Про заселення запорізькими козаками Кубані та слід Мстислава Чернігівського
Пропоную читачам сайту kobza.com уривки зі своєї майбутньої книги «Кавказький щоденник», видання якої заплановане на травень-червень 2012-ого року в Чернігові. Майбутня книга присвячена мандрівці 2010 року кавказькими регіонами Російської Федерації, від Чорного моря - до Каспійського. Не перший рік я мандрую різними світами, і в багатьох місцях знаходжу українців: у Карелії та в Магадані, у Фінляндії і на Командорських островах, на Кавказі та, навіть, у Лівані. А відтак на сторінках своїх книг розповідаю про їхнє життя на віддалі від рідної України. Вважаю, що саме цим роблю свій особистий скромний внесок у справу єднання українців усього світу.
Під час мандрівки по Кавказу я дієво спілкувався із представниками українства Кубані та Кабардино-Балкарії, цій темі присвятив кілька розділів «Кавказького щоденника». Саме їх і пропоную користувачам сайту kobza.com.
Олександр Волощук, автор «Кавказького щоденника»
Довідка. Кубань (Кубанщина) - український історичний реґіон на Північному Кавказі, в долині річки Кубань та її приток. З кінця ХVІІІ ст. заселена чорноморськими козаками. З 1860 р. адміністративно-територіальна одиниця Російської імперії земля Кубанського козачого війська. Сьогодні це територія Краснодарського, Ставропольського країв, Адигеї, Ростовської області та Карачаєво-Черкесії Російської Федерації.
Глава «На Тамані».
Відстань між Україною і Російською Федерацією через Керченську протоку - трохи більше ніж дві з половиною морські милі (приблизно п'ять кілометрів). Порому ж вистачило 25 хвилин, аби пройти по хвилях протоки від порту «Крим» до порту «Кавказ». Значно більше часу - півтори години(!) - зайняло стояння у черзі до віконця прикордонної служби. Коли, нарешті, у моєму закордонному паспорті з'явився «в'їзний» російський штамп, і я вийшов на свіже, хоча й гаряче, повітря Тамані, до мене підійшов міцний чоловік середніх років у білий сорочці:
- Ви Олександр Волощук?
- Так.
- Я - Анатолій Іванович Кривенко, чекаю на вас.
З Анатолієм Кривенком мене познайомив заочно, ще у Чернігові, суддя Деснянського райсуду Володимир Розинко. "Толя - мій однокласник, разом вчилися у школі в Городні. Колишній офіцер, живе у Темрюці і після виходу в запас започаткував власний будівельний бізнес. Крім того, він - козачий атаман Темрюкського району. Я з ним у дружніх стосунках і домовлюся, щоб прийняв земляка", - почув тоді від мого чернігівського знайомого. На сріблястому «Опелі» Анатолія Івановича поїхали у станицю Голубицьку на березі Азовського моря, поблизу Темрюка. Заснована запорізьким козаком на прізвище Голуб, сьогоднішня станиця фактично являє собою невелике курортне містечко, адже влітку сюди приїздять відпочивати тисячі росіян, і населення Голубицької зростає щонайменше у п'ять разів. Не дивно, що основний вид діяльності місцевих жителів - це надання туристичних послуг. Анатолій Кривенко також має у станиці власний п'ятикімнатний будиночок, який здає відпочивальникам. У одній із кімнат я й оселився, а в іншій, на першому поверсі, жили родичі Анатолія Івановича із Санкт-Петербурга.
- Ви розташовуйтесь, відпочиньте з дороги, сходіть на море, а завтра я приділю вам вже більше уваги, - сказав мій новий знайомий і поїхав у своїх невідкладних будівельно-бізнесових справах.
На розташування і знайомство із сусідами вистачило 15 хвилин. Потім, закинувши на плече великий пляжний рушник, я босоніж вирушив на берег Меотійського озера (саме так давні греки-елліни називали Азовське море). Це внутрішнє море є наймілкішим у світі, його максимальна глибина становить 14 метрів, і вода влітку швидко прогрівається. Мабуть, з цієї причини на зорі нашої ери, вже у Римській імперії, Азовське море називали Palus Maeotis ("Меотійське болото"). Знайшовши на встеленому дрібною мушлею пляжі вільне від матраців і загорілих тіл місце, я теж розлігся під сонцем, час від часу зволожуючись у теплих азовських хвилях. По пляжу постійно ходили місцеві жителі і пропонували їжу, вино та інші послуги, навіть водили на мотузці віслюка. А якийсь негр чіплявся до відпочивальників із пропозиціями сфотографуватися разом з ним. Звичайно, за гроші. У морі кілька катерів тягали за собою на довгому тросі парапланеристів і диваків на надувних матрацах, а на березі у будці під жовтим прапором рятівники уважно слідкували, щоб ніхто часом не втопився. Цивільна туристична місцевість...
Наступного ранку Анатолій Кривенко заселив у свій курортний будиночок сім'ю з Воронежа, а мене відвіз у Темрюк.
Темрюк - місто-порт на Азовському морі, районний центр Краснодарського краю, кліматичний курорт. Населення -36500 чоловік. Знаходиться на місці давньогрецької колонії Гермонас, у середньовіччі територія нинішнього міста входила до Тмутараканського князівства.
Перше, що я побачив у Темрюці, - це потухлий грязьовий вулкан Миска, який знаходиться на виїзді з міста зі сходу. Подібні вулкани, звичайно, не можна порівнювати із звичайними вулканами: ні за розмірами, ні за сутністю. Колись, давно, із кратера Миски земні надра "випльовували" тонни гарячої грязюки, тепер же на місці кратера - невеличке озеро, заросле очеретом, а на схилах Миски просто неба - виставка військової техніки. Грязьових вулканів на Таманському півострові чимало, час від часу деякі з них активізуються. Скоріше, на потіху місцевим жителям, оскільки шкоди від них немає. Аборигени Таманського півострова називають їх "горілими могилами" та "бліваками", дехто навіть залюбки купається у цій грязюці, температура якої влітку - від 12 до 20 градусів тепла за Цельсієм.
Відвідавши редакцію районної газети «Тамань» та історико-археологічний музей, разом з Анатолієм Івановичем і його родичами поїхали дивитися етнографічний музей «Козача станиця Атамань». Знаходиться він на протилежному - стосовно Темрюка - боці Таманського півострова. До речі, загальна площа півострова становить майже 2000 кв.км. Спека цього дня стрибнула до позначки «34 градуси», але від неї рятував автомобільний кондиціонер, а по обидва боки дороги на десятки кілометрів тягнулися випалені сонцем трави і визрівали тисячі гектарів виноградників - основної сільськогосподарської культури району. Природа Тамані створила для винограду найсприятливіші умови: тут багато сонячних днів, і лоза встигає налитися п'янкою вологою. Ще у прадавні часи греки-колоністи вирощували на півострові виноград, оцінивши розкоші місцевості, а наприкінці XVIII століття на Тамань прийшли козаки-запоріжці і відновили славу таманського винограду. Історія ж заселення Кубані українськими козаками була такою...
У 1775 році за наказом імператриці Катерини ІІ була остаточно ліквідована Запорізька Січ. Частина козаків пішла за Дунай, заснувавши там Січ Задунайську, інші залишилися у межиріччі Південного Бугу та Дністра. З останніх князем Потьомкіним було організовано "Кіш вірних козаків чорноморських", бо козаки все-таки були потрібні російській імперії. Звісно, як надійний заслін її південних кордонів. Та, власне, й самі колишні запорожці шукали земель, на яких могли б вільно жити, відповідно до своїх січових звичаїв і традицій. 1792 року імператриця Катерина ІІ подарувала козакам землі між Кубанню та Азовським морем, про що «височайше» зазначила: "остров Фанагория со всею землёю, лежащею на правой стороне Кубани от устья её к Усть-Лабинскому редуту, так чтобы с одной стороны река Кубань, с другой же Азовское море до Ейского городка служили границею войсковой земли". Чорноморське козаче (козацьке) військо нараховувало більш як 12 тисяч чоловік, мало власну флотилію, артилерію, розподіл на полки, своє духовенство, архів, адміністрацію. Крім того, козакам дозволялося брати із собою родичів, а нежонатим - створювати сім'ї. 25 серпня 1792 року перша «партія» чорноморців (майже 4 тисячі козаків) на чолі з полковником Савою Білим, на 51 човні і одній яхті, прибула на Тамань. Другий «потік» прибув до Темрюка через Крим - навесні 1793 року. Далі рушило ще кілька «партій» чорноморців. Найостанніша - у складі 700 козаків прибула під керівництвом осавула Черненка.
Загалом на Кубань переселилися майже 17 тисяч українських козаків, а разом із жінками та іншими переселенцями, так само першими жителями Кубані, нараховувалося до 25 тисяч. Козаки розселилися згідно своїх куренів. За старовинним звичаєм, жереб визначив майбутнє місце розташування 40 куренів та поселень, які згодом стали «станицями». Майже всі вони мали і нині мають старині запорізькі назви. "Чуть позже снимались на чужбину украинские семьи; похоже было, что движется по степи станица, только вместо белых хаток переваливались неуклюжие гарбы. На гарбах были навалены кровати, столы, лавки, кадушки, бороны, чувалы с зерном. Шум, скрип колёс, крики пивней простирались на несколько вёрст. В дороге рождались дети, крестили их в попутных селениях; ночевали под звёздами. Кто их вспомянёт, пожалеет тех сынов-малороссов? На регалиях вышита их слава"…
2009 року на історичному місці, де перші козацькі човни пристали до таманського берега, владою Краснодарського краю було створено етнографічний музей «Козача станиця Атамань». Це справжнє реконструйоване козацьке поселення, із безкоштовним входом і великою кількістю цікавинок. Відтворено 48 козацьких дворів, за кількістю районів Краснодарського краю, кожен з яких споруджував власний двір. І кожен двір має: власне правління, хату отамана, кузню, школу, гончарню, хати священика, писаря, цирульника, винороба, козацькі пікети тощо. На справжніх сільських тинах висять горщики, на подвір'ях покладені снопи сіна і кипи кукурудзи, а з-під возів ліниво гавкають собаки, "приписані" до окремих дворів.
Не втримавшись, я зайшов до кузні, одягнув ковальського фартука, взяв у руки молот і щипці та удав із себе станичного коваля. "Ефект присутності" у цьому етнографічному музеї надто вже відчутний!..
«Атамань» розташована на морському березі і тут майже немає дерев. Від сонця і спеки все ж можна сховатися у будь-якій хаті - двері всюди відчинені. Неподалік знаходиться коса Тузла, що здобула сумну славу в 2003 році, коли від таманського берега, що належить Росії, до острова Тузла, що є територією України, росіяни почали споруджувати греблю, певно, маючи імперський намір приєднати острів до Росії. Ці події викликали неабиякий міжнародний скандал, і будівництво греблі припинили. Ми дивилися на Тузлу з височини прибережної гори і чудово бачили і косу, і недобудовану греблю…
Того ж дня Анатолій Кривенко показав, мабуть, найголовнішу історичну пам'ятку півострова - Покровський храм у Тамані. Спершу його побудували 1795 року, і то була перша церква запорізьких козаків на заселених кубанських землях. 1855 року її зруйнували турки, але 1911 року тутешні православні відбудували свою сакральну святиню. Найцікавіше ж, як на мене, полягає у тому, що Покровський храм стоїть на місці, де 1024 року древні русичі спорудили найпершу церкву на Тамані. Тоді землі півострова належали Тмутараканському князівству, а престол належав князю Мстиславу Чернігівському! Ось так, коло історії таємничо замкнулось... Далі буде…
Олександр ВОЛОЩУК
мандрівник, дослідник українського світу,
автор майбутньої книги «Кавказький щоденник»
із Таманського півострова Російської Федерації
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Олександр Волощук - автор книги 'Кавказький щоденник'. Дореволюційна карта Кубані (ХІХ ст.). Українці на Кубані за переписом населення 1926 року. Межі України - включаючи Кубань - які були заявлені делегацією УНР на Паризькій мирній конференції в 1919-1920 роках. Герб Кубанської Народної Республіки - зразка 1918-1920 років. Малоросійське село, 1911 р. - світлина дореволюційного фотографа Сергія Прокудіна-Горського. Малоросіянка, 1911 рік - світлина фотографа Сергія Прокудіна-Горського. Мандрівник, дослідник українського світу Олександр Волощук під час свого льодового походу на Ельбрус.
Додатково. Графічне пояснення до карти-світлини: «Українці на Кубані за переписом населення 1926 року»:
75-90%
50-75%
25-50%
10-25%
5-105%
2-5%
