Гостьова книга
Лише зареєстровані користувачі можуть лишати дописи
Vasyl Kolomatski
Середа, 04 грудня 2002, 05:26
Anatoliju, rozumiesh, ukrajins'ka diaspora Rosiji sama potrebue tyh zhe samyh pidruchnykiv i groshej. Zatelefonuj hocha b do pani Myroslavy Filipovoji u Toms'k i spytaj chy potribni jij pidruchnyky? A u neji i Licej i subotnia shkola. U toj zhe chas Kyjiv skorishe dopomozhe Sevastopoliu nizh Toms'ku. A dity vony skriz' odnakovi - nashi ukrajis'ki dity, scho pragnut' unyknuty asymiliaciji. Ce nash odyn narod. Tomu groshovi potoky z Moskvy u Sevastopol' ne vygliadajut' jak na mene ideal'nym menedzhers'kym rishenniam, hocha jak indyvidual'nyj krok okremoji osoby ja ce pidtrymuju. Treba davaty tudy kudy serce prosyt'. Ce pryrodnio. Prosto take zauvazhennia z pryvodu i iniciatyvy i tvoeji reakciji na vidguk gromady.
A jakscho budut' inshi iniciatyvy to nadsylaj fajl-attachment, ja zavzhdy postavliu bo cinuju indyvidual'nu iniciatyvu.
Vasyl' Kolomatski
KOBZA
A jakscho budut' inshi iniciatyvy to nadsylaj fajl-attachment, ja zavzhdy postavliu bo cinuju indyvidual'nu iniciatyvu.
Vasyl' Kolomatski
KOBZA
Джміль
Середа, 04 грудня 2002, 00:20
Привіт браттям-українцям у світі!
Запрошуємо відвідати новий цікавий сайт “Січеслав” http://sicheslav.50g.com
Це – єдина патріотична українська веб-сторінка міста Січеслава (Дніпропетровська) і Січеславського краю. А, можливо, і взагалі єдина подібна сторінка на Сході України.
Наше місто – Січеслав!
Запрошуємо відвідати новий цікавий сайт “Січеслав” http://sicheslav.50g.com
Це – єдина патріотична українська веб-сторінка міста Січеслава (Дніпропетровська) і Січеславського краю. А, можливо, і взагалі єдина подібна сторінка на Сході України.
Наше місто – Січеслав!
Анатолій
Вівторок, 03 грудня 2002, 16:50
Василеві Коломацькому!
Василю, дякую за підтримку моєї ініціативи й оголошення! Сподіваюся на відгуки. Днями перекажу особисто від себе 100 доларів до Севастополя. Чекаю тільки на зарплату.
Василю, дякую за підтримку моєї ініціативи й оголошення! Сподіваюся на відгуки. Днями перекажу особисто від себе 100 доларів до Севастополя. Чекаю тільки на зарплату.
Mykola V.
Понеділок, 02 грудня 2002, 23:03
Ґрунтовні наукові знання і дослідження з воєнної історії
http://warhistory.ukrlife.org/
Додані ще два числа, що вийшли.
http://warhistory.ukrlife.org/
Додані ще два числа, що вийшли.
Олег Верник
Вівторок, 28 травня 2002, 10:04
Деклярація оргкомітеції акції 28 травня 2002року у Києві
www.workres.kiev.ua
(майданчик біля амбасади Росії з 16-00 по 17-00, Просп. Повітрофлотський, буд,27)
28 травня 2002 року у Москві проходить зустріч президента Росії Путіна і лідерів Євросоюзу. Вже не вперше долі мільйонів людей будуть вирішуватися за зачиненими дверима купкою чиновників. Продовжиться черговий розділ сфер впливу між імперіялістичною Росією та ЄС та розробка “нової концепції” стосунків з НАТО, в основі якої – спільна “боротьба з тероризмом” у Афганістані, Іраці, Палестині, Ічкерії. Україна в силу об’єктивної залежності від Росії (70% економіки країни вже належить російським корпораціям) не лишиться осторонь від цих подій. Уряд України під тиском великого російського та західного капіталу заявив про те, що у найближчі два роки будуть прикладені всі зусилля для усунення перепон (тобто - системи соціяльних гарантій та трудових прав) на шляху до ВТО. В Росії вже повним ходом йдуть антинародні “реформи” пенсійної системи та житлово-комунального господарства, на комерційну основу переходять охорона здоров’я та освіта. Форсовано ухвалення нового Кодексу про працю, який збільшує тривалість робочого тижня до 56 годин, знищує профспілкові права, позбавляє робітників елементарного захисту від свавілля роботодавців. Те ж саме може очікувати найближчим часом і нашу країну. Не маючи можливості боронити свої інтереси, українське робітництво буде змушене миритися з падінням рівня зарплат і погіршенням умов праці.
За благозвучними словами про “реформування природних монополій” приховується банальний розпродаж державної власності (залізниць, енергетичних систем, родовищ) – у борговій ломці російський та український уряди судомно шукають гроші. На наших очах опускається нова “залізна завіса”. Лідери ЄС активно лоббіюють вільний доступ товарів і капіталів на ринки країн “третього світу”, одночасно зачиняючи свої кордони для біженців та імігрантів. Навіть при вирішенні питань екології головним аргументом стає прибуток, а не здоров’я та безпека людей. Замість прав людини приходять права капіталу.
Ми, організатори акції протесту, закликаємо профспілки, громадські організації, національно-культурні товариства, молодіжні та екологічні ініціятиви 28 травня 2002 року вийти на пікетування амбасади Російської Федерації в Україні.
Наші гасла:
Ні - самміту ЄС у Москві!
Ні - скороченню робочих місць!
Ні - політиці війни в Ічкерії!
Геть расистську політику паспортного та візового режиму!
Геть новий російський КЗОТ!
Геть драконівські правки до українського профспілкового законодавства!
Зупинити приватизацію зараз!
Ні - вступу України та Росії до ВТО!
Геть свавілля корпорацій та міжнародних фінансових інститутів!
Ні - капіталістичній глобалізації!
Леонід Гук
Понеділок, 31 грудня 2001, 18:32
Шановний пане Василю! У мене є відомості, що пані Галина Воскобійник опікується мистецтвом У Штатах і Канаді. Вона працює в Українському інституті Америки, а також в Українському Домі в Торонто (може це помилка).
Маючи таку інформацію я й звернувся до Вас із своїм проханням. Перепрошую, якщо даремно Вас потурбував.
Маючи таку інформацію я й звернувся до Вас із своїм проханням. Перепрошую, якщо даремно Вас потурбував.
Vassili Kolomatski
Неділя, 30 грудня 2001, 02:42
Dorogoj AK, spasibo za soderzhatel'nyj otvet. Konechno krasnoe koleso kommunizma bol'no proehalos' po vsem konfessijam. No nekotorye (kak Moskovskij Patriarhat) vyshli dazhe "pobediteliami". Nu, tak im zachli primernoe povedenie v gody sovetskoj vlasti. Pust' radujutsia.
Po povodu pretenzij Kievskogo patriarhata okarmlivat' russkih v Rossii ja ochen' somnevajus', t.k. v Rossii ukrainskaja diaspora 5-10 millionov chelovek, a u KP vsego odin hram v Noginske. Ja dumaju, ochevidno, chto usilija KP v pervuju ochered' napravleny na okarmlivanie ukraincev, i to nacional'no soznatel'nyh, liubischih svoj jazyk i stremiaschihsia sohranit' svoju kul'turu.
Po povodu perepisej na Kubani mogu skazat', chto kolichestvo zhertv na Kubani osnovano na dvuh sovetskih perepisiah, no v nih te detali, o kotoryh Vy sprashivaete, ne uchityvalis'. No istoricheski izvestno, chto Golod 32-33 godov byl ustroen Stalinym na chetko ukrainskih etnicheskih zemliah s cel'ju zagnat' ukraincev v kolhozy. Kuban' do Goloda vhodila v ih sostav. Posle goloda - ukraincev pochti ne ostalos'. Tak skazat' proshla etnicheskaja chistka.
Vot Vam otvety.
Zhelaju Vam uspehov. Esli zhelaete podelitsia s chitateliami KOBZy o zhizni staroobriadcev v Rossii my mozhem vziat' u Vas interv'ju. Prishlite na e-mail redakcii Vash telefon.
Da, a Petro Mogila byl do ob'edinenija i tak skazat' vse eto proishodilo za predelami Rossii. Poetomu kak mozhno govorit' ob istoricheskoj otvetstvennosti Mogily pered russkimi staroobriadcami nashyh dnej?
S uvazheniem, Vassili Kolomatski, KOBZA, Canada
Po povodu pretenzij Kievskogo patriarhata okarmlivat' russkih v Rossii ja ochen' somnevajus', t.k. v Rossii ukrainskaja diaspora 5-10 millionov chelovek, a u KP vsego odin hram v Noginske. Ja dumaju, ochevidno, chto usilija KP v pervuju ochered' napravleny na okarmlivanie ukraincev, i to nacional'no soznatel'nyh, liubischih svoj jazyk i stremiaschihsia sohranit' svoju kul'turu.
Po povodu perepisej na Kubani mogu skazat', chto kolichestvo zhertv na Kubani osnovano na dvuh sovetskih perepisiah, no v nih te detali, o kotoryh Vy sprashivaete, ne uchityvalis'. No istoricheski izvestno, chto Golod 32-33 godov byl ustroen Stalinym na chetko ukrainskih etnicheskih zemliah s cel'ju zagnat' ukraincev v kolhozy. Kuban' do Goloda vhodila v ih sostav. Posle goloda - ukraincev pochti ne ostalos'. Tak skazat' proshla etnicheskaja chistka.
Vot Vam otvety.
Zhelaju Vam uspehov. Esli zhelaete podelitsia s chitateliami KOBZy o zhizni staroobriadcev v Rossii my mozhem vziat' u Vas interv'ju. Prishlite na e-mail redakcii Vash telefon.
Da, a Petro Mogila byl do ob'edinenija i tak skazat' vse eto proishodilo za predelami Rossii. Poetomu kak mozhno govorit' ob istoricheskoj otvetstvennosti Mogily pered russkimi staroobriadcami nashyh dnej?
S uvazheniem, Vassili Kolomatski, KOBZA, Canada
Михайло
Субота, 29 грудня 2001, 02:50
Письмо из диаспоры ("Грани-плюс", Киев)
26 февраля 2002
Приезда Леонида Кучмы в Нижневартовск мы ждали с особым чувством. Наконец, казалось, президент вспомнил и о нас, выходцах с Украины, если в рамках своей рабочей поездки по Ханты-Мансийскому автономному округу решил запланировать встречу с земляками.
А поводов для разговора с президентом у нас за последние годы скопилось немало! Но, как выяснилось, тщетны были наши мечты поделиться с Леонидом Даниловичем наболевшими проблемами, которые многотысячная украинская община уже столько лет пытается решать самостоятельно, напрасно надеясь на поддержку со стороны украинского государства. Украинскому президенту, мягко говоря, было в этот день не до нас! Почему? По-видимому, об этом лучше спросить у представителей его окружения, которые должны были бы если не контролировать, то по крайней мере подсказывать своему шефу, как ему вести себя в общественных местах, где он официально представляет целое государство, а не веселую компанию завсегдатаев трактира? В переполненном зале почти на тысячу мест не только украинская диаспора, но и элита Ханты-Мансийского округа, рядовые жители Нижневартовска стали свидетелями странных "откровений" со стороны украинского президента.
Вы представляете себе ситуацию, чтобы Владимир Путин, приехав с визитом в соседнюю страну, сказал, что на самую высокую государственную должность его неожиданно занес попутный ветер? Вряд ли российский президент позволил бы себе такой словесный пассаж даже в состоянии эмоциональной эйфории. А Леонид Кучма, без тени сомнения на лице, сознался, что президентом он стал абсолютно случайно. Цитирую языком оригинала: "Президентом я стал совершенно случайно. Мои друзья-директора приехали ко мне и говорят: "Леня, давай! Кравчук уже себя показал, теперь ты. А вообще-то, я ракетчик". И будто опасаясь, что зал его не так поймет, мысль о "случайном президенте" Кучма повторил несколько раз на протяжении сорокаминутной встречи. Интересно, может и на третий президентский срок он тоже "случайно" метит? Или во всем опять виноваты друзья, которые очень настойчиво говорят "надо", а мягкотелый президент отвечает "есть!"?
"Когда еду на Запад, мне говорят: "Что это ты все время заигрываешь с Россией?" Приезжаю в Россию, спрашивают: "Почему заигрываешь с Западом?" Куда же мне идти?" - разводил руками Кучма! Когда президент государства, одиннадцатый год существующего как независимое, не знает, каким путем ему двигаться и (соответственно) направлять свою страну, то возникает вполне естественный вопрос: а зачем вообще такой президент нужен?
"Я выступаю перед вами, как будто тост говорю, тут рюмки на столе нету?" - в очередной раз шокировал присутствующих Леонид Данилович. Причина такого свободного поведения оказалась простой: на встречу с нижневартовцами господин Кучма прибыл сразу же после щедрого возлияния в компании "Сургутнефтегаз", где, как свидетельствуют очевидцы банкета, провозглашал тосты, не жалея собственного здоровья. А в порыве "тепленького настроения" даже собственноручно наполнял бокалы гостей. "Знаєте, чому Богданов роздає дЕткам на вулицЕ цукерки? - это уже в Нижневартовске Леонид Кучма почему-то решил(?!) "продать" все личные "тайны" генерального директора "Сургутнефтегаза". - Не знаєте? Бо думає: а раптом - мої?.." Почетный президиум сидел, потупив глаза. Прятал взгляд от присутствующих в зале посол Украины в России Николай Билоблоцкий, что-то там "тщательно записывал" украинский вице-премьер Олег Дубина, мрачно молчал и российский посол в Украине Виктор Черномырдин! А что уж говорить о нас, украинцах из диаспоры? Мы готовы были от стыда спрятаться под кресла. Но куда же спрячешься от человека, которого "понесло". От человека, который, утратив какие бы то ни было тормоза, вдруг "вспомнил" о своем "этническом" происхождении. "Я обращаюсь к хохлам, - сказал Леонид Кучма. - РосЕя вам, як мати, а я - батько!" То, что украинский президент был явно "в ударе", мы поняли сразу. Но то, что придется пережить сорок минут позора, слушая выступление высокого украинского гостя, никто из нас и не предполагал. Думали, что, хотя бы отвечая на записки из зала, Леонид Данилович скажет, наконец, что-то по существу. И что мы услышали? Что результатами поездки по Ханты-Мансийскому краю украинский президент доволен. "Рыба у вас - во!!!" - весело произнес гарант. "А селедочка! Ну ти менЕ хоч на дорожку-то дай селедочки", - повернулся президент к губернатору автономного округа Александру Филипенко, толкая его в плечо. (Пытаюсь сохранять язык оригинала - такого концентрированного суржика, как из уст Леонида Даниловича, мне давно не приходилось слышать).
Жалеет президент Кучма и о ядерном оружии, от которого Украина отказалась добровольно. "Украина была третьей страной по ядерному потенциалу, но от избытка ума отказалась. Бо Россия, видите ли, не хотела, чтобы Украина имела этот потенциал. Но мы должны были подумать, что даст нам отказ от ядерного оружия. Вот что нам это дало", - и в качестве наглядной демонстрации собственных слов президент продемонстрировал присутствующим комбинацию из трех пальцев. "Но мы ума понемножку набираемся, я обещаю", - продолжал клоунаду Кучма. Зал реагировал адекватно... Вообще, нужны ли юмористы, если есть украинский президент? Нам же было не до смеха. Ведь Леонид Кучма не только добровольно обливал себя грязью - он всех нас выставил на посмешище. Потому что разве может человек с трезвым умом позволить себе такую реплику: "Вот вы, девушка в черном платье (которая задавала вопрос президенту. - Е.Л.), подойдите потом ко мне, мы с вами обо всем (?!) договоримся!"
Записок-вопросов из зала было много, но все их тщательно фильтровало "ответственное лицо" у сцены. Хотя президент уверил, что может ответить на любой, даже "пакостный" вопрос: "Питайте, що хочете, навЕть про касетний скандал". Очевидно, банкет у Богданова лучшим образом стимулировал смелость руководителя украинского государства. Вопросы о "кассетном деле" до президента "не дошли", но мнение Леонида Даниловича о возможном союзе России, Белоруссии и Украины нижневартовцы услышали. "Ну скажите, разве может Россия взять Украину на абордаж? (Что он имел в виду, мы так и не поняли. - Е.Л.). Та вона й БЕлорусЕю не зможе взять!" - оптимистически рассуждал господин Кучма и отметил, что вообще-то он против любых союзов. Один из аргументов прозвучал так: "А чего Америка не схавала Канаду? А? Так вот, и не надо есть Украину. К тому же России это не нужно".
Не устраивает руководителя украинского государства и уровень торговых отношений России с Украиной. "Давайте думать мозгами, - призывал он российских коллег. - Почему украинский сахар не пускают на российский рынок?" Сам же господин Кучма решил подать собственный пример борьбы с экспортной проблемой и привез в Россию, по его словам, 15 килограммов сала и два ящика водки...
А еще мы услышали от украинского президента, что он в хорошей физической форме. "Ну, я не могу здесь раздеться перед вами", - пожалел Кучма. (А что, собственно, мешало? Законы жанра как раз позволяли!) И сказал, что пять раз в неделю после работы занимается спортом. "Знаете, сколько в Украине на меня всякой грязи выливают, особенно эти, ну как их?! Как?.. СМИ! Так что я бы сошел с ума, если бы не занимался спортом". Но, очевидно, качество физических упражнений президенту давно пора совершенствовать, ибо "коронная" фраза Леонида Кучмы во время встречи с жителями Нижневартовска нас окончательно "доконала". "Мы, украинцы, немножко с придурью!" Не стоит так обобщать, Леонид Данилович! Даже 16 миллионов голосов поддержки, на которые вы все время ссылаетесь в своих речах, еще не дают вам основания так оскорблять свой народ.
Не знаю, сколько еще продолжался бы этот незапланированный "цирк", если бы президенту не напомнили о последнем вопросе. "ПослЕдня в попа жЕнка!" - пошутил, как ему показалось, Леонид Кучма и направился в холл Дома культуры, где народный коллектив "Веселка" нашей общины пел украинские песни. Условно бодрым шагом руководитель украинского государства подошел к артистам и начал дирижировать хором, но потом не удержался и…(!) запел. Охрана сначала, как могла, спасала "неповторимое зрелище" от видеокамер и фотовспышек, а потом, собрав мужество в кулак, подхватила веселого президента под руки и направилась к выходу!
По-видимому, вы согласитесь со мной, что любые комментарии здесь излишни?
Елена Левчун
26 февраля 2002
Приезда Леонида Кучмы в Нижневартовск мы ждали с особым чувством. Наконец, казалось, президент вспомнил и о нас, выходцах с Украины, если в рамках своей рабочей поездки по Ханты-Мансийскому автономному округу решил запланировать встречу с земляками.
А поводов для разговора с президентом у нас за последние годы скопилось немало! Но, как выяснилось, тщетны были наши мечты поделиться с Леонидом Даниловичем наболевшими проблемами, которые многотысячная украинская община уже столько лет пытается решать самостоятельно, напрасно надеясь на поддержку со стороны украинского государства. Украинскому президенту, мягко говоря, было в этот день не до нас! Почему? По-видимому, об этом лучше спросить у представителей его окружения, которые должны были бы если не контролировать, то по крайней мере подсказывать своему шефу, как ему вести себя в общественных местах, где он официально представляет целое государство, а не веселую компанию завсегдатаев трактира? В переполненном зале почти на тысячу мест не только украинская диаспора, но и элита Ханты-Мансийского округа, рядовые жители Нижневартовска стали свидетелями странных "откровений" со стороны украинского президента.
Вы представляете себе ситуацию, чтобы Владимир Путин, приехав с визитом в соседнюю страну, сказал, что на самую высокую государственную должность его неожиданно занес попутный ветер? Вряд ли российский президент позволил бы себе такой словесный пассаж даже в состоянии эмоциональной эйфории. А Леонид Кучма, без тени сомнения на лице, сознался, что президентом он стал абсолютно случайно. Цитирую языком оригинала: "Президентом я стал совершенно случайно. Мои друзья-директора приехали ко мне и говорят: "Леня, давай! Кравчук уже себя показал, теперь ты. А вообще-то, я ракетчик". И будто опасаясь, что зал его не так поймет, мысль о "случайном президенте" Кучма повторил несколько раз на протяжении сорокаминутной встречи. Интересно, может и на третий президентский срок он тоже "случайно" метит? Или во всем опять виноваты друзья, которые очень настойчиво говорят "надо", а мягкотелый президент отвечает "есть!"?
"Когда еду на Запад, мне говорят: "Что это ты все время заигрываешь с Россией?" Приезжаю в Россию, спрашивают: "Почему заигрываешь с Западом?" Куда же мне идти?" - разводил руками Кучма! Когда президент государства, одиннадцатый год существующего как независимое, не знает, каким путем ему двигаться и (соответственно) направлять свою страну, то возникает вполне естественный вопрос: а зачем вообще такой президент нужен?
"Я выступаю перед вами, как будто тост говорю, тут рюмки на столе нету?" - в очередной раз шокировал присутствующих Леонид Данилович. Причина такого свободного поведения оказалась простой: на встречу с нижневартовцами господин Кучма прибыл сразу же после щедрого возлияния в компании "Сургутнефтегаз", где, как свидетельствуют очевидцы банкета, провозглашал тосты, не жалея собственного здоровья. А в порыве "тепленького настроения" даже собственноручно наполнял бокалы гостей. "Знаєте, чому Богданов роздає дЕткам на вулицЕ цукерки? - это уже в Нижневартовске Леонид Кучма почему-то решил(?!) "продать" все личные "тайны" генерального директора "Сургутнефтегаза". - Не знаєте? Бо думає: а раптом - мої?.." Почетный президиум сидел, потупив глаза. Прятал взгляд от присутствующих в зале посол Украины в России Николай Билоблоцкий, что-то там "тщательно записывал" украинский вице-премьер Олег Дубина, мрачно молчал и российский посол в Украине Виктор Черномырдин! А что уж говорить о нас, украинцах из диаспоры? Мы готовы были от стыда спрятаться под кресла. Но куда же спрячешься от человека, которого "понесло". От человека, который, утратив какие бы то ни было тормоза, вдруг "вспомнил" о своем "этническом" происхождении. "Я обращаюсь к хохлам, - сказал Леонид Кучма. - РосЕя вам, як мати, а я - батько!" То, что украинский президент был явно "в ударе", мы поняли сразу. Но то, что придется пережить сорок минут позора, слушая выступление высокого украинского гостя, никто из нас и не предполагал. Думали, что, хотя бы отвечая на записки из зала, Леонид Данилович скажет, наконец, что-то по существу. И что мы услышали? Что результатами поездки по Ханты-Мансийскому краю украинский президент доволен. "Рыба у вас - во!!!" - весело произнес гарант. "А селедочка! Ну ти менЕ хоч на дорожку-то дай селедочки", - повернулся президент к губернатору автономного округа Александру Филипенко, толкая его в плечо. (Пытаюсь сохранять язык оригинала - такого концентрированного суржика, как из уст Леонида Даниловича, мне давно не приходилось слышать).
Жалеет президент Кучма и о ядерном оружии, от которого Украина отказалась добровольно. "Украина была третьей страной по ядерному потенциалу, но от избытка ума отказалась. Бо Россия, видите ли, не хотела, чтобы Украина имела этот потенциал. Но мы должны были подумать, что даст нам отказ от ядерного оружия. Вот что нам это дало", - и в качестве наглядной демонстрации собственных слов президент продемонстрировал присутствующим комбинацию из трех пальцев. "Но мы ума понемножку набираемся, я обещаю", - продолжал клоунаду Кучма. Зал реагировал адекватно... Вообще, нужны ли юмористы, если есть украинский президент? Нам же было не до смеха. Ведь Леонид Кучма не только добровольно обливал себя грязью - он всех нас выставил на посмешище. Потому что разве может человек с трезвым умом позволить себе такую реплику: "Вот вы, девушка в черном платье (которая задавала вопрос президенту. - Е.Л.), подойдите потом ко мне, мы с вами обо всем (?!) договоримся!"
Записок-вопросов из зала было много, но все их тщательно фильтровало "ответственное лицо" у сцены. Хотя президент уверил, что может ответить на любой, даже "пакостный" вопрос: "Питайте, що хочете, навЕть про касетний скандал". Очевидно, банкет у Богданова лучшим образом стимулировал смелость руководителя украинского государства. Вопросы о "кассетном деле" до президента "не дошли", но мнение Леонида Даниловича о возможном союзе России, Белоруссии и Украины нижневартовцы услышали. "Ну скажите, разве может Россия взять Украину на абордаж? (Что он имел в виду, мы так и не поняли. - Е.Л.). Та вона й БЕлорусЕю не зможе взять!" - оптимистически рассуждал господин Кучма и отметил, что вообще-то он против любых союзов. Один из аргументов прозвучал так: "А чего Америка не схавала Канаду? А? Так вот, и не надо есть Украину. К тому же России это не нужно".
Не устраивает руководителя украинского государства и уровень торговых отношений России с Украиной. "Давайте думать мозгами, - призывал он российских коллег. - Почему украинский сахар не пускают на российский рынок?" Сам же господин Кучма решил подать собственный пример борьбы с экспортной проблемой и привез в Россию, по его словам, 15 килограммов сала и два ящика водки...
А еще мы услышали от украинского президента, что он в хорошей физической форме. "Ну, я не могу здесь раздеться перед вами", - пожалел Кучма. (А что, собственно, мешало? Законы жанра как раз позволяли!) И сказал, что пять раз в неделю после работы занимается спортом. "Знаете, сколько в Украине на меня всякой грязи выливают, особенно эти, ну как их?! Как?.. СМИ! Так что я бы сошел с ума, если бы не занимался спортом". Но, очевидно, качество физических упражнений президенту давно пора совершенствовать, ибо "коронная" фраза Леонида Кучмы во время встречи с жителями Нижневартовска нас окончательно "доконала". "Мы, украинцы, немножко с придурью!" Не стоит так обобщать, Леонид Данилович! Даже 16 миллионов голосов поддержки, на которые вы все время ссылаетесь в своих речах, еще не дают вам основания так оскорблять свой народ.
Не знаю, сколько еще продолжался бы этот незапланированный "цирк", если бы президенту не напомнили о последнем вопросе. "ПослЕдня в попа жЕнка!" - пошутил, как ему показалось, Леонид Кучма и направился в холл Дома культуры, где народный коллектив "Веселка" нашей общины пел украинские песни. Условно бодрым шагом руководитель украинского государства подошел к артистам и начал дирижировать хором, но потом не удержался и…(!) запел. Охрана сначала, как могла, спасала "неповторимое зрелище" от видеокамер и фотовспышек, а потом, собрав мужество в кулак, подхватила веселого президента под руки и направилась к выходу!
По-видимому, вы согласитесь со мной, что любые комментарии здесь излишни?
Елена Левчун
Громадський комітет
Середа, 26 грудня 2001, 07:27
Приємно бачити, що такий сайт є. Що в Росії є люди, які не забувають свою Батьківщину. Знайте, ми з Вами і будемо боротися за Виші права.
А поки що надаємо Вам текст заяви Комітету, викликаної прямими загрозами національній безпеці України.
Заява
з приводу участі Російської Федерації у добудові
другого блоку Хмельницької та четвертого блоку Рівненської АЕС
Громадський комітет національної безпеки України
4 грудня 2001 року на засіданні російсько-української міжурядової комісії Прем’єр-міністр Російської Федерації М.Касьянов заявив про готовність Росії надати Україні кредит на добудову другого енергоблоку Хмельницької та четвертого енергоблоку Рівненської АЕС (ХАЕС-2/РАЕС-4) у розмірі $400-500 млн.
До цього, 28 листопада 2001 року Прем’єр-міністр України А.Кінах направив до Ради директорів Європейського банку реконструкції та розвитку листа №37-4146/8 із проханням змінити умови кредитування добудови ХАЕС-2/РАЕС-4. Не дочекавшись відповіді, 29 листопада 2001 року, Президент України Л.Кучма у Москві назвав умови ЄБРР щодо кредитування добудови ХАЕС-2/РАЕС-4 “вічною кабалою для України”, закликав Росію до участі у добудові ХАЕС-2/РАЕС-4 та заявив, що “Україна не уявляє свою атомну енергетику без Росії”.
Громадський комітет національної безпеки України, залишаючись переконаним у невідповідності проекту добудови ХАЕС-2/РАЕС-4 стратегічним національним інтересам України, висловлює особливе занепокоєння стосовно кредитування Російською Федерацією добудови енергоблоків ХАЕС-2/РАЕС-4.
За інформацією, якою володіють експерти Громадського комітету національної безпеки України, останні заяви вищих посадових осіб Української держави не сприяють забезпеченню національних інтересів України у сфері енергетики, а спричинять поглиблення залежності паливно-енергетичного комплексу України від Російської Федерації, що становить безпосередню загрозу державній незалежності України.
Російська Федерація зацікавлена у добудові ХАЕС-2/РАЕС-4, оскільки це розширить ринок збуту російського ядерного палива та поглибить залежність української атомної енергетики від російського ядерного паливного комплексу. Окрім цього, кредитування Росією добудови ХАЕС-2/РАЕС-4 на “будь-яких умовах” може спричинити кабальну фінансову залежність українського паливно-енергетичного комплексу від Російської Федерації та посилення російського впливу на українську політику.
За даними, які надійшли до Громадського комітету національної безпеки України з джерел у Міністерстві палива та енергетики Російської Федерації, основним інтересом Росії (Міністерства атомної енергетики РФ) у паливно-енергетичному комплексі України є встановлення контролю над НАЕК “Енергоатом” в цілому або над українськими АЕС зокрема, які на сьогодні виробляють близько 45% всієї електроенергії в Україні. Не виключена в майбутньому можливість приватизації стратегічних об’єктів атомної енергетики України російським капіталом.
Наш Комітет переконаний, що несподівана відмова України від кредитів ЄБРР та звернення Президента України Л.Кучми до Росії за допомогою у добудові ХАЕС-2/РАЕС-4 зумовлені не об’єктивною необхідністю добудувати ХАЕС-2/РАЕС-4, а російським впливом на українську державну владу.
Добудова АЕС виключно силами України та Росії є дешевшою, ніж за умови участі ЄБРР, проте призведе до скорочення заходів по модернізації енергоблоків ХАЕС-2/РАЕС-4, які проектувалися ще в 70-і роки та конструкція яких є застарілою. Це зумовить недостатній рівень безпеки добудованих блоків АЕС і підвищення їх негативного впливу на довкілля та на населення близько розташованих районів.
Громадський комітет національної безпеки України висловлює категоричний протест проти добудови другого енергоблоку Хмельницької та четвертого енергоблоку Рівненської АЕС, тим більше виключно силами України й Російської Федерації, та стверджує, що реалізація даного проекту призведе до поглиблення залежності вітчизняного ПЕК від Росії та створює загрозу національній безпеці та державній незалежності України.
Координатор
Громадського комітету
національної безпеки України /підпис/ Олексій Толкачов
А поки що надаємо Вам текст заяви Комітету, викликаної прямими загрозами національній безпеці України.
Заява
з приводу участі Російської Федерації у добудові
другого блоку Хмельницької та четвертого блоку Рівненської АЕС
Громадський комітет національної безпеки України
4 грудня 2001 року на засіданні російсько-української міжурядової комісії Прем’єр-міністр Російської Федерації М.Касьянов заявив про готовність Росії надати Україні кредит на добудову другого енергоблоку Хмельницької та четвертого енергоблоку Рівненської АЕС (ХАЕС-2/РАЕС-4) у розмірі $400-500 млн.
До цього, 28 листопада 2001 року Прем’єр-міністр України А.Кінах направив до Ради директорів Європейського банку реконструкції та розвитку листа №37-4146/8 із проханням змінити умови кредитування добудови ХАЕС-2/РАЕС-4. Не дочекавшись відповіді, 29 листопада 2001 року, Президент України Л.Кучма у Москві назвав умови ЄБРР щодо кредитування добудови ХАЕС-2/РАЕС-4 “вічною кабалою для України”, закликав Росію до участі у добудові ХАЕС-2/РАЕС-4 та заявив, що “Україна не уявляє свою атомну енергетику без Росії”.
Громадський комітет національної безпеки України, залишаючись переконаним у невідповідності проекту добудови ХАЕС-2/РАЕС-4 стратегічним національним інтересам України, висловлює особливе занепокоєння стосовно кредитування Російською Федерацією добудови енергоблоків ХАЕС-2/РАЕС-4.
За інформацією, якою володіють експерти Громадського комітету національної безпеки України, останні заяви вищих посадових осіб Української держави не сприяють забезпеченню національних інтересів України у сфері енергетики, а спричинять поглиблення залежності паливно-енергетичного комплексу України від Російської Федерації, що становить безпосередню загрозу державній незалежності України.
Російська Федерація зацікавлена у добудові ХАЕС-2/РАЕС-4, оскільки це розширить ринок збуту російського ядерного палива та поглибить залежність української атомної енергетики від російського ядерного паливного комплексу. Окрім цього, кредитування Росією добудови ХАЕС-2/РАЕС-4 на “будь-яких умовах” може спричинити кабальну фінансову залежність українського паливно-енергетичного комплексу від Російської Федерації та посилення російського впливу на українську політику.
За даними, які надійшли до Громадського комітету національної безпеки України з джерел у Міністерстві палива та енергетики Російської Федерації, основним інтересом Росії (Міністерства атомної енергетики РФ) у паливно-енергетичному комплексі України є встановлення контролю над НАЕК “Енергоатом” в цілому або над українськими АЕС зокрема, які на сьогодні виробляють близько 45% всієї електроенергії в Україні. Не виключена в майбутньому можливість приватизації стратегічних об’єктів атомної енергетики України російським капіталом.
Наш Комітет переконаний, що несподівана відмова України від кредитів ЄБРР та звернення Президента України Л.Кучми до Росії за допомогою у добудові ХАЕС-2/РАЕС-4 зумовлені не об’єктивною необхідністю добудувати ХАЕС-2/РАЕС-4, а російським впливом на українську державну владу.
Добудова АЕС виключно силами України та Росії є дешевшою, ніж за умови участі ЄБРР, проте призведе до скорочення заходів по модернізації енергоблоків ХАЕС-2/РАЕС-4, які проектувалися ще в 70-і роки та конструкція яких є застарілою. Це зумовить недостатній рівень безпеки добудованих блоків АЕС і підвищення їх негативного впливу на довкілля та на населення близько розташованих районів.
Громадський комітет національної безпеки України висловлює категоричний протест проти добудови другого енергоблоку Хмельницької та четвертого енергоблоку Рівненської АЕС, тим більше виключно силами України й Російської Федерації, та стверджує, що реалізація даного проекту призведе до поглиблення залежності вітчизняного ПЕК від Росії та створює загрозу національній безпеці та державній незалежності України.
Координатор
Громадського комітету
національної безпеки України /підпис/ Олексій Толкачов
Ярослав
Вівторок, 25 грудня 2001, 21:14
Зараз російські засоби масової інформації постійно поливають болотом перші віськові формування України: Дивізію "Галичина", УПА, та інші. Самі росіяни творили і творять злочини проти людства. Завжди намагаються світу показати українця есесівцем, бандарівцем, які вбивали свої громадян, грабували і бродили по лісах. Короткий екскурс у історію допоможе зробити Петро Недзельський у гарній статті "Соціально-політичні та соціально-психологічні передумови створення української дивізії «Галичина»".
Українська дивізія "Галичина" — це особливе за часів другої світової війни військове формування. Виникло воно як наслідок того соціально-політичного стану, що мав місце в Західній Україні у період від осені 1939 року — з моменту окупації совєтськими військами Західної України до літа 1943 року, коли було створено дивізію "Галичина".
Для створення цієї дивізії потрібні були, як мінімум, дві умови. Перша — дозвіл німецького військово-політичного керівництва на утворення формування. Друга — наявність у Західній Україні соціально-політичних передумов, які б завершили масовість добровольців. Бо без підтримки народу або ідея створення дивізії вмерла б непородженою, або німцям довелося б силою мобілізувати українців до дивізії, що згодом не дозволило б зробити з неї справжню бойову одиницю з високими вимогами і духовною цілісністю, які мали місце в дивізії.
Щодо першої умови, треба зазначити, що після поразок у 1943 році німці відмовилися від своєї амбітної позиції, нібито східну проблему вони можуть вирішити тільки "пролиттям німецької крові". І тому для боротьби з більшовизмом почали притягати й інші народи, творячи підрозділи в рамках "Зброї СС" ("Waffen SS"
. Таких дивізій було утворено 29. Дивізії "Зброї СС" формувалися з людей російської, французької, іспанської, татарської та інших національностей. Українська дивізія "Галичина" була аж 14-ю.
Щодо другої умови, то ідея створення української дивізії дістала підтримку в народному середовищі, особливо серед української інтелігенції Західної України. Про це може свідчити, скажімо, те, що з самого початку зголосилося 80 тисяч добровольців, хоча для комплектування дивізії потрібно було тільки 15 тисяч.
На особливу увагу заслуговує той факт, що після поразок у 1943 році ніхто у світі не сумнівався, що Німеччина зазнає поразки. І все ж таки українська громада Галичини приймає рішення підтримати ідею створення дивізії, а українська молодь масово йде добровольцями до неї.
Виникає питання: чому, бачучи неминучість поразки Німеччини у війні, галичани все ж таки вступають у війну на німецькому боці? Чи не простіше було б відсидіти десь на печі або в лісі, дочекатися Червоної Армії, щоб добити вже конаючого німецько-фашистського загарбника у її лавах? Чому саме боротьбі проти більшовизму, а значить — проти Червоної Армії присвятили своє життя галицькі юнаки?
Перш за все, зазначу, що український народ на фоні зудару двох монстрів — німецького фашизму і російського більшовизму — опинився в дуже складному становищі. Через те, що і німецький фашизм, і російський більшовизм були однаково погибельні для нього. Українець, не маючи власної держави, став перед вибором: а на чийому боці йому виступити? Тож, щоб боротися з німецьким фашизмом, він мусив піти до Червоної Армії, а щоб боротися з російським більшовизмом — до німецької.
Безумовно, існував і третій шлях — піти у славне військо УПА, яке, хоч і не мало достатньо сил, боролося на два фронти:
як із московським більшовизмом, так і з німецьким фашизмом. Але з певних обставин не кожний українець мав можливість потрапити у ліс, до лав УПА. І тому українці в Галичині робили свій політичний вибір не на користь російського більшовизму. Для такого вибору були певні об'єктивні обставини.
Киньмо погляд у недалеке для того часу минуле.
До 1939 року Західна Україна була у складі Польщі. Тобто до 1939-го галичани не знали, що таке совєтсько-більшовицька влада. Вони не пережили голоду 1933 року, цього штучно проведеного комуністами геноциду проти українського народу. Західні українці не знали, що таке колгосп, що таке НКВД, хто такі комуністи і в чому ж полягає злочинність їхнього урядування.
Наприклад, галичани, яким історично властива яскраво виражена індивідуальність, особливо у веденні господарства, ментально не могли сприйняти ідеї колективізації у сільському господарстві. Це приводило до спротиву більшовикам. Експерименти мали місце і серед інших народів колишньої комуністичної імперії — СССР. Приміром, одна тільки колективізація в Казахстані забрала життя трьох мільйонів казахів. Для шестимільйонного на ту пору населення це був кожний другий казах. Навіть Гітлер не знищив стільки людей, скільки московські більшовики, ставлячи свої злочинні експерименти над цілими народами.
Тож немає нічого дивного в тому, що галичани вкрай не сприймали насильницького руйнування їхнього віковічного укладу життя, вкрай вороже ставилися до московсько-більшовицької адміністрації. Тобто соціально-психологічна ситуація в Західній Україні щодо ставлення місцевого населення до силоміць поширюваних ідей російського більшовизму була вкрай несприятлива.
Також треба зазначити, що військово-політична ситуація в Європі склалася так, що тільки дві держави могли реально претендувати на панівну роль — Німеччина і СССР. Залишалася ще Великобританія. Але її положення на островах не давало Гітлерові можливості швидко розрахуватися з цим супротивником, як це сталося з Францією. З іншого боку, Великобританія не могла кардинально впливати на процеси в Європі. І тому після окупації та розподілу Німеччиною і СССР сусідніх держав Гітлер і Сталін фактично залишилися в Європі сам на сам.
Секретна домовленість Сталіна з Птлером передбачала, що Західна Україна, частина Білорусі та Прибалтійські республіки повинні перейти до СССР. Це і сталося восени 1939 року. Советські засоби масової пропаганди розгорнули кампанію щодо "історичного" об'єднання Західної та Східної України. На жаль, цими комуністичними забобонами ми в Україні жили до останнього часу. Але весь світ ще тоді знав, що балачки про "возз'єднання" — чистісінька брехня. Просто загарбники, грабіжники поділили між собою здобич.
Щойно тепер ми маємо можливість побачити карту Європи часів пакту Молотова-Ріббентропа, на якій Гітлер власноручно, олівцем поділив Польщу між Німеччиною і СССР. А після загарбання Польщі Молотов на ввесь світ заявив, що такої держави, як Польща, не існує й не існуватиме.
Одне слово, ніякої мови про возз'єднання народу України у 1939 році бути не може. Акт приєднання земель Західної України до СССР був актом агресії, актом насильства, результатом домовленості двох агресорів.
Що ж принесла західним українцям окупація їхніх земель совєтськими військами?
Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, в Західній Україні було репресовано 1120 137 осіб. Це на 10 мільйонів населення Західної України — кожен десятий.
Неймовірний розмах репресій, катувань, насильницьких засобів нав'язування комуністичного способу життя випав на долю західних українців.
Свавілля комуністичного режиму, керованого з Москви, масові репресії НКВД, руйнація вікового укладу життя людей на догоду комуністичній ідеології, колективізація, насаджувавння чужої культури, русифікація — все це призвело до того, що ще до початку війни між Німеччиною і СССР соціально-психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалася вкрай ворожим ставленням місцевого населення до московсько-більшовицької влади. Виринула, особливо серед української інтелігенції, думка: як позбутися жахливих наслідків такого "возз'єднання", як уникнути остаточного знищення українців більшовиками з Росії?
Тож характеристичним для того часу був пошук шляхів звільнення від більшовицького кривавого ярма.
У цей самий час Гітлер, захопивши Чехословаччину, дає певну автономію словакам. До того ж, він, розпочавши війну із СССР, проголошує себе борцем із більшовизмом. Уже це не могло не викликати у західних українців певних сподівань щодо можливості отримання незалежної України з рук Гітлера. Ці сподівання ще більше зросли, тільки-но німецькі війська почали зазнавати поразок на Східному фронті.
Тепер ми бачимо наївність і нереальність тих сподівань. На цю тему можна дискутувати скільки завгодно, але безумовним залишається факт, що галицькі добровольці, йдучи до дивізії "Галичина", бачили себе основоположниками, початківцями у справі творення Українських Збройних Сил, аналогічно з Українськими Січовими Стрільцями, які також вважалися прародителями Українських Збройних Сил, хоч і в умовах Австро-Угорської імперії. Тобто історична аналогія між дивізійниками і січовими стрільцями була очевидною.
Незаперечним е той факт, що як у часи першої світової війни, так і в часи другої, Україна не мала своєї державності, не мала достатніх сил протистояти цим двом агресорам — більшовицькій Росії і фашистській Німеччині. І. через те частина українського населення, перш за все інтелігенція Галичини, вбачала вирішення проблеми незалежності Української держави через союз з Німеччиною. Інша частина населення України, яка довгий час жила в СССР, під впливом більшовицької пропаганди, бачила майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією.
ОУН, вбачаючи в російському більшовизмі найбільшу небезпеку для народу України, в перші дні війни сподівалася знайти підтримку ідеї незалежності України у Німеччини. Але Гітлер, як і Сталін, прагнув світового панування, і сподівання отримати від нього незалежність для України було нереальне. Після проголошення ЗО червня 1941 року у Львові Акта про державну незалежність Гітлер наказав заарештувати весь провід ОУН, усіх її членів. І Степан Бандера, і Ярослав Стецько потрапили, як і тисячі інших українських патріотів, до німецьких в'язниць. Саме після цього ОУН відкинула будь-які ілюзії щодо можливості союзу з Німеччиною і вступила у відверту боротьбу на два фронти — з Німеччиною і з СССР.
1942 року було створене славне військо УПА, яке очолив генерал-хорунжий Роман Шухевич. Зазначу, що на початку війни Роман Шухевич був націоналістичним провідником батальйону "Нахтігаль", який складався з українців, але перебував у складі німецької армії. Цей факт тільки підтверджує, що на початку війни серед українського народу, серед української державномислячої інтелігенції, а також у військово-політичному керівництві ОУН мало місце сподівання на можливість домовленості з військово-політичним керівництвом Німеччини щодо створення незалежної Української держави.
Тепер зупинімось на факті з історії українського народу, що мав місце у Східній Україні, на Харківщині. Цей маловідомий факт описав у своїй книзі "Україна в огні" видатний український письменник і режисер Олександр Довженко. Тільки нещодавно ця книга вийшла у світ. До цього часу її було заборонено ідеологами комунізму.
У 1943 році О.Довженко разом із Червоною Армією опинився у Харкові. Як відомо, за короткий час Харків двічі переходив з рук до рук. Перший раз совєтські війська вибили німців із Харкова у березні 1943 року. Але то був погано продуманий і непідготов-лений наступ. І тому німці місто відбили. Тільки у серпні 1943 року Червона Армія остаточно вибила німців із Харкова.
Але Довженко, свідок тогочасних подій у Харкові, зазначає, ідо коли перший раз, у березні 1943 року німців було вибито з міста, харків'яни вийшли зустрічати совєтські війська як воїнів-визволителів, із квітами. Проте вони наштовхнулися на вороже ставлення з боку військових. Таке відверто погане ставлення до населення України було наслідком ідеологічних настанов більшовицького керівництва з Москви, які приписували зрадництво цілим народам колишньої Совєтської імперії, в тому числі і українському, територія і населення якого майже повністю потрапили під німецьку окупацію. Це тільки сьогодні стало відомо, що українському народові готувалася доля бути вигнаним зі своєї землі, як то комуністи зробили з народами Кабардіно-Балкарії чи з кримськими татарами. Навіть існував план масового виселення українців у Сибір. Про це казав ще Хрущов на XX з'їзді КПСС. Але велике населення, великі території України і обмежені можливості залізничного транспорту не дали змоги більшовикам провести на практиці їхні злочинні плани.
1943 року в Харкові О.Довженко задумується над питанням: чому Червона Армія так погано ставиться до місцевого населення — до українців? Чи не вона мусила б відчувати свою провину за те, що, поспішно відступаючи, точніше — втікаючи, залишила напризволяще населення України?
'До того ж, у Харкові розгорнув свою криваву діяльність НКВД. Тож коли у серпні 43-го німців було вдруге вибито з міста — тисячі (!) харків'ян пішли на захід з німцями. Зверніть на це увагу, бо мова йде не про Західну Україну, а про Східну, про Слобожанщину. Тобто і на Сході України, повною мірою відчувши на собі жорстокість більшовицької влади, тисячі українців-харків'ян роблять свій вибір не на користь комуністичного уряду, хоча до того часу вони проживали в умовах панування комуністичної ідеології.
О. Довженко описує, як він бачив біля стереотруби генерала-українця, що спостерігав бій українців-'чорносвитків" і плакав. "Чорносвитками" називали тих, хто потрапив у німецьку окупацію і кого Червона Армія примушувала йти в бій проти німців, навіть не переодягнувши у військову уніформу, не кажучи вже про якийсь військовий вишкіл. Як правило, "чорносвитки" були приречені на загибель у першому ж бою. Це була одна з форм геноциду більшовицького уряду Москви проти українців.
Факт поведінки українців на Харківщині у 1943 році дає підстави зробити висновок про адекватність її з поведінкою українців у Західній Україні. Тобто харків'яни за короткий час — від березня до серпня 1943 року — пережили те, що й галичани в період 1939-1941 років, а "саме — зазнали в концентрованому вигляді всю звірячу сутність комуністичного правління, комуністичної антинародної ідеології, спрямованої не тільки на руйнацію самобутності окремих народів, а й на їхнє тотальне знищення.
Тисячі українців як Західної, так і Східної України, відчувши панування комуністичного режиму, робили однаковий політичний вибір не на користь советської, а на користь німецької сторони.
Не збираюся стверджувати, що цей вибір був кращим чи гіршим, ніж вибір українців, які вирішили шукати майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією. В обох випадках наслідки були б для України однакові. Рятуючись від більшовицького, українці потрапляли в пащу німецького вовка.
Таку проблему можна розглядати як трагедію українців, що змушені були між двох вибирати менше зло. І як наслідок — воювати один проти одного під прапорами чужих держав, у чужих арміях, обстоюючи постулати ворожої для самої ідеї незалежності України ідеології.
А як дивиться на цю проблему світова спільнота? Кажуть, істина пізнається у порівнянні. І тому для порівняння нагадаю про долю 70 тисяч російських донських козаків, що, як і галичани, воювали у другій світовій війні на німецькому боці і також потрапили в полон до англійців. Кого-кого, а Великобританію не можна було запідозрити в більшій симпатії до українців, ніж до росіян. І все ж таки англійці видали Совєтам 70 тисяч донських козаків і не видали 11 тисяч українських дивізійників.
Причина такої поведінки Великобританії полягала в тому, що вона в питаннях репатріації громадян СССР стояла на позиціях виконання міждержавних угод. Згідно з тими угодами, не можна було вважати, що українці-галичани воювали проти свого народу, що вони були якимись зрадниками, бо їх не вважали навіть громадянами СССР. Для західного світу не було секретом, що СССР окупував землі Західної України, тобто вчинив акт агресії. Вибір форми боротьби з більшовицьким агресором — чи то власними силами, чи з допомогою іноземних армій — був прерогативою поневолених більшовиками народів.
Щодо донських козаків цей підхід був неможливий, бо саме російський народ виступав носієм більшовизму. Тобто, воюючи з більшовизмом, донські козаки-росіяни воювали проти держави, громадянами якої вони були.
В англійському місті Дербі е могила Івана Коваля українського походження, який загинув на Фолклендах у 1983 році, воюючи у складі англійських парашутних військ. Коли одна жінка з української громади у Великій Британії написала про Івана Коваля хорошу велику статтю в українській пресі, на неї обурились українці Аргентини. Виявляється, з Аргентини на Фолклендських островах загинуло понад 200 (!) вояків українського походження.
Тобто знов українці почали сперечатися і з'ясовувати, хто з них був більш "правильний": той, хто воював за Великобританію, чи той, хто бився за Аргентину. І таке, мабуть, тривало б, коли б Україна нарешті не стала незалежною і для українця нарешті не з'явилася б можливість — як воювати, то за Україну, і як вмирати — то тільки за неї.
Українська дивізія "Галичина" — це особливе за часів другої світової війни військове формування. Виникло воно як наслідок того соціально-політичного стану, що мав місце в Західній Україні у період від осені 1939 року — з моменту окупації совєтськими військами Західної України до літа 1943 року, коли було створено дивізію "Галичина".
Для створення цієї дивізії потрібні були, як мінімум, дві умови. Перша — дозвіл німецького військово-політичного керівництва на утворення формування. Друга — наявність у Західній Україні соціально-політичних передумов, які б завершили масовість добровольців. Бо без підтримки народу або ідея створення дивізії вмерла б непородженою, або німцям довелося б силою мобілізувати українців до дивізії, що згодом не дозволило б зробити з неї справжню бойову одиницю з високими вимогами і духовною цілісністю, які мали місце в дивізії.
Щодо першої умови, треба зазначити, що після поразок у 1943 році німці відмовилися від своєї амбітної позиції, нібито східну проблему вони можуть вирішити тільки "пролиттям німецької крові". І тому для боротьби з більшовизмом почали притягати й інші народи, творячи підрозділи в рамках "Зброї СС" ("Waffen SS"
. Таких дивізій було утворено 29. Дивізії "Зброї СС" формувалися з людей російської, французької, іспанської, татарської та інших національностей. Українська дивізія "Галичина" була аж 14-ю. Щодо другої умови, то ідея створення української дивізії дістала підтримку в народному середовищі, особливо серед української інтелігенції Західної України. Про це може свідчити, скажімо, те, що з самого початку зголосилося 80 тисяч добровольців, хоча для комплектування дивізії потрібно було тільки 15 тисяч.
На особливу увагу заслуговує той факт, що після поразок у 1943 році ніхто у світі не сумнівався, що Німеччина зазнає поразки. І все ж таки українська громада Галичини приймає рішення підтримати ідею створення дивізії, а українська молодь масово йде добровольцями до неї.
Виникає питання: чому, бачучи неминучість поразки Німеччини у війні, галичани все ж таки вступають у війну на німецькому боці? Чи не простіше було б відсидіти десь на печі або в лісі, дочекатися Червоної Армії, щоб добити вже конаючого німецько-фашистського загарбника у її лавах? Чому саме боротьбі проти більшовизму, а значить — проти Червоної Армії присвятили своє життя галицькі юнаки?
Перш за все, зазначу, що український народ на фоні зудару двох монстрів — німецького фашизму і російського більшовизму — опинився в дуже складному становищі. Через те, що і німецький фашизм, і російський більшовизм були однаково погибельні для нього. Українець, не маючи власної держави, став перед вибором: а на чийому боці йому виступити? Тож, щоб боротися з німецьким фашизмом, він мусив піти до Червоної Армії, а щоб боротися з російським більшовизмом — до німецької.
Безумовно, існував і третій шлях — піти у славне військо УПА, яке, хоч і не мало достатньо сил, боролося на два фронти:
як із московським більшовизмом, так і з німецьким фашизмом. Але з певних обставин не кожний українець мав можливість потрапити у ліс, до лав УПА. І тому українці в Галичині робили свій політичний вибір не на користь російського більшовизму. Для такого вибору були певні об'єктивні обставини.
Киньмо погляд у недалеке для того часу минуле.
До 1939 року Західна Україна була у складі Польщі. Тобто до 1939-го галичани не знали, що таке совєтсько-більшовицька влада. Вони не пережили голоду 1933 року, цього штучно проведеного комуністами геноциду проти українського народу. Західні українці не знали, що таке колгосп, що таке НКВД, хто такі комуністи і в чому ж полягає злочинність їхнього урядування.
Наприклад, галичани, яким історично властива яскраво виражена індивідуальність, особливо у веденні господарства, ментально не могли сприйняти ідеї колективізації у сільському господарстві. Це приводило до спротиву більшовикам. Експерименти мали місце і серед інших народів колишньої комуністичної імперії — СССР. Приміром, одна тільки колективізація в Казахстані забрала життя трьох мільйонів казахів. Для шестимільйонного на ту пору населення це був кожний другий казах. Навіть Гітлер не знищив стільки людей, скільки московські більшовики, ставлячи свої злочинні експерименти над цілими народами.
Тож немає нічого дивного в тому, що галичани вкрай не сприймали насильницького руйнування їхнього віковічного укладу життя, вкрай вороже ставилися до московсько-більшовицької адміністрації. Тобто соціально-психологічна ситуація в Західній Україні щодо ставлення місцевого населення до силоміць поширюваних ідей російського більшовизму була вкрай несприятлива.
Також треба зазначити, що військово-політична ситуація в Європі склалася так, що тільки дві держави могли реально претендувати на панівну роль — Німеччина і СССР. Залишалася ще Великобританія. Але її положення на островах не давало Гітлерові можливості швидко розрахуватися з цим супротивником, як це сталося з Францією. З іншого боку, Великобританія не могла кардинально впливати на процеси в Європі. І тому після окупації та розподілу Німеччиною і СССР сусідніх держав Гітлер і Сталін фактично залишилися в Європі сам на сам.
Секретна домовленість Сталіна з Птлером передбачала, що Західна Україна, частина Білорусі та Прибалтійські республіки повинні перейти до СССР. Це і сталося восени 1939 року. Советські засоби масової пропаганди розгорнули кампанію щодо "історичного" об'єднання Західної та Східної України. На жаль, цими комуністичними забобонами ми в Україні жили до останнього часу. Але весь світ ще тоді знав, що балачки про "возз'єднання" — чистісінька брехня. Просто загарбники, грабіжники поділили між собою здобич.
Щойно тепер ми маємо можливість побачити карту Європи часів пакту Молотова-Ріббентропа, на якій Гітлер власноручно, олівцем поділив Польщу між Німеччиною і СССР. А після загарбання Польщі Молотов на ввесь світ заявив, що такої держави, як Польща, не існує й не існуватиме.
Одне слово, ніякої мови про возз'єднання народу України у 1939 році бути не може. Акт приєднання земель Західної України до СССР був актом агресії, актом насильства, результатом домовленості двох агресорів.
Що ж принесла західним українцям окупація їхніх земель совєтськими військами?
Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, в Західній Україні було репресовано 1120 137 осіб. Це на 10 мільйонів населення Західної України — кожен десятий.
Неймовірний розмах репресій, катувань, насильницьких засобів нав'язування комуністичного способу життя випав на долю західних українців.
Свавілля комуністичного режиму, керованого з Москви, масові репресії НКВД, руйнація вікового укладу життя людей на догоду комуністичній ідеології, колективізація, насаджувавння чужої культури, русифікація — все це призвело до того, що ще до початку війни між Німеччиною і СССР соціально-психологічна атмосфера в Західній Україні характеризувалася вкрай ворожим ставленням місцевого населення до московсько-більшовицької влади. Виринула, особливо серед української інтелігенції, думка: як позбутися жахливих наслідків такого "возз'єднання", як уникнути остаточного знищення українців більшовиками з Росії?
Тож характеристичним для того часу був пошук шляхів звільнення від більшовицького кривавого ярма.
У цей самий час Гітлер, захопивши Чехословаччину, дає певну автономію словакам. До того ж, він, розпочавши війну із СССР, проголошує себе борцем із більшовизмом. Уже це не могло не викликати у західних українців певних сподівань щодо можливості отримання незалежної України з рук Гітлера. Ці сподівання ще більше зросли, тільки-но німецькі війська почали зазнавати поразок на Східному фронті.
Тепер ми бачимо наївність і нереальність тих сподівань. На цю тему можна дискутувати скільки завгодно, але безумовним залишається факт, що галицькі добровольці, йдучи до дивізії "Галичина", бачили себе основоположниками, початківцями у справі творення Українських Збройних Сил, аналогічно з Українськими Січовими Стрільцями, які також вважалися прародителями Українських Збройних Сил, хоч і в умовах Австро-Угорської імперії. Тобто історична аналогія між дивізійниками і січовими стрільцями була очевидною.
Незаперечним е той факт, що як у часи першої світової війни, так і в часи другої, Україна не мала своєї державності, не мала достатніх сил протистояти цим двом агресорам — більшовицькій Росії і фашистській Німеччині. І. через те частина українського населення, перш за все інтелігенція Галичини, вбачала вирішення проблеми незалежності Української держави через союз з Німеччиною. Інша частина населення України, яка довгий час жила в СССР, під впливом більшовицької пропаганди, бачила майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією.
ОУН, вбачаючи в російському більшовизмі найбільшу небезпеку для народу України, в перші дні війни сподівалася знайти підтримку ідеї незалежності України у Німеччини. Але Гітлер, як і Сталін, прагнув світового панування, і сподівання отримати від нього незалежність для України було нереальне. Після проголошення ЗО червня 1941 року у Львові Акта про державну незалежність Гітлер наказав заарештувати весь провід ОУН, усіх її членів. І Степан Бандера, і Ярослав Стецько потрапили, як і тисячі інших українських патріотів, до німецьких в'язниць. Саме після цього ОУН відкинула будь-які ілюзії щодо можливості союзу з Німеччиною і вступила у відверту боротьбу на два фронти — з Німеччиною і з СССР.
1942 року було створене славне військо УПА, яке очолив генерал-хорунжий Роман Шухевич. Зазначу, що на початку війни Роман Шухевич був націоналістичним провідником батальйону "Нахтігаль", який складався з українців, але перебував у складі німецької армії. Цей факт тільки підтверджує, що на початку війни серед українського народу, серед української державномислячої інтелігенції, а також у військово-політичному керівництві ОУН мало місце сподівання на можливість домовленості з військово-політичним керівництвом Німеччини щодо створення незалежної Української держави.
Тепер зупинімось на факті з історії українського народу, що мав місце у Східній Україні, на Харківщині. Цей маловідомий факт описав у своїй книзі "Україна в огні" видатний український письменник і режисер Олександр Довженко. Тільки нещодавно ця книга вийшла у світ. До цього часу її було заборонено ідеологами комунізму.
У 1943 році О.Довженко разом із Червоною Армією опинився у Харкові. Як відомо, за короткий час Харків двічі переходив з рук до рук. Перший раз совєтські війська вибили німців із Харкова у березні 1943 року. Але то був погано продуманий і непідготов-лений наступ. І тому німці місто відбили. Тільки у серпні 1943 року Червона Армія остаточно вибила німців із Харкова.
Але Довженко, свідок тогочасних подій у Харкові, зазначає, ідо коли перший раз, у березні 1943 року німців було вибито з міста, харків'яни вийшли зустрічати совєтські війська як воїнів-визволителів, із квітами. Проте вони наштовхнулися на вороже ставлення з боку військових. Таке відверто погане ставлення до населення України було наслідком ідеологічних настанов більшовицького керівництва з Москви, які приписували зрадництво цілим народам колишньої Совєтської імперії, в тому числі і українському, територія і населення якого майже повністю потрапили під німецьку окупацію. Це тільки сьогодні стало відомо, що українському народові готувалася доля бути вигнаним зі своєї землі, як то комуністи зробили з народами Кабардіно-Балкарії чи з кримськими татарами. Навіть існував план масового виселення українців у Сибір. Про це казав ще Хрущов на XX з'їзді КПСС. Але велике населення, великі території України і обмежені можливості залізничного транспорту не дали змоги більшовикам провести на практиці їхні злочинні плани.
1943 року в Харкові О.Довженко задумується над питанням: чому Червона Армія так погано ставиться до місцевого населення — до українців? Чи не вона мусила б відчувати свою провину за те, що, поспішно відступаючи, точніше — втікаючи, залишила напризволяще населення України?
'До того ж, у Харкові розгорнув свою криваву діяльність НКВД. Тож коли у серпні 43-го німців було вдруге вибито з міста — тисячі (!) харків'ян пішли на захід з німцями. Зверніть на це увагу, бо мова йде не про Західну Україну, а про Східну, про Слобожанщину. Тобто і на Сході України, повною мірою відчувши на собі жорстокість більшовицької влади, тисячі українців-харків'ян роблять свій вибір не на користь комуністичного уряду, хоча до того часу вони проживали в умовах панування комуністичної ідеології.
О. Довженко описує, як він бачив біля стереотруби генерала-українця, що спостерігав бій українців-'чорносвитків" і плакав. "Чорносвитками" називали тих, хто потрапив у німецьку окупацію і кого Червона Армія примушувала йти в бій проти німців, навіть не переодягнувши у військову уніформу, не кажучи вже про якийсь військовий вишкіл. Як правило, "чорносвитки" були приречені на загибель у першому ж бою. Це була одна з форм геноциду більшовицького уряду Москви проти українців.
Факт поведінки українців на Харківщині у 1943 році дає підстави зробити висновок про адекватність її з поведінкою українців у Західній Україні. Тобто харків'яни за короткий час — від березня до серпня 1943 року — пережили те, що й галичани в період 1939-1941 років, а "саме — зазнали в концентрованому вигляді всю звірячу сутність комуністичного правління, комуністичної антинародної ідеології, спрямованої не тільки на руйнацію самобутності окремих народів, а й на їхнє тотальне знищення.
Тисячі українців як Західної, так і Східної України, відчувши панування комуністичного режиму, робили однаковий політичний вибір не на користь советської, а на користь німецької сторони.
Не збираюся стверджувати, що цей вибір був кращим чи гіршим, ніж вибір українців, які вирішили шукати майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією. В обох випадках наслідки були б для України однакові. Рятуючись від більшовицького, українці потрапляли в пащу німецького вовка.
Таку проблему можна розглядати як трагедію українців, що змушені були між двох вибирати менше зло. І як наслідок — воювати один проти одного під прапорами чужих держав, у чужих арміях, обстоюючи постулати ворожої для самої ідеї незалежності України ідеології.
А як дивиться на цю проблему світова спільнота? Кажуть, істина пізнається у порівнянні. І тому для порівняння нагадаю про долю 70 тисяч російських донських козаків, що, як і галичани, воювали у другій світовій війні на німецькому боці і також потрапили в полон до англійців. Кого-кого, а Великобританію не можна було запідозрити в більшій симпатії до українців, ніж до росіян. І все ж таки англійці видали Совєтам 70 тисяч донських козаків і не видали 11 тисяч українських дивізійників.
Причина такої поведінки Великобританії полягала в тому, що вона в питаннях репатріації громадян СССР стояла на позиціях виконання міждержавних угод. Згідно з тими угодами, не можна було вважати, що українці-галичани воювали проти свого народу, що вони були якимись зрадниками, бо їх не вважали навіть громадянами СССР. Для західного світу не було секретом, що СССР окупував землі Західної України, тобто вчинив акт агресії. Вибір форми боротьби з більшовицьким агресором — чи то власними силами, чи з допомогою іноземних армій — був прерогативою поневолених більшовиками народів.
Щодо донських козаків цей підхід був неможливий, бо саме російський народ виступав носієм більшовизму. Тобто, воюючи з більшовизмом, донські козаки-росіяни воювали проти держави, громадянами якої вони були.
В англійському місті Дербі е могила Івана Коваля українського походження, який загинув на Фолклендах у 1983 році, воюючи у складі англійських парашутних військ. Коли одна жінка з української громади у Великій Британії написала про Івана Коваля хорошу велику статтю в українській пресі, на неї обурились українці Аргентини. Виявляється, з Аргентини на Фолклендських островах загинуло понад 200 (!) вояків українського походження.
Тобто знов українці почали сперечатися і з'ясовувати, хто з них був більш "правильний": той, хто воював за Великобританію, чи той, хто бився за Аргентину. І таке, мабуть, тривало б, коли б Україна нарешті не стала незалежною і для українця нарешті не з'явилася б можливість — як воювати, то за Україну, і як вмирати — то тільки за неї.
Анатолій
Вівторок, 25 грудня 2001, 19:53
Дякую, Василю, то справді я, Доценко.
Олександр
Вівторок, 25 грудня 2001, 17:53
Пропоную Вам придбати колекцію компакт-дисків популярних Українських виконавців,
колекція складається з п'яти CD,вартість з доставкою -$50.
Завітайте на веб-сторінку там Ви можете детальніше ознайомитись,прослухати деякі композиції,замовити CD.
колекція складається з п'яти CD,вартість з доставкою -$50.
Завітайте на веб-сторінку там Ви можете детальніше ознайомитись,прослухати деякі композиції,замовити CD.
Kolomatski, Vasyl'
Вівторок, 25 грудня 2001, 02:17
Anatoliju, ja gadaju, scho ty - Docenko.
Tut "Did Ivan" buv napysav lysta povnogo nejasnyh natiakiv i ne v temu. To ja musyv zniaty ce. Ja ne libliu po-pershe anonimnyh dopysiv, po-druge, jakscho gromadianyn ne zadovolenyj jakojus' storonoju gromads'kogo zhyttia, to vin mozhe napysaty argumentovanogo Lysta protestu chy Zajavu i my jogo opublikuemo (jakscho ce po temi sajtu). Dlia ciogo KOBZu i bulo zrobleno, jak forum gromads'koji dumky ukrajinciv Rosiji.
A poza cym dopysom spravdi nihto ne pysav ostannim chasom... Hocha aktyvnist' na rivni 50 klikiv schotyzhnia.
Vasyl' Kolomatski dyrektor "KOBZy"
Tut "Did Ivan" buv napysav lysta povnogo nejasnyh natiakiv i ne v temu. To ja musyv zniaty ce. Ja ne libliu po-pershe anonimnyh dopysiv, po-druge, jakscho gromadianyn ne zadovolenyj jakojus' storonoju gromads'kogo zhyttia, to vin mozhe napysaty argumentovanogo Lysta protestu chy Zajavu i my jogo opublikuemo (jakscho ce po temi sajtu). Dlia ciogo KOBZu i bulo zrobleno, jak forum gromads'koji dumky ukrajinciv Rosiji.
A poza cym dopysom spravdi nihto ne pysav ostannim chasom... Hocha aktyvnist' na rivni 50 klikiv schotyzhnia.
Vasyl' Kolomatski dyrektor "KOBZy"
Мирослав Сh
Понеділок, 24 грудня 2001, 23:23
Привіт, земляки. Заходьте в гості на http://www.obukhiv-info.kiev.ua ,
може серед Вас і буде хтось з наших країв.
може серед Вас і буде хтось з наших країв.
Анатолій
Понеділок, 24 грудня 2001, 16:15
Чого це давно ніхто не пише? Невжне влітку всі відпочивають?
1173 Записів в гостьовій
