Дитячий сміх, вишиванки, українські пісні, обійми, щирі сльози й «Старі фотографії» Скрябіна... Тут, у Бухаресті, за сотні кілометрів від дому, пролунав останній дзвоник для понад 150 українських дітей – учнів філії освітнього проєкту «UA Radiance». Вже другий рік ця школа дає дітям не лише знання за українською державною програмою, а й відчуття дому. «Було як вдома», – саме так казали майже всі того святкового дня.
Негода, що вирує Румунією, докотилась й до Бухареста, не дозволила провести святкову лінійку на свіжому повітрі. Але й не зіпсувала свята, до якого учні та вчителі ретельно та завзято готувались.
«Дуже сумую за Києвом і своєю країною»
Велика актова зала бухарестського ліцею ледь вмістила усіх охочих. Діти у захваті. Вчителі схвильовані.
«Навчальний рік пролетів дуже швидко. Вже канікули… і, чесно кажучи, я буду сумувати за шкільним життям», – каже Мілана Стратієнко, п’ятикласниця з Києва. Дівчинка навчається тут лише перший рік, але вже встигла прив’язатися до школи, однокласників і вчителів.
Найбільше Мілана радіє офлайн-навчанню: щоденні зустрічі з друзями, живе спілкування українською – усе це повернуло відчуття справжнього шкільного життя.
«Я можу щодня бачитися з однокласниками, говорити рідною мовою. Але дуже сумую за Києвом і своєю країною… Повернусь, коли закінчиться війна», – каже дівчинка.
Юлія Цихмейструк, мама п’ятикласника Богдана, теж радіє, що син тепер навчається офлайн. Їхня родина виїхала з Херсона, і спочатку хлопець вчився дистанційно.
«Онлайн-навчання було справжньою каторгою, – зізнається Юлія. – Не можна сказати, що він був зовсім замкнутий, але бракувало спілкування, друзів, живого шкільного середовища. Було видно, що йому цього дуже не вистачає».
Коли з’явилася можливість ходити до школи в Бухаресті, тим більше – навчатися українською мовою за українською програмою, рішення ухвалили швидко. І воно дало результат.
«Богдан став активнішим, відкритішим. У нього з’явилися друзі, з якими вони спілкуються і після школи, разом святкують дні народження. Це – зовсім інший стан. Йому є з ким розділити день, ранок, історії. І це справжня школа». Навіть ставлення до навчання змінилося кардинально.
«Якщо раніше треба було щоразу нагадувати, вмовляти, буквально змушувати сідати за уроки, то тепер він усе робить сам. Готує домашні завдання, цікавиться. Йому просто хочеться до школи. Так, не завжди з радістю прокидається, але йде з бажанням – і любить і вчителів, і свій клас. Офлайн – це життя. Дитина жива, дитина спілкується. І це найголовніше», – говорить Юлія.
«Маленька, але вже згуртована спільнота»
Софія Доломанчук – семикласниця з Чорноморська Одеської області, регіону, де в побуті частіше звучить російська. Але за рік навчання в українській школі в Бухаресті вона не просто вдосконалила мову – а й здобула перше місце на Міжнародному конкурсі імені Тараса Шевченка. Участь у ньому брали школярі з десяти країн.
«Коли мені сказали, що я перемогла, я просто стрибала від щастя! Я ніколи не брала участі в таких великих конкурсах – і відразу перше місце. Це було дуже неочікувано. І дуже радісно. Навіть не можу передати словами», – ділиться Софія.
За перемогою Софії стоїть її вчителька – Інна Ткачук, філологиня з Миколаївщини. Інна говорить, що українська мова – не просто предмет у розкладі, а духовна опора, яку треба берегти, особливо в чужій країні. Перемогою Софії вчителька пишається, адже Софія зробила величезну роботу.
Прощання в кінці навчального року, згадує Інна, було емоційним.
«Я сказала дітям: до нових зустрічей», - каже Інна. - . Можливо, вже під мирним небом. Хлопці трималися – бо ж "хлопці не плачуть". А дівчата – плакали. Але всі були разом. І я бачила, що їм було добре. І це, мабуть, найважливіше».
Тетяна Сінченко викладає англійську та німецьку мови, а ще є класною керівницею п’ятого класу. Вона зізнається: свято останнього дзвоника розчулило її до сліз. Бо цей рік став для її учнів, та й для неї самої, роком справжнього прориву.
«Діти прийшли до школи після дуже непростого періоду – пандемія, війна, вимушений переїзд до іншої країни. Вони не мали нормального рівня соціалізації. Це було видно на початку: боялися висловлюватися, не вміли працювати в команді, соромилися. Але за цей рік – стрибок колосальний. І я це бачу, і батьки це бачать. Діти згуртувалися. Вони почали чути одне одного, підтримувати, говорити, не боятися бути собою». Пані Тетяна каже: її клас – це маленька, але вже згуртована спільнота, де кожен намагається бути кращим.
«У моєму класі всі діти – дуже активні. Вони прагнуть знати більше, постійно запитують: "А що буде на домашку? А як це зробити краще?". Вони зацікавлені, уважні, відповідальні. І це відзначають не лише я – інші вчителі теж це підтверджують».
«Щоб було, як удома»
Свято останнього дзвоника – це результат довгої, кропіткої підготовки. Румунка Елена Мелник, завідувачка бухарестської філії, розповідає: готувалися майже місяць. У кожного класу був свій виступ, над сценарієм працював педагог-організатор, долучилися всі – і діти, і вчителі, і батьки.
«Для дітей це справжнє свято. Вони чекали цього дня, готували номери, репетирували. Цього року у нас є випускники – 4-й і 9-й класи. Випускники отримали атестати державного зразка. Емоцій багато», – каже Елена.
Мелник підкреслює, що навчання відбувається за програмою Міністерства освіти України, школа має офіційну українську ліцензію як Київський європейський ліцей.
«У нас зараз 12 класів, наступного року буде 14. Навчаються діти від 7 до 14 років. Паралельні класи, різні рівні. Але всі – українці. І всі – навчаються українською», – пояснює Мелник.
Станом на зараз у школі – 165 учнів. Всі 18 вчителів – з досвідом роботи в Україні. Навчання повноцінне: йде за календарним планом, діти не відстають від програми. Навчання в освітньому проєкті «UA Radiance» є платним. Практично усі витрати – за рахунок батьків: оренда приміщення, зарплати, офіційне працевлаштування педагогів за румунськими контрактами.
«Ми дуже серйозно ставимось до якості освіти. Але не тільки. Наша мета – не лише навчити, а й створити простір, у якому дитина почуватиметься, як удома. Затишно, впевнено, спокійно. Ми хочемо, щоб вони мали не просто освіту, а дитинство», – каже завідувачка.
Як все починалось
В основі цієї школи – не просто навчальна програма, а жива ідея. Її авторка – Людмила Дем’янова, досвідчена українська освітянка з Нікополя, яка після початку повномасштабної війни вирішила зробити майже неможливе: створити повноцінні українські школи для дітей-біженців у Європі.
Разом із однодумцем вона почала з нуля – відкрили школу в Латвії, далі Чехія, Болгарія (Варна та Софія), і з осені 2023 року – румунський Бухарест, де зараз навчається понад 150 дітей у двох корпусах. Всі школи працюють за українськими державними стандартами, з викладанням виключно українською мовою, з електронними щоденниками, журналами, документами про освіту українського зразка.
«Це не просто освітній проєкт, це місія. Ми дотримуємось усіх вимог української системи освіти, видаємо свідоцтва, атестати. Наші учні зможуть вступати у виші в Україні, Німеччині, Румунії, Канаді. У цьому році діти з Бухареста отримають офіційні документи про закінчення 4-го і 9-го класів», – каже вона.
Формально школи функціонують як приватні заклади на території Болгарії, Румунії, але мають меморандум про співпрацю з Європейським ліцеєм міста Києва, що дозволяє офіційно оформлювати учнів у держреєстрі.
Кожен клас – невеликий, до 11 учнів. Це дозволяє реалізувати індивідуальний підхід, поглиблене вивчення предметів. Наприклад, англійська мова – за програмами Оксфорда і Кембриджа, у початкових класах – по 4–5 годин на тиждень. Із п’ятого – додається німецька.
«Це не просто уроки "за підручником". Ми використовуємо електронні платформи, сучасні технології, інтерактивні методи. Діти створюють власні проєкти, працюють у командах, навчаються не з примусу, а із захопленням», – каже пані Людмила.
Проєкт активно підтримується посольством України в Румунії, яке допомогло зі встановленням зв’язку з МОН, участю в конкурсах, а діти школи вже другий рік поспіль здобувають призові місця у міжнародних мовно-літературних конкурсах, зокрема імені Шевченка та Петра Яцика.
Для пані Людмили найголовніше – не тільки освіта, а збереження української ідентичності.
«У багатьох країнах досі не знають, що ми маємо свою мову. Нас плутають із росіянами. Але наші діти – це маленькі патріоти. Вони вчаться, співають гімн, мріють повернутися до України і будувати її. І це – найвища перспектива».
Юлія Семененко
https://kobza.com.ua/osvita/7363-ukrainskyi-ostannii-dzvonyk-u-bukharesti.html#sigProIda85d0a0092
На світлинах:
1. Останній дзвоник у філії освітнього проєкту «UA Radiance»
2. Засновниця освітнього проєкту UA Radiance Людмила Дем'янова, посол України у Румунії Ігор Прокопчук, завідувачка бухарестської філії Елена Мелник
