Геннадій ЄФІМЕНКО,
канд. іст. н., ст. н. сп.
Інституту історії України НАН України
У цій розвідці автор не ставить за мету проаналізувати перебіг ліквідації національно-культурного життя української діаспори в Росії в 1930-ті роки - цьому питанню вже приділялося багато уваги. Звернемо увагу на причини, що зумовили таке ставлення до українців Росії, а їх не можна зрозуміти без невеликого екскурсу в історію здійснюваної більшовиками з 1923 року політики коренізації. Також варто звернути увагу, наскільки політика сталінського керівництва стосовно українців РСФРР відповідала загальноприйнятим настановам у на-ціональному питанні, чим були викликані існуючі розбіжності в підходах.
До питання про термінологію
Насамперед варто звернути увагу на вживаний у статті понятійний апарат, щоб не було непорозумінь надалі. Підкреслимо, що автор роз-різняє поняття "політика українізації" й "українізація". Найдореч-нішим автор вважає відокремлення політики українізації, що здійс-нювалася компартійним керівництвом із метою "укорінення" в сере-довищі українців, від українізації як природного процесу в україн-ському суспільстві на шляху відродження української нації, як вияву трансформованої енергії українського народу. І якщо на певному етапі українізація як процес не мала незборимих суперечностей із біль-шовицькою політикою, то це зовсім не означає, що більшовики нама-галися сприяти українському відродженню. Підкреслимо, що у своїй роботі ми звернемо увагу на дії владних органів.
Політика українізації була одним із національних різновидів полі-тики коренізації, здійснюваної керівництвом ВКП(б) з 1923 року. Мета політики коренізації в загальносоюзному масштабі - завоювання довіри неросійського населення, втягування його в орбіту владних інтересів та активна участь націоналів у модернізаційних процесах. Завдання стояли суто практичні, потрібні як для зміцнення влади в су-спільстві, так і для створення можливостей для прискореного еконо-мічного розвитку1, що було важливою умовою вдалої конкуренції зі світовими розвинутими країнами. Особливу роль у такому ставленні до національного питання відігравав також інший зовнішньополітич-ний чинник: сталінське керівництво на власному досвіді перекона-лося, що комуністичні ідеї привабливіші для колоній та напівколоній (що свого часу фактично заперечував К. Маркс), а відтак демонстрація переваг національно-культурного розвитку неросійських народів відігравала важливу роль у створенні там позитивного іміджу більшо-вицької влади та поширення комунізму.
Політика коренізації в основних своїх компонентах заперечувала русифікацію неросійського населення. Під русифікацією ми розумі-ємо не лише повсякчасне нав'язування російської мови, а впрова-дження в систему суспільних цінностей усього російського: мови, культури, звичаїв, історичної пам'яті тощо, пропаганду вищості та прогресивності російського народу порівняно з іншими, організоване поширення елементів "російськости" в усіх галузях життя. Однак на-звані риси можуть з'явитися в політиці владних органів не одночасно. Про цілеспрямовану русифікацію можна говорити тоді, коли влада у своїй внутрішній політиці віддає перевагу більшості з названих на-прямів.
Тісно пов'язане з попередніми двома термінами, але водночас "діа-лектично суперечливе" інше поняття - інтернаціоналізм чи, як раніше говорилося, пролетарський інтернаціоналізм. Зміна змістовного наповнення цього терміна відображає й повороти в національній політиці. Фактично завдання "інтернаціонального виховання" стояло як у 1920-х, так і в 1930-х роках, але конкретні заходи змінилися ледь не на 180 градусів. Від означення інтернаціоналізму як рівності та розквіту національних культур до уніфікації всіх культурних процесів на основі російської традиції як передової (фактично русифікації) - такий шлях еволюції цього поняття в міжвоєнний період. Ця "звич-ка" - по-різному трактувати суть пролетарського інтернаціоналізму - збереглася в національних республіках СРСР і в післявоєнний час, однак щодо українців Росії сталінські настанови 1930-х років ніколи не змінювалися.
Основні пріоритети більшовиків у національному питанні
Вищезазначене визначення термінології дуже важливе для розу-міння сталінської політики в національному питанні. Адже в україн-ській історіографії поширена точка зору, що більшовики відмовилися від політики українізації (передусім в Україні) в 1933 або в 1929 роках. А професор Ю. Шаповал, характеризуючи звіти ГПУ, в яких роз-глядається "контрреволюційна" роль української інтелігенції, називає їх "протидією політиці українізації" і датує її початок 1926 роком2. Виходить так, що ГПУ протидіяло запровадженій Сталіним політиці! Логіка та ретельний аналіз наведених Ю. Шаповалом документів3 приводить до іншого висновку: боротьба з "українським сепаратиз-мом" та свідомими українцями була важливою складовою частиною політики українізації, серед пріоритетів якої була протидія україн-ському національному рухові. Це, до речі, бачили українські інтелек-туали. Зокрема згадуваний у записці ГПУ професор Дідусенько наго-лошував: "Українізація здійснюється нещиро. На словах українізація, а насправді - русифікація. Усі галузі країни захоплені неукраїнськими елементами"4.
У зв'язку з цим виникає питання - а з якою ж метою політика коре-нізації (серед українців - українізації) запроваджувалася? Адже як формою, так і змістом вона безпосередньо не могла привести до за-декларованої більшовиками кінцевої мети в національному питанні - "злиття націй". Автор вважає, що головна передумова запровадження політики коренізації - суворі вимоги до економічного розвитку радян-ської держави, потреба її прискореної модернізації. Такий взаємо-зв'язок національно-культурної політики та модернізації чітко під-мітила одна з небагатьох російських дослідниць, яка надає належну увагу національній політиці, Т. Красовицька. Вона зауважила: "Голов-ною метою національно-культурної політики Радянської влади, в яких би формулах чи гаслах вона не відображалась, - модернізаційний прорив країни, потреба зайняти належне місце в ряду високороз-винутих країн (держав)"5. Тобто національно-культурну політику не можна розглядати як якусь самоціль. Вона займала належне і, мож-ливо, головне місце в радянській модернізації суспільства. Причому, на наш погляд, подібне місце національно-культурна політика мала б посісти в будь-якого переможця громадянських та національно-виз-вольних війн, що вирували на території колишньої Російської імперії і, зокрема, в Україні в 1917-1920-х роках.
Уже напередодні та під час революції перевагою більшовиків було те, що ця партія була чи не єдиною загальноросійською, що не нада-вала національному питанню самодостатнього значення, а відтак не виступала супротивником національно-культурного чи навіть держав-ного розвитку поневолених народів. Можливо, на території частини національних утворень така нейтральна позиція була невеликим недо-ліком, але ще більшою завадою успіхам певної політичної сили в за-гальноросійських масштабах ставало чітке і беззаперечне визначення пріоритетів у національному питанні. Адже в такому разі значно зву-жувалися можливості маневру, значно збільшувалася кількість безза-перечних ворогів, позаяк ворожі більшовицькому режиму сили фор-мувалися якраз на окраїнах імперії.
Керівництво більшовиків чітко усвідомило, що хоча основними в революції були соціальні вимоги, а до утворення національних держав переважна частина бездержавних народів Російської імперії ще не дозріла, з національним питанням все-таки треба було рахуватися. Тим більше, що великий приплив місцевих жителів у міста під час індустріалізації в будь-якому випадку спонукав би владу якось забез-печити їх національно-культурні потреби. Адже реформи могли б ста-ти успішними лише в разі підтримки їх значною частиною населення, а в містах дедалі б зростала частка місцевого населення. Без ураху-вання їхніх культурних потреб більшовицька влада не могла розрахо-вувати на успіх модернізаційних процесів.
Важливою передумовою побудови індустріального суспільства був також широкий розвиток освіти, в першу чергу професійної. Без пев-ного рівня освіти в робітників, кількість яких дедалі збільшувалася, про будь-які успіхи в економіці годі було й мріяти. Водночас масову підтримку освітніх заходів радянської влади, швидкі темпи засвоєння знань та їх належну якість могло забезпечити лише навчання рідною мовою. Широкій підтримці населенням політики компартії сприяло і спілкування владних органів із місцевим населенням рідною мовою. Названі чинники спонукали більшовицьке керівництво значну увагу приділяти національному питанню, зокрема активно здійснювати по-літику українізації в культурно-освітній сфері та в партійно-держав-ному управлінні.
Однак цей розвиток, що передбачав різке підвищення культурно-освітнього рівня широких верств населення, об'єктивно сприяв чіткій національній самоідентифікації місцевого населення, а відтак зрос-тання національної самосвідомості та поширення ідей державної незалежності в національних регіонах були неминучі. Компартійному керівництву потрібно було якось обмежувати подібні настрої. Перед владою стояло завдання збереження імперії. Російський дослідник В. Красильщиков ту модель модернізації, яка склалася в Росії та СРСР, цілком слушно називає імперською, основний принцип якої - оновлення заради збереження імперії6.
Водночас обмеження зростання національної свідомості, приму-сове російщення неросіян, як вважало керівництво більшовиків, не вихід. Примус у цьому питанні міг призвести лише до посилення сепаратистських тенденцій. Тому компартійна влада оголосила вели-кодержавний шовінізм основною небезпекою в національному питан-ні, але не як такий взагалі, а як живляче джерело для "українського націоналізму". Зокрема в резолюції ХІІ з'їзду РКП(б) про великодер-жавний шовінізм говорилося так: "Цей ухил шкідливий не тільки тому, що він, гальмуючи справу формування комуністичних кадрів з місцевих людей, які знають національну мову, створює небезпеку відриву партії від пролетарських мас національних республік, а й насамперед тому, що він живить і вирощує змальований вище ухил до націоналізму (до націоналізму місцевого - Г. Є.), ускладнюючи бо-ротьбу з ним"7.
Взагалі ж більшовицьке керівництво в питанні національному ба-жало обійтися без примусу. Рожевою мрією В. Леніна з самого почат-ку революції було намагання добитися, як він говорив, щоб комуністи гноблених націй вимагали "найповнішого, в тому числі й органі-заційного, злиття, а не тільки зближення робітників гнобленої нації з робітниками гноблячої нації". Тоді як комуністи гноблячої нації по-винні вимагати права націй на самовизначення для гноблених націй"8. Саме в цьому була мета й коренізації - добитися того, щоб за асимі-ляцію виступали саме представники поневолених народів. А досягти цього було дуже непросто.
Однак вихід, хоча б теоретично, було знайдено. Характеризуючи більшовицькі погляди на подальші шляхи розвитку суспільства та порівнюючи їх із довоєнними, С. Гантіґтон слушно зауважив: "Сло-в'янофіли та західники вели суперечки про те, чи може Росія відріз-нятися від Заходу, не будучи при цьому відсталою порівняно із Захо-дом. Комунізм знайшов ідеальне розв'язання проблеми: Росія відріз-нялася від Заходу і перебувала у принциповій опозиції стосовно нього тому, що вона була розвинутішою, аніж Захід. Вона першою здійснила революцію, яка незабаром мала поширитися на весь світ"9. Тобто, згідно з комуністичною теорією, завдяки революції Росія випереджала інші країни в розвитку суспільних відносин. Основою більшовицьких поглядів на майбутній розвиток була теза не про те, що "ви інші, але ми станемо такі, як ви", як говорили західники, і не "ви інші, а ми не станемо такі, як ви", як говорили слов'янофіли, а "ми інші, а ви невдовзі станете такими, як ми". Саме ця думка, що й відображалася передусім у сподіваннях на світову революцію, стала основним ім-перативом у здійсненні національної політики й найчіткіше в ній відобразилася. Вона тим чи іншим чином задовольняла як вище ком-партійне керівництво, так і місцевих комуністів.
Безпосередньо в національно-культурній політиці це проявилося так. Компартійне керівництво не відмовлялося від кінцевої мети в національному питанні - "злиття націй". Але при цьому проголошу-валося чимало застережень, які заспокоювали націоналів. По-перше, до початку 1930-х років таке злиття бачилося лише у світовому масштабі. По-друге, воно мало відбутися не на основі російської нації. По-третє, згідно зі сталінською теорією націй, подібне "злиття" могло статися лише після етапу розквіту національних культур і мало бути винятково добровільним. Це фактично означало, що під час активної модернізації суспільства партія, як наголосив Й. Сталін, "підтримує й буде підтримувати розвиток і розквіт національних культур народів нашої країни, вона буде заохочувати справу зміцнення наших нових, соціалістичних націй"10. Такі настанови, зокрема, відобразилися і в мовній політиці компартійного керівництва, де про запровадження російської абетки (кирилиці) серед інших народів спочатку навіть не йшло мови, основою писемності ставала латинка. Так, наприклад, протягом 1923-1935 років (переважна більшість - 1929-1932 років) під керівництвом Всесоюзного центрального комітету нового алфа-віту (ВЦКНА) на латинській основі було створено писемність для 31 народу, що не мав її до цього часу, на латинську абетку було пере-ведено 23 мови з арабською основою та 7 з кирилиці11.
Таким чином, політика коренізації, запроваджена більшовицьким керівництвом у 1923 році, була вагомим засобом модернізації суспільства, важливим етапом для переходу на рейки індустріалізації. Вона не лише допомагала посилити свій авторитет серед місцевих жителів, а й створювала умови для прискорення процесу побудови індустріального суспільства, що й було стратегічним завданням біль-шовиків. Відтак задекларована національно-культурна політика, на відміну від непу на селі, була не тимчасовою поступкою з метою заво-ювання довіри в суспільстві, а однією з головних складових частин модернізаційних процесів. Відмовитися від урахування національно-культурних особливостей означало поставити хрест на прискореному економічному розвитку. Однак і сприяти національному відродженню компартійне керівництво не збиралося, - недарма було проголошено курс на будівництво "національної формою та соціалістичної зміс-том" культури. Це, зрештою, було одним із чинників, що завадили ра-дянській модернізації саморозвиватися в майбутньому.
Особливості політики українізації серед українців Росії
Дещо іншим був стан речей у національно-культурній політиці серед українців Росії. Політика українізації в українській діаспорі Росії стартувала зі значним запізненням. Тривалий час місцеві керів-ники всіляко гальмували цей процес. Не в захваті була й частина українців, оскільки вони не бачили перспектив для подальшого роз-витку. Так, наприклад, поширеними були думки, що українізація початкової школи є своєрідною спробою утвердити українців на других ролях: "Влада навмисне проводить українізацію, щоб наші діти не мали в майбутньому можливості обіймати посади в різних установах, оскільки українських установ немає, а російські й без них обійдуться"12. Інше типове пояснення небажання віддавати дитину в українську школу: "Як віддаси дитину в українську школу, то там вона і згине, далі ходу нема"13.
Щоб ліквідувати таке незадоволення українців у 1927-1929 роках влада видала цілу низку постанов як по партійній, так і по радянській лінії, що змусили компартійне керівництво на місцях з усією серйоз-ністю поставитися до українізації. У цих постановах йшла мова не лише про розвиток української школи, а й про мережу середніх спеці-альних та вищих навчальних закладів освіти, введення діловодства українською мовою в селах та районах. Фактично політика україні-зації проголошувалася засобом радянизації суспільства, методом боротьби з глитаями14. Саме цим аргументом користувалися українці при поясненні потреби посилення українізації. "Партійці й комсо-мольці, які приїхали нещодавно з України, виступають за українську школу сміливіше, не бояться, що їх назвуть петлюрівцями. Там, де вони є, селяни веселішають і сміливіше вступають у колгосп", - писав у своєму листі до ЦК КП(б)У один із комсомольських керівників Да-лекого Сходу15.
Більшовики завжди пильно слідкували за настроями мас. Тому, коли була можливість, вони намагалися схилити суспільну думку на свою користь. І саме тут у нагоді ставала політика українізації. Про її роль один рядовий українець Кубані висловився так: "Якщо ви хочете наказати козаку-хліборобу, то розмовляйте з ним російською мовою, але якщо ви хочете його в чому-небудь переконати, то зрозуміліша та рідніша буде для нього рідна мова"16. Певний час компартійне керів-ництво вважало за можливе діяти не тільки батогом, а й медяником. Агітація і пропаганда тривалий час використовувалася в роботі з бід-няками та середняками активніше, ніж примус.
Вирішальне значення для повороту в бік сприяння розвитку укра-їнської освіти та культури мала допомога наркомату освіти УСРР на чолі з М. Скрипником, що взяв шефство над цією справою (сучасна Україна не надає й десятої частини тієї допомоги). Однак бажання наркомату освіти УСРР було замало. Потрібно було, щоб на місцях були люди, зацікавлені в розвитку української культури. Наприклад, на тому ж Далекому Сході справа зрушила з місця фактично лише в 1931 році, коли туди переїхав на постійну роботу один з активних провідників національно-культурної політики в Україні Афанасій Буценко.
Якщо уважно подивитися на цілі політики українізації серед укра-їнської діаспори Росії, що була майже повністю селянською, то мож-на побачити досить відчутні відмінності порівняно з Україною. В Росії політика українізації була спрямована на виконання лише одного завдання - своєрідної легітимації соціально-економічної політики на селі, завоювання певного ступеня довіри українського селянства. Основне завдання національно-культурної політики - модернізацій-ний прорив - в українській діаспорі був фактично неактуальним, оскільки в районах компактного проживання українців у Росії не планувалося суттєвого індустріального будівництва, а відтак українці не могли становити більш-менш численної групи робітників. Щодо рівня освіти - то переважна частина українців добре розуміла росій-ську мову, і тому освітня проблема серед українців діаспори теж не була надто гострою. До того ж, від самого початку запровадження політики українізації існував чималий опір її здійсненню. Причому цей опір був як у середовищі українофобів, так і в частини україно-філів. Останнє стає зрозумілим після аналізу соціально-економічної політики на селі, що руйнувала усталений спосіб життя українців, змі-нювала традиційні цінності.
Залишався, щоправда, ще зовнішньополітичний чинник - демон-страція переваг радянського устрою іншим країнам. "Адже це - вели-чезне політичне питання. Це - інтернаціональне питання, так як те, що ми з вами зараз розгортаємо, це буде мати певний відгук у колоні-альних та напівколоніальних країнах", - говорилося на всеросійській нараді робітників нацменосвіти РСФРР у січні 1930 року17. Однак наслідки соціально-економічної політики вказували на дещо інше. Саме в тих районах, де українці становили більшість населення, ко-лективізації чинився найбільший опір. Політика українізації не спо-нукала українців стати на бік влади, адже комуністична влада руйну-вала економічні та світоглядні підвалини їхнього життя. Оскільки основним завданням був усе-таки успішний розвиток економіки, а незборимої симпатії до українців Сталін ніколи не відчував, то коли постав вибір між питанням політичним та економічним, вибір було зроблено не на користь українців.
Перехід до цілеспрямованої русифікації: особливості та причини
У Постанові ЦК ВКП(б) і СНК СРСР від 14 грудня 1932 року "Про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі і Західній області" говорилося, що "легковажна, не випливаюча з культурних інтересів населення, небільшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи та друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам радянської влади для організації опору заходам та завданням радян-ської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів козаків, учас-ників Кубанської Ради"18. А значить, щоб перемогти всіх перелічених ворогів, українізацію потрібно відмінити.
У цій же постанові ЦК та РНК СРСР вимагають "негайно пере-вести на Північному Кавказі діловодство радянських та кооператив-них органів "українізованих" районів, а також усі газети та журнали, що видаються, з української мови на російську, як зрозумілішу для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК та РНК зобов'язує крайком та крайви-конком терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах"19. Цією постановою якби заборонялося українцям Кубані бути українцями.
Коли вимовляєш "а", потрібно говорити й "б". Наступного дня ви-йшла нова постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, яка була вже спря-мована проти українізації в інших регіонах СРСР за межами УСРР.
У ній зазначено, що ЦК ВКП(б) та РНК СРСР "рішуче засуджують виступи та пропозиції, що виходять від окремих українських това-ришів, про обов'язкову українізацію цілого ряду районів СРСР, напри-клад, у ДСК, Казахстані, Середній Азії, ЦЧО.
Подібні виступи можуть тільки грати на руку тим буржуазно-націо-налістичним елементам, які, бувши вигнані з України, проникають у знов українізовані райони та ведуть там розкладницьку роботу.
Доручити крайкому та крайвиконкому ДСК, обкому та облвиконко-му ЦЧО, Казахстанському крайкому та РНК негайно призупинити по-дальшу українізацію в районах, перевести всі українські газети, друк та видавництва на російську мову й до осені 1933 року підготувати перехід шкіл та викладання на російську мову"20. Як видно з цієї по-станови, ніякого теоретичного обґрунтування цього рішення не було.
Однак, на наш погляд, дещиця правди в названих постановах була. Справді, політика українізації не стала, та й не могла стати, з огляду на менталітет українців, засобом радянізації селянства. У російській історіографії нині поширена думка про те, що колективізація значно більше відповідала колективним уявленням російського суспільства, аніж столипінська реформа21. У випадку з українцями все навпаки. Можна сказати так: під час колективізації більшовики, сприяючи в культурно-освітній сфері українізації, фактично здійснювали (несві-домо) русифікацію в соціально-економічній сфері, намагаючись уніфікувати економічні основи життя українців та росіян переважно за російським зразком. Та коли такі суперечності між соціально-еко-номічною та культурною політикою виявилися, перевагу, звичайно, було віддано потребам економічним. Адже основне завдання націо-нально-культурної політики - модернізаційний прорив - у середови-щі української діаспори не виконувалося, та й не могло бути вико-наним.
Склалася нетипова ситуація. Партійна верхівка ЦК ВКП(б) де-факто визнала наявність різних стандартів у ставленні до українців та до інших національних меншин РСФРР. Українцям було відмовле-но у праві називатися національною меншиною. Основним чинником русифікації української діаспори було не впровадження "усього російського", а нищення "всього українського" як такого, що зава-жало комуністичному будівництву. Тобто українці РСФРР фактично першими в СРСР були визнані "шкідницькою нацією". При цьому варто зазначити, що в масштабах СРСР політика коренізації продов-жувалася до 1936-1937 років, влада ще не робила реальних кроків до русифікації радянського суспільства. Навіть "злиття націй" пла-нувалося не на основі російського народу. Лише наприкінці 1937, в 1938 роках заговорили про "великий російський народ" та почали повертатися до національної російської культурної та історичної тра-диції, а це було важливою складовою частиною всеосяжної русифі-кації.
Втім, незважаючи на те, що заборона наприкінці 1932 року всього українського в РСФРР була більше антиукраїнською акцією, аніж сві-домою проросійською, відлік цілеспрямованої русифікаторської політики більшовицького керівництва варто вести саме звідси. Під час колективізації сталінське керівництво побачило, що, незважаючи на ряд суттєвих поступок націоналам, саме росіяни найприхильніше ста-вилися до більшовицького режиму. І коли в умовах міцніючого тота-літаризму постала потреба подальшої уніфікації радянського суспіль-ства, влада дійшла висновку, що найбезпечніше буде взяти за основу найчисленніший та найлояльніший до неї етнос - росіян, аніж при-думувати щось абсолютно нове, що однаковою мірою не задовольняло б усі народи СРСР. І в цьому сенсі русифікація української діаспори була своєрідним пробним камінцем, кинувши який сталінське керів-ництво спостерігало за реакцією суспільства та набиралося досвіду на цій новій стезі.
Еволюціонувало, як ми зазначали на початку дослідження, поняття "інтернаціоналізм". Промовистий погляд на національно-культурну політику С. Косіора, який він висловив у розмові зі своїм помічником Косіновим у 1937 році: "Сучасні наші завдання полягають у тому, щоб забезпечити розквіт національних культур не взагалі, а саме таких національних культур, які б несли в собі постійну тенденцію збли-ження й єдності національного й інтернаціонального. Без цього гасло розквіту національної культури соціалістичної нації є глибоко реак-ційне гасло, що тягне нас не вперед, а назад до капіталізму"23. Таким чином, визнавалося, що термін "національний" ставав синонімом терміна "капіталістичний", а розквіт "взагалі", без "зближення націо-нальних культур", вважався вищим політичним керівництвом воро-жим самій суті соціалізму, адже кінцевою метою більшовиків у націо-нальному питанні завжди лишалося "злиття націй".
Творчо використавши досвід русифікації українців Росії, сталін-ське керівництво у другій половині 1930-х років відмовляється від активної кампанії коренізації. Інтернаціоналізм у межах СРСР почи-нає означати прилучення до досягнень "старшого брата", "великого російського народу". Ці визначення з'явилися в 1937-1938 роках. Характерний приклад трактування попередньої національної політики стосовно нацменшин приводить у своїй роботі А. Вдовін: "Еврейская культура была нужна, как нужна была и литература всех националь-ных меньшинств для того, чтобы к известному периоду подготовить массы на их родном языке к ассимиляции"24. Тобто термін "інтер-націоналізм" перетворився у свідомості значної частини людей на синонім терміна "асиміляція".
Зовнішні чинники, перш за все, наближення війни, змусили сталін-ське керівництво загальмувати цілеспрямовану русифікацію в межах усього СРСР. Однак становище української діаспори РСФРР вже не поліпшилося, а вороже ставлення до національно-культурного життя українців на території Росії було характерною рисою радянських владних органів до самого кінця існування комуністичного режиму. Майже не змінилася ситуація і нині. Левова частка провини за це лежить і на українському уряді.
Література
1 Докладніше про політику українізації як найважливіший засіб модернізації укра-їнського суспільства див: Шаповал Ю. І. Україна ХХ століття: Особи та події в кон-тексті важкої історії.- К.: Генеза, 2001.
2 Шаповал Ю. І. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії.- К.: Генеза, 2001.- С. 27-28.
3 Ці документи, окрім наведених Ю. Шаповалом архівосховищ СБУ, зберігаються й у фонді тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, див: Російський державний архів соціально-політичної історії (Далі - РДАСПІ), ф. 81, оп. 3, спр. 127, арк. 235-295. Детальніше обґрунтування тези про змістовне наповнення тер-міну "політика українізації" див: Єфіменко Г. Національно-культурна політика як засіб модернізації радянського суспільства // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 9.- К.: Інститут істо-рії України НАН України, 2003.- С. 260-263.
4 РДАСПІ, ф. 81, оп.3, спр.127, арк. 249.
5 Красовицкая Т. Ю. Модернизация России: национально-культурная политика
20-х годов.- М., 1998.- 416 с.
6 Красильщиков В. А. Вдогонку за прошедшим веком: Развитие России в ХХ веке
с точки зрения мировых модернизаций.- М.: РОССПЭН, 1998.- С. 22, 28, 52.
7 Національні процеси в Україні: історія й сучасність. Документи й матеріали: Довідник.- К., 1997.- Ч. 2.- С. 31.
8 Ленін В. І. Повне зібр. творів.- Т. 27.- С. 434.
9 Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон; Пер. с англ. Т. Вели-меева, Ю. Новикова.- М.: АСТ, 2003.- С. 215.
10 Сталін Й. В. Твори.- К., 1949.- Т. 11.- С. 352.
11 Державний архів Російської Федерації (далі - ДАРФ), ф. 3316, оп. 64, спр. 1645, арк.. 42-45.
12 РДАСПІ, ф. 81, оп. 3, спр. 127, арк. 203.
13 Там само.
14 За українізацію радянську. Збірка постанов про українізацію на Північному Кав-казі / Уклад. Ф. Чапала.- Краснодар, 1931.- С. 8, 11, 16.
15 ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 4171, арк. 58.
16 Цит. за: Островский З. Проблема украинизации и белоруссизации.- М.: Власть Со-ветов, 1931.- С. 43.
17 Панфилов В. Н. Культурная революция и пятилетка нацменпросвещения (доклад на Всероссийском совещании работников нацменпросвещения, созванном при Комнаце Наркопроса РСФСР 20.01.1930 года).- М., 1931.- С. 60.
18 Цит. за: Винниченко І. І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання.- К., 1994.- С. 104.
19 Там само.
20 ЦДАГО України, ф-1, оп. 20, спр. 5282, арк. 4.
21 Аналіз таких поглядів див: Єфіменко Г. Радянська модернізація 1920-1930-х рр. (До постановки проблеми у світлі аналізу досліджень сучасних російських істориків) // Укр. іст. журнал.- 2002.- № 5.- С. 3-24.
22 Цей термін застосував у 1935 р. О. Шліхтер стосовно поляків та німців. Аналіз по-літики сталінського керівництва стосовно українців РСФРР приводить до виснов-ку, що свідомі українці в Росії в 1933 р. значно більше потерпали від російської радянської влади, аніж поляки та німці від української в 1935 р.
23 ЦДАГО України, ф. 59, оп. 1, спр. 634, арк. 92.
24 Вдовин А. И. "Российская нация". Национально-политические проблемы ХХ ве-ка.- М.: Либрис, 1995.- С. 111.
