Геннадій УДОВЕНКО,
народний депутат України,
голова Комітету з питань прав
людини, національних меншин
і міжнародних відносин
Шановні учасники конференції!
Тема, якій присвячене наше зібрання, актуальна й цікава.
Інтерес до неї зумовлений відразу кількома чинниками.
По-перше, йдеться про найчисленнішу в Росії українську громаду. Я повторюсь, але нагадаю, що в Росії, за переписом населення 1989 року, проживало понад 4,3 млн українців (а за попередніми даними перепису 2002 року, нас стало 2,9 млн – набагато менше). А за різними неофіційними підрахунками, чисельність українців у Росії сягає 10–15 млн чоловік.
По-друге, йдеться про Росію – велику сусідню країну, що стала правонаступницею нашої недавно спільної держави – СРСР. Нас пов’язує багато найрізноманітніших чинників, які впливають на сучасні взаємовідносини двох держав-сусідів. І не останнє місце в них займають українська спільнота в РФ і російська – в Україні.
І, нарешті, по-третє, інтерес до теми «підігрівають» результати нещодавніх парламентських виборів у Росії. Які зміни й тенденції відбудуться в її політиці стосовно національних меншин, у тому числі українців, що там проживають? Як трансформується робота (а Росія веде її тривалий час і досить активно) зі своїми «соотечественниками» за її межами? Насамперед, в Україні, що нас – зрозуміло – цікавить понад усе.
Судячи з програми сьогоднішньої конференції, тут мають бути обговорені ключові проблеми такої багатопланової теми, як «Українська діаспора в Росії: стан, проблеми й перспективи».
У своєму виступі я хотів би зосередити вашу увагу на деяких її законодавчо-правових аспектах. Очевидно, логічно буде почати хоча б зі стислої загальної характеристики законодавчих баз України й Російської Федерації стосовно своїх діаспор: відповідно російської – в Україні та української – в Росії. Водночас порівняти в загальних рисах внутрішні законодавства двох держав щодо захисту прав та задоволення інтересів відповідних національних меншин – української й російської.
Ми звикли стверджувати, що з проголошенням Акту про незалежність України в 1991 році українська діаспора перестала бути діаспорою бездержавного народу. Це справді так. Але треба визнати також, що Україна спочатку дещо запізнювалася з визначенням системної політики щодо своєї діаспори. Особливо це стосувалось її найбільшої частини – українців Росії.
Відбувалося це, звичайно, через поважні причини. Йшло формування нової Української держави. Нелегко було вирішувати термінові, багатопланові і складні завдання, які відразу постали перед нею.
Все ж логіка державотворчих процесів в Україні невдовзі довела життєву потребу формування цілеспрямованої політики стосовно української діаспори. Ця робота триває й зараз.
Безперечно, найважливішим свідченням посилення уваги нашої держави до української світової спільноти стало внесення до Конституції України 1996 року спеціальної 12 статті, де проголошується: «Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави».
Конституційний обов’язок України щодо підтримки закордонних українців зумовлює потребу формування й відповідної нормативно-правової бази для цього. Те ж саме стосується і вироблення дієвого механізму зв’язків діаспори, особливо в посткомуністичних державах.
Саме тут перед Україною постають складні проблеми. Взяти ту ж Російську Федерацію. Там процес самоорганізації українських громад далекий від завершення. Він триватиме ще невизначений час. Етнополітична та етнокультурна інфраструктура української діаспори в багатьох регіонах Росії перебуває в зародковій стадії.
Це все пояснюється тим, що українська етнічна спільнота, незважаючи на її найбільшу чисельність у Росії, з розпадом СРСР перейшла на становище зарубіжної фактично неорганізованою. Такий стан обумовлює труднощі для взаємоконтактів з Україною.
Справа в тому, що вищий тип взаємодії – на відповідному міжнародно-правовому рівні – можливий тільки на груповому рівні. Тобто тоді, коли саме громадські організації, їх органи чи установи в діаспорі співпрацюють із відповідними громадськими чи державними установами та організаціями України.
Але нам тут діяти треба невідкладно, не чекаючи завершення тих процесів самоорганізації українських громад, які можуть тривати ще досить довго. Проблеми зарубіжних українців, зокрема в Російській Федерації, повинні розглядатися й вирішуватись уже сьогодні.
Як все це нам організувати грамотно – і з точки зору міжнародного права, і виходячи з особливостей відносин, що склалися між Україною та Росією? На це запитання відповідь повинні дати фахівці: правознавці, історики, етнополітологи та інші.
Та ж Російська Федерація може служити для України прикладом і зразком діяльності в такій важливій сфері, як підтримка своєї діаспори.
У Росії створено таку потужну нормативно-правову базу для організації взаємодії зі співвітчизниками, зрівнятися з якою навряд чи зможе якась держава.
Лише перелік нормативно-правових актів РФ говорить сам за себе.
1) Серпень 1994 року: Указ Президента РФ «Про основні напрями державної політики РФ по відношенню до співвітчизників, які проживають за кордоном» та Постанова Уряду РФ «Про заходи щодо підтримки співвітчизників за кордоном».
2) Травень 1996 року: прийнято «Федеральну програму з підтримки співвітчизників за кордоном».
3) Червень 1999 року: набрав чинності Федеральний закон «Про державну політику Російської Федерації по відношенню до співвітчизників за кордоном».
4) У 2001 році було розроблено й затверджено відповідну Концеп-цію, на основі якої в 2002 році в Росії прийнято «Програму заходів із підтримки Російською Федерацією співвітчизників за кордоном на сучасному етапі (2002–2007 роки)». На її реалізацію, зверніть увагу, лише у 2002 році було виділено 135 млн російських рублів.
Стосовно захисту прав, задоволення потреб та інтересів російської національної спільноти в Україні, то їх масштаби і рівень забезпеченості загальновідомі. Тому немає потреби зайвий раз про це говорити.
У цьому напрямі повністю спрацьовує вся законодавчо-правова база, створена в Україні у сфері етнонаціональної та міграційної політики. Вона діє в повній відповідності з положеннями основних міжнародних документів, що стали частиною законодавства України. Зокрема Рамкової Конвенції про захист національних меншин (ратифікована Верховною Радою в 1997 році) і Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (ратифікована в 2003 році).
Додам лише, що на двосторонньому рівні в межах реалізації Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною й Російською Федерацією створюються всі умови для задоволення етнічної, мовної та духовної самобутності росіян в Україні. Крім того, цими питаннями опікується спеціальна робоча група МЗС України та МЗС Росії, яка діє в межах Підкомісії з питань гуманітарного співробітництва змішаної Українсько-Російської комісії зі співробітництва.
Крім того, забезпечення прав російської національної спільноти в Україні, так само як і інших етнічних меншин, проходять нині стадію доопрацювання. Зокрема це оновлена редакція Закону «Про національні меншини в Україні», «Про мови в Україні», «Про національно-культурні автономії в Україні» тощо.
Що стосується Росії, то брак законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин – із загальновідомих причин – характерний для цієї держави, особливо в часи, коли вона виконувала імперські, великодержавні функції.
Тільки нещодавно – з прийняттям «Концепції державної національної політики Російської Федерації» та Закону «Про національно-культурну автономію» розпочалося створення належної правової бази. А до цього фактично єдиним документом у цій сфері була Конституція Російської Федерації. Вона, по суті, містила декларативні положення, які не були наповнені реальним змістом.
Нині нормативно-правову базу національної політики Російської Федерації складають, крім відповідних статей її Конституції (статті 19, 26, 29, 68), спеціальні положення таких державно-правових актів:
1) Закону «Про мови народів РРФСР»;
2) Закону РФ «Про освіту»;
3) Федерального Закону РФ «Про національно-культурну автоно-мію», який, до речі, чітко її регламентує, обмежуючи вираження лише «формою національно-культурного самовизначення, що є громад-ським об’єднанням громадян РФ, які відносять себе до певної етнічної спільноти» (стаття 1).
Особливе місце в цьому ряду займає «Концепція державної національної політики Російської Федерації». В її преамбулі зазначено, що цей документ є «системою сучасних поглядів, принципів та пріоритетів діяльності органів державної влади РФ у сфері національних відносин».
Але є в цій Концепції положення, які викликають певне збентеження. Так, у розділі третьому, що, крім усього іншого, державну національну політику РФ спрямовано на досягнення таких завдань, як «сприяння процесу реінтеграції на новій основі держав – колишніх республік СРСР у політичній, економічній та духовній сферах».
З цього приводу виникає багато різних питань, на які важко дати однозначні відповіді.
Серед міжнародно-правових актів, безпосередньо спрямованих на забезпечення прав української національної спільноти в Росії, варто ще раз згадати Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і Російською Федерацією. Всі пам’ятають, як упродовж тривалого часу російська сторона свідомо гальмувала його ратифікацію. Тільки в 1998 році в Держдумi «стурбовані українським питанням» російські депутати провели два парламентські слухання із зазначених питань. Звертає на себе увагу цілком певна упередженість і необ’єктивність у підготовці до цих слухань. Так, у «контрдокумен-тах» – матеріалах, надісланих на слухання в Держдумі відповідними інституціями РФ, містилася вкрай негативна оцінка ситуації щодо задоволення прав і свобод росіян в Україні.
Це була справжня політична інтрига. Та, врешті-решт, переміг здоровий глузд, і Договір було ратифіковано. У ньому, зокрема, задекларовано, що «Сторони сприятимуть створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні».
На жаль, що стосується розвитку української мови в середовищі українців Росiї, то реалії далекі від задекларованих можливостей.
За висновками фахiвцiв-експертiв, життєво важливі ланки законодавства РФ у сфері прав національних меншин не задовольняють потрібний обсяг національно-культурних потреб української спільноти. Хоч вона є найчисленнішою в Росiї (після татар) i робить значний внесок у розвиток Російської держави, її інтереси майже не задовольняються.
Громадяни РФ українського походження фактично не мають державної інфраструктури українських освітніх, культурно-мистецьких закладів, теле- i радіомовлення рідною мовою. Тобто вони фактично позбавлені всього того, чим на державному рівні забезпечуються національно-культурні потреби російської національної спільноти в Українi.
Але будемо й самокритичні. Хоча б у тому, що системна цілеспрямована політика щодо української діаспори не стала пріоритетом одночасно з набуттям Україною незалежності. Звичайно, в цьому криється багато причин, але факт залишається фактом.
Тільки через певний час логіка й тенденції розвитку державотворення в Українi привели до усвідомлення не тільки бажаності, а й потреби здійснення такої політики.
Хотів би зазначити, що наш Комітет у своїй роботі приділяє значну увагу проблемам української діаспори в Росiї i підтримує з нею зв’язки. Це здійснюється в різних формах i за різними напрямами. Зокрема надається консультативна правова допомога в законотворчій діяльності, у вирішенні питань громадянства, забезпеченні культурно-освітніх, інформаційних потреб тощо. З цією метою члени Комітету неодноразово бували в українських громадах Російської Федерацїi.
З точки зору законодавця вважаю, що найважливішим засобом розв’язання багатьох проблем українців зарубіжжя, в тому числі Росiї, є наявність належної законодавчої бази. Причому такого рівня i спрямування, щоб вона повною мірою забезпечувала правове врегулювання взаємовідносин з українською діаспорою.
Цілком логічно, що, дотримуючись міжнародних зобов’язань із забезпечення прав національних меншин на своїй території, Україна розраховує на аналогічне ставлення до прав зарубіжних українців у державах проживання.
Врегулювати цілу низку полiтико-правових проблем i тим самим полегшити контакти осіб із середовища української діаспори зі своєю історичною Батьківщиною був покликаний новий Закон України «Про правовий статус закордонних українцiв». На жаль, Президент України наклав на нього вето. Ми будемо домагатися подолання цього вето, бо цей законопроект визначає умови та порядок надання громадянами українського етнічного походження, які проживають за межами України, статусу закордонного українця, реґламентує їхні права й обов’язки в Українi.
Нові тенденції, процеси i явища в розвитку світового українства вимагають якісно нових підходів до розв’язання проблем, що постають перед нами. Тому тут слід визначити конкретні пріоритети, виробити стратегічні напрями дій i політичну тактику їх забезпечення.
Аналізуючи сучасні перспективи розвитку діаспорного українства, слід констатувати той незаперечний факт, що вони нині безпосереднім чином пов’язані з розвитком Української держави.
Мiльйони українцiв, які проживають за межами України, можуть сприяти піднесенню її міжнародного авторитету, стати дієвою силою, з допомогою якої можна розширити український вплив у світовому процесі, насамперед, у державах свого проживання. Становлення та розвиток української державності робить це можливим.
Важливо чітко усвідомлювати: поки існуватиме український етнос, доти житиме й Українська держава. Тому, піклуючись про своїх синів i дочок, розсіяних по всьому світу, дбаючи про те, щоб існував i заявляв про себе у світовому масштабі український етнос, Україна дбає про своє майбутнє.
Що конкретно стосується кiлькамiльйонної української діаспори в Росiї, то слід докласти всіх можливих зусиль та старань, щоб спрямувати її потужний інтелектуальний i виробничий потенціал на розбудову взаємовигідного економічного й культурного співробітництва України з Російської Федерацією.
На завершення хотів би викласти пропозицiї Комітету до Ухвали науково-практичної конференції «Українська діаспора в Росiї: стан, проблеми, перспективи».
Ці пропозицiї в узагальненому вигляді зводяться до рекомендацій Верховній Радi України:
1) завершити розгляд i прийняти Закон України «Про правовий ста-тус закордонних українців»;
2) iнiцiювати розширення міжпарламентських взаємозв’язкiв із РФ у галузі захисту прав та інтересів української діаспори в Росiї.
Рекомендувати Кабінету Міністрів України:
3) здійснити порівняльний аналіз стану дотримання законодавства Російської Федерації та України у сфері захисту прав i задоволення потреб української національної меншини в Росiї та російської – в Українi (результат висвiтлити в ЗМI);
4) постійно порушувати питання щодо захисту інтересів українців Росiї під час двосторонніх переговорів України з Російською Федерацією, закріплюючи їх у міждержавних та мiжвiдомчих угодах i програмах (планах) співробітництва;
5) продовжити роботу з підготовки, укладення чи пролонгації угод між Україною i суб’єктами РФ із питань задоволення потреб українців, які проживають на їх території;
6) розглянути питання про відкриття додатково консульських установ у місцях компактного проживання українців у РФ;
7) звернутися до уряду РФ із пропозицією проводити періодичний моніторинг (зі створенням відповідного банку даних) становища українцiв у місцях їх компактних поселень у РФ;
8) вивчити питання щодо створення сприятливих умов для добровільного повернення етнічних українців (за їхнім бажанням) до України.
Джерело: УВКР.
