(до ювілею Об'єднання українців Росії)
Для української діаспори Росії в ці дні минає знаменна дата - десять років від І Конгресу, який проходив 23-24 жовтня 1993 року і затвердив Статут Об'єднання українців Росії (ОУР). Свідоцтво про реєстрацію Мінюстом РФ було видане 18 березня 1994 року за номером 2167.
Власне, ОУР, як структура федерального рівня, створювалася регіональними організаціями, які в більшості на цей час вже існували. На місцевому рівні можливості для розвитку українських організацій на тому етапі вичерпувалися, виникла нагальна потреба узагальнити проблеми і вирішувати їх в Москві. Крім цього, існувала потреба координації роботи великої кількості українських громад, обміну досвідом, інформацією, розробкою напрямків роботи, зв'язком з (тоді ще) СКВУ, тощо. Саме ці функції планувалося делегувати централі - федеральній структурі в Москві. Адже вся робота в організаціях ведеться на місцях ентузіазмом активістів, керувати громадами з Москви - безглуздя.
Спочатку Конгрес планувалося провести на початку жовтня, але відомі події, пов'язані з так званим "розстрілом парламенту РФ", змусили організаторів перенести захід на більш пізній термін. Атмосфера в Москві була напруженою, але емоції на Конгресі перевершили всі очікування. Для нас, учасників зібрання, це була дійсно історична і дуже хвилююча подія. Цю атмосферу важко передати словами, в умовах розчарувань і після 10 років роботи з російськими чиновниками, які мало чим відрізняються від описаних Салтиковим-Щедріним, чи Гоголем.
Пригадую погляд в зал засідань, у всіх світилися очі, в них була радість і надія. Але піком емоцій для мене був вечір в історичному Домі Союзов коли на сцену під український гімн опускався величезний тризуб. В очах стояли сльози, а наші оплески дійсно були бурхливими. Не думаю, що щось подібне було раніше в Москві. Тоді здавалося, що найбільша в світі українська діаспора консолідувалася і стала потугою російського суспільства.
На І Конгрес надійшлии поздоровлення від президентів України і Росії, інших владних структур і відомих політиків обох держав. Згадуються зустрічі з колишнім львів'янином, а тоді лідером партії Григорієм Явлінським, який виступив на Конгресі українською мовою. Впевнений, у ці дні мало хто із нас міг прогнозувати сьогоднішню ситуацію, коли досить швидко влада в Москві оговталася і повернулася до традиційних методів керівництва національною сферою. Для цього треба було б не забувати уроків історії.
На ІІ Конгресі (1997 р.) очі учасників вже не світилися, той же зал був напівпорожнім, а робота формалізованою. Першого опозиціонера і "бунтаря" Павла Клименка, який посмів висловити критичні зауваження на адресу керівництва ОУР, пробували не пустити в зал засідань Ради ОУР. Вже тоді московське керівництво стало ігнорувати Статут ОУР, а роботу з регіонами звело до звітувань, як колись на партгоспактивах . "Звітоване" регіонами автоматично записувалося в актив роботи керівництва ОУР. Неприємо вражало відверте знущання над регіональними лідерами, які пробували донести до залу свою точку зору, або заяви О.Руденка-Десняка про те, що ми, провінціали, маємо бути вдячними вже за те, що маємо можливість побувати в столиці. Або згадаємо прохання голови ОУР, звернене до журналістів, не писати, що українці Росії стикаються із труднощами у вирішенні національних проблем. З того часу "анти-піар" став нормою в роботі керівництва ОУР. Анти-піарили ногінські парафії, особисто владику Адріана, ОУН Руху, правозахисну роботу КЛГП, незалежний сайт "Кобза", а пізніше і всю опозицію в ОУР. Тобто, усе, що несло у собі незалежний громадський дух і не озиралося на антиукраїнські забобони суспільства. В той же час усі регіональні лідери були поділені московським керівництвом на "своїх" і "чужих"… Так свідомо закладався розкол діаспори.
Але найгірше було в тому, що голова ОУР монополізував право на істину в останній інстанції. Ніхто із нас не знав змісту політичних заяв, які виголошувалися на різних форумах від імені ОУР. А заяви вражали словесною облудою і беззмістовністю. У кращому випадку, як у старі часи: "…є ще у нас деякі недоліки". Пригадую, яку бурю негативних емоцій у керівництва викликала моя пропозиція додати в посланні президенту РФ пункт про те, що зберігається неадекватність етнокультурних умов проживання українців Росії у порівнянні з росіянами в Україні. Здавалось би, очевидна річ і на неї треба би звернути увагу, тим більше, що необхідність адекватності була декларована Великим договором між Україною і Роією і хтось же мав стежити за його виконанням. Але керівництво ОУР вважало подібну постановку питання небажаною, мало не екстремістською.
Зневажливе ставлення до регіональних керівників привело до відповідної реакції з їх боку. В опозиції опинилися найбільш поважні люди діаспори. Сьогодні московське керівництво спирається на молодих регіональних лідерів, які не встигли зорієнтуватися в політиці ОУР. Розбіжності між авторитетними в українському русі діячами діаспори, які представляють найбільш чисельні українські громади Росії, включаючи Тюменську область, Новосибірськ, Санкт-Петербург і керівництвом у Москві наростали. Їх можна було б уладнати через демократичну процедуру виборів керівництва, але, на жаль, не всі розуміють, що опозиція - це нормальне і позитивне явище в здоровому суспільстві. Для московських діаспорних чиновників опозиціонери ставали ворогами, з якими не рахуються. Пригадуєте - єслі враг нє сдайотся… Так формувалася політична культура в ОУР.
У грудні 2001 р. "мос. група" взяла активну участь в антиукраїнському шоу під назвою "З'їзд вихідців з України", хоча відразу був очевидним характер цієї політичної акції. Просто ще раз прислужилися шовіністичним колам, політично підставивши регіональних керівників, що з ситуацією знайомі не були.
Особливо гострою стала ситуація на ІІІ Конгресі українців Росії, який пройшов у квітні 2002 року. Будучи впевненими, що до керівництва організацією прийдуть нові люди (нагадаємо, що минуло 9 років, у той час, як Статут передбачає для Голови не більше двох каденцій по 3 роки), опозиція зайняла конструктивну цивілізовану позицію в ідейній і політичній боротьбі. Вона підготувала для обговорення два серйозних документи. В одному було зроблено детальний аналіз попередньої роботи ОУР, в іншому - розроблено стратегічні напрямки і принципи роботи для нового керівництва організації (включаючи створення комісій ОУР, та уточнення взаємних обов'язків як керівників діаспори, так і регіональних організацій). Документи було виставлено в Інтернеті і роздано учасникам Конгресу. Залишалось обрати нове керівництво і розпочати роботу.
І тут сталося неможливе - старе керівництво вирішило не віддавати владу. Почалися вибори, про які соромно згадувати. При відкритому голосуванні минулий Голова (О.Руденко-Десняк) кілька разів набирав 5-7 голосів (із 34), друга кандидатура (генерала П.Поповича) на голосування "мос. групою" уперто не ставилася. Такого цинізму зі сторони московської команди ніхто не очікував, в залі почався шум і галас… Тоді організатори прийняли рішення "голосувати" таємно, тобто мандатами. Хто і як підраховував мандати сказати важко, оскільки ні лічильної, ні мандатної комісії не було обрано. Про демократичність процедури виборів говорити не доводиться, нам оголосили рахунок - 17:17. Так уже 10-й рік нами керує та ж сама добре відома особа, оточена найближчими друзями з московською пропискою.
Того ж дня у рамках засідань ІІІ Конгресу опозиція оголосила про створення нової організації - АУГР (Асоціація українських громад Росії) і прийняла рішення спростувати результати голосування у суді. Керівники прийняли заяву до О.Руденка-Десняка негайно піти у відставку і не розколювати діаспору. Всі документи було передано в пресу.
Декому так хочеться, щоб описані колізії виглядали, як боротьба опозиції за "булаву". Але це неправда, навпаки, якби, наприклад, Василь Бабенко не зняв своєї кандидатури, він мав усі шанси отримати більшість. Зате "московська група" була нахабною і цинічною. Тому і боротьба за владу така шалена, адже мова іде про збереження тривіального бізнесу, про посадові зарплати в УКЦ, зарплату в Консультативній раді при при уряді РФ і т.д. Чи не тут лежить причина лояльності ОУР, корінь його безсилля?
На VIII Конгресі СКУ, що проходив літом цього року в Києві, "мос. група" виявила себе на повну силу. Делегацію російських українців сформували із "своїх". А проти одного із лідерів опозиції написали низку листів в СКУ з вимогою зняти його виступ із Секції КЛГП, а також взагалі відмовити йому в участі в Конгресі. За лідерами СКУ невтомний Ю.Кононенко ходив по п'ятах, нашіптуючи бруд на запрошених із Росії гостей від опозиції.
На мій погляд, на все це можна було б дивитись не так гостро, якби за старим нинішнім керівництвом були позитивні справи, корисні для українства. З їхнього ж боку помітна лише повна толерантність до владних структур в Москві і відсутність принципової позиції в захисті проблем українських громад у Росії. Не треба сваритися із владою, але ж необхідно хоч би вказати їй на ту саму неадекватність умов проживання українців в Росії, про яку мова йшла вище. Треба сказати правду! Треба захистити парафії у Ногінску, допомогти зареєструвати парафію у Санкт-Петербурзі.
На сьогоднішній день (у відповідності до статуту ОУР) легітимного керівництва в ОУР немає. Це очевидно і "мос. групі", саме тому О.Руденко-Десняк всякими неправдами уникає судових засідань у справі порушень Статуту на ІІІ Конгресі (вже пропустив три засідання, а суд погрожуює Об'єднанню штрафом за неявку). Про ситуацію ми повідомили наші найвищі структури світового українства - СКУ та УВКР. Єдина втіха в цій патовій ситуації - московське керівництво як не впливало на безпосередню роботу громад, так і не впливає. Тобто, фактично ОУР, як політичної реальності не існує. Не існує і як цілісного правозахисного чи інтелектуального середовища. В ОУР немає вищої організаційної форми, не кажучи вже про елементарну етику. В ОУР немає дискусій, звітності, членство не може отримати Статут своєї організації.
А роль ОУР могла б бути важливою, бо саме із Москви треба активно впливати на переважно негативне ставлення російського чиновника до відродження українства. В аналогічній безправній ситуації знаходяться хіба українці Білорусі чи Словаччини, де теж процвітає "політичний русинізм".
Читаю твори відомого в діаспорі московського історика професора В.Ідзьо про ситуацію з українством в Росії в минулих віках - нічого не змінилося. Завжди були ті, що прислужувалися російській владі і були милувані нею, і ті сини, які хотіли служити Батьківщині, плекаючи національну гідність.
Професор Стефан Паняк (Єкатеринбург)
Голова УАУ
Редактор сайту "Кобза" www.kobza.com.ua
Член УВКР
