Литовсько-московські війни першої половини XVI ст.
Обурення українців з приводу захоплення росіянами Стародубщини. Епоха московських війн. Участь українців у цих війнах. Стародубська війна 1534-1537 рр. Андрій Немирович. Тимчасове визволення Стародубщини.
Підступне захоплення московськими військами Стародубщини викликало украй негативну реакцію всього тогочасного українського суспільства, адже від України відривалася одна з найрозвинутіших на той період частин – Сіверщина. Автор «Руської кроніки», українського літопису 16 ст., що дійшов до нас частково в складі іншої української хроніки - Літопису Яна Бінвільського, висловив у своїй праці загальнонаціональну думку щодо цієї події – Стародубщину московські війська «през зраду взяли». Тому відразу після анексії Стародубщини українське суспільство вимагає від литовського уряду негайного початку бойових дій та визволення Сіверщини. Розпочинається період литовсько-московських війн. Вже в першу половину 16 ст. відбувається чотири таких війни, безпосередню участь у яких беруть і українські загони, а в другій половині століття, під час Лівонської війни поміж польсько-литовською державою та Москвою, у боротьбу за визволення Стародубщини активно підключаються реєстрові та запорізькі козаки, які стають головною силою війська Речі Посполитої на українських землях. Важкою та наполегливою була ця боротьба, яка закінчилася тільки на початку 17 ст., коли вже увесь стародубський народ піднявся на бій за свою свободу та здобув нарешті перемогу. Наслідком перебування Стародубщини у складі Московської держави було цілковите зруйнування економіки краю, яка змогла відродитися тільки наполегливою працею стародубських українців у роки перебування у складі Речі Посполитої та української Гетьманської Держави.
Перша литовсько-московська війна (1500-1503 рр.) була для литовсько-українського війська вкрай невдалою. Причиною цього стала несподівана окупація Сіверщини московськими військами. Іван ІІІ віроломно порушив угоду, яка була поміж Москвою та Литвою, вислав на Стародубщину свої війська під командуванням воєводи Якова Кошкіна, та тільки після того, як московіти за допомогою російських зрадників-князів, що володарювали тоді краєм, захопили стародубські фортеці, оголосив війну Литві офіційно. Крім татарської дипломатії використав Іван ІІІ у цій війні і власне татар. Московський князь уклав союз з ханом Менглі-Гіреєм, який осінню 1500-го року зробив набіг на литовські землі, дійшовши аж до Берестя. А ще 14 липня того ж року під Дорогобужем на Смоленщині зазнало поразки й литовсько-українське військо, під проводом гетьмана Костянтина Острозького. Іван ІІІ вдало переніс бойові дії на територію Смоленщини, сподіваючись загарбати й цей край. Довелося звертатися до татарської допомоги й литовцям. Осінню 1501-го року війська хана Великої Орди Шейх-Ахмета пішли війною на московські загони на Стародубщині, захопили Рильськ та Стародуб, та дійшли до Брянську, але звідти відступили на південь. Наступного року бойові дії на Стародубщині не велися, епіцентром литовсько-російської боротьби стали смоленські землі, а у 1503-м році було підписано перемир'я, згідно з яким Сіверські землі залишалися під московською окупацією, але Велике Князівство Литовське залишало за собою право подальшої боротьби за їх визволення.
Такої поразки, та втрати такої величезної кількості земель, Литовська держава ще не знала. Усе наполегливіше висувалися вимоги нової війни, тим більше що у Росії в 1505-му році помер Іван ІІІ, та новим государем став його син Василій ІІІ. У 1507-му році Литва оголосила Москві нову війну, але й вона була нещасливою. 60-тисячне московське військо дійшло аж до Вільни, але московський уряд погодився на укладення «вічного миру», згідно з яким Сіверщина визнавалася російською територією. Наступна, третя війна поміж Московщиною та Литвою, продовжувалася цілих десять років, з 1512-го по 1522-й рік. Головні події цієї війни відбувалися на Смоленщині та у Білорусі. І хоча литовському війську вдалося розгромити москалів під Оршею, але росіянам вдалося захопити Смоленськ, і таким чином ця велика литовська фортеця теж стала російською. Найбільше ж постраждала Стародубщина внаслідок наступної війни, коли головні бойові дії відбувалися саме тут, і тому ця війна отримала ім’я Стародубської.
На цей раз головним завданням литовської політики стало визволення не лише Смоленська, але й Стародубщини, через те, що впливові українські урядовці вимагали від влади негайного повернення українських земель з-під московського панування. У 1533-му році помер Василій ІІІ, московським великим князем став малолітній Іван ІV, і українські пани вирішили, що це є найкращим моментом для того, аби повернути Україні її загарбані землі. Кращі представники українського суспільства склали листа до польсько-литовського короля Жигмонта, у якому вимагали від нього: «щоби прагнув знайти забрані зрадою і нападом підлого ворога землі, померлого князя Москви міста і землі». Одностайність та завзяття українського суспільства щодо повернення рідних земель було настільки сильним, що королю не залишалося нічого іншого, як оголосити у 1534-му році нову війну Московщині, узявши з українських панів обіцянку, що воюватимуть на Стародубщині саме вони, в той час як головні сили литовського війська підуть здобувати Смоленська.
У Києві було оголошено про збір українського війська. З великою радістю збиралися українці для визволення рідного краю. 19 серпня військо рушило із Києва на Стародубщину. На чолі українських вояків був київський воєвода, гетьман дворний Андрій Немирович, а допомагав йому Василь Чиж. На початку вересня військо підійшло до Стародуба. Росіянам, якими у Стародубі командував воєвода Овчина-Телепнєв, довелося вдаватися до звиклої татарської тактики. Російський воєвода віддав наказ, аби його «городові прикажчики» підпалили стародубські посади, а сам намагався тікати з міста, використовуючи таким чином так званий принцип «випаленої землі», коли шкоду ворогові завдають за рахунок знущання над місцевим населенням, яке залишається без житла та харчів. Але втекти Овчині зі Стародуба не вдалося, адже вельми швидко підійшло українське військо. Довелося росіянам ховатися у місті, де за міцними мурами чекали вони на допомогу. Але українське військо вирішило не витрачати сили на облогу, адже на зустріч їм ішло велике московське військо під проводом новгород-сіверського намісника, князя Барбашина. Зустрілися українці з москалями під Радогощем, та у жорстокій битві здобули перемогу. Радогоський воєвода Матвєй Ликов хотів уже за московським звичаєм також підпалити місто, але місцеві жителі схопили його, та самого кинули у вогнище, що він запалив, а потім відкрили ворота своїм визволителям. Так розпочалася справа визволення Стародубщини.
З-під Радогоща пішло українське військо на Почеп, але тут отримав Андрій Немирович звістку від іншого українського полководця Івана Вишневецького, що командував у цей час корпусом у литовськім війську під Смоленськом. Важко було там литовцям, потрібна їм була допомога, і чекали вони українців на допомогу. Тож пішли Немирович і Чиж під Смоленськ, обіцяючи стародубцям повернутися наступного року. Московські ж війська повернулися на Стародубщину, і навіть, зимою 1535-го року, ходили разом зі своїми союзниками-татарами в набіг на білоруські землі, і доходили до Новогрудка.
Але українці не забули про свою обіцянку допомогти стародубцям. Влітку 1535-го року Андрій Немирович та гетьман Тарновський пішли на Стародубщину «замків наших отчизних Сіверських добувати». Москалі знову тікали, віддавши Гомель без бою, але рятувалися у Стародубі, сподіваючись відсидітися за його міцними стінами. Але на цей раз литовсько-українське командування вирішило місто здобути. Чотири тижні тривала облога Стародуба, під стародубські стіни зробили підкоп і підвели міни, і нарешті, після рішучого штурму, столиця Стародубщини була звільнена від ворогів. Воєвода Овчина-Телепнєв намагався втекти з невеличким загоном, але його оточили, а загін розпорошили. Овчина капітулював та здався у полон. Українці святкували перемогу.
Довідавшись про долю Стародуба, російські воєводи спалили Радогощ та Почеп, та тікали зі Стародубщини геть. Весь край було звільнено від московських військ. На жаль, блискуча перемога українців на Стародубщині не мала для України гарних наслідків. Наступного року литовське військо зазнало поразки від росіян під Себежем у Білорусі, і у 1537-му році між Москвою та Литвою було укладено перемир’я на п’ять років, згідно з яким до Литви повертався лише Гомель, а Стародубщина залишалася знову під російською окупацією.
Тривалий період війн, який продовжувався з невеликими перервами майже сорок років, виснажив сили Литовської держави. Тому у 1542-му році литовський уряд вирішив перемир’я продовжити, відклавши справу визволення Стародубщини на наступний час. Зручний для цього період настав через двадцять років, коли московський цар Іван Грозний розпочав невдалу для Росії Лівонську війну з європейськими державами. Тут уже визволяти Стародубщину стали українські козаки, на яких чекали їхні побратими – козаки стародубські.
Доля князів-зрадників
Семен Можайський та Василій Шемячич. Нові зради та доноси. Безвісна кончина князів-зрадників. Трубчевські князі.
Отже, приєднання Стародубщини до Росії закінчилося для цього краю епохою кровопролитних війн (під час однієї тільки облоги Стародуба у 1535-му році загинуло 13 тис. місцевих жителів), в наслідок яких економічний розвиток регіону зазнав кризи, а добробут стародубців значно занепав. Але ті російські князі (стародубський та новгород-сіверський), чиїх батьків литовський уряд врятував, надавши їм допомогу під час гонінь на них з боку московської влади, і які підступною зрадою відповіли за це литовському та українському народам, відторгнувши від України та Литви Сіверський край, менше за все турбувалися долею своїх колишніх підданих. І Семен Можайський-Стародубський, і Василій Шемячич сподівалися, що московський государ щедрою рукою винагородить їх за той ганебний вчинок, що вони зробили, віддавши йому українські землі. Але російський уряд використав їх як пару пішаків у своїй політичній грі, та викинув геть, можливо що й переживаючи почуття деякої гидливості, спілкуючись із цими особами. Та й це зрозуміло – які почуття міг мати до них Іван ІІІ, чийого батька їхні батьки осліпили та зрадили, а сам Семен Стародубський лише за сім років до цього ходив руйнувати московські землі? Так що презирство до себе з боку московської еліти князі-зрадники відчули дуже швидко, і якщо спочатку їм доводилося просто, наче побитим псам жалібно дивитися в очі своїм новим господарям, сподіваючись на можливу панську ласку, то незабаром їм довелося зрозуміти, що тільки гавканням, кусанням один одного та доносами можна спробувати врятувати своє життя у Московській державі.
Про винагороду від Івана ІІІ у вигляді нових земель князям-зрадникам годі тепер було й думати – зберегти б те, що в них було! Тієї великої свободи у власних учинках, яку мали вони, мешкаючи у Литві, тепер, у Московській державі, де навіть удільний князь був у першу чергу «государевим холопом», ясна річ, у них не було. Залишалося тільки вірно служити Москві, беручи участь у її походах проти колишніх зверхників своїх. Думаю, що не раз Василій та Семен винили дурні голови свої, що втягнули їх до цієї авантюри. Поміж собою вони лише сварилися, звинувачуючи один одного у всіляких гріхах. Але на війну, в московське військо ходили, як на працю, бо іншої можливості заслужити на пощаду в них не було. Під Оршею, Вітебськом та Мстиславлем, під час литовсько-московської війни разом з росіянами були й князі-зрадники. У 1508-му році війна між Литвою та Москвою завершилася тимчасовим миром, і згідно з підписаним договором стародубський та новгород-сіверський князі визнавалися «відписаними у бік Москви», як «службові князі», тобто князі із обмеженими правами. Після 1508-го року жодних згадок про стародубського князя Семена в документах немає, коли і як він помер – нікому з його сучасників то було не цікаво.
Новим стародубським князем став син Семена Василій, який чомусь мав від росіян чудернацьке прізвисько «Тулуп» (тобто «Кожух»). У документах збереглося лише єдине свідчення про існування цього «Кожуха», і свідчення досить ганебне. Так само як і батько, Василій чомусь не мав гарних стосунків із сусідом – Василієм Шемячичем. У 1517-му році він навіть написав на нього донос у Москву, звинувачуючи останнього у стосунках із Литвою та намірах нової зради – тепер вже на користь Литовської держави. Шемячича арештували, але якимось чином йому вдалося виправдатися та вийти на свободу, залишившись, правда, без своїх володінь на Стародубщині (Радогоща зокрема). Але радість Шемячича не була довгою, бо у Москві такі вже закони – на кого хоч раз лягло якесь підозріння – віри йому вже не буде. У 1523-му році Шемячича визвали до Москви, де спочатку приголубили, та раптом заарештували. На цей раз уже остаточно – так у тюрмі, у 1529-му році, цей князь-зрадник і помер. А Василій Тулуп, так само, як і батько, після свого доносу навіки зник зі сторінок історичних документів. Де і як він помер – також невідомо. Такою була доля зрадників Стародубщини та їх нащадків.
Єдине кому пощастило тоді – це дрібним трубчевським князям, нащадкам Дмитра Ольгердовича. Трубчевське князівство, колись найсильніше на Стародубщині, почало дробитися ще у середині 15 ст. У 1499-му році у Литві навіть відбувався судовий процес, на якому численні спадкоємці трубчевського престолу вирішували, кому з них де князювати на предківській землі. А наступного року Трубчевськ раптом було захоплено московськими військами, і слабким трубчевським князям не залишалося нічого іншого, як переходити на службу Москві. На відміну від гоноровитих князів стародубського та новгород-сіверського, трубчевці поводилися скромно, служили Москві як могли, та не були небезпечними для російської влади. Тому саме їх Москва і винагороджує. До 1556-го року володіють вони Трубчевськом, а згодом переселяються до Москви, де стають вірними государевими слугами. Скоро князі Трубчевські назавжди поривають зі своїм стародубським минулим. Навіть прізвище в них міняється – стають вони князями Трубецькими, та з цим прізвищем приносять славу своїй новій вітчизні - Росії. А про вітчизну колишню – Трубчевськ, нагадує тепер мешканцям міста лише собор-усипальниця на Соборній горі над Десною, де у підвалі з низькими склепінчастими стелями та круглим стовпом у центрі квадратного приміщення, у білих саркофагах з давньоукраїнським орнаментом, лежать останки трубчевських князів – нащадків литовського князя Ольгерда.
ВІРНИЙ зі Стародубщини.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Московський цар Іван Грозний, портрет роботи М.Д. Вакурова, 1934 р. Литовсько-українські війська під Стародубом виснажили сили Литовської держави у 1535-му році. Гравюра 16 ст. Усипальниця трубчевських князів – Троїцький собор. Рост русского государства при Иване IV.
Від редакції:
В цьому історичному матеріалі стосовно XVI століття автор використовує етноніми "українці" та "росіяни", прикметники "українські" та «російські, назву "Росія", які почали використовуватись в набагато більш пізні часи (як відомо, до кінця XVII ст. навіть держави під назвою «Росія» ще не існувало). Як пояснив сам автор, це не використання анахронізмізмів, а з XIX cторіччя - традиція для сучасних істориків Росії та України. Наприклад, так робив автор «Історії Росії» Микола Карамзін і великий український та радянський історик Михайло Грушевський.
Хоч ніколи не було Візантійської імперії, а була Римська імперія зі столицею в Константинополі, але за прийнятою традицією зі шкільних класів ми користуємося назвами "Візантія", "візантійський" і подібними, які увели у життя історики ХІХ сторіччя. Ніколи не було таких держав як Індія, Китай, Корея. Зате були Делійський султанат, Імперія Великих моголів, Цінь, Мінь, Син, Чосон та інші. Але історики називають середньовічні держави Китаєм, Індією, Візантією...
Формування української нації розпочалося у XIV столітті, наші предки довгі віки називали себе по різному. Так, великий гетьман України Богдан Хмельницький не називав себе українцем. І письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко та Маркіян Шашкевич себе українцями теж не називали, але суто українська література розпочинається не з Лесі Українки…
Разом з цим редакційним коментарем додаємо шкільну карту карту «Рост русского государства при Иване IV» ще з радянських часів, шкільна і відноситься саме до того XVI ст. де використовуються сучасні, а не історичні назви народів. Ця карта є посиланням на радянських істориків і як додаток до редакційного коментаря цілком задовольняє автора.
Андрій Бондаренко,
головний редактор сайту «Кобза-Українці Росії».
