Науково-публіцистична розвідка про музичний інструмент, який поряд із кобзою став одним із найвиразніших символів українського народу, та визначних бандуристів в Україні й за її межами
Любителів і знавців кобзарського та бандурного мистецтва прошу не звинувачувати мене в тому, що трохи перефразував давній славень наших майстрів срібних струн. Бо й справді, мабуть, найприскіпливіший критик не знайде програму жодного їхнього концерту, до якої б не було включено знамениту пісню "Взяв би я бандуру". Зробив це з єдиною метою, аби сфокусувати увагу на власній назві музичного інструменту. Бо й тут мені може звучати докір. Мовляв, знаємо "недбайлівку" – найстаріший зразок старосвітського козацько-кобзарського інструменту. Навіть додадуть, що датований він аж 1740 роком і до Другої світової війни зберігався в музеї етнографії СРСР як бандура козака Недбайла. Спеціалісти та дослідники наголосять, що саме з цієї бандури зробив креслення архітектор і художник Григорій Ткаченко. Бо саме він переконував спільноту, що "недбайлівка" стала еталоном бандури, яка дійшла практично незмінною аж до ХХ століття.
Безперечно, назвуть чернігівську бандуру, харківсько-полтавську. Чимало можуть розповісти й про "Львів'янку" славного музиканта, композитора, співака, людину із золотими руками професора Василя Герасименка, котрого справедливо називають батьком цього оригінального музичного інструмента. Навіть доповнять, що пан Василь, окрім того, що виховав справжню плеяду бандуристів, створив понад сорок моделей бандур. Серед них і знаменита "Львів'янка", що здобула прихильників у всіх куточках світу. Василь Герасименко мав різновиди цього музичного інструменту для різних виконавців за віком, статтю; діатонічні й хроматичні.
А ще це наш дуже близький земляк, бо народився він на Київщині, дотримувався, так би мовити, різновекторної шляхетної мети - сприяти, щоб українська бандура зайняла гідне місце в культурі, була представлена як досконалий і багатий за своїми можливостями інструмент. Це йому вдалося. І сьогодні в Україні та і в багатьох країнах панує бандура чернігівського типу, до якої разом з Ігорем Склярем доклав рук і неабиякої майстерності Василь Герасименко. І нині всі - від учнів найнижчої ланки музичних закладів до студентів академій, консерваторій - знають, що вони освоюють чернігівську бандуру.
Упевнений, що згадають бандуру Вільяма Вецала з Канади. 2005 року цей майстер розробив зразок харківської бандури з пластиковою нижньою частиною корпусу, яку без остраху можна транспортувати в багажних відсіках літаків. Окрім того, додадуть, що бандура Вецала виразна за зовнішнім виглядом і має аж 69 струн, що звучать унікально. Стверджують, поєднує цей інструмент мікс тембрів арфи, фортепіано та гітари.
А де ж тоді "Ніженська?" - запитаєте ви. Невже згадана "Ніженська" бандура - це якесь марево? Он навіть доктор мистецтвознавства з Чернігова Олег Васюта, який "зуби з'їв" на дослідженні історії походження, розвитку та моделювання бандури, не згадує "Ніженську". Та й у самому Ніжині, що здавна славиться прекрасними музичними традиціями і де, крім закладів музичної освіти нижчого рівня, створили справжню кузню кадрів професійних співаків, танцюристів і музикантів у спеціальному коледжі та славетному Гоголівському університеті, про неї майже ні пари з вуст. Ні в наукових розвідках, ні у всіляких рекомендаціях. Здавалося б, дослідниця Олена Кавунник у нещодавно виданій монографії "Музичне середовище Ніжина" мала хоча б поверхово згадати цю тему. Де там! Але не поспішаймо заперечувати і торкнемося струн цього препишного інструменту від нижчих октав до найвищих. І під срібний передзвін його чарівних струн послухаємо цікаву історію про бандуру та її творців…
За далекою Атлантикою, у каліфорнійському Лос-Анджелесі, жив-був один хлопчина. Звали його Кен Блум. Мав багато зацікавлень. Інколи діаметрально протилежних. Спершу наполегливо студіював англійську мову. Докопувався до глибин граматики, вимови, діалектів. Згодом захопився вивченням основ права. Кажуть, теж досяг добрих результатів у цій царині знань. Але змалечку не зраджував одного захоплення - музикою. У тому ж Лос-Анджелесі здобув і музичну освіту. Ще в дитинстві подружився з духовими інструментами. Очевидці розповідають, з яким натхненням перебирав він кнопочки саксофона. Водночас оволодів мистецтвом гри на флейті. Зацікавився німецькою цитрою. Струнні інструменти найбільше полонили його молодецьку душу. Опановує навіть гру на російській балалайці, щоб опинитися музикантом у грецькому ансамблі. І все це з шістнадцятого року життя.
Згодом, як і багато його ровесників, захопився гітарою. Адже вміння перебирати струнами цього інструменту завжди викликало захоплення в молодіжному середовищі. А коли грати на професійному рівні, то популярність парубку була гарантована. Як у хлопчачому середовищі, так і в дівочому. Згадаймо, як і ми в молодості виводили під спів шести- чи семиструнки "Там заграла плакуча гітара, то дівчина стрічала весну…" Навіть в Америці, де традиції, звичаї, уподобання дуже відрізняються від українських, а на час молодості Кена - радянських, гітара була та й тепер залишається популярною. А його гра на гітарі відзначалася особливою віртуозністю. Невзабарі молодий музикант уже працює на головних студіях звукозапису. І це в Лос-Анджелесі, місті із знаменитим на весь світ Голлівудом, густо всіяному кіностудіями, артистами, музикантами, концертними залами і студіями звукозапису. І ось голос і музику у виконанні Кена Блума як допоміжного музиканта вже можна було чути на грамофонних платівках багатьох популярних ансамблів рок-музики шістдесятих років. Але… Юліан Китастий, авторитетний знавець музичного мистецтва, пише: "штучність та комерційність цієї музики йому набридли. Кена все більше і більше тягне до фольклорної музики різних народів, у якій ще можна було почути голос та безпосередній вираз людських почувань, не перемелених м'ясорубкою американського "пам".
В учасників популярних тоді вокально-інструментальних ансамблів побачив Кен оригінальні за формою і звучанням гітари, яких не можна було придбати в музичних салонах. Тому згодом навіть розпочав власноруч моделювати і робити гітари. Вчився бути на "ти" з деревом у батька - бізнесмена, "гоббі", праця якого теж була пов'язана з деревом і, зокрема, конструюванням музичних інструментів. Щоб і собі стати професіоналом на цій ниві, Кен пішов здобувати відповідну освіту в коледжі.
Але жага до народної музики не згасає, а вогонь бажання ще глибше пізнати її зміст охоплює душу Кена Блума. Він знайомиться з інструментами і музикою багатьох екзотичних частин світу - Індії, Туреччини, де певний час грає в оркестрі. Не оминув також нагоди грати в індуській групі, його привабила класична музика тієї країни. Дістається в мандрах навіть до Канадської Арктики. Затим продовжує життя мандрівного музиканта і виступає перед поціновувачами музичного фольклору всієї Північної Америки.
1972 року Кен Блум знову прибув до рідного Лос-Анджелесу. Як зазвичай, не міг пройти повз музичну крамницю. На вітрині погляд одразу прикипів до обгортки однієї з багатьох платівок. На них шість музикантів тримали на руках незвичні і невідомі йому до того часу музичні інструменти. Прочитав анотацію і попрохав поставити платівку для прослуховування. Адже він уже немало чув про бандуру - цей незвичний для Америки інструмент, про який розповідали й друзі-музиканти. А ось чути її звуки ще не доводилося.
У музичному салоні божественні мелодії струн ансамблю бандур снували поміж поличками з грамплатівками, підносилися вище стелі, вони полонили душу й серце. Навіть із напівзаплющеними від задоволення очима бачив, що срібні звуки струн нового інструмента брали в полон не тільки його, а й багатьох інших відвідувачів музичної крамниці, що заворожено вслухалися в мелодії, що змінювали одна одну. Він відчував, як голоси бандур зливалися з ліричними тенорами в один звук і вони ставали відгомоном його стривоженої душі. Йому здавалося, що він сидить у величавому храмі Божому, де на підсвічниках блимають вогниками свічки, а тенори ще й наголошують, що в цьому божественному молитовному співі концентрується оте мистецьке викінчення, слухаючи яке мимоволі витираєш сльозу.
Звісно, додому він повернувся з новою платівкою. І вже вдома слухав і слухав ту музику. І в тому райському блаженстві перебирав своїми пальцями уявні струни нового інструмента з великою кількістю струн та приструнків, звуки якого своєю свіжістю і красою відразу полонили й зачарували. Уже тоді він вирішив за всяку ціну навчитися професійно грати на цьому інструменті, додати його до свого інструментарію. А ще поставив за мету дізнатися все про бандуру та бандуристів з далекої України звідки й прибули на цей бік океану херувимсько-ангельські мелодії та піснеспіви.
Кен Блум одразу й не зрозумів, чому такими близькими й рідними виявилися для нього ота божественна гра та наспіви. Уже пізніше усвідомив, що в нього заговорили гени, забурлив голос та поклик крові. Він згадав розповіді батьків-американців про своїх рідних. Із глибини пам'яті виринули спогади, як ще в ранньому віці в їхній оселі звучала солов'їна українська мова і такий же задушевний спів, що підносив його, малюка, на крилах до самого неба. Згадав розповіді, що дідусь з бабусею по татовій лінії між першою революцією в російській імперії 1905 року та жовтневим переворотом 1917-го, коли більшовики обіцяли весь світ до основ розрушити та роздмухати світову пожежу, зібрали свої пожитки і виїхали з Ніжина до далекої Америки. А ось дідусь з бабусею по маминій лінії на інший бік Атлантики дісталися з перлини біля моря, як споконвіку називали славну Одесу.
Надзвичайно енергійний, діяльний, винахідливий і меткий Кен дуже швидко знайшов і протоптав стежку до українських бандур. Відшукав і майстрів. Як людина, яка вправно працювала з деревом і мала вже за плечима досвід створення музичних інструментів, узявся за цю справу. Це тепер смішно, бо ж в інтернеті можна "виловити" все, чого душа бажає. Тоді ж люди покладалися на власну інтуїцію та метод проб і помилок. Плюс наполегливість, бажання самоствердитися. Першу для себе бандуру змайстрував на підставі зображень на згаданій обкладинці з грамплатівки. "Я не мав ніяких креслень, ніякої уяви навіть про розмір інструмента, про кількість і довжину струн на ньому, - згадував пізніше самоук інструментів. - Став шукати картинки із зображенням бандури, особливо в руках музикантів. Малюнок сліпця-кобзаря з інструментом у руках знайшов в одній із книжок. Виміряв розміри. Його висота була в два з половиною рази вища голови музики. Отож я виміряв свою голову, перемножив і так визначив приблизний розмір для першого інструмента". Не диво, що його перша власноруч зроблена бандура виявилася своєрідною - була мініатюрною. Ніби майбутні "бейбі-бандури". Але найголовніше, що вона грала. А перший досвід їх створення знадобився в недалекому майбутньому.
Кен знову подорожує. Залишає західне узбережжя З'єднаних Стейтів Америки. Прибуває в Чикаго, навколо якого й донині живе потужна українська діаспора. Є навіть поселення "Українське село". Звідти дорога музиканта й артиста пролягає до канадського Торонто, де теж немало живе вихідців з України. Це не таємниця, що українська еміграція упродовж ХХ століття здійснювала велику роботу для розвитку за океаном освіти та мистецтва, відновлення і продовження в чужих краях культурно-освітніх традицій України. Дослідники навіть стверджують, що саме українці другої еміграційної хвилі завезли бандуру не тільки в Европу, а й у США, Канаду та на Латиноамериканський континент.
Навіть переконують, що започаткування бандурної справи в зарубіжжі пов'язане з постаттю українського кобзаря й педагога Василя Ємця. Це саме він 1920 року жив у Празі, де й організував школу та капелу бандуристів. 1939 року він переїздить до Парижа, де теж творить капелу. З нею організовує гастролі до Канади та США. Істину мовить народна мудрість про круглу землю. Бо треба ж так статися, що 1940 року Василь Ємець оселяється в отому ж уже тоді знаменитому Лос-Анджелесі, де й продовжує свою композиторсько-бандурну діяльність. Як це пройшло повз увагу молодого музиканта, не дискутуватимемо. Скажемо, що чи то він знайшов бандуру, чи вона покликала здібного музику рокотом своїх золотисто-срібних струн. Очевидно, так було вготовано Всевишнім, щоб вони не розминулися на життєвій дорозі. Як би там не було, а Кен продовжує повсюдно виступати на різних музичних фестивалях, зібраннях. Як уже стало для нього звичаєвим, грає на багатьох інструментах. Бере до рук і саморобну бандуру.
Після таких концертів та музичних вечорів люди радять їхати до Едмонтону. Там, говорили нові знайомі, треба відшукати знавця бандури доктора Андрія Горняткевича. "Та людина детально відповість на всі Ваші запитання про бандуру, її історію, походження, побудову, особливості гри на ній", - радили українці Торонто. Це було правдою. В Едмонтоні від нового співрозмовника, інших людей, з якими знайомився, Кен Блум крок за кроком довідувався все, що цікавило останнім часом про новий інструмент. Він навіть побачив, як роблять справжню чернігівську бандуру. Почув і сам спробував грати на ній думи та інші твори з народного епосу. Дістав і відповідну літературу про бандуру, зошит з нотами, осягав розповіді та відомості про бандуристів на землі своїх пращурів та у вільному світі.
Там, на канадській землі, де теж чимало осередків вихідців з України, українська гостинність не мала меж. Перед молодим американцем, корені роду якого сягали глибин української землі, відчинялися не лише двері осель українців, а й їхні серця. Особливо після того, як дізнавалися, що він подружився з предавнім українським інструментом і прагне знати про бандуру і гравців на ній геть усе.
Цілком імовірно, що саме тоді значно розширилися його знання про легендарного й широковідомого кобзаря Остапа Вересая. Це ж про цього талановитого кобзаря колись писали, що він - справжній чародій: звелить плакати - ридатимеш без зупинки, звелить сміятися - реготатимеш нестримно. Це ж йому свого часу Пантелеймон Куліш писав: "Научи ти своїм думам молодих, щоб слава твоя не гинула". Вересаєва ж відповідь була навіяна тяжким і глибоким сумом і печаллю. "Так що ж - ніхто не хоче переймати, та й годі! Було то колись, що нас много було кобзарів. Багацько було - вимерло! Тепер нема…" Під кінець минулого століття (тепер - позаминулого - авт.) таке й було загальне переконання, що кобзарське діло занепадає, гине. Самого ж Остапа Вересая стали називати "останнім кобзарем".
Тоді ж юний Кен дізнався й про не менш яскраву особистість початку ХХ століття Терентія Пархоменка. Постаті цих та багатьох інших сліпих музикантів з України і Чернігівщини зокрема, які значно вплинули на розвиток культурно-мистецького життя в країні, схвилювали Кена Блума. А хіба міг він без хвилювання сприймати історичні сторінки Ніжена, на вулицях якого парубкували та дівували його пращури, що в сиву давнину в цьому центрі козацької сотні Гетьманщини активно діяв поруч з іншими майстровитими людьми музичний цех. Міцні підвалини для розвитку музичних традицій міста над Остром заклали магістратські музики, які формували музичну ментальність жителів полкового центру. Це ж тоді, вслухався в рядки історії Кен Блум, музика в тім краї іменувалася як "сад утіхи", а її звучання було "солодке". Це ж у такий голос і спів Орфея, твердить легенда, вслухалися не тільки люди, а й звірі, птахи, риби, ріки, скелі та гаї. Це ж у сивочолому Києві, що був матір'ю городів руських, пальму першості серед семи вільних наук віддали саме музиці, бо це натхненне "солодке" мистецтво "науки круг себе гуртує…" Це ж у древньому ніжному місті, слухав він людські перекази, діяло одне з перших у тодішній Україні "депо музичних інструментів", у якому, за тими ж переказами, купувала для себе шестиструнну гітару з фірмовою наліпкою знаменита Марія Заньковецька. Як не любити таку країну, як не славити її і не розповсюджувати її пісні, думи, як не грати гопак, метелицю, повзунець, козачок та інші мелодії, що самі несуть людину до запального танцю. А хіба він, Кен Блум, уже тепер не гуртує навколо себе музикою тисячні аудиторії слухачів, мислив молодий музикант і продовжував втілювати свої мрії.
З цікавістю ще більше дізнається про бандуриста Терентія Пархоменка, який не раз бував у Ніжині. І не тільки на велелюдних там ярмарках та базарах, саме там були основні джерела заробітків представників співочого та музичного цехів. Бандурист Пархоменко також шукав у цьому місті контактів серед місцевої культурної публіки. Адже славне панство інколи було дуже щедре до бандуристів. А ще "інтелігенти" тієї передреволюційної пори були джерелом майбутнього репертуару бандуристів та кобзарів. І вже під час наступних виступів і, зокрема, перед студентською та гімназійною авдиторією Ніжина, він своїм соковитим тенором і незвичним музичним хистом грає і співає почуті козацькі думи, історичні, побутові, навіть гумористичні пісні. Усе це він згодом представить у своїх "концертах" перед публікою інших козацьких міст України - від Глухова, Чернігова до Харкова й Києва. Ось такий несподіваний взірець для наслідування з рідних країв пращурів постав перед Кеном. Та хіба сліпий Терентій був в Україні такий один.
Кен Блум дізнається тоді й значно пізніше багато історій, жахається, коли за любов до музики, гри на улюбленому інструменті жорстоко переслідували. Це було і в царській імперії,
коли бандуристи та кобзарі змушені були йти в глибоке підпілля. Вони не могли ясно-славно виступати, бо ж за це їх кидали у в'язниці, замикали за ґратами, а найбільш дороговартісний скарб - музичні інструменти - трощили об каміння. Усе це перенеслося і в епоху комуністичного свавілля. Правда, заради справедливості варто сказати, що в перші роки так званої тріумфальної ходи радянської влади молодий Павло Тичина навіть із захопленням писав "Внизу Дніпро торкає струни". І саме на той 1918 рік припало створення першої в Києві капели бандуристів. З'явилися й дослідження про бандуристів та кобзарів та їхні інструменти, з роду в рід передавали репертуар. Навіть у тривожному 1930-му році наш земляк Дмитро Ревуцький - один з ентузіастів і дослідників кобзарської справи видав довідник, у якому було 468 позицій стосовно цього виду мистецтва. Тут зроблю уточнення і скажу, що трохи пізніше кобзарознавцю, керівнику депортованої в дрімучий Сибір капели бандуристів Богдану Жеплинському вдалося видати двотомну монографію з даними про 600 українських кобзарів-бандуристів, починаючи з ХVІ століття.
Але за такою показушною ширмою лояльности до народного мистецтва комісари точили зуби. І в "імперії зла", як понині називають у цивілізованому світі колишній СРСР, розпочалася ера кривавого диявола. Саме через такі переслідування та боязнь за своє життя змушений був тікати з комуністичного раю, що будували комісари, організатор єдиної на той час в Україні Кобзарської школи та першої Капели бандуристів за часів Гетьманату Павла Скоропадського Василь Ємець. Це отой музикант, який оселився в Лос-Анджелесі, де жив і він, Кен Блум. Це отой бандурист, у репертуарі якого були давні історичні, чумацькі, козацькі, рекрутські пісні, які згодом гратиме сам Кен. А ще цей Ємець, дізнався згодом Блум, захопився мрією винаходу конструкції нового інструменту, на якому б можна було грати музику найбільших геніїв світу і водночас кобзарські твори "без згуби притаманної бандурі своєрідності", як писав про це сам маестро. І це виявилося правдою, бо вдосконаленою Василем Ємцем бандурою доля дала змогу і йому виконувати поряд з віртуозними інструментальними кобзарськими танцями і відомі класичні твори.
Та особливо вразила молодого Кена Блума історія з розстрілом українських кобзарів, покликаних комісарами на їхній чи то з'їзд, чи зліт. У країнах колишнього СРСР, зокрема і в Україні, до цього часу переважає думка, що це вигаданий, брехливий факт. За нинішнім словотвором - фейк. Бо, мовляв, до цього часу не знайшли документів про такий розстріл і сам з'їзд. Але ж тепер ні для кого не таємниця, як чекісти-особісти вміли замітати свої сліди. Можливо, і не етично, але пошлюся на досвід власної родини. На межі двадцятих-тридцятих років минулого століття сім'ю мого дідуся по маминій лінії комісари розкуркулили, експропріювали все майно включно із наділами землі, одержаними вже від нової влади, і разом з дружиною та трьома малолітніми дітьми, серед яких була й моя дванадцятирічна мама, відправили на десять років пиляти берези у вологодську тайгу. Звідти вони кілька разів тікали, їм додавали строк заслання і дідусь там відбув довгих 17 років. Його, такого "злісного ворога народу", навіть у штрафбат під час Другої світової війни не призвали. Але суть цієї трагічної історії в тому, що вже в роки незалежности я писав у всі українські і російські архіви і від них одержував трафаретну, ніби під копірку писану, відповідь: документів про розкуркулення і заслання родини такого-то нема. Уявляєте: сімнадцять років відбувати ні за що кару, тікати з того пекла і відбувати нові вироки судів і "документів нема…" Отож нема й реабілітації: ні матеріальної, ні моральної. Та невже ж ми хочемо, щоб оті кровожерливі нелюди залишили бодай яку згадку про розстріляних народних улюбленців українців!
На додаток до цього нагадаю про підле вбивство знаменитого композитора Миколи Леонтовича, про ганебне переслідування і знущання над українським композитором Борисом Лятошинським, про знищення цілої плеяди музикантів, драматургів, письменників, артистів, режисерів. Не оминуло лихо й знамениту родину бандуристів та музикантів Китастих. У сталінській м'ясорубці перемелюють Миколу, його брат Григорій Китастий був керівником Капели імені Тараса Шевченка. "Справедлива влада пролетарів" позбавила його життя за те, що в часи Української Народної Республіки Микола проливав кров за вільну, незалежну Україну. Не зупинило й те, що осиротили трьох його малолітніх дітей. То що могло зупинити тих червоних нелюдів від знищення сліпців-бандуристів з кобзарями. Так, в архівах колишнього Союзу документів нема. Мало про це й писали. Як наголосило американське видання "Нью-Йорк Таймс" та інші часописи того періоду, про масову ліквідацію українських лірників і кобзарів згадок було небагато, адже здебільшого це були безіменні й анонімні творці української думи-пісні. Але залишилися спогади людей, які жили в ту пору, які знали, так би мовити, "підноготні" факти підлості чекістів та інших сталінських опричників.
Публікацію про цю жорстоку трагедію в одній із провідних американських газет "Свобода" підсилено висновком, що іноземці сприймають як безглуздя знищення сліпців - українських бандуристів, кобзарів та лірників. Однак для українців це зрозуміло, бо йшлося про знищення української народної музики і зрозумілі причини цього нечуваного дикого злочину Москви: ці сліпі були носіями української історичної традиції. Їхні пісні, думи, їхня усна словесність - це була жива історія України, історія, що її боїться Москва… Дух України в тій музиці був небезпечний для російської імперіалістичної ідеології, бо ж ця музика і дух її були і є далі носієм ідеї вільної України, а вільної думки і вільного слова їм ніколи не розстріляти… Не сумніваюся, що все це читав у пресі, обмірковував і робив висновки й Кен Блум. І він не став осторонь друзів з кобзарсько-бандуристського цеху діаспори, коли ті готували меморіальний концерт пам'яті з нагоди 50-річчя знищення кобзарів в Україні. Тут забіжу трохи наперед і розповім для підтвердження цієї думки один факт.
Під час зустрічі з журналістами газети "Свобода" у травні 1983 року Кен Блум сам згадав про цей ганебний факт з української історії і не приховував свого гніву й обурення діями радянської влади, коли на бандуристів у ті часи дивилися як на потенційних "націоналістів" і ворогів народу. Саме тоді він згадав і про спогади видатного композитора Дмитра Шостаковича. Ніби й обласканий комуністичною владою композитор не міг витерпіти брехень і лицемірства системи, вибухнув вулканом. Зокрема і своїми розповідями, і спогадами про розстріл сталінськими посіпаками канібальської совєтської влади кількох сотень сліпих кобзарів. Ті розповіді про знищення народних українських рапсодів сколихнули весь цивілізований світ.
Доречно скажу, що за рік до цієї зустрічі газета порушувала цю трагічну тему в кількох публікаціях. Мовилося там і про видані 1979 року в Нью-Йорку спогади Дмитра Шостаковича й драматичну втечу у вільний світ його сина композитора й видатного диригента Симфонічного оркестру Всесоюзного радіо і телебачення Максима з дев'ятнадцятирічним онуком. У книзі описані переслідування та фізичне знищення українських лірників та кобзарів у тридцятих роках. "Ця частина спогадів, - пише газета, - свого часу відбилася широким і голосним відгомоном в українській зарубіжній пресі". Спогадам цим можна вірити, бо написані вони не сторонньою людиною, а "сином радянської батьківщини" та ще й орденоносним і обласканим тодішньою владою. Звісно, така сенсаційна книга, ті відгуки про неї не могли пройти повз увагу амбітного молодого композитора Кена Блума, який саме вивчав історію кобзарсько-бандурного мистецтва на історичній батьківщині своїх пращурів.
Знав Кен Блум і про інші не менш трагічні сторінки не лише для українських кобзарів та бандуристів, а й для всієї української спільноти, яким наповнені тридцяті роки. Україну накрила нечувана хвиля Голодомору, яка опинилася під не меншою трагедією винищення української інтелігенції. І капели бандуристів вільного світу та інші аматори сцени вшанували їхню пам'ять концертами. Репресії проти знаменитого Гната Хоткевича, з творчістю якого згодом знайомитиметься Кен Блум, і членів Полтавської капели бандуристів фактично ліквідували можливість розвитку харківського способу гри на бандурі й відповідного йому репертуару.
Та повернемося назад, коли нарешті 1974 року шляхи Кена Блума та великого ентузіаста бандури і її пропагандиста доктора Андрія Горняткевича на американських просторах перетнулися. У них виявилася спорідненість душ та помислів і вони заприятелювали. Як ото співається в одній із пісень, "музика нас здружила, музика нас з'єднала…" І відомий у всьому світі маестро музики продовжує вчити його історії української музики й бандури, способів гри, конструкцій, ознайомлює з репертуаром виконавців, поглиблює знання Кена Блума про бандуру та розповідає про пов'язані з нею традиції. А традицій у західній діаспорі, пов'язаних з національним інструментом, було чимало. Чого вартий був лише давній кобзарський ритуал вінчання з бандурою, з яким невзабарі ознайомився і Кен Блум. Відновили його українці Канади в таборі культурного заглиблення "Село - 79".
По всій землі Вашингтона, Канаді, навіть у південному регіоні Америки щоліта діють табори для молодих бандуристів не тільки з оригінальними назвами на зразок "Кобзарська Січ", "Україна", а й цікавою програмою навчання гри та співу. До речі, в одному з таборів вчили дітей грати на бандурі та співати керівник Капели бандуристів імені Тараса Шевченка Григорій Китастий, голова капели Петро Гончаренко та соліст капели та концертної сцени Михайло Мінський. Їхні настанови, що на жодному інструменті не можна акомпанувати українській пісні так, як це можна зробити на бандурі, бо вона не має на цьому поприщі суперниць і в цьому головна сила бандури, дають рясні сходи і добрий врожай.
Мета цих кобзарських таборів - дати курсантам можливість перебути два тижні в оточенні бандури, кобзарського мистецтва та української пісні. Отієї пісні, яка, за влучним висловом Миколи Гоголя, для України - усе: і поезія, й історія, і батьківська могила. Програма таборів поступово розвивалася та пристосовувалася до потреб як уже підготовлених до гри та співу музикантів, так і наймолодших початківців. Але бандура в руках "таборитів" щодня перебуває 5 - 6 годин. А ще в програмі кобзарського табору ансамблева гра, хоровий спів, бо ж кобзар чи бандурист мусить уміти грати і співати. Одне слово, бандура в цих таборах підноситься на особливо шанований рівень. А спів під бандуру займав одне з найголовніших місць "після піднесення душі до Бога в молитві". Можна ще чимало розповідати про такі табори, але погоджуся з думкою організаторів цієї важливої справи, що найважливішим є те, що в них вихованці заряджаються ентузіазмом до бандури і кобзарства, і стає очевидною всезростаюча кількість молоді, яка цим переймається. Вона не тільки забезпечить інструмент майбутніми виконавцями, а й вибагливими та зацікавленими слухачами.
Поруч з кобзарськими таборами організовуються ансамблі бандуристів та бандуристок, виставки кобзарсько-бандурного мистецтва. На одній з них в Українському музеї Нью-Йорка, організованій 1986 року Школою Кобзарського мистецтва, представили більше ста експонатів. Це була не тільки унікальна, а й найперша мистецька виставка такого формату в еміграції. На ній розгорнули різного роду бандури, зроблені різними майстрами в різний час. Представлені навіть унікальні екземпляри. Їх вдалося викупити в тих, хто приїхав на землю Вашингтона з України. На виставці знайшлося чільне місце оригінальним бандурам Зіновія Штокалка, Володимира Юркевича, Петра Потапенка, славної пам'яті отця Іринея - єдиного монаха, що залюбки грав на бандурі, яку зробив йому швагер маестро Василь Ємець, бандури відомих майстрів братів Гончаренків. На видному місці були й різні бандури, зроблені Кеном Блумом. Серед них і ота бандура з ХVІІ століття, так звана "недбайлівка". Вона належала відомому музиканту Юліанові Китастому. Поруч з цією бандурою експону-вався інструмент із власності Кена Блума - концертна давня чернігівська бандура з перемикачами. На сусідній дошці знову привертала увагу чернігівська бандура з портретом Тараса Шевченка посередині - найдорожча з чернігівок.
Ще на одній дошці експонувалися дві бандури того ж Блума. Неподалік - дві бандури дуже відомого в Нью-Йорку доктора А. Латишевського. Одну зробив він сам під час курсів з виробництва бандур в Українському Інституті Америки, а іншу він тільки розпочав робити, а завершував - Кен Блум.
Цікаво, що виставка працювала тривалий період. Наступної суботи її розпочав своїм виступом майстер бандурної справи Кен Блум. Він розповідав про конструкції бандур, зміни, яких зазнав інструмент упродовж останніх ста років. Майстер продемонстрував усілякого роду бандури, зроблені різними майстрами в різні часи. Добре відгукнувся про найбільш відомих майстрів братів Гончаренків з Детройту. Зокрема, віддав належне Олександрові, який, за словами Кена, розпочав випускати концертні бандури високої якости. На жаль, це повністю ручна робота, тому за ціною вона поки що доступна не всім. У капелі бандуристів імені Тараса Шевченка були й інші добрі майстри про яких згадав Кен. Але, пише газета "Свобода", на той час найбільше бандур зробив сам Кен Блум. Його останній "експеримент", так звані "бейбі-полтавки" виявився дуже успішним. Бандури ці малі, і дають змогу дітям шести років брати лекції гри на бандурі. Цей новий винахід можна назвати "тихою революцією", наголошує газета.
Іншого разу вона пише, що в Нью-Йорку організована майстерня під керівництвом Кена Блума, у якій можна виробляти малі і більшого роду "полтавки" на ширшу шкалу. І додає, що ці дитячі бандури є легкі, з чистим дзвінким голосом, може, навіть голоснішими від "чернігівок". У верхньому регістрі (нижнього вони не мають) бандури звучать навіть краще, ніж бандури звичайного нормального розміру. Найголовнішим є те, що тепер наймолодші мають змогу навчитися гри на бандурі й легко її засвоїти.
Тоді ж на виставці присутні з великою увагою вислухали виклад не українця, який полюбив наш український національний інструмент так, що мало хто з наших бандуристів, які грають роками, знав ті деталі, про які говорив Кен Блум, захоплено наголошує газета. Як на мене, цікаво знати, що мати свою майстерню з виробництва бандур було давньою мрією американської діаспори. І вона поступово її втілювала в життя.
Молоді ентузіасти сподівалися на фінансову підтримку української громади. Адже існування такої майстерні було в інтересах усіх українців, а особливо батьків. Вони хотіли наперед знати відповідь на запитання, чим зайнята молодь у вільний від навчання час. Коли ж матимуть майстерню, знатимуть, що з'явиться достатня кількість інструментів, і вся ця молодь буде в лавах бандуристів. Ось саме така молодь і наспівала українських народних дум, героїко-патріотичних пісень про далеку, але рідну для них Україну цілу платівку. Її до 10-річчя Школи кобзарського мистецтва в Нью-Йорку випустила поміж люди канадська фірма "Євшан Рекордс". У вільному світі відгуки про таку платівку були досить позитивними. Відзначали і якість звуку. Його допомогли вдосконалити Кен Блум та Іван Лехіцький, бандуристи, котрі знають тонкощі звуків бандури.
Так Кен Блум за своєю майстерністю став поруч з ще одним вихідцем та представником Ніжина - трубачем Тимофієм Докшицером, який наполегливо працював над модернізацією можливостей цього духового інструменту і доводив до небесних вершин досконалости, за що був прозваний "Паганіні на трубі". Так само Кен чаклує над своїми бандурами, надаючи їм незчисленну кількість найрізноманітніших барв звучання, відтінків настроїв. І його кожен інструмент не просто видавав звуки, грав, а веселив і тужив, сміявся й плакав, рокотав і розмовляв, промовляв голосами, кликав і спонукав молитися, коли переспів струн повторював переспів великодніх дзвонів, коли здавалося, що перший весняний грім прокотився в небесних хмарах…
Добрим словом українська громада у вільному світі тоді ж відгукнулася й про репертуар платівки, обкладинка якої оформлена українською та англійською мовами. З одного боку на ній сконцентрували традиційний репертуар молодечих кобзарських ансамблів, інструментальні танки, історичні пісні, марш "Соловейко, любий брате". А на звороті любителі бандурної музики та співу мали можливість насолодитися творами сучасних українських композиторів, двома творами Баха, уривком із опери "Запорожець за Дунаєм", який, здається, уперше виконаний у супроводі бандур. Та особливо прихильну оцінку одержала "Пісня про Мазепу". Її написав Віктор Мішалов, творчість якого яскраво розпочинала тоді світити на музичному небосхилі всього світу.
Значною подією в житті західної діаспори стало утворення в той період Товариства Українських бандуристів. Саме воно доклало немало зусиль для організації виставки, про яку йшлося вище. Не стояв осторонь його роботи й Кен Блум. Адже його створили однодумці по бандурному мистецтву, серед яких були Юліан Китастий, Любов Чорна та інші. Вони організували Товариство не тільки для тих, хто грає на бандурі, а для всіх причетних до цієї сфери мистецтва. Створили саме з метою розповсюдження кобзарської діяльності, заохочення все нових і нових людей до неї, особливо молодих, включитися в цю теплу дружню велику сім'ю бандуристів. Сприяти цьому мало й те, що 1985/86 рік було оголошено Роком бандури.
За короткий час товариство досягнуло значних успіхів на ниві популяризації кобзарсько-бандурного мистецтва. Видали ще одну платівку із записами гри і співу бандуристів, упорядкували музичну бібліотеку, дали два збірні концерти, що мали тріумфальний успіх. Якщо під час одних з перших виступів капели бандуристів у Нью-Йорку на сцені грали 48 музикантів, то в канадському Торонто на сцені водночас концертували 148 молодих гравців на бандурі з різних міст Канади та Північної Америки. Присвячувався він 50-річчю пам'яті тих, хто впав жертвою Голодомору в рідній Україні, влаштованому комісарами. Це був неймовірно грандіозний концерт в історії українських поселень. "А, може, - додав тоді Юліан Китастий, - і в Україні". Він показав, що "Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!" Ці слова зі сцени підсилив "Кант про страшний суд". Так, смерть особливо голодова смерть - страшна, але буде Суд і завданій нечуваній досі у світі кривді не втекти від справедливої кари. Якщо не людської, то Божої…
Звісно, треба врахувати, що перед виступом вони дружно, мов одна родина, з натхненням готували концерт. Готувалися недовго, але дали громаді не тільки естетичну насолоду, а й довели, як багато можна зробити, коли працювати "в поті чола", у великій згоді. Учасник тієї зведеної капели Андрій Горняткевич говорив, що вони навіть не отямилися, як стали співати, як один голос та грати, мов одна бандура. Своїми виступами молодим бандуристам вдалося довести, що такі концерти є великим і унікальним культурним здобутком українців на поселеннях, а кобзарський дух і любов до бандури такі ж глибокі, якими вони були протягом століть поміж українського народу і серед кобзарів-рапсодів.
Після одного з таких виступів молодечого складу Капели бандуристів імені Шевченка преса відгукнулася словами глядача Романа Левицького. "Кобзо, бандуро, дружино козацька - нерозлучна! - не приховує він емоцій. - Якими ж чарами тебе оновлено, що твої струни срібно-золотим переливом солов'їних трелів понеслися по серцях заслуханих і до краю зворушених слухачів, викликаючи в нас сльози і радість, і захват, і насамперед гордість за наш унікальний інструмент! Капеле! Радосте моя ненавтішна…"
Після ж концерту бандуристів у Карнегі Холі впливова "Нью-Йорк Таймс" пером журналіста Джана Парелеса подала рецензію під заголовком "Український хор співає і акомпанує сам собі" з підкресленням, що цей інструмент "звучить, як ніщо інше на землі". На думку критика, це і глибинність лютні, і темність звуку арфи, і ніжність цитри, і більше за все: коли співає хор і музиканти торкають усією масою старовинні струни, викликається (у слухача) враження чогось позасвітнього. Далі автор зауважує, як багатство чоловічих голосів переходить від майже нечутного шепоту-співу до могутнього крещендо і форте, а потім знову до найтихішого піяніссімо, щоб віддати найтонші нюанси почувань.
Варто додати, що на одному з концертів самодіяльних бандуристів у Сан-Франциско, організованому відділом Українсько-Американської координаційної ради та Клубом Української Спадщини Північної Каліфорнії з осідком у Сакраменто на чолі з музикантом Юрієм Олійником, побував і виступив з головною доповіддю тодішній секретар Спілки письменників України, професор Київського державного університету імені Шевченка Анатолій Погрібний. Приурочувався концерт великому синові українського народу Тарасові Шевченку. Поважний гість високо оцінив виступ новозаснованого ансамблю бандуристів "Віночок" під керівництвом бандуристки Олі Герасименко.
Розпочали в діаспорі й випуск Кобзарського листка, якого видали 98. Листок виріс до потужного специфічного журналу-квартальника "Бандура", який немалим тиражем ішов до шанувальників упродовж двадцяти років. Двомовність часопису (українська та англійська) постійно сприяла активній пропаганді українського мистецтва, зокрема і бандурного, і в середовищі інших народів. І це неповний перелік добрих слав для пропаганди музичного інструменту. Цілком заслужено героєм однієї з публікацій цього журналу став і Кен Блум, авторство статті належить Юліанові Китастому.
Журнал відігравав важливу роль в освітніх процесах на теренах діаспори. У ньому не тільки публікувалися різноманітні інформативні матеріали про навчання гри на бандурі, але й пропагувалися створені Гнатом Хоткевичем, Григорієм Ткаченком, Вітором Мішаловим теоретичні та практичні узагальнення Кобзарського підручника, складеного талановитим музикантом Зіновієм Штокалком. Невзабарі журнал очолила випускниця Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка, відома бандуристка заслужена артистка України Ольга Герасименко. Вона відразу ж звернулася до "кожної школи, ансамблю, окремих виконавців… поділитися новинами, поглядами на бандурне мистецтво". Часопис спеціалісти-музикознавці визнали надійною методичною опорою для освітніх інституцій українського зарубіжжя.
Додам, що Ольга Василівна є донькою славного майстра бандурних справ, про якого я вже згадував вище. По-друге, вона не тільки зарекомендувала себе як компетентна редакторка професійного журналу, а й сама постійно вчила молодь грати на бандурі, а в Сакраменто відкрила навіть школу кобзарів-бандуристів. Згодом організувала дитячий ансамбль бандуристок школи Українознавства, який став активно виступати на святах, міжнародних фестивалях. 2000-го року завдяки її старанням та підтримці директора цієї школи були закуплені дитячі бандури фабрики "Трембіта". Бандуристи цієї школи і тепер радують грою публіку. Увесь час концертує й Ольга Василівна. Мені пощастило чути її виступ на імпрезі з нагоди Дня незалежности України, організованій Генеральним консульством нашої держави в Сан-Франциско. Коли в залі линули з-під її пальців чарівні звуки бандури та залунав її соковито-оксамитовий голос, запанувала цілковита тиша. А тоді прогримів шквал гучних оплесків.
Співала і грала тоді Ольга Василівна стародавні думи, козацькі, рекрутські, чумацькі і сучасні пісні. Важливо, що до її репертуару входить немало пісень, написаних її чоловіком композитором, музикантом і педагогом Юрієм Олійником. А постать дружини Ольги стала для композитора справжньою музою, натхненням до високої творчости. Майже всі, написані маестро Юрієм твори для бандури, спершу, так би мовити, пробує "на зуб", тобто, виконує Ольга Василівна, а потім їх уже передають іншим музикам. Правда, їй належить вирішальне слово щодо технічної зручности тих чи інших засобів, а також образного світу творів чоловіка. А ось Другий концерт для бандури з оркестром Юрій написав саме для Ольги Василівни.
На відміну від Першого автор використав тут народні мелодії, що входять у репертуар бандуристів діаспори і які дуже любить його дружина. Коли з'явилися ці концерти, дехто побоювався, що не вдасться об'єднати в міцному коханні бандуру і симфонічний оркестр. Особливі побоювання викликала наявність в оркестрі групи мідних духових інструментів. Але композитор продемонстрував свою майстерність і поєднав їхнє звучання, а бандуру підсилив мікрофоном. Усе це професор музики представив на суд у Львові, адже знав вибагливі смаки і високі вимоги львівської публіки. Але майже кожен номер програми завершувався вигуками "Браво!" Свіжість його музики, писали критики в газетах, подібна до свіжости повітря після травневого дощу, який у той день окропив спраглих до музичних відкриттів і подій мешканців стародавнього Львова… І просили пана Юрія саме в близькому для нього місті презентувати Третій концерт для бандури, який він присвятив сестрі дружини - Оксані Герасименко - теж відомій бандуристці та композиторці.
Ось у такій атмосфері жив і формувався талант гравця, співака, педагога і майстра з виготовлення бандур Кена Блума. Отож і зрозумілим є те, що молодий музика скористався порадою Андрія Горняткевича та інших досвідчених колег і друзів поїхати до Детройту. З Едмонтону він виїжджає з багатьма адресами майбутніх навчителів та наставників. Саме там у той час базувався осередок Капели бандуристів імені Тараса Шевченка. У Детройті Кен вслухається в кожне слово лекцій бандуриста - ветерана Григорія Назаренка. Саме він був одним з перших членів першої Полтавської капели та учнем самого Гната Хоткевича. Там Кен зустрічається і налагоджує творчі контакти з відомими бандуристами та мистецтвознав-цями Юрієм Приймаком, Миколою Лісківським, братами Петром і Олександром Гончаренками. Саме ці брати творять там дива, бо випускають бандури полтавського типу. Так звані "полтавки". Тут же, у Детройті, бандурист-кобзар Григорій Назаренко вчить його грати на інструменті "по-справжньому" і Кен Блум подружився з усією родиною майстра.
Відтоді Кен Блум вводить бандуру, а з нею й традиційні українські мелодії в програму своїх концертів. Програми цих концертів завжди розпочинає грою на бандурі. І з великим успіхом популяризує цей інструмент серед широкого кола слухачів. А з 1975 року Кен на базі конструкції братів Гончаренків робить свою справжню дорослу бандуру харківського зразка. Інструмент був повністю хроматичний, з механікою. Для деко використав дерево магогані. Але воно виявилося нестійким. Через натягування струн коряк деформувався. Пізніше за основу конструкції деки він бере напрацювання українських майстрів, але без хроматичних струн. Пишуть, ніби цей інструмент зараз є частиною однієї з колекцій в Австралії.
З того ж 1975 року він розпочинає активно пропагувати цей інструмент у США і Канаді. Розпочинає в різних містах і містечках, де при коледжах існують курси народної музики, інтенсивно вести концерти, які пов'язує з лекціями на теми бандурного мистецтва. Виступає в Українському музичному інституті Америки. І не тільки серед любителів музики, струнних інструментів, співу. І не тільки поміж вихідцями з України. У школі народної музики в Чикаго серед його постійних 30-40 учнів був лише один вихідець з України.
Решта - студенти з багатьох інших країн, які поруч з навчанням гри на інших народних інструментах опановують українську бандуру.
У розробленій ним програмі всі вихованці першого класу майструють собі бандуру. Студенти-другокласники - усі грають. Усі виступають. Вище я говорив, що сам Кен Блум розпочинає такі зустрічі з глядацькою аудиторією грою на бандурі. Таке правило ввів і для своїх учнів. Відгуки публіки, писала американська газета "Свобода" в номері за 14 травня 1983 року, надзвичайно емоційні й прихильні. У багатьох слухачів нема меж здивуванню: "Що це за інструмент?", "Звідки він?", "Хто і що на ньому грає?", "Які його максимальні та мінімальні можливости?"
Американська публіка цікавиться, чи можна на бандурі грати класику та американську народну і сучасну музику. І це не весь перелік питань, що виникли лише в одній аудиторії. Кен не осоромлюється перед нею. Навпаки, перед публікою постає справжній знавець нашого старовинного унікального інструменту. Він досконало знає не лише саме українське бандурознавство, а і його історію. Інколи він і сам здивований, що про цей величний інструмент та його "біографію" так мало знають навіть вихідці з України, ба більше, ті, які самі вміють на ній грати. Ці люди не соромляться в залі своїх сліз, коли слухають ці розповіді, підсилені віртуозною грою молодого американця з українським корінням. Або ж, як назвала його "Свобода", "неофіт-українець".
Проте назвати його чистокровним українцем я не беруся. Дослідник історії Чернігівської губернії Опанас Шафонський у зробленому ним описі краю наголошував, що Ніжин - це одне з усіх малоросійських міст, у якому, крім природніх малоросіян (тобто, українців) живуть різні народи, наприклад: греки, волохи, болгари, хрещені турки, перси, німці. У різні часи зі всіляких причин приїзд до "малоросійського" Ніжина представників інших етносів сприяв розвитку соціокультурної панорами міста, що стало для них другою батьківщиною. Такий висновок доповню ще одною гіпотезою про поліетнічне середовище Ніжина, яке відоме в усьому світі. Уже згадувана дослідниця музичного ландшафту Ніжина Олена Кавунник в іншій праці про музичну творчість етнічних меншин Ніжина в контексті полікультурного діалогу Україна - світ на широкій джерельній базі аналізує польські, грецькі, єврейські, ассирійські громади. Так ось вона, взагалі, не згадує Кена Блума ні в якому середовищі. Тому й роблю висновок, що його пращури були українцями.
Та повернемося в концертну залу. Ледь стихала мелодія з-під вправних пальців Кена, як музикант доповнював гру цікавими розповідями. Хоча б про те, що сама лексема "бандура" в багатьох асоціюється із символічним для кожного українця камерним багатострунним лютнеподібним інструментом, звук якого за бажання можна почути крізь товщу століть з часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, яким, за переказами, рокотали бандури про велич і славу їхньої держави Руси-України, і крізь призму сьогодення, коли на цих струнах можна зіграти марш, блюз або ж і джазові композиції.
Розповідати ж Кену Блуму було про що. Безпомилково можна стверджувати, коли він розкривав сторінки історії, неодмінно згадував геніального, але знищеного більшовиками, від яких втікав з Ніжена і його дідусь з родиною, Гната Хоткевича. Це ж він став першим реформатором та творцем бандурного руху в Україні. Це ж він вирішив "вивести бандуру із закапелків кустарництва на арену дійсного мистецтва". Кен Блум, безперечно, запам'ятав також слова своїх наставників про те, що Гнат Хоткевич наголошував на тому, що покоління українців дістало в спадщину не стабілізований, діатонічний інструмент з двома типами гри: чернігівським і зіньківським. Перший характеризується тим, що ліва рука грає вільно і на басах, і на приструнках так, як і права. Це те, що зоставив наш народ. Отже, на наше покоління, наголошував маестро, випав обов'язок вирішити такі завдання: вибирати тип гри, стабілізувати інструмент, винайти хроматизм, розвинути техніку гри на ній…
Гнат Хоткевич став першим реформатором та творцем бандурного руху в Україні. А заклики великого бандуриста, музиканта й співця підхопили у всьому світі. У першій шерензі творців і послідовників поруч з братами Гончаренками, Вільямом (Василем) Вецалом, Андрієм Бірком стоїть і людина з ніжинським корінням Кен Блум, який 1981 року поселяється в Нью-Йорку. Хоч він і раніше майстрував для себе бандури, значно досконаліші від першої, пробної, тепер серйозно береться за цю справу. Знайомиться з місцевими бандуристами Школи Кобзарського мистецтва й ансамблем "Голос Степів", у якому й сам розпочинає грати на бандурі. Регулярно відвідує проби, майже завжди приходить на них з новими бандурними ідеями. У колі нових друзів та знайомих від нього постійно звучать пропозиції "Як вам така система?", "Як вам ось така підпорка для деки?", "Чи подобається вам такий перемикач, чи зручно ним користуватися?" "Яка найвигідніша відстань між струнами?" І ось із його майстерні на Сіті Айленд, не стримує радості й захоплення Юліан Китастий, посипалися одна за одною бандури. Одна краще виходила, друга - трішки недосконала. Але на верстаті чекав якийсь новий проєкт, нова спроба удосконалення. І Кен Блум щоденно наполегливо працює над своїми бандурами. Не полишає й концертну діяльність. На сцені виступає поруч з Юліаном Китастим та іншими провідними музикантами діаспори. А ще - продовжує вчити студентів грати на різних музичних інструментах у музичній школі Нью-Йорку. Молодий американець планує організувати там клас майбутніх бандуристів, і це йому вдається.
Ба більше: саме з дитячою бандурою, яку він запроєктував на прохання Школи кобзарського мистецтва для задоволення потреб на зручний за розмірами і доступний за ціною інструмент для дітей молодшого віку, до майстра Кена Блума приходить найбільший успіх. Нововведення майстра полягало в тому, що він зменшив кількість струн басового діапазону і обмежив до діатонічного звукоряду. Кен Блум створив маленький, але зручний і музично повноцінний інструмент, що задовольняв потреби дитини-початківця та давав змогу розпочати в молодому віці розвиток техніки гри, що пізніше легко переноситься на бандуру повного розміру.
Юліан Китастий у публікації журналу "Бандура" (№ 19-20 за 1987 рік) також наголошував, що дитячі бандури, що за формою і кількістю струн мало чим відрізняються від кобзарських інструментів минулого століття, уже дзвенять у руках молодого покоління кобзаренят. Їх уже вироблено більше трьох десятків як для школи кобзарського мистецтва, так і для Інституту святого Івана в Едмонтоні, де літом 1986 року 24 студенти віком 6- 12 років розпочали науку гри на бандурі, а також для приватних осіб.
Багато тих студентів продовжили вдосконалювати гру на бандурі під наглядом доктора Андрія Горняткевича. Того самого, який першим показав молодому американцеві шлях до пізнання українського інструменту багато років тому. Який щиро та радісно хизувався досягненнями свого побратима і писав, що "майже кожного разу, як ми з Блумом зустрічалися, він мав якусь нову бандуру, розуміється, власної будови…", оскільки постійно удосконалював їх. І ось у Нью-Йорку, в Українському інституті Америки, він навчає групу українців оволодінню цим інструментом і розповідає молоді все, що пов'язане з цим прекрасним струнним знаряддям.
Поміж навчанням молодого покоління продовжує втілювати настанови Гната Хоткевича. Паралельно виконує престижне замовлення і робить копію давньої музейної кобзи, на якій згодом грав відомий український кобзар-бандурист з Австралії Віктор Мішалов. На одному зі своїх концертів цей віртуоз музичного мистецтва заграв два старосвітські твори, що вимагали інструмента первісного вигляду. До тонкощів пізнавши секрети кобзи-бандури - від найстарішої до найсучаснішої - Кен Блум поставив перед собою завдання збудувати найудосконаленіший музичний інструмент. І в пам'ять про українське коріння назвав бандуру "Ніженською". Над нею він уже працював шість років. І під час зустрічі з журналістами вже згаданої газети "Свобода" Кен Блум не приховував, що ця бандура є його наступним кроком у цій важливій для нього і всього музичного співтовариства справі. Давня бандура, наголошував він на тій зустрічі, мала певні обмеження, якщо б на ній грати класичну європейську музику. Пояснював він обмеження бандур чернігівської та полтавської. Проте з неприхованою радістю наголошував, що "Ніженська" буде інша. Тоді для інструменту відкриються колосальні можливости і він вийде із замкнутости самої української громади "на ширші воли"…
Наприкінці зустрічі, що відбулася в травні 1983 року, композитор і творець бандур Кен Блум ствердив, що справжня традиція кобзи-бандури існує тут, у вільному світі, а не в самій Україні, де є великі урядові обмеження для розвитку цієї національної галузі української культури, що і не дивно, враховуючи безправ'я, яке там існує, і український похід влади проти всього дійсно національного.
На час зустрічі в редакції Кен Блум уже має на своєму рахунку 12 "Ніженок", виготовлених на замовлення. Він мріє про те, щоб відтепер виготовляти лише бандури, бо з України дістати такого інструмента практично неможливо. Крім того, наголосив він, бандури совєтського виробництва не такі добрі, як ці, західні, над яким трудяться такі досконалі майстри бандурного мистецтва, як брати Петро і Олександр Гончаренки, Микола Лісківський, Василь Гірич, Юхим Приймак, Павло Степовий - декого з них, наголосив він, уже нема поруч з нами. Не стало й доктора Зіновія Штокалка, легендарного бандуриста, лікаря, літератора, поета і мислителя, гідного громадянина, який був вірним заповітам знищеного Гната Хоткевича, і котрий зробив до скарбниці бандури і кобзарства неоціненний внесок.
Звісно, через свою скромність Кен Блум тоді не згадав себе як творця бандур. Та й знав він, що конструювання і виробництво бандур завжди було актуальною темою і напрочуд важливою справою в діаспорі. Немало було й майстрів, отож і не вивищував себе перед іншими. Зате наполегливо продовжував напрацювання перших майстрів бандурної справи. Не для своєї слави чи пошани. До речі, він був не один. На цій важливій мистецькій ниві клали глибоку борозну канадець українського походження Вільям (Василь) Вецал та бандурист канадської капели бандуристів Андрій Бірко. Він виготовляв діатонічні та хроматичні інструменти харківського і київського типів, дитячі бандури різних розмірів.
Саме завдяки бандуристам діаспори в українській музичній культурі зуміли зберегти харківський тип інструмента і відповідний спосіб гри. Це все йшло паралельно з розвитком в Україні чернігівської школи. Плекалося також відродження і популяризація епічного репертуару в ті періоди історії, коли в Україні геть винищувалося все українське і насаджувалася росіянізація з "великим могучим" та балалайками-гармошками…
Про якість репертуару виступів бандуристів у діаспорі дбали постійно. Раділи, що тут над ними не було ідеологічних цензорів, які б вимагали дотримуватися принципів і методів вигаданого ними соціалістичного реалізму. Я уявляю здивування та іронічну посмішку Кена Блума та його соратників, коли вони дізналися репертуар заслуженої капели бандуристів УРСР. Їм не піддавалося розуму, що бандуристів змушували співати "невмирущі українські пісні": "Дума про Леніна", "Дума про возз'єднання", "Смєло, товарищи, в ногу", "За владу Рад", а поруч з ними - сюїту про Буревісника, тобто, про махрового московського шовініста Горького, "Пою, моє Отєчєство". А за ними мали линути й жартівливі пісні про доярок та свинарок з пастухами. Для порівняння наведу назви окремих творів з репертуару Капели бандуристів імені Тараса Шевченка та інших колективів діаспори. Вони співали всі покладені на музику думи Тараса Григоровича, а також пісні про Запорізьку Січ, про Тютюнника, "Не плач, Україно", думи про Петлюру, про Сагайдачного, про Богданову славу, карпатських січовиків, Конотопську битву, Трубаївське повстання тощо.
Через скромність не сказав він на тій зустрічі й про іншу свою працю - розробку ніженського стилю гри на новій бандурі. Ні, Кен Блум не був проти гри полтавським, чернігівським чи зіньківським способами. Он і на творчому вечорі кобзарської віртуозности в той час молодого, але вже перспективного і респектабельного бандуриста з Австралії Віктора Мішалова, який відбувався в Українському інституті Америки в червні 1983 року, і в якому брав участь Кен Блум, він також аплодував диво-грі маестро. Плескав гаряче в долоні не тільки за файну музику і такий же спів. А й за те, що той подібно Блуму цікавиться думами, кобзарями та бандуристами, деталями уміння віртуозної гри, що доступні тільки втаємниченим у чарівний світ музики.
А той навіть запевнив, що працює над відтворенням так званого зіньківського способу гри, що зовсім зникає. Згадав Гната Хоткевича, Леоніда Гайдамаку - єдиного, крім нього, Мішалова, що береже цей зіньківський спосіб гри. Ба більше, майстер-будівничий бандур і сам музикант Кен Блум не приховував гордості й емоцій від того, що Віктор Мішалов зіграв у програмі дві старосвітські речі, які власне вимагали інструмента кобзи-бандури первісного вигляду. Тобто такого, яким був інструмент три століття тому. Такий музичний інструмент, копію тієї доби змайстрував йому саме він, американець з українським корінням Кен Блум. Саме це й дало змогу молодому кобзареві з Австралії, котрий теж має українське коріння, показати звучання кобзи за часів славної Гетьманщини.
Але після концерту Кена знову мучать амбіції. Він геть не заперечує інші способи, не закликає викорчовувати їх, мов стару яблуню чи грушу в саду. Але його й непокоять слова славного бандуриста Гната Хоткевича, який не погоджувався з думками старосвітських бандуристів. Ще водночас зауважував, що за "зіньківської науки" навіть з відрубаними чотирма пальцями лівої руки, а на додаток ще й з позбавленням мізинця правої можна бути стопроцентним бандуристом… Але ж музика лягатиме на серце тоді, коли гратимеш не тільки пальцями, а й душею. Слушно ж підмітив Григорій Китастий, що коли в тебе душа гратиме, то й пальці гратимуть. Навіть тоді, коли вони криві будуть.
Кен погоджується, що так званий, зіньківський спосіб гри передбачає грати на бандурі обома руками рівнорядно. А він же удосконалює під "Ніженську" бандуру й ніженський стиль гри. У ньому ліва рука музиканта грає акомпанемент на басах, а права веде головну частину виконуваного твору. Так, погоджувався Кен, тут є схожість з полтавським та чернігівським способами, але ж за "ніженського" стилю можна добитися яскравіших інто-націй, хоч би в тій же "Думі про вдову та про трьох її синів", співану Віктором Мішаловим на тому концерті, або ж відтворити голос старого та химерного Перебенді, який під час імпровізованих виступів перед козаками чи голотою переходив від найвеселішої пісні до співу тяжкого й важкого як Січ руйнували і про дітей, які відцуралися від рідної матері, виразніше розкрити ідею музичного твору. Міркував він і як справжній ентузіаст про-довжував працювати й експериментувати…
Думаю, ніхто не заперечить, що бандурне мистецтво західної діаспори становило органічну частину музичної культури українського народу і воно надзвичайно велике, отож і оцінити його значення складно. Ми можемо лише порадіти, що бандурні осередки діаспори не лише надійно і скрупульозно плекали давні кобзарські традиції, сприяли об'єднанню українців на чужині, збереженню їхньої мовної, музичної, співочої та релігійної самобутности. Відмінності в соціальних, культурних умовах в Україні і за її межами зумовили певну специфіку в розвитку бандурного мистецтва за кордоном.
Стосується це й процесу удосконалення та творення нового інструментарію. Він сприяв розвитку традицій давніх способів гри та зародженню нових - зокрема так званого "ніженського" на бандурах нового типу теж із ніжною назвою - "Ніженські". Їх творив і з любов'ю та шаною до своїх пращурів Кен Блум - людина, у жилах котрої пульсувала гаряча ніжинська кров. Кров вільних і волелюбних людей, які палко любили і шанували музику й спів. Людина, яка за покликом серця стала завзятим пропагандистом давнього бандурного мистецтва.
Згадую тут слова педагога, ученого, письменника, творча діяльність якого теж пов'язана міцним вузлом із Ніжином, Петра Одарченка. Зокрема, його розповідь про трагедію 1929 року. Тоді під час масового терору в ніжинській в'язниці опинився весь склад церковного хору Вертіївки, то лише рідна пісня рятувала тих в'язнів від розпачу й підносила їх дух спротиву й відваги. Рідна пісня й тепер, писав він на початку вісімдесятих років минулого століття в газеті "Свобода", рятує від душевного занепаду українських патріотів, що страждають у большевицьких тюрмах за свою любов до рідного краю.
Рідна пісня в майстерному виконанні талановитих співаків-бандуристів розворушить, писав він після концерту Капели бандуристів імені Шевченка, навіть черстве серце і напоїть його цілющим чаром, що вилікує від матеріалізму, від байдужости, від темної буденщини, що поверне людині світлу радість великого естетичного задоволення, яке дає людині рідна пісня, цей живий безсмертний голос наших предків, ця безсмертна поетична душа великого українського народу, ця його минула, сучасна і майбутня слава.
Не мені судити про здобутки в царині бандурного мистецтва української діаспори вільного світу. Історія оцінить працю одного з її представників Кена Блума. Майстра, який виготовив власноруч більше 150 бандур. Поки що без відповідей залишаються питання, чому "Ніженські" бандури не поставили на промисловий потік в Україні. Конкуренція тут винна, захист честі дірявого мундира музичної промисловості колишнього союзу і України, зокрема, який урешті-решт розвалився повністю? Цілком можливо, що не хотіли пропагувати напрацювання представника "гнилого капіталістичного заходу" та ще й з українським націоналістичним корінням.
Не знайшов я поки що пояснень у пресі, у дослідженнях музикознавців, чому загальмувався розвиток "ніженського" стилю гри на бандурах нового покоління. Можливо, через те, що знайшлися мудреці, які забули, що бандура створена переважно для народної пісні і забажали загорнути її в попсову блискучу обгортку та прорватися з бандурою у шоу-бізнес і цим ледь не знищили цей інструмент? Погоджуюся тут з думкою заслуженого артиста України, бандуриста й композитора Володимира Войта, що традиція бандури в народному співі це як добре витримані вино чи коньяк. Рушити це - злочин перед пращурами.
Можливо, знову через ідеологічні міркування? Або ж вплинула на занедбаність розвитку бандурної справи в Україні безкультурність наших чиновників від культури? Це ж з їхньої вини зник на Батьківщині Остапа Вересая щорічний фестиваль бандуристів "Вересаєве свято" присвячений йому. Це ж через них зникла в Прилуцькому міському будинку культури капела бандуристів, кожен виступ якої упродовж багатьох десятиліть усюди супроводжувався аншлагом. Завдяки Всевишньому та місцевим ентузіастам з меценатами, які знову відродили і навіть захистили титул народної капели.
Це ж з їхньої вини кілька років тому волали про порятунок капели та школи бандуристів знамениті на весь світ і героїчні "Шпилясті кобзарі". Знаю, що грізна хмара знищення нависла над чернігівськими "Соколиками", чарівну гру зі співом яких мав щастя не раз слухати.
Вважаю, що попереду нас чекають нові відкриття в дослідженні такої важливої теми. Та вже тепер можна стверджувати, що внесок Кена Блума в збереження і розвиток давніх кобзарських традицій ще належно не оцінений і його чекає, за словами Петра Одарченка, майбутня слава. Розпочати її відродження і продовжити історію, вважаю, мають у Ніжині, до якого сягають корені роду майстра бандурних справ. А поки що порадіємо іншій добрій звістці: молода композиторка з Ніжина Олена Спіліоті, у творчому доробку котрої немало творів для фортепіано, скрипки, симфонічних оркестрів, хорової музики, написала вельми приємного звучання п'єсу "Струмочки", що її беруть на озброєння бандуристи світу. Ось де, люди, наша слава!
Микола Гринь, часопис «Наш український дім» (м. Ніжин), №1 за 2023 р.
-
Український письменник, композитор, бандурист Гнат Хоткевич.
Український письменник, композитор, бандурист Гнат Хоткевич.
-
Бандурист, педагог, конструктор-винахідник бандур Василь Герасименко.
Бандурист, педагог, конструктор-винахідник бандур Василь Герасименко.
https://kobza.com.ua/doslidzhennja/6889-vziav-do-ruk-banduru-nizhensku.html#sigProId1355e14d5b
На світлинах:
- Американський майстер бандури Кен Блум.
- Український письменник, композитор, бандурист Гнат Хоткевич.
- Бандурист, педагог, конструктор-винахідник бандур Василь Герасименко.
