Розмову вів Микола ЧІПКО

Нещодавно патріарх Московський Алексій ІІ у російських засобах масової інформації виступив з повідомленням щодо можливого проведення у недалекому майбутньому Всесвітнього Православного Собору для вирішення проблем, що постали перед християнськими церквами східного обряду у ХХІ столітті.
За ідеєю, учасниками Собору повинні бути всі без винятку помісні церкви. Але оскільки ініціатором виступає Московський патріархат (який не визнає УПЦ КП), то чи стане Українська Православна Церква Київського патріархату повноправним учасником Собору в разі його проведення?
Своїми думками з приводу цього ділиться ігумен Євстратій (Зоря).

- Справді, є така ідея, ідея скликання Святого і Великого Всеправославного Собору у складі всіх православних Церков. Вона існує ще з 20-х років минулого століття. І якщо тоді вважалося, що її в недовгому часі можна реалізувати, то тепер чим далі, тим більше виникає проблем, які заважають скликанню такого Собору.
Уже було кілька Всеправославних нарад. У них (у 60-х роках) брав участь і (тоді ще митрополит Київський) святійший Філарет, який представляв Російську церкву. Тоді там обговорювалися питання, що мали бути винесені на вирішення цим Собором.
Собор, що має зібратися, - це не просто парадний захід і звичайна демонстрація того, що ієрархи Православних Церков можуть зібратися разом і сидіти в одному залі (умовно кажучи), він повинен розв'язати питання, які накопичилися в Православ'ї і потребують зусиль не однієї, а всіх Церков. Ось саме ці питання і проблеми, які мають бути вирішеними, і не дозволяють реалізувати ідею Собору.
Питання, що має вирішуватися передусім, - надання (а точніше - визнання) статусу автокефалії і автономії. Хто це має робити? Існують різні погляди.
Константинопольський патріархат вважає, що право надання тій чи іншій Церкві статусу автокефалії чи автономії належить йому - як першому патріархату серед інших за честю, як тому патріархату, що носить назву Вселенського.
Московський же патріархат вважає, що право дарування автокефалії чи автономії належить тій Церкві, від якої юрисдикаційно відділяється новоутворена автокефальна чи автономна Церква.
Є й інші погляди. Тому це питання досить болюче і залишається невирішеним. В такому разі навіщо скликати Собор? Для того, щоб на ньому знову виявились би ці суперечності і він не прийняв би ніякого рішення? Як не прийшли до згоди і всі ті Всеправославні наради, що скликалися (і це визнає навіть Московський патріархат). Питання надання автокефалії чи автономії не вирішене, канонами воно не врегульоване. І тому, будучи одним з основних, стоїть на заваді скликання такого Собору.
Є й ще один момент: право скликання такого Собору. За традицією і першенством честі таке право належить Константинопольському патріархатові. Він має право вирішувати де і коли скликати представників усіх православних Церков на Собор. У той же час помітні тенденція і бажання Московського патріархату очолити цей процес.
І зараз, на фоні певних міжправославних подій і неузгодженостей між різними помісними православними Церквами, Московський патріархат прагне посісти керівне місце у всьому православному світі. І, відповідно, усунути з цього місця патріархат Вселенський. Ця боротьба продовжується вже досить тривалий час, знову і знову набуваючи нових певних обрисів у зв'язку із зовнішньополітичним і внутрішнім посиленням Російської держави, на яку, власне, і опирається Московський патріархат, за спиною якого стоїть Російська держава.
Якраз інтереси Російської держави і Російського патріархату у цьому питанні збігаються, щоб реалізувати відоме гасло «Москва - третій Рим». Власне, про нього всі чули, але мало хто знає повністю цю формулу. Вона звучить так: «Перший Рим упав від єресі, другий Рим (Константинополь) упав від турків, Москва є третій Рим, а четвертому не бути!..».
Тобто, ця теорія «третього Риму» спрямована як проти Ватикану, тобто Римо-католицької Церкви, так і проти Константинополя як центру Вселенського православ'я. Ця ідея теж перешкоджає скликанню Всесвітнього православного Собору, в якому, на нашу думку, мають брати участь усі без винятку помісні Церкви східного обряду. Якщо ж якась з них не братиме участі, то це вже буде не Всесвітній Собор. Він може бути названий як завгодно, але його рішення не матимуть практичної сили. Його рішення можуть бути невизнаними, і скликання Собору виявиться безплідним.
Тому ті ієрархи, які очолюють помісні Церкви і які відповідають за цей процес, чітко це усвідомлюють. І тому форсування скликання Собору викликає у них скепсис.
Що ж стосується участі нашого Київського патріархату у такому Соборі (якщо його скличуть), то треба виходити з того, що найвірогідніше до часу його скликання УПЦ КП має бути визнана як помісна православна Церква. Якщо ж її не визнають, то без нашої Церкви, яка охоплює близько 20 млн. вірних і за своєю чисельністю є другою (після Російської церкви) у світовому православ'ї та має величезний історичний, науковий, богословський і релігійний потенціал, Собор буде не повним. І тому, якщо питання Української Православної Церкви КП не вирішиться до скликання такого Собору, то воно не може бути вирішеним на самому Соборі.
Переговори між Москвою і Константинополем з приводу подій безпосередньо в Україні без участі Української Церкви приречені на провал. Відбулися беззмістовні розмови, які ні до чого не привели. Те ж саме можна прогнозувати і щодо Собору.
Навряд чи Собор буде скликаний до того часу, поки Українська церква не займатиме належне їй місце у православному світі. А що це буде саме так, ми віримо беззастережно.

«Українське слово" № 7 -2004. Київ