У холодній війні між Києвом і Москвою переможців не буде
Процес цивілізованого розводу між Україною і Російською Федерацією, схоже, завершився. Про те, що Україна - не Росія, заявляв ще Леоніде Кучма, підводячи символічний підсумок тривалої спільної історії. Після помаранчевої революції ностальгічні спогади і примарні надії з боку Росії були зруйновані остаточно. Тепер, після подолання психологічного бар'єра й усвідомлення своєї самобутності і самоцінності, Росія й Україна почали жити самостійним життям.
Зробивши лінійну ставку на Віктора Януковича і понадіявшись на торжество адмінресурсу, російська дипломатія програла. Це не просто викликало злість, депресію і роздратування - за цим не могли не піти санкції. Усі наступні події - заяви України про можливість вступу в ЄС і НАТО, спрямована проти ЕЭП і СНД риторика українського міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, газові домовленості, м'ясо-молочна блокада, протистояння навколо маяків - це були вже наслідки. Але вони ж стали ознакою якісно нових відносин між нашими країнами.
Росія сьогодні переглядає старі геополітичні концепції. Вона вже не ставить перед собою ціль відновити гегемонію на пострадянському просторі. Транснаціональні корпорації з російською пропискою могутньо утримують під контролем пострадянські республіки - навіть ті, котрі приєдналися до ЄС. Швидше за все щодо пострадянського простору Кремль створить діючу модель економіко-політичних важелів, за допомогою яких буде впливати на ситуацію усередині тієї чи іншої держави, формально не втручаючи в його внутрішні справи. Вплив Росії буде істотним, але не формалізованим.
Україна часів Леоніда Кучми розвивалася як держава, що балансує між Сходом і Заходом. Прихід до влади Віктора Ющенко ознаменував дисбаланс на користь Заходу. При цьому для України це був крок у нікуди: Європа прийняти Україну не готова. Торішня паніка в країнах Західної Європи, викликана "примарою польського сантехника", привела до провалу Конституції Євросоюзу. Нова хвиля розширення ЄС може привести до розвитку відцентрових процесів у Євросоюзу. Україні дали чітко зрозуміти: вона не може претендувати на участь в евроинтеграционных процесах. І - щоб підсолодити пігулку - додали: "Принаймні в найближчі 15-20 років".
Таким чином, на Сході від України поступово споруджується "залізна завіса", на Заході - "золота". І поступово ейфорія від помаранчевої революції змінюється тихим жахом. І в цьому унікальний історичний шанс для української еліти: можливо, хоч зараз вона буде змушена почати розвиток власної субъектности. Дотепер представники українського керівництва намагалися попросту торгувати незалежністю, прагнучи продати її подорожче - або Заходу, або Росії.
Росія швидше за все буде і далі йти по шляху "підвішування України", граючи на її європейських розчаруваннях і роблячи усе більш твердими вимоги до Києва з боку учасників євразійських співтовариств.
Проте Київ, що є сакральним центром слов'янського світу, стратегічно важливий для Росії - не як ще одна російська провінція, а як генератор державницького потенціалу. Зараз Росія рухається в напрямку Шанхайської організації співробітництва, вибудовуючи нову дійсність на Сході Євразії. Дійсність, у якій поруч з Білорусією і Казахстаном навряд чи є місце Україні. Але без Києва Росія приречена на поступовий занепад і схильність до експансії того ж Китаю, що поки ще мислиться як можливий партнер. У холодній війні між Україною і Росією переможців не буде. Ми приречені жити як сусіди на одній території. Допомагаючи один одному і взаємно прощаючи старі образи.
Історія дає Україні шанс сформувати нарешті самостійну еліту.
Кость БОНДАРЕНКО ,
директор Київського інституту проблем управління ім. Горшенина.
