Як новоприбулі українці адаптувались у Канаді

Морози нижче 30 градусів, безкраїй океан та величезні відстані. Спочатку — 10-годинний переліт, життя у хості та розпач, а згодом робота, нові домівки та цікаві виклики за тисячі кілометрів від країни-агресора. Як адаптуються українці, які рятувалися від війни, у Канаді — країні, що має одну з найбільших у світі українських діаспор?

За кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення канадський уряд оголосив про програму для українців-біженців: її учасники могли отримати робочу візу, просто подавши до візового центру закордонний паспорт. Цим правом скористались понад 200 тисяч людей. Про двох жінок-емігранток, які з сім'ями приїхали до Канади три роки тому, й піде мова.

Колишня мешканка Києва, а тепер — Галіфакса, Ольга Озерян прибула до Канади влітку 2022 з двома синами й мамою. А уродженка Донбасу Тетяна Гавриченко приїхала з чоловіком та двома дітьми у провінцію Квебек у грудні того ж року.

Чому саме Канада  

Ольга Озерян:

—  Чому я виїхала з України? Звичайно, через війну. Ми виїхали 24 лютого 2024 року, і простояли шість діб з дітьми і мамою моєю у заторі на кордоні. Другого березня ми приїхали в Варшаву й провели там три місяці.

І коли я дізналася, що Канада дає можливість українцям виїхати, я одразу вирішила, що хочу до Канади. Просто тому, що я хотіла якнайдалі від Росії. Тому що ми прокинулися через звуки бомб. І я не почувалася в безпеці, навіть знаходячись в Європі.

Це така травма, яка залишиться зі мною, із моїми дітьми, з мамою. Тому я хотіла якнайдалі. Це перша була причина, чому я навіть не сумнівалася. Я жодного разу не пошкодувала: англійська й французька мої улюблені мови, й тут немає соцвиплат, але я й не хотіла сидіти на виплатах, як багато людей у Європі. Хотіла повноцінно інтегруватись й стати резидентом. Тобто я одразу розуміла, що це (війна — Ред.) надовго. Я розуміла, що це не закінчиться за півроку-рік. І так воно і врешті-решт відбувається, на жаль. Тому я ніколи не пошкодувала про виїзд і вибір країни.

Тетяна Гавриченко:

—  Мені сюди порадила їхати колишня колега Галина — ми тісно спілкувалися, коли працювали разом у видавництві до лютого 2024 — я була начальником відділу продажів, вона — головним редактором спеціалізованого журналу. Спочатку ми родиною виїхали до Польщі і у планах була Британія, ми навіть знайшли там приймаючу сім'ю. Але молодшій дитині довго не давали візу. Тож ми вирішили змінити напрямок. Галина дуже рекламувала Канаду, розповіла, що це країна не для заробітків, не для короткострокової еміграції: тож або ти поїдеш за пів року, або вгризешся й залишаєшся назавжди. Ми обрали другий варіант. Й я сподіваюся, що все виходить.

Переїзд до Канади

Ольга Озерян:

— Я не обирала Галіфакс і цю провінцію. Нова Шотландія обрала мене. Коли ми виїжджали, ми шукали хостів — ту «крейзі» родину, яка наважиться прийняти чотирьох людей з двома двома хлопцями у підлітковому віці. І я вирішила, що де знайдеться така родина, туди я й поїду. Такі люди знайшлися в Галіфаксі.

Тут ми вперше побачили океан. Раніше ми не їздили ні до Португалії, ані кудись ще, тобто не бачили океану. Це перше враження, і він був дуже красивий. Тут багато маяків. Дуже красива провінція. Я ніколи в житті не думала навіть, що я буду жити біля океану. І зараз ця незвична мрія, яка навіть «не мріялася», вона здійснилась.

Тетяна Гавриченко:

—  Ми знайшли у Канаді сім'ю, яка приймає, — у французькій провінції Квебек. Квитки на родину нам обійшлися у $2 000. Плюс у нас є домашня тварина, чилійська білочка дега, — вона летіла окремим рейсом ще за $600. Перед приїздом ми продали машину.

У нас були лише рюкзаки за плечима, одна валіза на родину — більше ми не могли собі дозволити, документи й 2000$ готівкою на всіх. Двоє дітей. Одному на момент прильоту 16, іншому 10. І білка.

Спочатку нас зустріла у Монреалі сестра нашого хоста Катя. Її звуть Катя, але вони — французькі канадці. Тобто вона взагалі англійською дуже погано говорила, теж лише кілька фраз. А ми французькою нічого. Майже все було на мигах. Але саме Катя, напевно, послугувала нам таким ось поштовхом. Вона весь час ходила в руках із перекладачем на телефоні, весь час нам казала, що вам треба тут залишитися, ви молодці, ви вже пройшли такий шлях, й усе буде гаразд.

Житло й робота у Канаді

Ольга Озерян:

—  Мені вдалося знайти дуже гарну роботу. Через три місяці після переїзду в Канаду я влаштувалася менеджером з навчання, тобто на ту саму позицію, яка у мене була у моїх попередніх міжнародних українських компаніях.

Я відпрацювала два роки, і потім пішла, тому що попередня компанія хотіла перевести мене до міста Торонто через реструктуризацію філіалів. Зараз у Канаді криза працевлаштування, і вони зменшували кількість віддалених позицій.

Я не хотіла і не могла переїжджати у Торонто — це мільйонний мегаполіс, він значно дорожчий. Тому я залишилась тут і залишила попереднє місце роботи.

І зараз працюю просто кар'єрним консультантом. Допомагаю мігрантам шукати роботу. Це в принципі те, куди я й хотіла влаштуватися.

Раніше це було моє паралельне хобі, просто додаткова активність. Мені дуже подобається допомагати іммігрантам розуміти свою цінність, розуміти, як багато кроскультурного досвіду вони можуть привнести в Канаду. Це тут дуже важлива тема. Це ніби для мене така місія. І для мене дуже знаково, що я знайшла роботу в цій сфері.

Тетяна Гавриченко:

—  Один з наших хостів — Іван, має навіть не українське, а російське коріння: він приїхав до Канади з Франції маленьким з батьками.

Спочатку ми приїхали у містечко, де зима триває шість місяців на рік. Ми летіли туди, бо там є шахти, а мій чоловік гірничий інженер й багато працював за кордоном. Перед нашим приїздом нашому хосту Івану сказали, що чоловіка зможуть взяти на роботу, але коли ми приїхали, виявилось, що це далеко не так — потрібно три роки вчитися, що дуже дорого для іноземців. Тож ми змінили плани.

Ми просто роздрукували резюме, й поїхали на машині хостів по підприємствах, супермаркетах і так далі — добре, що пів року тут були дійсні українські права. Тоді чоловік влаштувався на завод, де збирають велосипеди, а я — на розкладку товарів у супермаркеті.

Це містечко було за 400 кілометрів на північ від Монреалю у гори. Й після Києва для мене був шок. Це холодне місце, крижане. Там є річка, яка виходить у океан, там кити. Але там шість місяців лежить сніг. І навіть плакати не можна, бо сльози замерзають на обличчі.

Згодом ми переїхали південніше, у місто Леві поблизу Квебека. Знайшли роботу вже тут, зняли дім. До нас приїхали мама з Ізюма, сестра з донькою з Києва. Останнім часом я згадала про професію кухара, отриману під час другого декрету, — саме за цим фахом я й працюю зараз.

Освіта для дітей у Канаді

Ольга Озерян:

— Дітей гарно прийняли у школі. Звичайно, в них є ПТСР. Також у нас у всіх є розлад харчової поведінки: коли виїздили з України, ми провели багато діб без взагалі без регулярної гарячої їжі, води, туалету. Ми їли тільки те, що нам волонтери підносили до машин, і у моїх дітей це закарбувалося в їхній психіці, що доступу до їжі може не бути.

Це проявляється в тому, що, наприклад, коли ми гуляємо, навіть якщо я знаю, що вони не голодні, вони завжди просять мене купити їм їжу. І вони її не їдять. Але просто сам факт того, що мама може купити і дати їжу — це для них важливо. Оце таке з мінусів. А з плюсів — в них обох вже вільна англійська.

Коли ми приїхали, молодший взагалі не знав англійської. Звичайно, я їх навчала, вони ходили в англійську школу, але це ж зовсім не те. А тепер ми вже три тут, й вони дуже гарно інтегрувалися.

Перший рік було особливо складно старшому, тому що він майже три роки застав української школи і в нього вже були друзі і приятелі. Молодший застав українську школу тільки кілька місяців, тому що в 2023 році він пішов у свій перший клас. А лютому 2024 ми поїхали. Тому для молодшого Канада просто ідеальна країна. Тут просто склався пазл, він — справжня зірка класу. Тобто дуже все добре.

Вони в мене довго не могли зрозуміти, що ми більше нікуди не поїдемо. Я дуже тривожна мама, і, мабуть, вони з мене це зчитували. І в нас перший рік були проблеми в школі, тому що вони дуже погано себе поводили. І канадська школа взагалі інша в порівнянні з нашою. А потім я зрозуміла причину їхньої поведінки.

Вони обидва думали, що мама, ну а навіщо нам добре себе поводити, коли ми знову кудись поїдемо? Тоді я сказала, що ми вже нікуди не поїдемо. Це наша фінальна точка. І вже зараз вони так більш-менш заспокоїлись, вже стали досить добре спати. Тому що вони розуміють, що це все — більше бігти нікуди не будемо.

Тетяна Гавриченко:

— Хлопчикам тут спочатку було важко, бо ми дорослі та розуміємо ці ігри. Ми зараз, грубо кажучи, граємо на чужому футбольному полі. За їхніми правилами.

Молодша дитина — син Данік, зіткнулася з буллінгом від вчительки у першій канадській школі: тоді його друг з родиною опинився під обстрілом в Україні. Дякувати Богу, ніхто не загинув, але постраждали сильно.

І він просто ходив тиждень чорний від цієї ситуації. І вчителька написала чиновникам, що перевірте сім'ю, у сім'ї проблеми. Він їй заважав, бо дуже сильно вибивався з посміхнених дітей. І дійшло до того, що колись вона йому сказала: що ти «відмазуєшся» цією війною!

Після цього я поскаржилася до відповідного комітету, на тиждень її відсторонили, але ми потім просто перевели Даніка до іншого класу, а згодом переїхали в інше місто.

Проблеми пізніше були й у старшого сина: у певний момент його звільнили з роботи, і це й доповнилося ще й тим, що подруга з України, яка збиралася до нього у Канаду, їхати відмовилася. Тож йому довелося навіть якийсь час пити антидепресанти. Але згодом все налагодилося. Зараз він працює за фахом — зварювальником, має гарну зарплату, мешкає з нами.

Про Канаду й канадців

Ольга Озерян:

— Клімат саме в Новій Шотландії, тобто в тій провінції, де живемо ми, дуже схожий на український, на київський. Я дуже рада цьому, тому що в центральній Канаді, наприклад, значно холодніше. Тут же мінус двадцять буває один-два дні за зиму, і то дуже рідко.

Але від українського він відрізняється тим, що ми біля океану живемо, тож тут бувають урагани, інші катаклізми. Наприклад, у нас був потоп, де навіть загинули одна-дві людини.

Літом у нас немає надмірної спеки, тому що тут дуже волого. Ще зима довше, ніж у нас, але це мене не зовсім турбує. Найважчий же місяць для мене тут — це квітень, тому що тут нічого насправді ще не квітне й дуже холодно. 

Я думаю, нам потрібно повчитися у канадців повільному життю. Вони майже ніколи не поспішають. Якщо щось трапилось і зустріч чи подія відкладається, вони взагалі не нервують. Кажуть — все добре, ми перенесемо, ніякої трагедії. У нас в Україні все більш організовано, більш швидко.

Взагалі місцеві набагато простіше ставляться до зовнішнього вигляду. Вони можуть просто в піжамах піти до магазину, й це нормально. І якщо перші перші місяці мене це шокувало, то зараз я вже сама можу у піжамних штанах у магазин піти. Це дає відчуття такого комфорту і такої свободи. Тому що ти знаєш, що в якому б вигляді ти не вийшов, ніхто ніколи тебе не засудить. Тут взагалі панує культура, щоб нікого не оцінювати, не засуджувати. Навіть відповідні знаки, написи є, які про це нагадують.

Наступний факт — тут немає ніякої грубості, всі дуже привітні. На дорогах дуже ввічливі — на перехрестях, наприклад, всі один одного пропускають. Може, обслуговування відбувається не так швидко, але також завжди всі привітні. І в парках, навіть якщо назустріч йде незнайома людина, всі вітаються. Це дає відчуття комфорту і певне розслаблення: здається, що ти серед своїх.

Якось я прочитала новини України, сиджу і плачу в машині. І тут хтось стукає у моє скло і питають: «Чи у вас все добре. Давайте я допоможу!». Вони дуже соціально активні і відповідальні люди.

Тетяна Гавриченко:

Канада хороша для маленьких дітей, бо тут для них є багато чого безкоштовного або за дуже помірними цінами. І також для стареньких, бо дійсно після 65 тут для них існує безкоштовна медицина, аж до того, що людям роблять найскладніші операції й лікують безкоштовно. Тут настає чудовий період після того, як ти вийшов на пенсію, бо в них дуже хороша пенсія. Вони починають подорожувати, десь їздити, десь бувати і так далі.

Ще канадці, як я можу відзначити, дуже активно займаються спортом. Й однією з причин є те, що з лікарями тут дуже погано. Наприклад, ось ти записався до лікаря-дерматолога, якщо в тебе з'явився якийсь сип, і ти можеш спокійно шість місяців стояти у черзі, чекати, доки все пройде (Сміється — Ред.).

Тут дуже популярний серед молодих такий собі «медичний туризм». Вони літають до Європи лікуватися. Адже у Канаді є такий парадокс — ти не можеш потрапити до приватного лікаря без направлення від державного. А його прийому можна чекати дуже довго.

Загалом здебільшого канадці дуже чуйні. Якщо людина впала на вулиці, їй викличуть швидку, нададуть першу допомогу. Навіть якщо від неї пахне алкоголем. Тут немає ані покинутих дітей, ані бездомних собак. Але тут багато людей приймають антидепресанти.

У Канаді багато плюсів і мінусів, але я виїхала сюди з сім'єю, а згодом забрала маму і сестру з племінницею, аби бути подалі від війни. Адже ми з Донбасу, і в нас потрясіння почалися вже понад 10 років тому.

Оксана Вітер

Джерело

• Ольга Озерян Ольга Озерян
• Тетяна Гавриченко Тетяна Гавриченко
•  

На світлинах:

1. Наразі у країні кленового листа знайшли притулок 300 тис. українських біженців

2. Ольга Озерян

3. Тетяна Гавриченко

Додати коментар