Про музей Марка Вовчка, національний футбол та українські вареники…
Пропоную читачам сайту kobza.com уривки зі своєї майбутньої книги «Кавказький щоденник», видання якої заплановане на травень-червень 2012-ого року в Чернігові. Майбутня книга присвячена мандрівці 2010 року кавказькими регіонами Російської Федерації, від Чорного моря - до Каспійського. Не перший рік я мандрую різними світами, і в багатьох місцях знаходжу українців: у Карелії та в Магадані, у Фінляндії і на Командорських островах, на Кавказі та, навіть, у Лівані. А відтак на сторінках своїх книг розповідаю про їхнє життя на віддалі від рідної України. Вважаю, що саме цим роблю свій особистий скромний внесок у справу єднання українців усього світу.
Під час мандрівки по Кавказу я дієво спілкувався із представниками українства Кубані та Кабардино-Балкарії, цій темі присвятив кілька розділів «Кавказького щоденника». Саме їх і пропоную користувачам сайту kobza.com.ua.
Олександр Волощук, автор «Кавказького щоденника»
Глава «Українці Кабардино-Балкарії».
Українців у Кабардино-Балкарії майже 7 тисяч, найбільше їх мешкає у містах Майському і Прохладному, менше - у Нальчику. Український національно-культурний центр «Дніпро» у Нальчику організовано у грудні 2002 року. Основні напрямки діяльності організації: підтримка прогресивних рухів за демократію і мир, охорона пам'ятників природи, історії та культури, розвиток міжнаціональних відносин.
Кабардино-Балкарія - багатонаціональний регіон, історично склалося так, що у процесі тривалого спільного проживання і взаємодії різних етносів на території республіки між її народами формувалися традиції взаєморозуміння і взаємоповаги, спілкування та віротерпимості. Українці ж у володіннях кабардинських князів почали з'являтися в ХІХ столітті, викуповуючи у них землі, засновуючи козацькі станиці. "Друга хвиля" українців сягнула Кабарди у 1920-1930-х роках, коли селяни тікали з України від малоземелля і голоду. І нині їх потомки - у значній кількості - живуть у республіці, роблять свій значний внесок у розвиток різних галузей господарства. Варто згадати й тих українців, котрі свою долю пов'язали із Кабардино-Балкарією вже у період "розвинутого соціалізму".
Серед тринадцяти офіційно зареєстрованих національних діаспор, що є у республіці, українська - традиційно - на провідних позиціях. Такий цікавий факт: 2009 року на республіканському фестивалі національних культур саме український НКЦ «Дніпро» посів перше місце. На святкуванні президентові КБР панові Арсену Канокову найбільше серед запропонованих діаспорами страв сподобались… саме українські вареники. За словами української громадської діячки Світлани Харенко, українська громада Кабардино-Балкарії переважно провадить етнографічно-фольклорну діяльність, намагаючись якнайдалі триматися від політики. Втім так буває далеко не завжди. Найбільше ж дошкуляє місцева «Газета Юга», що час від часу дозволяє собі на власний розсуд переінакшувати слова Світлани. Щодо української школи чи бодай класу, то активних спроб до їх відкриття не було. Власне, не розжились і на власний друкований орган. Щоправда, НКЦ «Дніпро» має ефірний час на місцевому телеканалі «Нотр».
Цікаво, що один із музеїв Нальчика має неабияке відношення до України. І це - меморіальний будинок-музей Марко Вовчок (справжнє ім'я - Марія Олександрівна Вілінська). У 1906-1907 роках українська письменниця, хвора на туберкульоз, лікувалася і жила у цьому місті. У Нальчику ж вона і померла. Згідно із заповітом, її поховали на території садиби. Наразі у експозиції музею представлені особисті речі та книги Марко Вовчок, документи й фото, які відображають дружні взаємини письменниці з багатьма українськими й російськими класиками, зокрема Писарєвим, Тургенєвим, Шевченком, Чернишевським, Гюго і Дюма. Місце останнього спочинку славетної української літераторки знаходиться углибині садиби, стрункий скульптурний пам'ятник-меморіал оточують три поважні високі ялини.
Серед української громади Нальчика, з ким було б цікаво і корисно зустрітися мандрівному журналісту з України, Світлана Харенко порекомендувала 88-річного письменника Івана Івановича Поліщука. Незабаром, домовившись телефоном про зустріч, я завітав до нього у гості. Іван Іванович Поліщук народився в селі Шендерівці поблизу Корсуня-Шевченківського, але вже у дитинстві його сім'я - у пошуках кращої долі - із України перебралась на Північний Кавказ. На кабардинських землях українці жили дружно, згуртовано, не забуваючи рідної мови, звичаїв і традицій предків. Тому й проніс Іван Іванович через усе своє життя любов до України. Під час Великої Вітчизняної війни він командував саперною ротою, у серпні 1941 року був важко поранений під Гомелем. Опинився у шпиталі в містечку Мені, що на Чернігівщині, втім операції зробити не встигли - німці почали наступ, пораненого солдата відправили до глибокого тилу. Та трохи одужавши Іван Поліщук, знов повернувся на передову, звільняв від фашистів Кавказ, Донбас і південь України. Після війни 34 роки працював у галузі освіти. І.І.Поліщук - заслужений вчитель Кабардино-Балкарії, член Спілки журналістів Росії, автор 13 книг, одну з них - «Край родной» - подарував мені.
Наразі Іван Іванович розповідав про війну, про свою рідну 151-у Жмеринсько-Будапештську стрілецьку дивізію. Цікаво, що в одному полку з ним служив відомий актор театру й кіно Володимир Етуш. Іван Іванович про відомого однополчанина відгукується так: "Він тоді лейтенантом був, а після війни постійно приїздив на зустрічі однополчан". Іван Поліщук бере активну участь у діяльності української громади Кабардино-Балкарії, він же - ініціатор присвоєння Нальчику найменування "місто військової слави". Ветеран має чудову пам'ять на географічні назви і подробиці фронтових битв. Безперечно, людина цікава, заслужена. Але у процесі нашого спілкування я зрозумів й інше: Іван Іванович і по нині залишається відданим комуністом, нинішній державний прапор Росії не бажає навіть визнавати. "Не можу я спокійно дивитися на цей триколор, - аргументує свою безкомпромісність солдат Великої Вітчизняної. - Це ж прапор генерала Власова!.."
За українським і кабардинським звичаєм, гостя не відпустять, доки не нагодують. Тому, поласувавши соковитим кавуном із Іваном Івановичем, його дружиною Марією Іванівною і донькою Наталкою, я вдячно відкланявся та вирушив на міський стадіон, де у цей день відбувався матч футбольної прем'єр-ліги між нальчицьким «Спартаком» і новосибірською командою «Сибір». Я завжди намагаюся не пропускати футбольних матчів у тих містах, де буваю. Під час попередніх мандрівок відвідував ігри у Владивостоку, Санкт-Петербурзі, Вологді, Ризі, Іркутську, Владикавказі, Рязані, Тирасполі. Де, як не на стадіоні, побачиш і місцевий колорит, і типажі. На той час місцевий «Спартак» досить непогано виступав у російській прем'єр-лізі, посідаючи п'яте місце і реально претендуючи на місце в Єврокубках наступного сезону. Того вечора я побачив, як вболівають за свою команду в Нальчику! І це, дійсно, варто було бачити! На трибунах після забитих м'ячів - божевільний сплеск емоцій, шалені обійми, контрасти радості й засмученості, плювання та прокльони - після пропущених… Так, це був шалений темперамент горців! «Спартак» виграв 4:2, хоча по ходу гри змусив своїх вболівальників нервувати, адже сибіряки двічі зрівнювали рахунок. А вже після фінального свистка, сусід по трибуні, кабардинець, гаряче й радісно запропонував поїхати до нього, на гостини у містечко Нарткалу, і там відзначати перемогу «Спартака». На що я чемно відмовився, а йдучи від стадіону до своєї сьогоднішньої домівки, спостерігав, як - без перебільшення! - все місто раділо перемозі рідної команди. І ЯК воно раділо! Хіба що з автоматів і рушниць у небо ніхто не стріляв! Так, це Кавказ, і тут уміють радіти, бурхливо, не стримуючи емоцій…
Олександр ВОЛОЩУК
мандрівник, дослідник українського світу,
автор майбутньої книги «Кавказький щоденник»,
із Таманського півострова Російської Федерації - спеціально для КОБЗИ
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Олександр Волощук - автор книги 'Кавказький щоденник'. Місто Нальчик - столиця Кабардино-Балкарської Республіки. 'Будьмо, гей!' - український світ у передгір'ї Кавказу, 1910 рік. Мисливці-балкарці на полюванні, 1911 рік. Балкарські дітлахи з аулу Гірхожан (нині - місто Тирниауз), 1910 рік. 2010 рік, Фестиваль національних культур у Нальчику, українськими стравами пригощається президент Кабардино-Балкарії Арсен Каноков. Щоб у нас і у вас все було гаразд, щоб ви і ми щасливо жили… Голова НКЦ ''Дніпро'' пані Світлана Харенко. Письменник, ветеран війни Іван Іванович Поліщук. Класик української літератури - письменниця Марія Вілінська (псевдонім - Марко Вовчок). Будинок-музей літераторові Марку Вовчку в Нальчику. Пам'ятник українській письменниці на місці поховання. Пристрасті футбольного матчу: 'Спартак' (м. Нальчик) проти команди 'Сибир' (м. Новосибірськ), 14 серпня 2011 року.Таким побачив Ельбрус українець Олександр Волощук. 'Кращі вершини ті, які ти ще не підкорив', - український мандрівник Олександр Волощук відчув мужню красу Кавказу.
