Відгук на статтю Станіслава Кульчицького «Україна та Росія: історія і образ історії» в київській газеті «День»
У «Дні» №65 і №66 від 9 квітня та 10 квітня опублікована стаття Станіслава Кульчицького «Україна та Росія: історія і образ історії», присвячена науковій конференції під такою самою назвою, що проходила в Москві 3—5 квітня. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі відгук його російського колеги, професора МДУ ім. М. Ломоносова Михайла Дмитрієва — учасника й одного з організаторів конференції.
Я дуже радий, що газета «День», опублікувавши відгук чудового українського історика Станіслава Владиславовича Кульчицького на нашу конференцію (яка дуже виграла від участі в ній низки великих українських фахівців, у тому числі й Станіслава Владиславовича), поклала тим самим початок діалогу істориків за межами академічних аудиторій. Розвинути такий діалог і було, власне, головним завданням нашої московської зустрічі. Біда лише в тому, що ми — і в Росії, і в Україні — спізнилися майже на 20 років. Адже вже наприкінці 1990 року, коли створювався Центр україністики та білорусистики МДУ (за допомоги, до речі, Академії наук України та Львівської обласної організації товариства охорони пам’ятників, які надали нам перший грант у розмірі 15 тисяч радянських рублів) одним із наших головних намірів було підготувати спільно з українськими істориками книгу про спірні питання російсько-українських відносин. Події першої половини 1990-х років поставили хрест на цьому проекті співробітництва, у другій половині того самого десятиріччя проект був реанімований, але нам не вистачило енергії та грошей, щоб його здійснити. Але наприкінці 2005 року стало можливим повернутися до цієї ідеї, поповнивши проблематику російсько-українських відносин проблематикою порівняльного вивчення історії двох країн, і назвати його «Росія та Україна: історія і образ історії» (інформація — на сайті Центру україністики та білорусистики МДУ — www.hist.msu/Labs/UkrBel). Ініціатива була підтримана Центром українських досліджень Інституту Європи РАН, створеним В.І. Мироненком, і відділом східного слов’янства Інституту слов’янознавства РАН (керівник — Є.Ю. Борисьонок). В Інституті слов’янознавства та на Історичному факультеті МДУ відбулася низка семінарів і круглих столів, а наша московська конференція стала ще одним кроком у реалізації цього довгострокового проекту. Як абсолютно вірно написав С.В. Кульчицький, одне з головних завдань проекту — проаналізувати, як у сучасній історіографії, історичній публіцистиці та засобах масової інформації України та Росії трактуються ті аспекти історії двох країн, в яких виразилися переплетіння, схожості та відмінності їхніх історичних доль, і які викликають суперечки істориків та публіцистів. Ми відкрито зазначаємо, що хочемо посприяти виробленню науково-критичного погляду на образи минулого, що формують взаємну недовіру та ворожість у громадській думці двох країн; що в центрі уваги стоять іміджі, стереотипи, забобони, пропагандистське кліше, що створюються сьогодні міфи, які ведуть до конфронтації України та Росії.
До участі в майбутніх дискусіях запрошуються не тільки фахівці-історики, але й викладачі шкіл та ВНЗ, журналісти, політики, співробітники державних відомств і приватних компаній, представники неурядових громадських організацій. Щодо цього завдання проекту далеко виходять за межі власне академічної дослідницької роботи. Конференція, яка відбулася в Москві, продемонструвала, що така модальність діалогу між українською та російською громадськістю особливо важлива й цінна.
Про що ми пропонуємо дискутувати нашим українським колегам, друзям і опонентам? Цікавих і дуже актуальних тем — безліч. Це і образ Київської Русі в історичній пам’яті Московської та Польсько-Литовської Русі і сучасній публіцистиці двох країн; візантійські, західні, «слов’янські» й «азіатські» традиції в історії Росії та України; політичні й соціальні інститути України та Росії допетровського часу в порівнянні; спільне та відмінне в культурі українських і російських земель XIV—XVII століть; спільне та відмінне в російському православ’ї та українському християнстві XIV— XVIII століть; схожості, відмінності, взаємодія в історії російського та українського козацтва; російсько-українські відносини в епоху Хмельницького, Дорошенка та Мазепи; політика Росії XVII—XIX століть стосовно України (чи стала Україна околицею або колонією Росії?); національна своєрідність української культури XVIII—XIX століть, її співвідношення з російською культурою; український націоналізм XIX століття (сепаратизм чи національно-визвольний рух?); «російське» та «українське» в політичних колізіях 1917—1920 років; значення, цілі, плоди національної політики в Радянській Україні; українці та росіяни в роки Великої Вітчизняної війни — факти та міфи; національне питання й інтернаціоналізм у житті Росії та України 1945—1985 років; причини, природа, особливості кризи 1985—1991 років у Росії та Україні; схожості та відмінності процесів трансформації двох суспільств у останні 20 років; причини наростання протиріч і конфліктів між Україною та Росією 1991— 2008 років тощо.
Список питань може бути, зрозуміло, дуже довгим, хоч і не безкінечним. І, звичайно ж, йдеться не про те, щоб прийти до «спільного» погляду й написати «спільний» підручник. Але ось відділити те, що насправді встановлено науковими дослідженнями, від вигадок і домислів, позначити лакуни в наших знаннях і відверто нерозв’язні питання, відділити зерна історичного знання від плевелів ангажованої пропаганди — все це цілковито здійсненне.
Наша конференція стала невеликим кроком у цьому напрямі. Її програма була навмисно полемічно загострена. Немає потреби пояснювати, що полемічні обертони не сприяють адекватному історичному аналізу. Однак, враховуючи катастрофічне падіння рівня взаєморозуміння між істориками і мас-медіа двох країн, — виразне позначення відверто помилкового може піти на користь і журналістам, і академічному співтовариству наших країн. Зрозуміло, що і на українському, і на російському боці в різні епохи була й залишається деяка кількість людей, для яких або «росіяни» або «українці» були й залишаються ворогами. Були й залишаються немало й таких, для кого вони — безперечно, брати. Той факт, що українці та росіяни — сусіди, нудний своєю очевидністю, і в ньому є лише один інтригуючий бік: де проходила й де проходить справжня культурна межа між цими сусідами? Але ось питання про те, як співвідносилися і співвідносяться, в порівняльному плані, у своїй схожості та відмінності політичні інститути, соціальні відносини, економічний лад і культура України та Росії на різних етапах їхньої історії — і не нудне, і велике, і важливе. Те саме можна сказати про російсько-українські відносини. Що ж до стереотипів і кліше, якими переповнені голови наших співвітчизників і наші засоби масової інформації, — то це тема, по суті, також нудна через тривіальність, примітивність і безглузду агресивність більшості цих стереотипів і кліше, хоч саме через ту ж причину вона особливо важлива, і історику доводиться, волею- неволею, пускатися у всі тяжкі тавтологічних дискусій про думки, що дуже часто не мають під собою ніякого історичного обгрунтування...
На порядок денний московської конференції було внесено п’ять тем. Станіслав Владиславович виділив із них дві: проблему голоду 1932—1933 років (геноцид українського народу або загальна трагедія народів СРСР?) і проблему формування української, великоросійської та загальноросійської самосвідомості XIV— XVIII століть (три інші стосувалися російського, українського та великоросійського в російській культурі XIX століття; Росії та України 1917—1920-х роках; російсько-українських відносин після 1991 року). Наш шановний український колега зумів їх якимсь чином пов’язати, хоч у розумінні організаторів конференції ці дві теми аж ніяк не пов’язані. Хід міркувань Станіслава Владиславовича про проблему загальноросійської ідентичності та Голодомор привів його до заключної фрази, що дуже здивувала мене: «І чи варто нам забувати все, що трапилося з нашими рідними й близькими, щоб стати частиною загальноросійського народу?». Я хотів би запитати Станіслава Владиславовича: чи можна вас розуміти так, що ви стверджуєте, ніби є якийсь зв’язок між страшною трагедією 1932—1933 років і тим, що росіяни та українці були дуже тісно пов’язані, а багато хто з тих та інших, подібно Гоголю, вважали себе частинами одного народу, спочатку російського («загальноросійського», «імперсько-російського», якщо хочете), а потім — радянського?
Станіслав Владиславович надрукував на сторінках вашої газети текст свого виступу в Москві 4 квітня. Напевно, «День» не відмовить і мені в публікації тих моїх заперечень, що прозвучали вслід за доповідями самого С.В. Кульчицького і В.І. Марочка, тим більше, що Станіслав Владиславович неточно передав мою позицію, написавши: «Підбиваючи підсумки дискусії на тему голоду, М. Дмитрієв сказав, що голод на території України був таким же, як і в інших регіонах, а тому говорити про геноцид не доводиться». Хотілося б, звичайно, щоб і В.В. Кондрашин, звинувачений у «незнанні поставленої на сесії теми», та інші учасники нашої московської дискусії змогли б відгукнутися на питання про голод 1932— 1933 року на сторінках вашої газети. Мої ж заперечення, неминуче короткі й попередні, містили, зокрема, три пункти.
По-перше, поки що не знайдено жодного прямого документального підтвердження тому, що голод 1932—1933 рр. (або окремі його фази, як, наприклад, жахлива ситуація створена владою СРСР у січні 1933 року, коли в селян України та інших регіонів країни почали відбирати нехлібне продовольство) був навмисною акцією зі знищення частини саме української нації (або саме українського етносу). Жоден із документів, що приводяться нашими українськими колегами, за будь-якого суворого дотримання правил науково-критичного погляду на джерела, не може бути проінтерпретований як джерело, з якого було б видно, що московське керівництво переслідувало мету знищувати українців як українців.
По-друге, ті численні документи, які є в нашому розпорядженні, відверто демонструючи неймовірну жахливість трагедії 1932—1933 років у СРСР, ніяк не доводять, що в сталінській політиці терору голодом була якась національна (або етнічна) вибірковість, і що Україна була виділена цією політикою серед інших хлібозаготівельних радянських регіонів. Центрально-Чорноземний округ Росії, хлібозаготівельна частина Поволжя, Північний Кавказ (включаючи Дон), Казахстан, частина Сибіру виявилися разом з Україною об’єктами нещадної експлуатації та терору голодом. Мені як читачу наукових робіт моїх колег здається, що матеріали, вивчені українськими та неукраїнськими істориками, показали: методи, інструменти та цілі Голодомору були однакові всюди, де ця страшна політика проводилася, а вона проводилася і в Україні, і на Кубані, і поза Україною, і поза Кубанню.
По-третє, С.В. Кульчицький у своїй доповіді зосередився на питанні про механізми Голодомору. Але питання, що було поставлене в центр цієї сесії нашої конференції було про інше, а саме про найболючішу та принципову тему, що нині труїть російсько-українські відносини: чи був голод 1932—1933 років в Україні геноцидом українського народу? Нас, російських істориків, причетних до вивчення історії України, та й усіх росіян цікавить: які ж аргументи доводять, що Україна та українці були виділені Кремлем як об’єкт винищування, бо це були саме Україна та українці?
Нічого нового або винахідливого в моїх запереченнях немає. За ними стоять більше здивування, ніж ствердні тези, оскільки я не фахівець з історії голоду в СРСР. Більш того, до осені минулого року мені здавалося, що картина цілком зрозуміла. Адже всі знають сьогодні, що колективізація в СРСР супроводжувалася страшним голодом. Усі знають, що голод охопив не тільки Україну, але також Північний Кавказ, Казахстан, частину Поволжя, Центральний Чорноземний округ, частину Уралу та Південного Сибіру. Але в жовтні 2007 року я вперше дізнався зі статті в «Незалежній газеті», що 2008 рік офіційно проголошений роком пам’яті жертв українського Голодомору як геноциду. Ще більш очікувано було дізнатися, з великим спізненням, про прийняте 2006 року рішення Верховної Ради вважати голод в Україні геноцидом. Потім ми дізналися, що до Раду внесена пропозиція ввести кримінальне покарання, аналогічно з Німеччиною, проти тих, хто заперечує факт геноциду українського народу під час Голодомору. Це можна залишити на совісті політиків. Однак коли стає відомо, що не тільки політики, але й українські історики вважають визнаним, що голод 1932—1933 років в Україні був ні чим іншим, як заходом щодо винищення українського народу, здивування перетворюється у щось інше, в гостру тривогу, і, зрозуміло, з’являється потреба з’ясувати, які ж нові дані про голод нагромадилися в історіографії, які дослідницькі результати стоять за таким драматичним висновком українських істориків? Публікація в журналі «Батьківщина» матеріалів дискусії про голод, а потім приїзд до Москви в листопаді 2007 року цілої групи фахівців, перед якими було поставлене завдання ознайомити російське суспільство з нинішнім поглядом української науки на голод 1932—1933 років, прояснила ситуацію, і наш Центр україністики та білорусистики організував 10 грудня 2007 року на історичному факультеті МДУ круглий стіл із проблематики голоду в Україні і в СРСР у 1930-ті роки (матеріали будуть незабаром розміщені на сайті нашого Центру). Тоді ж було вирішено продовжити розмову на конференції в квітні 2008 року, а грант щойно створеного Фонду «Російський світ» і Експертної ради Державної думи РФ при її віце-спікерові А.М. Бабакові дозволив запросити до Москви багатьох українських вчених, чому ми, організатори (В.І. Мироненко та я), були дуже раді.
І доповіді, і дебати виявилися дуже стимулюючими. Дуже хотілося б, щоб цей імпульс привів до чогось більшого, ніж одна конференція. Стаття С.В. Кульчицького дозволяє сподіватися, що діалог продовжиться, і нам удасться, зокрема, адекватніше зрозуміти на основі яких саме доводів українські історики побудували концепцію Голодомору 1932—1933 років як геноциду.
Інші питання менш гострі, проте дуже важливі. Це й піднята Станіславом Владиславовичем проблематика «загальноросійського народу». Я з великим задоволенням взяв би участь у дискусії на цю тему, бо останнім часом займаюся саме історією протонаціональних уявлень у культурі Московської Русі, України та Білорусії XVI—XVII століть. Однак Станіслав Владиславович абсолютно даремно побачив у моїй доповіді на конференції і в дискусійних коментарях намір «обгрунтовувати... звернену в майбутнє ідеологію загальноросійського народу». Та й мої погляди на особливості етнічної самосвідомості східних слов’ян у cередньовіччя і ранній новий час представлені Станіславом Владиславовичем не цілком вірно, і це, напевно, неминуче в короткій газетній замітці. Але я завжди готовий познайомити всіх зацікавлених, у тому числі читачів «Дня», зі справжніми питаннями та інтенціями, що стоять за моїми роботами.
Українській публіці, напевно, було б цікаво дізнатися й про інші дослідження, що проводяться російськими фахівцями з історії України. З іншого боку, повертаючись до проблеми голоду 1932—1933 років, я хотів би запропонувати і українським, і російським історикам публічно (чому б не на шпальтах «Дня» і не на українському телебаченні?) обмінятися думками про те, що ж дійсно відомо, що як і раніше невідомо про голодну катастрофу 1932—1933 років у СРСР. Давайте сперечатися й долати тим самим згубне для нас усіх сповзання в атмосферу взаємного відчуження та ворожнечі...
Михайло ДМИТРІЄВ,
професор МДУ ім. М. Ломоносова,
директор Центру україністики та білорусистики
«День», №70, середа, 16 квітня 2008
На світлинах: Директор Центра украинистики и белорусистики МГУ профессор Михаил Дмитриев. Фото Александра Косарева «Памяти жертв Голодомора».
Вариант статьи в газете «День» (Киев) на русском языке:
Как историкам Украины и России услышать друг друга?
В «Дне» №65 и №66 от 9 и 10 апреля опубликована статья Станислава Кульчицкого «Украина и Россия: история и образ истории», посвященная научной конференции под таким же названием, которая проходила в Москве 3—5 апреля. Сегодня мы предлагаем вашему вниманию отклик его российского коллеги, профессора МГУ им. М. Ломоносова Михаила Дмитриева — участника и одного из организаторов конференции.
Я очень рад, что газета «День», опубликовав отклик замечательного украинского историка Станислава Владиславовича Кульчицкого на нашу конференцию (которая очень выиграла от участия в ней ряда крупных украинских специалистов, в том числе и Станислава Владиславовича), положила тем самым начало диалогу историков за пределами академических аудиторий. Развернуть такой диалог и было, собственно, главной задачей нашей московской встречи. Беда только в том, что мы — и в России, и в Украине — опоздали почти на 20 лет. Ведь уже в конце 1990 года, когда создавался Центр украинистики и белорусистики МГУ (при помощи, кстати, Академии наук Украины и Львовской областной организации общества охраны памятников, которые дали нам первый грант в размере 15 тыс. советских рублей), одним из наших главных намерений было подготовить совместно с украинскими историками книгу о спорных вопросах русско-украинских отношений. События первой половины 1990-х годов поставили крест на этом проекте сотрудничества, во второй половине того же десятилетия проект был реанимирован, но нам не хватило энергии и денег, чтобы его осуществить. Но в конце 2005 г. оказалось возможным вернуться к этой идее, пополнив проблематику русско-украинских отношений проблематикой сравнительного изучения истории двух стран и назвать его «Россия и Украина: история и образ истории» (информация — на сайте Центра укранистики и белорусистики МГУ — www.hist.msu/Labs/UkrBel). Инициатива была поддержана Центром украинских исследований Института Европы РАН, созданным В.И. Мироненко, и отделом восточного славянства Института славяноведения РАН (руководитель — Е.Ю. Борисенок). В Институте славяноведения и на историческом факультете МГУ прошел ряд семинаров и круглых столов, а наша московская конференция стала еще одним шагом в реализации этого долгосрочного проекта. Как совершенно правильно написал С.В. Кульчицкий, одна из главных задач проекта — проанализировать, как в современной историографии, исторической публицистике и средствах массовой информации Украины и России трактуются те аспекты истории двух стран, в которых выразилась переплетенность, сходства и несходства их исторических судеб, и которые вызывают споры историков и публицистов. Мы открыто говорим, что хотим поспособствовать выработке научно-критического взгляда на образы прошлого, формирующие взаимное недоверие и враждебность в общественном мнении двух стран; что в центре внимания стоят имиджи, стереотипы, предрассудки, пропагандистские клише, создаваемые сегодня мифы, которые ведут к конфронтации Украины и России.
К участию в предстоящих дискуссиях приглашаются не только специалисты-историки, но и преподаватели школ и вузов, журналисты, политики, сотрудники государственных ведомств и частных компаний, представители неправительственных общественных организаций. В этом отношении задачи проекта далеко выходят за пределы собственно академической исследовательской работы. Состоявшаяся в Москве конференция показала, что такая модальность диалога между украинской и российской общественностью особенно важна и ценна.
О чем мы предлагаем дискутировать нашим украинским коллегам, друзьям и оппонентам? Интересных и очень актуальных тем — великое множество. Это и образ Киевской Руси в исторической памяти Московской и Польско-Литовской Руси и современной публицистике двух стран; византийские, западные, «славянские» и «азиатские» традиции в истории России и Украины; политические и социальные институты Украины и России допетровского времени в сравнении; общее и различное в культуре украинских и русских земель в XIV — XVII вв.; общее и различное в русском православии и украинском христианстве в XIV — XVIII вв.; сходства, различия, взаимодействие в истории российского и украинского казачества; русско-украинские отношения в эпоху Хмельницкого, Дорошенко и Мазепы; политика России в XVII — XIX вв. в отношении Украины (стала ли Украина окраиной или колонией России?); национальное своеобразие украинской культуры XVIII — XIX вв., ее соотношение с русской культурой; украинский национализм в XIX в. (сепаратизм или национально-освободительное движение?); «русское» и «украинское» в политических коллизиях 1917—1920 гг.; смысл, цели, плоды национальной политики в Советской Украине; украинцы и русские в годы Великой Отечественной войны — факты и мифы; национальный вопрос и интернационализм в жизни России и Украины в 1945—1985 гг.; причины, природа, особенности кризиса 1985—1991 гг. в России и в Украине; сходства и несходства процессов трансформации двух обществ в последние 20 лет; причины нарастания противоречий и конфликтов между Украиной и Россией в 1991—2008 гг. и т.д.
Список вопросов может быть, разумеется, очень долгим, хотя и не бесконечным. И конечно же, речь не идет о том, чтобы прийти к «общей» точке зрения и написать «общий» учебник. Но вот отделить то, что на самом деле установлено научными исследованиями, от вымыслов и домыслов, обозначить лакуны в наших знаниях и заведомо неразрешимые вопросы, отделить зерна исторического знания от плевел ангажированной пропаганды — все это вполне осуществимо.
Наша конференция стала небольшим шагом в этом направлении. Ее программа была намеренно полемически заострена. Нет нужды пояснять, что полемические обертоны не способствуют адекватному историческому анализу. Однако, учитывая катастрофическое падение уровня взаимопонимания между историками и масс-медиа двух стран, — отчетливое обозначение того, что заведомо ложно, может пойти на пользу и журналистам, и академическому сообществу наших стран. Ясно, что и на украинской, и на русской стороне в разные эпохи было и остается некоторое количество людей, для которых или «русские», или «украинцы» были и остаются врагами. Было и остается немало и таких, для кого они — бесспорно, братья. Тот факт, что украинцы и русские — соседи, скучен своей очевидностью, и в нем есть лишь одна интригующая сторона: где проходила и где проходит подлинная культурная граница между этими соседями? Но вот вопрос о том, как соотносились и соотносятся, в сравнительном плане, в своей схожести и несхожести политические институты, социальные отношения, экономический строй и культура Украины и России на разных этапах их истории — и нескучен, и велик, и важен. То же самое можно сказать о русско-украинских отношениях. Что же касается стереотипов и клише, которыми переполнены головы наших соотечественников и наши средства массовой информации — то это тема, в сущности, тоже скучна из-за тривиальности, примитивности и нелепой агрессивности большинства этих стереотипов и клише, хотя именно по той же причине она особенно важна, и историку приходится, волей неволей, пускаться во все тяжкие тавтологических дискуссий о мнениях, которые очень часто не имеют под собой никакого исторического обоснования...
В повестку дня московской конференции было внесено пять тем. Станислав Владиславович выделил из них две: проблему голода 1932—1933 гг. (геноцид украинского народа или общая трагедия народов СССР?) и проблему складывания украинского, великорусского и общерусского самознания в XIV — XVIII вв. (три другие касались русского, украинского и велирусского в российской культуре XIX века; России и Украины в 1917—1920-х годах; российско-украинских отношений после 1991 года). Наш уважаемый украинский коллега сумел их каким-то образом увязать, хотя в понимании организаторов конференции эти две темы никак не связаны. Ход рассуждений Станислава Владиславовича о проблеме общерусской идентичности и Голодоморе привел его к очень удивившей меня заключительной фразе: «И стоит ли нам забыть все, что случилось с нашими родными и близкими, чтобы стать частью общерусского народа?». Я хотел бы спросить Станислава Владиславовича: нужно ли вас понимать так, что вы утверждаете, будто есть какая-то связь между страшной трагедией 1932—1933 гг. и тем, что русские и украинцы были очень тесно связаны, а многие из тех и других, подобно Гоголю, считали себя частями одного народа, сначала русского («общерусского», «имперско-русского», если хотите), а потом — советского?
Станислав Владиславович напечатал на страницах вашей газеты текст своего выступления в Москве 4 апреля. Наверно, «День» не откажет и мне в публикации тех моих возражений, которые прозвучали вслед за докладами самого С.В. Кульчицкого и В.И. Марочко, тем более что Станислав Владиславович неточно передал мою позицию, написав: «Подводя итоги дискуссии на тему голода, М. Дмитриев сказал, что голод на территории Украины был таким же, как и в других регионах, а потому говорить о геноциде не приходится». Хотелось бы, конечно, чтобы и В.В. Кондрашин, обвиненный в «незнании поставленной на сессии темы», и другие участники нашей московской дискуссии смогли бы откликнуться на вопрос о голоде 1932—1933 года на страницах вашей газеты. Мои же возражения, неизбежно краткие и предварительные, содержали, в частности, три пункта.
Во-первых, пока не найдено ни одного прямого документального подтверждения тому, что голод 1932—1933 гг. (или отдельные его фазы, как, например, чудовищная ситуация, созданная властями СССР в январе 1933 года, когда у крестьян Украины и других регионов страны стали отнимать нехлебное продовольствие) был намеренной акцией по уничтожению части именно украинской нации (или именно украинского этноса). Ни один из приводимых нашими украинскими коллегами документов, при сколько-нибудь строгом следовании правилам научно-критического взгляда на источники, не может быть проинтерпретирован как источник, из которого было бы видно, что московское руководство преследовало цель уничтожать украинцев как украинцев.
Во-вторых, те многочисленные документы, которые есть в нашем распоряжении, ясно показывая невероятную чудовищность трагедии 1932—1933 гг. в СССР, никак не доказывают, что в сталинской политике террора голодом была какая-то национальная (или этническая) избирательность, и что Украина была выделена этой политикой среди других хлебозаготавливающих советских регионов. Центрально-Черноземный округ России, хлебозаготавливающая часть Поволжья, Северный Кавказ (включая Дон), Казахстан, часть Сибири оказались вместе с Украиной объектами нещадной эксплуатации и террора голодом. Мне как читателю научных работ моих коллег кажется, что материалы, изученные украинскими и неукраинскими историками, показали: методы, инструменты и цели Голодомора были одинаковы всюду, где эта страшная политика проводилась, а она проводилась и в Украине, и на Кубани, и вне Украины и вне Кубани.
В-третьих, С.В. Кульчицкий в своем докладе сосредоточился на вопросе о механизмах Голодомора. Но вопрос, который был поставлен в центр данной сессии нашей конференции был о другом, а именно — о самом болезненной и принципиальной теме, которая теперь отравляет российско-украинские отношения: был ли голод 1932—1933 года в Украине геноцидом украинского народа? Нас, российских историков, причастных к изучению истории Украины, да и всех россиян, интересует: какие же аргументы доказывают, что Украина и украинцы были выделены Кремлем в качестве объекта истребления потому, что это были именно Украина и украинцы?
Ничего нового или изобретательного в моих возражениях нет. За ними стоит больше недоумения, чем утвердительные тезисы, так как я не специалист по истории голода в СССР. Более того, до осени прошлого года мне казалось, что картина вполне ясна. Ведь все знают сегодня, что коллективизация в СССР сопровождалась ужасающим голодом. Все знают, что голод охватил не только Украину, но также Северный Кавказ, Казахстан, часть Поволжья, Центральный Черноземный округ, часть Урала и Южной Сибири. Но в октябре 2007 г. я впервые узнал из статьи в «Независимой газете», что 2008 год официально провозглашен годом памяти о жертвах украинского Голодомора как геноцида. Еще неожиданнее было узнать, с большим опозданием, о принятом в 2006 году решении Верховной Рады считать голод в Украине геноцидом. Потом мы узнали, что в Раду внесено предложение ввести уголовное наказание, по аналогии с Германией, против тех, кто отрицает факт геноцида украинского народа во время Голодомора. Это можно оставить на совести политиков. Однако, когда становится известно, что не только политики, но и украинские историки считают признанным, что голод 1932— 1933 гг. в Украине был ничем иным, как мероприятием по истреблению украинского народа, удивление превращается во что- то иное, в острую тревогу, и, разумеется, появляется потребность выяснить, какие же новые данные о голоде накопились в историографии, какие исследовательские результаты стоят за таким драматическим выводом украинских историков?
Публикация в журнале «Родина» материалов дискуссии о голоде, а затем приезд в Москву в ноябре 2007 г. целой группы специалистов, перед которыми была поставлена задача ознакомить российское общество с нынешним взглядом украинской науки на голод 1932—1933 гг., прояснила ситуацию, и наш Центр укранистики и белорусистики организовал 10 декабря 2007 г. на историческом факультете МГУ круглый стол по проблематике голода в Украине и в СССР в 1930-е годы (материалы будут вскоре помещены на сайте нашего Центра). Тогда же было решено продолжить разговор на конференции в апреле 2008 года, а грант только что созданного фонда «Русский мир» и экспертного совета Государственной думы РФ при ее вице-спикере А.М. Бабакове позволил пригласить в Москву многих украинских ученых, чему мы, организаторы (В.И. Мироненко и я), были очень рады.
И доклады, и дебаты оказались очень стимулирующими. Очень хотелось бы, чтобы этот импульс привел к чему-то большему, чем одна конференция. Статья С.В. Кульчицкого позволяет надеяться, что диалог продолжится, и нам удастся, в частности, адекватно понять, на основе каких именно доводов украинские историки построили концепцию Голодомора 1932— 1933 гг. как геноцида.
Другие вопросы менее остры, но, тем не менее, очень важны. Это и поднятая Станиславом Владиславовичем проблематика «общерусского народа». Я с большим удовольствием принял бы участие в дискуссии на эту тему, потому что в последнее время занимаюсь как раз историей протонациональных представлений в культуре Московской Руси, Украины и Белоруссии в XVI —XVII вв. Однако Станислав Владиславович совершенно напрасно увидел в моем докладе на конференции и в дискуссионных комментариях намерение «обосновывать... обращенную в будущее идеологию общерусского народа». Да и мои взгляды на особенности этнического самосознания восточных славян в средние века и раннее новое время представлены Станиславом Владиславовичем не вполне верно, и это, наверно, неизбежно в краткой газетной заметке. Но я всегда готов познакомить всех заинтересованных, в том числе читателей «Дня», с подлинными вопросами и интенциями, которые стоят за моими работами.
Украинской публике наверняка было бы интересно узнать и о других исследованиях, которые ведутся российскими специалистами по истории Украины. С другой стороны, возвращаясь к проблеме голода 1932—1933 гг., я хотел бы предложить и украинским, и российским историкам публично (почему бы не на полосах «Дня» и не на украинском телевидении?) обменяться мнениями о том, что же в самом деле известно, а что по-прежнему неизвестно о голодной катастрофе 1932—1933 гг. в СССР. Давайте спорить и тем самым преодолевать губительное для нас всех сползание в атмосферу взаимного отчуждения и вражды...
Михаил ДМИТРИЕВ,
профессор МГУ им. М. Ломоносова,
директор Центра украинистики и белорусистики.
№70, середа, 16 квітня 2008 р.
