Трагедія українців Кубані
Богдан ГОРИНЬ,
заступник голови товариства
«Україна–Світ», член Проводу НРУ
Щоб осягнути всю повноту трагедії українців Кубані, потрібно зіставити рівень розвитку, якого вони досягли в час національного піднесення, зі станом, в якому вони опинились після застосованої до них комуністичним режимом політики етноциду.
У часовому вимірі шлях до національного пробудження й національного відродження кубанських українців тривав понад століття. Варто зазначити, що царський уряд робив усе можливе, щоб повністю заглушити національну свідомість колишніх запорожців і перетворити їх на вірних слуг царського престолу. До певної міри це вдалося, але тільки до певної міри, тому що повністю викорінити українськість кубанців виявилося не під силу царським чиновникам. Колишні запорожці та їхні нащадки не розчинилися в російському просторі, зберігаючи свої національні риси, які вирізняли їх з-поміж інших народів Російської імперії.
Та своєрідність проявлялась у багатьох ознаках і в першу чергу в культивуванні на нових землях українських традицій, які в деяких станицях збереглись до сьогодні. Вірність традиціям (попри всі труднощі й перешкоди) допомогла кубанським українцям підняти на високий рівень матеріальну й духовну культуру цього краю. Російські дослідники визнають, що типово український стиль будівництва, «занесений на Кубань у кінці XVIII – на початку XIX століття мав вплив на все народне будівництво Кубані, Терека і Ставрополя» [1]. На освоюваних землях було впроваджено культуру землеробства із застосуванням традиційного українського реманенту. Високого рівня досягла освіта. Це дало можливість у 1924 році 148 шкіл перевести на українську мову навчання.
Українці Кубані свято берегли й передавали наступним поколінням привезені з України пісні, думи, перекази, активно розвивали хорове мистецтво, гру на народних інструментах. Великого поширення на Кубані набула гра на бандурі. Кубань дала цілу плеяду видатних бан-дуристів, які прославили гру на цьому інструменті далеко за межами України. У 1913 році в Катеринодарі світової слави бандурист-віртуоз Василь Ємець відкрив першу кубанську кобзарську школу. Капели бандуристів почали створюватись у багатьох станицях. Олександр Ко-шиць, коли записував на Кубані в 1903–1905 роках українські пісні, згадував, що в кубанських станицях можна було чути такі репліки: «Ми теж запорожці, й діди наші були запорожцями». З цього приводу О. Кошиць дає такий коментар: «У своїй уяві вони (кубанці-чорно-морці) цілком відріжняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: «У нас, на Україні». Прислухаючись до чистої української мови, якою розмовляв Кошиць, «частенько який-небудь старенький козак напідпитку, ударивши мене по плечу, в захопленні казав: «О, цей пан краще балакає по-запорозьки, ніж ми!» [2].
О. Кошиць признається, що на Кубані доля дала йому щастя роз-мовляти «в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо всі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою жит-тєву працю» [3].
Наведені зі «Спогадів» О. Кошиця цитати свідчать, що в глибині душі кубанці були українцями, але їхня національна свідомість була недеформована з причини тих нещасть, що звалилися на Україну після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі. Проте достатньо було до-торкнутись до їхніх струн пам’яті, і в ній починала озиватись україн-ська історія, пробуджувалась національна свідомість. Так сталось у час національно-визвольних змагань в Україні 1917–1922 роках.
Високий рівень матеріальної й духовної культури українців Кубані сприяв народженню і формуванню видатних діячів у галузі літерату-ри, науки і культури, військового мистецтва. Велика кількість кубанців брала участь у визвольних змаганнях українського народу 1917–1922 роках. Вони відстоювали думку, що Кубань – це невід’ємна частина України. У часи Центральної Ради, Української держави, Української Народної Республіки велися переговори про приєднання Кубані до України.
Свідченням того, як глибоко ввійшла у свідомість кубанських коза-ків звитяжна боротьба українців за незалежність у 1917–1922 роках, можуть бути записані й надруковані вже в радянські часи пісні Кубані, серед яких знаходимо слова українського гімну «Ще не вмерла Україна» – поширеної на Кубані пісні, яку співали у святкові дні.
Після такого вступу закономірно постає питання, як могло статися, що залякані владою нинішні кубанські українці бояться називати себе українцями. Відповідь на питання, хто і коли довів українців Кубані до такого стану, знаходимо у драматичних перипетіях історії цього краю.
Першими масовими переселенцями на Кубань були запорозькі козаки, які переселились під назвою чорноморських козаків 1792 ро-ку. Через два роки було переселено частину донських козаків росій-ського походження. Кожна з цих груп зайняла окрему територію. Українці поселились компактною масою в північно-західній і західній частині, а росіяни – в північно-східній частині. Південну частину було заселено змішаним населенням. Дослідник етнічного складу населення Краснодарського краю А. Бежкович пише, що в «заселенні Кубані українці чисельно переважали над росіянами. У результаті цього вели-ку частину сучасної території Краснодарського краю було заселено українцями з невеликим прошарком росіян, а меншу – росіянами з незначною частиною українців» [4].
Незважаючи на те, що чимало українців загинуло під час революції і на фронтах громадянської війни, що частина з них у 1920–1921 роках вимушена була емігрувати за кордон, що чимало українців померли під час лютування епідемії грипу-іспанки в 1919 році й епідемії тифу в 1920 році, всі ці чинники суттєво не вплинули на демографічний склад населення Краснодарського краю. Різке зменшення українсько-го населення на Кубані, як і на всій території Північного Кавказу, відбулося після етноциду 30-х і пізніших років.
Щоб відповісти на питання, як відбувалася трагедія українців Пів-нічного Кавказу, потрібно взяти до уваги тодішній адміністративно-територіальний устрій РРФСР. У 1924 році на півдні Росії було утворе-но Північно-Кавказький край із центром у Ростові-на-Дону. Територію краю було поділено на 11 округів і 4 автономні області. Через два роки після утворення цього округу відбувся Перший Всесоюзний пе-репис населення 1926 року. Відповідно до цього перепису в Північно-Кавказькому краї нараховувалось 3 млн 107 тис. 22 українці (37,15 % від загальної кількості населення краю). Отже, питання треба ставити про етноцид над понад 3 млн українців Північно-Кавказького краю, до складу якого входила й Кубань. Відповідно до адміністративно-територіального поділу Росії 1924 року колишню Кубанську область скла-дали три округи: Кубанський, Армавірський і Майкопський.
Всеросійський перепис населення 1920 року в тодішньому Ку-банському окрузі зареєстрував українців 1 млн 222 тис. 140 осіб, що становило 55 % від загальної кількості населення, тоді коли росіян було 980 тис. 290 осіб (44,13 %) і великоросів 18 тис. 620 чол. (0,84 %). Українці займали центральну й західну частину нинішнього Красно-дарського краю. Схід займали великороси, вихідці з Донської області, Орловської, Курської і Воронезької губерній [5].
Дані Всесоюзного перепису населення 1926 року підтвердили ре-зультати перепису 1920 року про значну перевагу українського насе-лення Кубані – 57,1 % українців і 42,9 % росіян.
Досягнення українців Кубані, їхні здобутки в різних галузях випадають саме на час, коли українці в цьому краї становили більшість. Десятиліття, яке охоплює роки з 1920 до 1929 року (до початку колективізації і водночас першої великої хвилі репресій), було порівняно щасливим періодом в історії Кубанського краю. Це були роки, коли національна свідомість українців Кубані досягла високого рівня. Відкривались нові школи, аматорські і просвітницькі гуртки. З’явились цілі плеяди українських письменників, кобзарів, діячів науки й культури. Виходили українські газети й журнали. За короткий час було видано велику кількість шкільних підручників. Проте національний розквіт української культури на Кубані чекав трагічний кінець.
Всесоюзний перепис населення 1959 року зафіксував катастрофічне зменшення українського населення в Краснодарському краї.
З усіх зареєстрованих (3 млн 762 тис. 499 осіб, росіян записано 3 млн
363 тис.711 осіб, а українців лише 145 тис. 592 особи. Співвідношення росіян і українців – 95,8 до 4,2 %, а за мовою – 98,3 до 1,7 %.
Українців Кубані комуністичний режим знищував переселенням, голодомором і репресіями. У 30-ті роки, в період суцільної колекти-візації, великого розмаху набуло масове переселення українців у північні і східні райони Росії. Виселяли в першу чергу тих, які чинили опір колективізації. Про те, що комуністичний режим поставив своєю метою знищити український народ в Україні й українців за межами України, свідчить спеціальна постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та Західних областях від 14 грудня 1932 року, в якій була така директива:
«Выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской, как наиболее контрреволюционной, всех жителей, за исключением действительно преданных Советской власти… и засе-лить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в дру-гих краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых».
Відповідно до тоталітарної практики керівництва, злочинна поста-нова, що вийшла з Москви, була повторена на рівні партійного керів-ництва Північно-Кавказького краю. У прийнятому крайкомом аналогічному документі була не менш злочинна мотивація потреби висе-лення всіх жителів станиці Полтавської:
«Ввиду того, что станица Полтавская, несмотря на принятые меры, продолжает злостно саботировать хозяйственные мероприятия Совет-ской власти и явно идет на поводу у кулака, признать необходимым выслать всех жителей станицы из пределов края, за исключением доказавших на деле свою преданность Советской власти в граж-данской войне и борьбе с кулачеством… Полтавскую партийную орга-низацию как явно не способную бороться за решения партии – распустить».
Наказ партії було виконано. Зі станиці Полтавської, що бере свій початок від Полтавського куреня Запорозької Січі – було виселено всі козачі сім’ї, після чого станицю було перейменовано на Червоноар-мійську [6]. Така ж доля спіткала й багато інших станиць. Станицю Уманську було перейменовано в Ленінградську, а Поповичівську – в Калінінську.
Щоб остаточно розправитись із непокірним селянством, комуністичний режим вирішив паралельно з переселенням застосувати до нього штучний голодомор. Із цією метою було докладно опрацьовано програму хлібозаготівель, яка передбачала повністю забрати в селян зерно – основний продукт харчування. У постанові ЦК компартії від 22 жовтня 1931 року було зазначено, що «В целях усиления хле-бозаготовок командировать т. Кагановича на Сев. Кавказ с группой в составе тт. Юркина, Чернова». Відповідно до постанови політбюро ЦК ВКП(б) від 23 липня 1932 року про хлібозаготівлю, для виконання наказу партії на Кубань прибули спеціальні каральні загони. У результаті тих запланованих заходів на Кубані, як і в Україні, почався штучний голод 1932–1933 років. Смертність була настільки великою, що в станицях вимерли цілі квартали. У результаті великої смертності деякі станиці стали цілком безлюдними. Їх зайняли переселенці з Ро-сії, переважно з південноросійських областей, північних і центрально-нечорноземних областей, а також з Уралу і Сибіру [7].
Водночас у грудні 1932 року на адресу партійного керівництва Північно-Кавказького округу було направлено телеграму за підписом Сталіна і Молотова (таку саму телеграму було надіслано і в ЦК КП(б) України) з осудом українізації як непродуманої і шкідливої. Телеграму у крайкомі було сприйнято як директивну вказівку потреби боротьби з українізацією. У результаті – закрито всі українські школи та інші навчальні заклади, культурні і громадські установи, ліквідовано укра-їнське книгодрукування й пресу. Повальна русифікація Північно-Кавказького краю в цілому й Кубані зокрема викликала невдоволення і протести серед частини інтелігенції, робітників і селян, для яких українські школи, установи, громадські й культурні організації та українські газети стали органічною часткою і потребою життя. Таких протестів (усних і письмових) було достатньо, щоб репресивні органи звинуватили їх у ворожій антирадянській націоналістичній пропа-ганді. У число репресованих потрапили письменники, мистці, музи-канти, бандуристи, військова й адміністративна інтелігенція. Біль-шість із них було арештовано і розстріляно.
У результаті етноциду чисельність українського населення Кубані скоротилася з 57,1 % в 1926 році до 4 % у 1959 році. Отже, в 30-ті роки українці Кубані зазнали різних форм дискримінації, в тому числі фізичного винищення. Трагедія українців Кубані всіма своїми озна-ками підпадає під кваліфікацію етноциду. Відповідно до міжнародних правових норм, етноцид зарахований до найтяжчих злочинів проти людства. Моральна, політична і правова відповідальність за фізичне винищення українського населення Кубані повністю лежить на теперішньому керівництві РФ – спадкоємниці злочинного комуністич-ного режиму.
Крім Кубані, політику етноциду щодо українців була застосовано і в інших регіонах РФ. На основі Всесоюзного перепису 1926 року дослідники твердять, що українців на території всього Північного Кавказу (в межах краю того часу) було 3 млн 107 тис. 22 особи, тоді як невдовзі всіх українців у РФ подано: в 1959 році – 3 млн 359 тис., у 1970 році – 3 млн 346 тис., у 1979 році – 3 млн 658 тис., а останній перепис подає кількість українців до 2 млн 900 тис. Слід зробити все можливе, щоб планомірний етноцид українців у РФ став темою обговорення на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи.
Література
1. Народы Европейской части СССР.– Т. 1.– М., 1964.– С. 306.
2. Кошиць О. Спогади.– К., 1995.– С. 244.
3. Там само.– С. 247.
4. Доклады по этнографии. Выпуск 5.– Л., 1967.– С. 127.
5. Северный Кавказ после районирования.– Ростов-на-Дону, 1925.– С. 178–179.
6. Доклады по этнографии. Выпуск 5.– Л., 1967.– С. 133.
7. Там само.– С. 133.
