Затишний заміський будинок у мальовничому селищі Мощун на Київщині, у якому мешкала дружна родина акторки Світлани Хабарової. Щасливе життя. Сьогодні від цього не залишилося нічого. Світлана з рідними опинилися в різних частинах планети, будинок росіяни зруйнували вщент. А самій акторці та її чоловікові довелося починати все з нуля в чужій країні — без грошей, знайомих та будь-якої підтримки.

Колишня акторка Київського театру оперети Світлана Хабарова перед війною разом із партнером мала власну компанію з організації та проведення рок-фестивалів. Також вона готувала артистів до виступів, а абітурієнтів — до вступу в театральні виші. Чимало її вихованців сьогодні стали зірками української естради й театру. Чоловік акторки Сергій Гонтар був власником великої будівельної компанії. Велика родина, стабільність. Подружжя Хабарової-Гонтаря мешкало у власному будинку в Мощуні разом із донькою, зятем, онуками та старенькою мамою Світлани. Саме це селище стало одним із епіцентрів найзапекліших боїв, коли російські війська намагалися прорватися до столиці.

Початок повномасштабного вторгнення

«Ранок 24 лютого 2022 року розпочався із рою гелікоптерів, що летіли так низько, ніби збиралися приземлитися на дахи будинків, — пригадує Світлана. — Але ми з сусідами ще не розуміли, що відбувається. Стояли на балконах і намагалися вгадати, чиї це гелікоптери, наші чи російські. До тями прийшли дуже швидко».

Далі були підвал, голод, жах, смерть сусідів на очах і розуміння, що, попри небажання покидати рідний дім, евакуація — єдиний, хоч і примарний шанс вижити. За тиждень до вторгнення донька Світлани Валерія з родиною полетіла до Панами, де її чоловік отримав роботу.

Евакуація і Бухарест на «кілька тижнів»

«Тож ми виїжджали втрьох: я, чоловік та моя мама, якій тоді було 83 роки. Схопили документи та кілька теплих речей і поїхали. Бухарест став нашим прихистком. Планували на пару тижнів — і ось вже понад три роки тут», — говорить Хабарова.

Спершу Світлана з чоловіком та мамою хотіли летіти до доньки в Панаму, але в старенької не було закордонного паспорта.

«Думали, що за кілька тижнів повернемося до нашого будинку, збудованого з любов’ю, у якому залишилося все — і речі, і спогади. Але згодом отримали страшну звістку від сусідів — наш дім знищено повністю. Не залишилося й цеглини. Повертатися нікуди. Я скам’яніла від жаху. А чоловік цілими днями дивився фото, вивчав найдрібніші деталі: тут була посудомийка, а тут камін…

Будинок був його дітищем. Я бачила, що Сергій сходить із розуму. Щоб цього не сталося, він навіть у немолодому віці пішов працювати у молдовську меблеву компанію. Та й треба було за щось жити. Я ж намагалася триматися, дбати про чоловіка й маму, але ночами від стресу зовсім не спала. Так, ми були живі, але втратили наш фундамент — наш дім. Чужа країна, незнання мови, розгубленість та повне нерозуміння, що робити далі. Ми були у повному розпачі. Якби не допомога психолога, я б, мабуть, не впоралася», — пригадує Світлана.

Випадкова зустріч і нові можливості

З психологинею Міжнародної організації з міграції (IOM) Янною Николайчук Світлана познайомилася випадково: шукала, де можна отримати продукти та одяг, а одержала зустріч, яка змінила її життя.

«Коли в IOM мені запропонували допомогу психолога, я вагалася: думала, що впораюся сама. Тим більше психологиня виявилася дуже молодою. Я не була впевнена, що вона зможе мені допомогти. Але вже після першої сесії я відчула значне полегшення. На наступних зустрічах відкривалася все більше. А коли терапія завершувалася, Янна запропонувала мені спробувати волонтерство — вести групи підтримки для українців. Я миттєво погодилася. То було таке щастя, після стількох місяців безвиході мати можливість бути знову корисною людям, ділитися своїм досвідом та знаннями», — каже Світлана.

Новий етап

Світлана повністю занурилась у роботу. Спершу вона вела заняття як волонтерка, а згодом ІОМ запропонувала їй офіційний робочий контракт. Так, із клієнтки психолога Світлана поступово стала її колегою. Разом вони почали вести групи для українців. Також Світлана ініціювала власні проєкти.

«Це була переважно педагогічна робота. Я організувала акторський курс, щоб допомогти людям пережити важкі обставини, спробувати щось нове вже тут, у Румунії. Головне завдання — психологічна підтримка. Заняття й вправи мають підіймати настрій, відволікати від болю та страшних спогадів.

Не скажу, що було легко. Якось я запропонувала дітям етюди під музику зі словами про війну, і малеча з Херсона почали плакати. Я зрозуміла, що треба уникати таких речей і добирати лише життєствердний матеріал. Для дорослих більше застосовувала вправи, зокрема танцювальну терапію. Нині також проводжу індивідуальні консультації з риторики, сценічної мови, акторської майстерності, а також заняття з йоги», — розповідає Світлана Хабарова.

Особиста трагедія спонукає допомагати іншим

Психологиня Міжнародної організації з міграції Янна Николайчук говорить, що історія Світлани Хабарової може стати прикладом та надихнути багатьох людей не опускати рук попри важкі життєві обставини. І головне — не боятися вчасно звертатися по психологічну  допомогу. Адже біженці за кордоном часто страждають через відчуття втрати, провини, покинутості. Це  переростає в депресії та панічні атаки.

«Мене особисто вражає те, як одна з найжахливіших ситуацій, яка може статися з людиною — втрата дому, родинного гнізда, — не зламала її. Так, це дуже страшний і болючий досвід. Але Світлана зуміла перелаштуватися і знайти в собі сили. По-перше, звернутися по допомогу, бути відкритою, пережити все це. А далі — реалізувати себе через роботу з біженцями. Допомагати тим, хто втратив багато, як і вона сама.

Втрата Світлани стала поштовхом до трансформації. І тепер багато людей, і дорослих, і дітей, отримують можливість розкрити свої таланти через мистецьку освіту. Дуже приємно і цікаво працювати з такими людьми, як Світлана, яких не зупиняють життєві випробування. Тут навіть не йдеться про вік чи інші обмеження, їх просто не існує. І Світлана Хабарова — яскравий тому приклад. Усе в нашій голові, у нашому ставленні до світу», — говорить Янна Николайчук.

У Мощун, на руїни будинку, Світлана таки з'їздила. Перший раз — сама. Другий — вже разом із донькою. З нею та онуками Хабарова змогла зустрітися тільки через два роки, коли вони нарешті прилетіли з Панами до Румунії. Світлана говорить, що пережити втрату їй допомогли люди. Чужі, які стали рідними.

Юлія Семененко

Джерело

• Зруйнований будинок родини Хабарової-Гонтаря в селищі Мощун Зруйнований будинок родини Хабарової-Гонтаря в селищі Мощун
• Спалені автівки родини Хабарової-Гонтаря в селищі Мощун Спалені автівки родини Хабарової-Гонтаря в селищі Мощун
• Світлана Хабарова та українські біженки після заняття йогою Світлана Хабарова та українські біженки після заняття йогою
•  

На світлинах:

1. Світлана Хабарова

2. Зруйнований будинок родини Хабарової-Гонтаря в селищі Мощун

3. Спалені автівки родини Хабарової-Гонтаря в селищі Мощун

4. Світлана Хабарова та українські біженки після заняття йогою

Додати коментар