Про прадавні та давні часи
Перші люди на теренах краю
«Палеолітична Мекка». Мамонтові кладовища. Юдинівська стоянка. Сучасні негаразди.
Стародубщина є одним з тих унікальних регіонів, в яких практично без хронологічних розривів просліджується вся історія становлення людства. Археологічні пам'ятники краю розповідають про прибуття сюди неандертальців, більше як 120 тисяч років назад, про поступову зміну їх кроманьйонським населенням, про засвоєння в якості головної сировини кременю, кістки, бронзи та заліза. Недаремно археологи вважають Стародубщину "палеолітичною Меккою". На теренах краю знайдена величезна кількість слідів перебування людей камінного віку, так званих «мамонтових кладовищ», які свідчать про те, що вже в епоху мамонтів тут жили люди, які полювали на цих тварин, та мали досить розвинену матеріальну та духовну культуру.
У яру поблизу села Нові Бобовичі Новозибківського району у 30-40-ві роки 20 ст. в донних відкладеннях великого древнього яру, що виходить до річки Іпуті, було виявлено скупчення залишків майже двох десятків особин мамонтів. Серед кісток знайдений кременевий різець, що свідчить про відвідини і використання мамонтового "кладовища" палеолітичною людиною. Це перше крупне природне скупчення останків мамонта, досліджене ученими в Східній Європі. У 1988 році ще більше "кладовище" мамонтів було виявлено поблизу міста Сівська, після чого за Стародубщиною остаточно закріпилася слава "мамонтового краю". Недалеко від Нових Бобовичів в перемитій морені знайдені і окремі кременеві знаряддя ранньопалеолітичної епохи, що свідчить про те, що люди мешкали тут з глибокої старовини.
У 1988 році під час робіт на піщаному кар'єрі (околиця м. Сівська) екскаваторники звернули увагу на величезні кістки. Запрошені тоді співробітники Брянського краєзнавчого музею не надали значення знахідці, проте вона викликала жвавий інтерес у співробітника Палеонтологічного Інституту Є. М. Мащенка. З 1989 по 1992 рр. тривали розкопки під його керівництвом, в ході яких було досліджено унікальне скупчення останків майже 40 мамонтів, - найбільше мамонтове "кладовище" у Європі. Особливо цікаве те, що в цьому природному похованні мамонтового стада, що потонуло під час повені і занесеного течією в древнє озеро, виявлені декілька єдиних в світі повних скелетів мамонтят різного віку. Скелети ці експонуватимуться в залі Палеонтологічного музею в Москві, Брянський музей, ймовірно, отримає їх точні копії.
Серед кісток мамонта (вік їх 13500 - 14000 років - це, фактично, останні мамонти Європейської рівнини) знайдені і кременеві відщепи – сліди перебування на цьому місцезнаходженні первісних людей, що використали останки мамонтів в господарських цілях. Не можна виключати, що недалеко від "кладовища" буде виявлена стоянка цих давніх мисливців і збирачів.
Перші сліди перебування людини на землях Унецького району також відносяться до періоду кам'яного віку, найтривалішого в історії людства, що підтверджують знахідки верхнього палеоліту, виявлені в Унечі, в районі нового озера. Це творіння рук древньої людини — кременеві нуклеуси, примітивні знаряддя праці (різці, скребачки, ножеподібні пластини). Там же знайдені зуб, хребець, фрагмент бивня мамонта — якнайдавнішого мешканця цих місць.
Але найбільш цікавою та величезною пам’яткою епохи палеоліту на Стародубщині є так звана Юдинівська стоянка у Погарському районі. У 1934 році один з жителів села Юдинова узявся копати льох. Поглибившись метрів на два, він вивернув величезні кістки. Місцевий учитель історії подивився на знахідку і обімлів: адже це були останки мамонтів! Звідки вони тут? Нотатку про знайдений історичний скелет він послав до газети "Правда". Її прочитав співробітник Мінського інституту археології Костянтин Полікарпович та й вирішив приїхати на Стародубщину. Приїхав, подивився на льох, на кістки, що вивернули, і заклав декілька розвідувальних шурфів. Вже тоді Полікарпович зрозумів, що це не просто скелети або древнє звалище: кістки були викладені в якомусь особливому порядку руками людини.
У 1947 році почалися розкопки. І відразу археологи натрапили на залишки древнього житла. Проте повного уявлення про це місце мешкання древньої людини тоді ще не склалося. Білоруський науковець витратив кращі роки свого життя задля дослідження юдинівської стоянки. Полікарповича жителі села вважають за земляка: він тут одружився, побудував будинок, який стоїть і зараз. Архів ученого теж залишився в селі. А продовжив дослідження учень Полікарповича - Володимир Будько. Останню розкопку він розпочав у 1967 році. Йому удалося виявити під земельним покривом поділені перегородками житла в 170 квадратних метрів з декількома вогнищами. Дослідження обіцяло сенсацію, але завершити його Будько не встиг - польовий сезон кінчався. Кістки засипали соломою, приклали руберойдом і трішки присипали землею.
Про древню стоянку забули на 13 років. Не угамовувався лише вчитель Юдинівської школи Леонід Іванович Гришин: як можна покинути унікальну стоянку? У 1980 році він відправив лист до Академії наук, а потім в Ленінградський інститут археології, співробітники якого під керівництвом доктора історичних наук Зої Абрамової продовжили розкопки. Через два роки роботи викопали з-під землі споруду, у підмурках якої були величезні черепи мамонтів.
Ученим стало ясно: якщо всі знахідки перенести в музей, достовірність цієї стоянки загубиться. А якщо житло залишити незайманим, лише визволивши його від глини? Гришин відправився до голови колгоспу Михайла Степановича Баранка:
- Мені не довелося його умовляти, разом почали шукати гроші. Облвиконком дав нам 25 тисяч, на які ми вирішили будувати павільйон, - щоб він накрив древні житла, поглиблені на два з половиною метри. Навели дах, начебто все нормально, а з роками опалубка прогнулася, дах пішов хвилями, шви розійшлися. Проте під нею уміщалися два житла наших далеких предків. Такого дійсно ніде в світі немає.
У 1989 році в Юдинові зібралися на симпозіум по палеоліту радянські і американські учені. Американці були приголомшені побаченим. Стоянки епохи палеоліту в Чехословаччині та у Франції настільки бідні культурним шаром, що розглядувати там нічого. У Франції американським ученим не дозволили фотографувати, а Леонід Гришин, на ту пору вже завідуючий музеєм, не заперечував проти зйомок. Американці виїжджали з села, виспівуючи місцеві пісні.
Судячи по розмірах житла (близько трьох метрів в діаметрі), наші предки вже тоді жили сім'ями. У двох кроках один від одного друге житло. Мабуть, сім'ї були спорідненими, бо мали спільне вогнище на вулиці. У підставу житла клали черепи мамонтів, заглиблені в ґрунт альвеолами. А зверху наводили стіни: ременями з шкур зв'язували ребра мамонта та бивні. Виходило щось схоже на курінь або шатер. У всіх кістках лопаток помітні отвори. Лопатки зв'язувалися між собою ременями і накидалися на шкури, якими був укритий шатер.
Вважалося, що наші пращури копали ловецькі ями, маскувалися, залякували звіра, заганяючи його в ями, потім добивали. Але навіть школярі сумніваються в правдивості такого припущення. Викопати яму в мерзлоті загостреним ребром мамонта, без вибухівки неможливо. Адже мамонти досягали у висоту трьох з половиною метрів і важили до семи тонн. Але щось же полегшувало полювання на мамонтів? У той період льодовик вже відходив, клімат теплішав, верхній шар ґрунту відтаював, ставав хистким. Напевно, важкі тварини провалювалися, угрузали ногами в трясовині, стаючи легкою здобиччю для людей...
На кого ж були схожі ці люди? Як правило, школярі хором кричать: на мавпу! Та ні ж, переконує Гришин, це людина розумна, кроманьйонець. Древні були нижче сучасної людини, але з міцнішою і товстою кістю. А в основному такі ж люди. 15 тисяч років - це всього лише два з половиною метри глибини, зовсім не прірва...
Одна з юдинівських загадок пов'язана з намистами, які носили жінки тієї пори. Прикраси виготовлялися з черепашок чорноморського молюска. Як вони сюди потрапляли? Ще знайшли дуже багато прикрашених ромбічним орнаментом стрижнів незрозумілого призначення, зроблених з кістки. Вони завдовжки більше сірника, але потовще. На них немає ні борозенок, щоб зв'язати, ні отворів, щоб їх нанизати на щось. Археологи губилися в загадках, а Гришин жартував:
- А я здогадався. Це вони робили рахункові палички. Математикою починали займатися вечорами.
На гладкій, без отворів, лопатці мамонта древній художник змалював трьох пташок, що летять, причому намагався показати помах крила. Безліч всіх цих дрібних знахідок відвезли в пітерський музей матеріальної культури. Спочатку археологи обіцяли повернути їх Юдинівському музею, але потім різко відмовили.
2003 року Брянська обласна адміністрація пообіцяла на реконструкцію палеолітичної стоянки 300 тисяч рублів. Поки ні копійки не дали. Зі всіх технічних засобів в Гришина лише допотопна друкарська машинка, яку він сам паяв і лагодив. Соромно, говорить, перед людьми. Дадуть лазерний диск, а мені подивитись нема на чому. Того ж, 2003 року, в Юдинове знову приїжджали учені з Франції, США, Німеччини. Француз пожертвував 25 євро. Спочатку хотіли їх у вітрину покласти як експонат, але потім поміняли і використали гроші на канцелярію. Телефону на розкопі немає, трикілометрову відстань від краєзнавчого музею до стоянки пращурів долають на велосипедах. Голова сільської адміністрації зглянувся і дав на лагодження даху 18 тисяч. Гришин запросив охоронця Михайла Черненка і ще двох співробітників: "Зможемо без риштувань впоратися?" Чоловіки обв'язалися вірьовками і потягнули важенні швелери вгору. Так і зробили весь ремонт. Боялися, що пошкодять кістки мамонта, але нічого вниз не впало.
Доглядач пустинного музею говорить, що одному поряд з древнім житлом краще не знаходитися: на душі смутно стає, начебто давлять 15 тисячоліть. Леонід Гришин вельми не хвилюється, але сильно засмучується, коли в черговий раз двері музею зламують і намагаються вкрасти бивень. Кість кришиться, але варвари своїх спроб не залишають.
Розвідка показала, що під сучасним селом Юдиновим знаходиться величезне палеолітичне селище площею 3 гектари. Сьогодні воно досліджено хіба що на соту частину. Поки підземний світ навіть важко уявити, але він нагадує про себе кожне літо. Дітвора, що купається в річці Судості раз у раз витягує на берег кістки і бивні мамонтів. І жодного разу тут не працювали аквалангісти! Хоча юдинівська земля таїть у собі дивний світ, який на десять тисяч років древніше за єгипетські піраміди, - останні значні розкопки завершилися тут у 1987 році.
Тільки два житла музеєфіковані силами археологів і колгоспу "Перемога" - накриті павільйоном і доступні для огляду відвідувачів. Серед знахідок на стоянці - кременеві і кістяні знаряддя, прикраси і витвори мистецтва з бивня мамонта і морських раковин, численні скелети тварин (за статтею Олександра Федосова у московській газеті «Труд»).
Угро-фіни, германці та балти
Від неоліту до залізного віку. Деснянці, середньодніпровці, юхнівці. Стародубські городища.
Фінальна стадія давньокам'яного віку (палеоліту), близько 6000 років тому змінилася неолітом - новокам'яним віком. В цей час у Стародубському Подесенні мешкали представники так званої деснянської неолітичної культури, які, ймовірно, дали початок угро-фінським племенам. Взагалі, саме з цього часу, ми можемо, за археологічними даними, досить-таки упевнено зараховувати ти чи інші племена, які в цей період мешкають на Стародубщині, до певних історичних культур, з яких, у майбутньому, постали сучасні європейські мовні сім'ї. Ми бачимо, що рух на Стародубщину нових племен завжди проходив з півдня на північ. Нові, більш чисельні та розвинуті племена займали сучасні стародубські землі, витісняючи на північ та на схід тих людей, що жили тут до них, або єднаючись з ними, та створюючи таким чином, нові, своєрідні культури.
Деснянська неолітична культура на території Стародубщини відома нам перш за все завдяки археологічним дослідженням, що були проведені на території Унецького району в 1973 р., та виявили якнайдавнішу стоянку Немолодву поблизу села Лизогубівка. Житла місцевих деснянців нагадували чуми північних народів або вігвами індіанців. Люди уміли користуватися вогнем. Вони шили собі примітивний одяг з шкур тварин. Головними заняттями були полювання і рибний лов, а не скотарство і землеробство. Уже в цей час наші древні предки навчилися шліфувати і свердлити камінь, виготовляти глиняний посуд, ткати полотна.
Але під тиском більш розвинутих південних племен, що рухалися з території сучасної України, деснянці вимушені були відступити на схід та на північ, де на теренах сучасної Росії взяли участь у формуванні майбутніх угро-фінських народів, які, в свою чергу, відіграли досить важливу роль і у формуванні сучасного російського етносу. На Стародубщину ж, біля 4000 років тому прийшло те населення, яке отримало в археологічній науці назву середньодніпровської культури. Це були землероби і скотарі, що користувалися кам'яними свердленими сокирами, «люди нового віку», які знали секрети виготовлення і обробки бронзи. Удосконалюючи свою майстерність, контактуючи з сусідніми племенами, "середньодніпровці" створили так звану сосницьку археологічну культуру бронзового віку. Саме середньодніпровське населення і споріднені їм племена були прародителями слов'ян, германців і балтів. Оскільки родовищ міді та олова на території краю не було, наші предки користувалися тоді лише привезеними зброєю та прикрасами. Лише трохи пізніше вони навчилися робити їх на місці, з так само привезеної сировини. Таким чином, ми бачимо, що вже в ті часи, торгівельні стосунки у краї були досить розвинутими. Типовим поселенням середньодніпровців є знайдене археологами стародавнє селище поблизу міста Почепа. При розкопках були знайдені залишки чотирьох заглиблених стовпових споруд (де була і піч із цеглин-вальків), а так само кам'яні інструменти: сокира, молот, зернотерки, а також бронзовий ніж і чисельна ліпна кераміка.
Близько 2700 років тому люди пізнають секрет виготовлення і кування заліза. Починається ранній залізний вік. Виплавка заліза проводилася з місцевих болотяних руд. У спеціальних глиняних печах виплавляли крицю — тверде губчасте залізо з шлаковими включеннями. З криці виготовляли залізні вироби. В цей час на території Стародубщини мешкають слов’яно-балтські племена юхнівської культури, про яких «батько історії» Геродот згадував як про рудоволосих і блакитнооких будинів. Юхнівцями-будинами були побудовані десятки укріплених родових фортець на крутих берегах Десни, Судості, інших стародубських річок. Зустрічаються на Стародубській землі і сліди споріднених до юхнівської культур - милоградської та верхньодніпровської. Як вважається багатьма науковцями, саме юхнівці були тим ядром, з якого постали сучасні слов’янські та балтійські народи.
На околиці села Посудичі Погарського району, на живописному березі річки Судості розташовані залишки укріплених родових селищ юхнівців - два городища (Велике і Мале). Археологічні дослідження розпочалися тут ще у 19 столітті. Обширні розкопки на городищах провела в 1969 р. Ольга Мельниківська. Дослідниця виявила залишки посудин, предметів побуту, інструментів і знарядь праці, наконечники стріл і риболовецькі грузила. Цікаві так звані «рогаті цеглини» - в побуті вони служили деталями вогнищ (ймовірно для установки рожнів), а так само використовувалися як культові предмети. На Великому Городищі знайдено дитяче поховання.
Але найбільш дослідженим поселенням юхнівської культури на Стародубщині є Городище Красне, або Крута Гора у Трубчевському районі. Розташовано воно на мису правого берега Десни, біля села Полужжя. Овальна площадка городища була укріплена валом і ровом. На валу в давнину стояв частокіл. Тут досліджені розкопками залишки 8 юхнівських довгих будинків стовпової конструкції із слідами вогнищ усередині. Серед знахідок - численна кераміка, що включає залишки посудин, грузила, «рогаті цеглини», культові глиняні блоки, метальні ядра з обпаленої глини. До цієї ж групи відносяться прясельця, брязкальця, намиста, а крім того тигель для виготовлення бронзових виробів. Про язичеські вірування мешканців городища розповідають амулети з іклів кабана і ведмедя. З предметів побуту знайдені так само серп, шильця і ножі. До прикрас відносяться бронзові браслети, дзвіночки, гривна, намистина, залізні шпильки. З кісток виготовлені швацькі голки, проколи, псалій (деталь кінської збруї), трубочки.
Крім того, значні юхнівські поселення були виявлені поблизу міста Сівська, сіл Кістер, Синин та Найтоповичі. Городища розташовувалися на високих терасах або крутих берегах. З польового (зовнішнього) боку зазвичай знаходилися вали і рови, інколи в два-чотири ряди. Аби площадка городища була неприступною, мешканці поселення збільшували крутизну схилів. При розкопках біля села Найтоповичі знайдені фрагменти кераміки, глиняні риболовецькі грузила, залізні ножі. У селі Кістері юхнівське городище було розташоване в самому центрі села, на місці, яке місцеве населення називає «Ринок». Вибравши для поселення високий мис лівого берега р. Веретянки, будини-юхнівці викопали на перешийку рів, насипали вал, а на стрілці мису побудували цілу систему фортець з трьох ровів і трьох валів. Але проживши на цьому місці декілька століть, юхнівці покинули його назавжди.
Праслов’яни
Будини та венеди. Почепська археологічна культура. Колочинці. Трубчевський скарб.
Приблизно на рубежі нашої ери з півдня на Стародубщину накочується нова міграційна хвиля. У краї з’являються представники прийшлих праслов'янських пізньозарубинецьких племен (відомих за письмовими джерелами як венеди). Венеди не витиснули будинів на схід, як це трапилося за дві тисячі літ до того з угро-фінами, а об’єдналися з ними в єдине суспільство, яке отримало у науковому світі назву Почепської археологічної культури. Своє ім’я ця культура отримала від назви стародубського міста Почепа, поблизу якого у 1948-му році було відкрите та досліджене багатошарове поселення, верхній горизонт якого належав як раз цій спільній венедо-будинській культурі. Почепське селище стало еталонним взірцем для всіх археологів, що вивчають ранній залізний вік та життя східноєвропейських племен в епоху становлення римської імперії.
Дослідження Почепського селища продовжувалися аж до 1959-го року. На розкопі були знайдені сліди праслов'янського поселення перших століть нашої ери з житлами декількох типів (напівземлянки) і господарськими, а можливо і культовими спорудами. Серед знахідок - серпи, ножі, наконечники стріл, намиста, браслети, різні побутові інструменти. Особливий інтерес представляють бронзові і залізні застібки-фібули і вставка в перстень у формі лева, імпортована з Єгипту.
Хоча в перші два століття свого існування Почепська археологічна культура залишалася культурою симбіозною, балтсько-праслов'янською, але рух на Стародубщину нових праслов’янських племен і те праслов’янське оточення, яке створювалося навколо краю, призводило до того, що слов’янський компонент ставав щоразу міцнішим. Нові археологічні культури, які поширюються у цей час на Стародубщину, мають назву київської та колочинської. І хоча у колочинській культурі ще відчуваються сліди колишнього балтського субстрату, але за твердженням видатного трубчевського археолога Василя Падіна, яке все своє життя віддав справі вивчення археологічних старожитностей Стародубщини та Брянщини, внесок праслов’ян у створення колочинської культури на теренах краю є, все-таки, вагомішим.
Епоха поширення на Стародубщині праслов’янських культур закінчується у 7-му столітті нашої ери. Саме в цей час, з півдня, з Лівобережжя Дніпра, приходять в наш край сіверяни, східнослов’янське плем’я, яке разом із полянами відіграло важливу роль у створенні Давньокиївської Держави, першої держави українського народу. Просування сіверян на Стародубщину не було мирним. Археологічні дослідження показують, що саме в цей час колочинська племінна знать була повалена і втекла, залишивши в землі численні скарби. Під тиском сіверян колочинці покидають обжиті місця не лише на Стародубщині, бо подібні скарби, що свідчать про панічну втечу їх господарів, знайдені також під Києвом (Мартинівський), під Рильськом (Гапонівський), та поміж Курськом та Сумами (Суджанський). Але знайдений на Стародубщині Трубчевський скарб - найпівнічніший серед знахідок такого типу і один з найбагатших за своїм змістом. Скарб цей було знайдено на північно-західній околиці Трубчевська, поблизу річки Іграївки, при будівельних роботах. Знаходився скарб у ліпному глиняному горщику, і отримав у наукових колах назву «антських старожитностей». До складу скарбу входять 153 ювелірні вироби з бронзи і срібла: 18 пальчастих фібул-застібок для жіночого одягу, геральдичні поясні набори (пряжки, накладки), шийні гривни, браслети, скроневі кільця, підвіски, наголовники. Особливо цікаві виготовлені з срібла зооморфні накладки, що змальовують стилізованих птахів (у тому числі орла), левів та собаку. Тепер цей «антський скарб» знаходиться у Трубчевському музеї.
Сіверяни
Сіверяни на Стародубщині. Стародубські кургани. Вірування сіверян. Постання міста Стародуба. Радимичі.
До часу свого просування на північ сіверяни жили на Лівобережжі Дніпра, в районі сучасної Полтавської області, лівобережних районах Київської, та далі на схід, до берегів Сіверського Дінця, у лісостеповій та степовій смузі Східної Європи. Могутнішими сусідами сіверян були хозари, тюркський етнос, який створив у цей період велику державу, кордони якої простягалися від Дону до Волги. Сіверяни, так само як і інші суміжні слов’янські племена (поляни та в’ятичі), примушені були знаходитися у васальній залежності від хозарської держави, та платили хозарам данину. Посилення тиску з боку хозар призвело до того, що сіверяни почали масово кидати свої південні землі, там де кордон зі степом був найбільше прозорим, та почали просуватися все далі на північ, в землі сучасної Чернігівської області та на Стародубщину. Племена колочинської культури, які жили тут раніш, були вигнані сіверянами на територію сучасної Білорусі, де вони у майбутньому взяли участь у формуванні сучасної білоруської нації. Ймовірно, що з прикордонного з хозарами степу принесли на нову вітчизну сіверяни й своє ім’я. Одним з наймогутніших племен Хозарської держави було плем’я савирів, яке кочувало в ті часи якраз поблизу слов’янської межі. Можливо, що слов’яни навмисно привласнили собі це ім’я, аби інші їх сусіди знали, що вони знаходяться під патронажем савирів та розраховують на їх допомогу у випадку війни. Такі випадки в ті часи відбувалися часто – так навіть сучасні слов’яни-болгари отримали своє ім’я від своїх зверхників тюрків-булгар, а романомовні французи від германського племені франків. У наступні часи, коли сіверяни назавжди опанували своїми новими землями, а Київ став столицею Руської держави, кияни стали дивитися на сіверян, як на своїх північних сусідів, а їх племінна назва стала асоціюватися з давньослов’янським словом «сівер» (тобто «північ»). Так це ім’я за сіверянами й залишилося.
У перші триста літ свого перебування на Стародубській землі, до того часу, як вони увійшли до складу Київської Держави та стали християнами, сіверяни були неписемні. Тому відомості про їх тогочасне життя ми можемо знайти лише в археологічних розшуках, та в тих непевних згадках про минуле, які до нашого часу збереглися в пам’яті сучасних стародубців, нащадків тих давніх сіверян. Від того часу залишилося по стародубських лісах та степах безліч стародавніх курганів, декілька сотень, розкопки у яких дозволили науковцям зрозуміти, як жили сіверяни в давнину на теренах нашого краю. Найбільш корисними для науковців стали розкопані ними кургани поблизу сіл Левенки, Білогорщ та Квітунь. Учені з'ясували, що сіверські городища влаштовувалися або на піщаних косах поблизу злиття річок або на горбах болотистої місцевості. Частіше за все вони були укріплені ровами і валами. З напільного боку до городищ зазвичай примикали неукріплені поселення, значно більші за площею (1-1,5 га). Житла – прямокутні, в плані напівземлянки, поглиблені на 0,5 - 1,2 м. Розміри невеликі 2,5-4 х 3-5 м. Глиняні печі, що були вирізані з материка, або зліплені, займали один з кутів житла (зазвичай - задній від входу). Конструкція стін - стовпова. Поруч, як правило, залишки господарських ям самої різної форми. Значна частина кераміки виготовлена без гончарного круга.
Гончарні посудини з'являються тут лише в самому кінці 9-го століття. Специфічною особливістю сіверської ліпної кераміки є її орнаментація. Зигзагоподібні і інші узори нанесені по плічках посудин штампом з перевитого мотузка. Основою сіверянського господарства було землеробство. Знайдені серед інших форм і широколопосні наральники. Мотики уживалися для присадибних ділянок. Знайдені й серпи, за формою близької до класичної. Займалися сіверяни й скотарством. Остеологічний матеріал відноситься, більшою мірою, до худоби – рогатої та свиней. Багаточисельні знахідки залізних виробів (зброї, господарських предметів), шлаків, залишків горнів і сопел ясно показують наявність залізоробного ремесла.
За своєю вірою були сіверяни язичниками, мерців своїх частіше за все спалювали, а попіл ховали на кургані, у спеціальній урні, або і просто так. Однак розкопані археологами у селі Квітунь поховання показують, що вже у 60-ті – 70-ті роки 10 ст. (тобто ще до офіційного прийняття князем Володимиром нової віри) були тут і християни. Бувало і навпаки – так у курганах поблизу села Білогорщ, датованих 12 століттям, знайдені поховання перехідного типу – напівхристиянські, напівязичницькі. Померлі там поховані головою на захід. Одна жінка похоронена в прямокутній труні з чотирьох широких дошок з кришкою. Труна поміщена у прямокутний зруб. Дерево обвуглене. Збереглися лише сильно обгорілий череп, зв'язка з п'ятьох білонових скроневих кілець і уламки горщика. На древній поверхні, на місці вогнищ, виявлені останки двох жінок. Тут же знайдені скроневі кільця, сердолікова намистина, бронзовий натільний хрест і пряжка, глиняні посудини. Можна зробити висновки, що християнські традиції почали проникати на Стародубщину природним шляхом, без вказівки зверху, але ще дуже довго православ’я та язичництво існували тут пліч-о-пліч, не заважаючи, а доповнюючи одне одного.
Невеличкі згадки про минулі язичницькі часи збереглися у стародубському суспільстві й до нашого часу. Так місцевий краєзнавець Георгій Метельський згадує в своїй книзі «Листя дуба» про язичницького бога Дідка, який у полі солом'яним батогом колише трави, та про якого місцеві селяни співають у своїх піснях. Найвидатніший дослідник нашого краю, наш земляк, український композитор Олександр Рубець у своїй праці «Стародубська старовина» писав, що у місті Стародубі ще у 30-х роках 19 ст. стояв величезний дуб, під покровом якого могли розміститися п'ятнадцять возів. Але у 1840-му році дуб засох, і місцевий городничий наказав викорчувати його, і таким чином «знищив славну історичну пам’ятку Стародуба». Можливо що це був саме той дуб, на честь якого й було назване місто, адже знаходився він у самому центрі поселення, на ринковій площі, а як ми знаємо, у наших предків дуб користувався особливою повагою. Він вважався священним деревом бога Перуна. У 1909 році, неподалік від Києва, з дна Десни археологи підняли 20-метровий дуб, у стовбур якого були забиті чотири щелепи кабана (з іклами). У давнину вони вважалися священними оберегами, які повинні були охороняти людину.
Вивчаючи місцеву старовину, можна прийти до висновку, що місто Стародуб у язичницькі часи було локальним сіверським культурним та духовним центром. Місцеві сіверяни збиралися час від часу під могутніми гіллями кремезного дубу, приносили сюди свої релігійні жертви, влаштовували свята, у яких оспівували великі та прекрасні сили рідної природи. Так і постало місто Стародуб, яке на довгі століття стало столицею нашого краю. А залишки старої віри у чаклуну силу старого дуба дожили навіть до 19 ст., коли у деяких селах Стародубського повіту селяни клали в стайню шматочок розбитого блискавкою дуба, щиро вірячи, що це додасть сили їхнім коням.
Згодом земля, яку заселили у 7 ст. сіверяни, стала зватися за їхнім ім’ям Сіверщиною. Стародубщина була її північною частиною. На схід від нашого краю розпочиналися землі іншого слов’янського племені – в’ятичів, на захід та на північ – землі радимичів. Але якщо непрохідні лісові хащі на сході служили природною перешкодою у налагоджуванні стосунків поміж сіверянами та в’ятичами, то кордон поміж сіверськими та радимицькими поселеннями на заході та півночі був досить прозорим. Часто сіверяни та радимичі селилися тут разом, неподалік одні від одних. Археологічні дослідження кінця 19 ст. виявили у північно-західному кутку Стародубщини (Мглинському та Суразькому повітах) значну кількість радимицьких поховань, які знаходилися поруч із сіверськими. Так у 1891 і 1894 роках комісія Академії наук, яку очолював археолог Яременко, обстежила в цих повітах низку радимицьких курганів. У досліджених курганах виявлені монети, різні металеві і скляні прикраси, у тому числі і символ сонця — семипроменеві скроневі кільця, які вказують на поховання радимичів. Займалися радимичі полюванням, скотарством, бортництвом, землеробством, рибальством, збирали їстівне коріння, ягоди. Сліди їх поселень виявлені по річках Іпуть, Унеча, Жеча та їх притокам.
Невеличкі згадки про минулі язичницькі часи збереглися у стародубському суспільстві й до нашого часу. Так місцевий краєзнавець Георгій Метельський згадує в своїй книзі «Листя дуба» про язичницького бога Дідка, який у полі солом'яним батогом колише трави, та про якого місцеві селяни співають у своїх піснях. Найвидатніший дослідник нашого краю, наш земляк, український композитор Олександр Рубець у своїй праці «Стародубська старовина» писав, що у місті Стародубі ще у 30-х роках 19 ст. стояв величезний дуб, під покровом якого могли розміститися п'ятнадцять возів. Але у 1840-му році дуб засох, і місцевий городничий наказав викорчувати його, і таким чином «знищив славну історичну пам’ятку Стародуба». Можливо що це був саме той дуб, на честь якого й було назване місто, адже знаходився він у самому центрі поселення, на ринковій площі, а як ми знаємо, у наших предків дуб користувався особливою повагою. Він вважався священним деревом бога Перуна. У 1909 році, неподалік від Києва, з дна Десни археологи підняли 20-метровий дуб, у стовбур якого були забиті чотири щелепи кабана (з іклами). У давнину вони вважалися священними оберегами, які повинні були охороняти людину.
Вивчаючи місцеву старовину, можна прийти до висновку, що місто Стародуб у язичницькі часи було локальним сіверським культурним та духовним центром. Місцеві сіверяни збиралися час від часу під могутніми гіллями кремезного дубу, приносили сюди свої релігійні жертви, влаштовували свята, у яких оспівували великі та прекрасні сили рідної природи. Так і постало місто Стародуб, яке на довгі століття стало столицею нашого краю. А залишки старої віри у чаклуну силу старого дуба дожили навіть до 19 ст., коли у деяких селах Стародубського повіту селяни клали в стайню шматочок розбитого блискавкою дуба, щиро вірячи, що це додасть сили їхнім коням.
Згодом земля, яку заселили у 7 ст. сіверяни, стала зватися за їхнім ім’ям Сіверщиною. Стародубщина була її північною частиною. На схід від нашого краю розпочиналися землі іншого слов’янського племені – в’ятичів, на захід та на північ – землі радимичів. Але якщо непрохідні лісові хащі на сході служили природною перешкодою у налагоджуванні стосунків поміж сіверянами та в’ятичами, то кордон поміж сіверськими та радимицькими поселеннями на заході та півночі був досить прозорим. Часто сіверяни та радимичі селилися тут разом, неподалік одні від одних. Археологічні дослідження кінця 19 ст. виявили у північно-західному кутку Стародубщини (Мглинському та Суразькому повітах) значну кількість радимицьких поховань, які знаходилися поруч із сіверськими. Так у 1891 і 1894 роках комісія Академії наук, яку очолював археолог Яременко, обстежила в цих повітах низку радимицьких курганів. У досліджених курганах виявлені монети, різні металеві і скляні прикраси, у тому числі і символ сонця — семипроменеві скроневі кільця, які вказують на поховання радимичів. Займалися радимичі полюванням, скотарством, бортництвом, землеробством, рибальством, збирали їстівне коріння, ягоди. Сліди їх поселень виявлені по річках Іпуть, Унеча, Жеча та їх притокам.
Про що розповідають стародубські легенди
Перші князі та жерці. Легенди про Кудеяра. Поширення легенди з Сіверщини у Поволжя. Метаморфози образу.
Через те, що письмових згадок про давнє життя стародубських сіверян, на жаль, не збереглося, нам доводиться користуватися в першу чергу народними оповіданнями, в яких деінде і відшукається який-небудь спогад про старе життя наших предків. Слід вважати, що на той час, як Стародубщина разом із усією Сіверською землею увійшла до складу Київської Держави, на наших землях уже існували первинні форми державного ладу, як це було наприклад із сіверянами Чернігова, якими, за народними переказами, керував легендарний князь Чорний, могила якого знаходиться в центрі міста, а його ім’ям, як каже той самий народ, це місто й назване. Стародубські легенди так само розповідають нам про наших перших вождів, які були, мабуть, одночасно й народними керівниками й жерцями, які опанували, як здавалося народу, надприродними можливостями, були характерниками та чаклунами. З часом легенди ці забувалися, перекручувалися та спотворювалися на потребу новому часу, і старі герої набували нових рис, таких, що згодом важко було й уявити собі, що під личиною молодецького розбишаки може ховатися старий стародубський князь. Але є два герої стародубського епосу, в яких відчувається сила та міць стародавніх князів-чаклунів, подібних до літописного полоцького князя Всеслава, якого народ прозивав Віщим, та який, за народними переказами, міг у вовка перетворитися, чи в іншу тварину, аби від гонитви втекти та здобути собі якої-небудь користі.
Першим таким стародубським героєм є Кудеяр. Ім’я його походить від новоперсидського слова «хода-яр» - «друг Бога», «людина, яку супроводжує Бог». Можливо що ім’я це перейшло до сіверян ще від хозарів, у ті часи, коли сіверяни існували під хозарським протекторатом. Адже відомо, що у тюрків-хозарів у великій пошані знаходилася персидська мова та література, яка, на той період, до появи мусульманства, була панівною культурою майже на всьому Близькому Сході, Кавказі та прикаспійських степах. Від хозар ім’я Кудеяр могло поширитися і серед слов’ян, їм підвладних, як ім’я князівське та жрецьке, ім’я людини, яку, в її справах, завжди супроводжує Бог. У стародубських легендах Кудеяр це великий чаклун, «батько» свого народу ( у деяких селах люди розказують, що вони всі його нащадки, а на півночі Чернігівської області й досі прізвище Кудеярів є значно розповсюдженим). На Стародубщині люди розповідають, що колись Кудеяр був значним володарем, захищав своїх людей та давав відсіч усіляким зайдам. Нападав він і сам на чужих людей, грабував їх, але своїм тільки допомагав, та ділився завжди тим майном, що забрав у набігах. Але з часом став Кудеяр жадібним, почав він жаліти того майна, що набрав у походах, став ховати його у гору, яку сам насипав у дрімучому лісі, і на вершині якої зробив свою оселю. А серед народу Кудеярова розпочалися злидні. Розсердився Бог на Кудеяра – посадив його на віковічні часи у ту гору, де сидить він серед своїх багатств, а їсти йому нема чого. Лежить перед ним тільки окраєць хліба, та й той кам’яний, і ламає об нього свої зуби князь Кудеяр. А щоночі прилітає до Кудеяра великий птах, влітає у середину гори, де клює з Кудеяра його м'ясо. А що за ніч обклює, то наступного дня знову на ньому виростає, і на таку муку приречений Кудеяр повсякчасно. І тільки коли народу Кудеярову загрожує яке-небудь лихо, коли лютують над ним вороги, випускає Бог Кудеяра з гори на невеличкий час, і боронить Кудеяр свій народ, а потім знову зникає, і ніколи не знайдуть його вороги, бо може Кудеяр стати невидимим, а може і в якусь тварину перетворитися, бо він є чаклун. (Одна бабуся із Новозибкова божилася мені, що в роки її дитинства, тобто 20-ті роки 20 ст., приходив Кудеяр до їхнього міста, бо замордували народ більшовики, розправився із катами, а потім, як і завжди, зник, і не змогли його розшукати чекістські загони).
Кудеярових гір є декілька по Стародубщині. Народ розповідає про його скарби під Новозибковом, під Почепом та Трубчевськом. За народними переказами гора ця знаходиться скоріш за все у лісі, та є не дуже високим пологим пагорбом, великим більше завширшки, ніж у висоту. Подібні «гори», що мають ім’я Кудеярових, так само, як і легенди про Кудеяра, відомі також на інших територіях, заселених колись сіверянами. Так про Кудеяра знають у Чернігівській, Сумській, Харківській областях України, Воронезькій, Курській, Тульській, Калузькій областях Росії. З «несіверянських» областей його ім’я відомо серед місцевого населення у Саратовській та Тамбовській областях, але туди воно могло потрапити завдяки сіверським переселенцям (згадаємо про український Жовтий Клин саме під Саратовом). В інших російських та українських землях легенди про Кудеяра майже не розповсюджені, що може натякувати на їх сіверське походження.
У поволзьких легендах характер Кудеяра дещо змінився. Він тепер частіше за все розбійник, іноді татарин за походженням, іноді син Івана Грозного. Легенди про його татарське походження пов’язані скоріш за все з тим, що серед татар, які з’явилися на Русі після Батия, це ім’я теж побутувало, адже від тюрків-хозар воно стало відомим і іншим тюркським народам. У південних степових районах колишньої Сіверщини, там де слов’янам довелося частіше за інших мати контакти з татарами, ім’я татарських Кудеярів переплелося з іменем свого стародавнього князя, а його молодецька вдача та войовничий норов перетворили його вельми швидко із князя у розбійника. Але навіть там, у Саратовських землях, можна почути такі оповідання про Кудеяра, в яких явно відчувається сива язичницька давнина. Так один місцевий селянин розповідав: «На Саратовському степу є насипний пагорб, поблизу якого знаходиться болото і осиковий гай. На цьому місці стояв одного дня Кудеяр з військом. У нього був улюблений кінь, який загинув, а потім незабаром і сам він помер. Тоді його посадили на цього коня і несли йому з усіх боків дари: золотом, сріблом, різними дорогоцінними речами, якими і зарили його, насипавши над ним курган. Коли ж сільські жителі розрили цей курган, знайшли там тільки людські і кінські кістки». (Олександр Мінх «Народні звичаї та забобони селян Саратовської губернії», 1890 рік).
На Стародубщині оповідання про Кудеяра є більше архаїчними, ніж в інших місцевостях колишньої Сіверщини. Тут його ім’я аж ніяк не асоціюється з татарами, хоча міфи про Кудеяра – «розбійника» деінде побутують і тут. Але на Стародубщині цей герой зберіг більшою мірою риси стародавнього князя та жерця, захисника та родоначальника свого народу, чаклуна та характерника, до якого народ відноситься з пошаною та деякою осторогою, як до людини, яка має зносини з вищими силами, яка може покарати, а може й допомогти своїм землякам.
Соловей
Дослідження Міллера. Моровськ та Корачів. Кудеяр та Соловей.
Іншим героєм стародубської міфології, чий образ також, подібно до Кудеярова, трансформувався згодом в образ чарівника та розбишаки, був Соловей, той самий, що згадується у славнозвісній билині про подвиги богатиря Іллі Муромця. Відомий дослідник російських билин Всеволод Міллер у своїх працях поставив під сумнів той факт, що головний герой билинного циклу Ілля Муромець був дійсно вихідцем з села Карачарова поблизу від Мурома. Адже, по-перше, це село відоме лише з 17-го століття, а по-друге, в усіх стародавніх джерелах (листі українського магната Филона Кмити Чорнобильського з 1574 року, свідченні Еріха Ляссоти з 1594, «Повісті про Іллю» тощо), цей герой носить ім’я Іллі Муравленина, Моровлина, або Муровця з міста Морова. Таким чином Всеволод Міллер зробив висновок, що насправді богатир Ілля походив зі стародавнього міста Моровська, який знаходиться зараз у Чернігівській області. Те, що першим великим подвигом Іллі, згідно з билинним циклом, було звільнення від ворогів міста Чернігова, теж натякує на те, що можливо Ілля був звитяжним лицарем на службі у чернігівських князів, а згодом перейшов на службу до великого князя київського, від якого часто відправлявся у Чернігівські землі, адже добре знав цей самий край. Село ж Карачарове у сучасному варіанті билин, це стародавнє стародубське місто Корачів, яке, як і вся Стародубщина в ці часи, знаходилося в складі Чернігівського князівства. Можливо, що саме під Корачів було направлено загін Іллі Моровчанина для приборкання місцевого сіверського князя, який не хотів коритися центральній київській владі. Цей епізод увійшов до билинного циклу як бій Іллі Муромця з Солов'єм на річці Смородинці. Про те, що Соловей міг бути язичницьким корачівським князем, нагадує той факт, що і під сучасним Корачевом є річка Смородинка та село Дев’ять Дубів, у якому місцеві жителі й дотепер показують пень, що залишився від тих дев'ятьох дубів, на яких сидів Соловей під час бою. Навіть саме ім’я міста Корачева місцеві мешканці пов’язують з цим легендарним боєм – за їхнім твердженням від Солов'їного свисту кінь Іллі став «окорачуватися», тобто сідати на задні ноги. За літописними джерелами місто Корачів відоме нам із 1146-го року, тобто старовинне походження його є беззаперечним. Згадується Корачів і в інших билинах. Так в одному з варіантів билини «Ілля та Ідолище Погане» згадується «калика перехожа» на ім’я Микита, родом із Корачева. «Селом Корачевим» це місто називається і в билині про братів Ливиків.
У багатьох билинах Соловей називається «розбишакою» (так само як і Кудеяр у деяких оповіданнях). Це й не дивно – адже і Соловей і Кудеяр були місцевими вождями, ворожими для центральної влади, та ще й язичниками, тобто ворогами православної церкви. І Солов’я і Кудеяра народ наділяв надприродними можливостями – Кудеяр міг ставати невидимим і був чаклуном, а Соловей своїм свистом міг забити людину без допомоги іншої зброї. Тому зрозуміло, що центральна влада, приборкавши Стародубський край, зробила все можливе для того, аби замінити образ Кудеяра і Солов’я з образу народних героїв на образ «розбійників» та «ворожбитів». А може, що і спосіб життя тих язичницьких князів мало чим відрізнявся від способу життя майбутніх розбійників, адже час свій вони проводили у набігах та грабежах, як і всі інші вожді язичницьких племен. Але, як не дивно, у билинах зберігся і зовсім інший образ Солов’я. Це так званий Соловей Будимирович, який є набагато привабливішим персонажем, ніж корачівський Соловей - «розбійник». Саме Солов’я Будимировича згадує у своєму листі Филон Кмита Чорнобильський поруч із Іллею Муравленином, як людей, у чиїй силі так мав потребу колись київський князь Володимир. Можливо, що у цьому Солов’ї Будимировичі відбилася постать того самого Солов’я, що був колись героєм стародубського епосу, а може це і зовсім інша людина, хто зна? Але порівнюючи між собою образи Кудеяра та Солов’я, ми можемо уявити собі, якими вони могли бути – стародавні язичницькі вожді Стародубщини. Іншої можливості зробити це у нас немає.
ВІРНИЙ зі Стародубщини.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Герб Стародуба з печатки стародубського магістрату 1696 р. Кістки мамонтів з Юдинівської стоянки. Кудеярова гора у Саратовській губернії, малюнок Миколи Мінха, 1890 рік.
