майдану Гідності та Свободи.
Місце проведення:
Сумська міська бібліотека ім. Тараса Шевченка.
18 листопада 2016 року.
Ми, представники громадських організацій, творчих спілок, науковці, журналісти, обговоривши ситуацію, що склалася на сьогоднішній день, звертаємося до представників Сумської влади з наступними вимогами:
Оголосити конкурс та за його підсумками встановити, нарешті, гідний пам’ятник «Героям Небесної Сотні» в Сумах. - Протягом першого півріччя 2016 року.
Терміново провести розслідування з притягненням до кримінальної відповідальності замовників і виконавців побиття та переслідування мирних сумчан 27 січня 2014 року.
Поновити процеси «деколонізації» та «дерусифікації», розпочаті в процесі «декомунізації», що відповідають основним вимогам Київського та Сумського Майданів.
Негайно поновити діяльність контрольних комісій Сумської міської ради та облдержадміністрації з питань контролю за впровадженням державної української мови.
Слава Україні!
Головуючий В. Казбан
Додаткова інформація:
http://sts.sumy.ua/video-news/marshem-gidnosti-sumchani-vidznachili-richnitsyu-maydanu.html
-
Сумський Майдан, 2014 р.
Сумський Майдан, 2014 р.
-
Учасники народного віче в Сумах виступають за єдність України, 2014 р.
Учасники народного віче в Сумах виступають за єдність України, 2014 р.
-
Блок-пости на підступах до Сум, споруджені активістами, 2014 р.
Блок-пости на підступах до Сум, споруджені активістами, 2014 р.
-
Сумські правоохоронці тренуються протистояти силовим діям загарбників.
Сумські правоохоронці тренуються протистояти силовим діям загарбників.
-
Віктор Казбан на київському Євромайдані.
Віктор Казбан на київському Євромайдані.
-
Євромайдан у Києві.
Євромайдан у Києві.
https://kobza.com.ua/polemika/5430-revoliutsiia-hidnosti-zdobutky-i-vtraty.html#sigProId335a9cf05a
На світлинах: Віктор Казбан, громадський активіст.Сумський Майдан, 2014 р. Учасники народного віче в Сумах виступають за єдність України, 2014 р. Блок-пости на підступах до Сум, споруджені активістами, 2014 р. Сумські правоохоронці тренуються протистояти силовим діям загарбників. Віктор Казбан на київському Євромайдані. Євромайдан у Києві.
