Пам’яті героїчної захисниці України Ірини Цвілої з Київщини
Нещодавно редакція «Кобзи» отримала лист від Богдана Василишина, що мешкає в м. Дубна Московської області. У ньому п. Богдан (до речі, переможець «Кобзи» в номінації «Друг України в діаспорі»), просить опублікувати на сайті один із листів від доньки свого вузівського товариша – Ірини Цвілої з Київщини, яка героїчно загинула на початку повномасштабної війни з Росією, а також її чудовий нарис-есе про сад. Ми з радістю виконуємо прохання п. Богдана, більше того – щиро вдячні йому за цей матеріал, що розповідає про мужню жінку – справжню героїню України. Це буде своєрідною даниною пам’яті всім жінкам, що загинули на фронті, боронячи рідну землю, і шани тим, які продовжують це робити сьогодні в лавах ЗСУ.
***
В МДУ в мене був товариш Володимир Цвілий, з Броварів, що під Києвом. Після закінчення вишу він повернувся до Києва, де став працювати. Мене з певних причин (це вже інша справа) не хотіли брати на роботу ні в Києві, ні у Львові. Була можливість вибрати Харків, але я волів жити і працювати в Росії, ніж в Україні послуговуватись російською мовою, самі розумієте, що працювати в Харківському фізтеху і розмовляти українською тоді означало поставити себе в роль ізгоя серед співробітників. Зараз розумію, що це було помилкою.
Отже, я лишився тут, а кожен свій приїзд до Києва, відвідував Володимира. Згодом у нього народилася донька Ірина, відтак син Олег. Особливо я слідкував за Іриною, пам'ятаю її від немовлятка, яке я тримав на руках, до неімовірно талановитої жінки. За освітою – педагог, прекрасно малювала, чудова поетична українська мова. У Броварах вона облаштувала біля своєї хати чудесний сад, але використовувала його для квітів. Вона стала відомою в Україні селекціонеркою троянд. За пристрасть до англійських сортів, у селекціонерських колах мала прізвисько "Англічанка". Зі свого саду вона жила. Їй присилали замовлення на компоновку букетів для всіляких святкувань, вона це робила, і клієнти приїжджали за своїми замовленнями. Звичайно, її клієнтами були люди з гаманцями.
Але все змінилось у 2014 році. Активна учасниця Майдану від першого до останнього дня. Але в ці дні її спіткало горе. Якраз на мій день народження 12 лютого 2014 помирає її батько, якого вона дуже любила. Це була і для мене велика втрата. Далі вона бере зброю в руки і в складі батальону "Січ" вирушає на Схід.
Батальйон тримав позиції спочатку в Пісках під Донецьком, а потім – Авдіївка, яка тримається й понині. У 2019 році через захворювання вона повертається до Києва, і крім саду, який вона почала відновлювати, займається виготовленням авторських прикрас.
Я дуже переживав за неї, і, коли закінчилось її фронтове життя, я дихнув з полегшенням. Хоч ми були в постійному контакті, але розумієте, як на передку, не завжди є можливість подати вісточку про себе. Одного разу, коли ми зустрілися в Києві, під час її ротації, я сказав їй, "як шкода, що моя доня не така , як ти". На що вона відповіла: "то давайте я стану вашою названою дочкою, адже я втратила Тата в день вашого народження.
В цьому був якийсь знак долі". З того часу вона стала часто називати мене татусем. Але це знову ліричний відступ. Настав трагічний день 24 лютого 2022 року. В цей ж день Іруся вирушила на захист Києва від ворожих танків. Їх підрозділ окопався під Ірпінем. А 25 лютого внаслідок прямого влучання снаряду протитанковий дует Дмитра Синюки та Ірини Цвілої загинув.
На місці їх загибелі зараз встановлено пам'ятник. Ірину перепоховали в Броварах, посмертно вона і Дмитро одержали нагороди. Одна з головних вулиць Броварів носить ім’я Ірини Цвілої, але це все не може хоч трохи зм'ягчити біль втрати...
Надсилаю вам чудесний нарис-есе Ірини "Лист до саду", який вона написала, перебуваючи в Авдіївці. Цей лист надрукований у збірці "Голоси війни", опублікований в литовському літературному альманасі в перекладі на литовську мову, і може ще де. Тепер пропоную надрукувати цей твір на «Кобзі» разом із короткою інформацією про її життя, а також, чи не могли б ви організувати переклад на англійську мову і надрукувати в якомусь англомовному виданні. Якщо потрібен дозвіл, то її доня Дарина може це зробити, але не думаю, що це необхідно.
Посилаю також один із багатьох листів Ірини до мене з періоду її перебування в діючій армії на Донбасі. Не знаю, чи маю право надавати це для публікації, все ж це приватна річ, але, водночас, це історія в думках і рядках іі учасників…
Богдан Василишин, м. Дубна Московської обл.
Лист Ірини Цвілої до Богдана Василишина
Дорогий друже і татусю Богдане! Знаю, що мій найрідніший Тато радіє за мене в небесах, бачачи, що мені є до кого звертатись в трудні і радісні часи за порадами і просто за розумінням. Звертаючись до Вас, я немов через вас звертаюся до мого рідного Татуся.
Вже почався четвертий рік, як я живу без нього, тому особливо ціную і вдячна, що в мене є зараз ви. Пишу з самої Авдіївки. Одержала разом з кількома побратимами два дні відпочинку. Перед тим була на передку, де бойові чергування мінялись на бліндажний відпочинок, а в таких умовах писати абсолютно не виходить, чим і пояснюється моя мовчанка. Вечір напередодні 1 лютого. Сепари шлють погрозливі смс. Дуже страшно, вже пакуємо речі, щоб утікати! Вночі шалені звуки артобстрілу і град серед зими. Вранці ненависний звук сирен швидких машин і всередині тебе стає неприємно холодно. Це відчуття знайоме вже з Майдану 20 лютого, виття сирен тепер назавжди має прив'язку до цього стану всередині тебе...
Машина під'їхала до під'їзду медиків. Відчинили двері. Серце завмерло. Фух. Він, той кого виносять, закутаний ковдрами... Значить живий. Друга машина. Бачу ноги. Хитаються. Не вкритий. Все стає зрозумілим... Сліз немає і не буде. Ми, як бетон застиглий і холодний, всередині якого замуровані наші сльози... Їх треба звільнити з цих оков, щоб побачити і відчути вологе тепло на щоках. Обличчя з бородою. Гарний. Він був гарним. Ще дві швидкі прийшли без поранених – їх завезли в госпіталь, або евакуювали, не знаю. Бачу тільки, як звільняють машину від закривавлених нош, різаного військового одягу і розрізані броніки... Виживіть, братики!
Радіємо нашим, які повертаються звідти. Цілуємо. Хочеться іх обійняти і не відпускати. Вони найкращі. Вони справжні, вони не мордаті виродки, які грають у вигравання війни, вони її вИграють і виграЮть! Наїхало мерзоти на біло-синіх машинах. Стоять, нічого не чують, не бачать, це їхня місія. Приліт стодвадцятки десь зовсім поруч. Продовжуємо стояти, хто голову втиснув в шию, хто повернувся в сторону вибуху. Біло-сині встрибнули в свої дорогі авта з прапорцями і миттєво зникли за рогом зі швидкістю звуку. Промоніторили! Вслід їм лунає сміх і купа лайливих епітетів.
Криють! На вулиці мороз, що хапає за носа та змушує пальці дубіти. Думаєш не про себе, а про тих хлопаків, які крутять зараз залізо, ремонтуючи техніку. Вони захоплені справою й іноді перемовляються між собою, а іноді згадують щось із останнього виїзду та радісно сміються. Знову занурюються в роботу. Заправка. Зарядка. Ми проводжаємо іх і впевнені, що вони заткнуть сьогодні пельки не одній кацапській тварюці. Так воно і буде. Повернуться всі. І ми всі знову будемо пригощатися чаєм і білим зефіром, який на зчорнілих від праці руках буде виглядати як надія на світло в кінці тунелю...
...Гуманітарний табір для містян. Черги, штовханина, чай по три склянки в руках, намети для зігріву. Перебіжки з черги в чергу, бо їм хочеться вхопити всього і побільше. Чомусь хочеться пошвидше з цього піти і подалі. Є відчуття відрази від тих обличь, які причетні до цього всього. Байдужістю або відвертим підтриманням окупації в свій час. А тепер вони їдять нашу гречану кашу, бо істи хочеться, але Росія їм «по- прежнему брат, зачем надо было ссориться с ней». Щоб нікого не задушити, йду геть...
День добігає кінця. Стало темно. Місто занурилося у пітьму. Хоча ще тільки п'ята година вечора. Життя і робота триває, але вже з ліхтариками. Ми маємо гарне товариство. У нас все злагоджено і дружньо. Дбаємо один про одного. Вечеря при свічках тепер для нас звичне явище. Військова романтика.
Незважаючи на війну, у нас чиста оселя і думки. Погодувати тварин! Такий обов'язок також є. Збираємо все чим багаті і виносимо їм, нашим песикам, тим, хто проводжає і зустрічає когось із завдання. Влягаємось. Ніч холодна. Спимо одягнені. У нас немає жодного джерела тепла, окрім тепла турботи. «Ласточка» стягує з усіх усюд теплі речі і по-материнськи нас укутує як дітей. Це більше, ніж сто слів про дружбу.
Пробивається зв'язок. Гарна нагода дати звісточку рідним і близьким. Пишеш швидко, незважаючи на розділові знаки і помилки, це не важливо, бо момент зв'язку швидкоплинний. Ми в одній кімнаті. Всі в ліжках. Пробивається телефонний дзвінок побратиму. Зрозуміло, що в нього питають про те як він. Відповідь його нас змушує реготати: у нас все добре, поїв, помився, влігся. Не холодно. Так накочегарили, що в трусах ходити можна... Температура? Близько нуля. Ми регочемо, накриті всі чим тільки можна були вкритись. Змогли виділити дорогоцінну воду щоб злегка помити ноги. Температура дійсно нульова, тільки він не уточнив, що в кімнаті. Ми сміємося, а з рота йде пар. На цій веселій ноті засинаємо. Висловлюємо побажання в небо, щоб ніч не принесла поганих новин нашій армії. Вона в нас найкраща, повірте, Богдане. Вона народжена разом з війною, а значить, що формальній армії більше не бути в Україні. Такий він день 1 лютого 2017 року.
Лист до Саду
Пишу тобі з фронту, мій дорогий закинутий Саде. Можливо, комусь це може здатися безглуздям – писати деревам і квітам, та тільки не мені. Бо знаю, як ніхто інший, який ти живий і як вміють співати щасливі троянди, а поетичні лілії підносять до небес свою оду любові до життя. Поважного віку дерева іноді лаконічно втручаються мудрим своїм словом в цей несамовитий гамір садового життя. Я знаю це!
Ми народжувались з тобою разом, разом зростали, вчились, хворіли і “помирали”, а потім знову відроджувалися й розвивалися. Так разом долали неймовірно цікавий шлях нашого життя. Я пам’ятаю перше послання до тебе, яке написала у своє майбутнє: “Мій Саде! Ти тільки народився і ще не зміцнів. Але в тебе вже проявляється власний неповторний характер і поетична душа. Коли ти виростеш, у тебе з’являться розкидисті крони, під якими, в ажурній тіні, будуть цвісти англійські троянди. Чагарники розкинуть свої гілки-руки, а багаторічники зімкнуться, створюючи кольорові масиви. Ніжне колисання трав на вітрі навіюватиме сонну млість. Смолисті нотки аромату хвої, змішуючись з ароматами пряних трав та троянд, будуть дарувати хвилюючий аромат дорогих садових парфумів. Лавка біля пишного куща будлеї запрошуватиме присісти і помріяти, дивлячись, як у ритмі вальсу кружляє різнобарв’я метеликів. З горіхом поважного віку, який бачив твоє народження, ми будемо згадувати, як ти ріс, яким юним та недосвідченим ти був, який іноді ти був смішний і непоказний… Яким красивим і поважним ти став.
Так буде. А поки що рости та кріпни, мій дорогий та коханий Саде. Так жили і мріяли ми, допоки в наш з тобою союз не увійшли обставини, які врешті-решт розлучили нас із тобою. Пробач мені, що живемо тепер, віддалені один від одного. Скільки разів за останні три роки я говорю тобі “пробач”, надсилаючи тобі свою любов і повагу до тебе зі Сходу. Сподіваюся, ти все розумієш і вибачиш мені. Впевнена, що ти розумієш причину нашої розлуки, що усвідомлюєш, що землі й квітам потрібен мир і спокій, захист і турбота. А поки є велика небезпека, що й інші сади перетворяться на руїни, як у багатьох містах і селах на Сході нашої колись квітучої країни. І розділяє нас тепер 700 кілометрів. І на це є причини, про які не варто говорити, бо звучатиме це запафосно, а нам просто треба робити справу, яка наближує нашу з тобою зустріч. Яка знову зав’яже наші шляхи міцними вузликами єдності і любові.
За три роки я бачила інші сади, які розташовані на Донеччині. Були вони різні. Одні живі, але занедбані, інші були мертві, спустошені і здичавілі. Болем віддавався кожен такий сад у моєму серці. Тут існувало життя. І колись творили їх теж для щастя: плодові – для соковитого смаку, газонне полотно - для босоногого маляти, розмаїття п’янких пряних трав – для умиротворення, романтичні пелюстки ромашок – для любові до життя. Але в їхнє життя прийшов неприродній метал, як непроханий гість брудними, нахабними черевиками наступив на шовковий килим витканого з любові саду та розтоптав життя, яке так берегли ці оази. Метал нахабно міняв ландшафт, піднімаючи землю в повітря, і виривав коріння, яке трималось за життя. Птахи й тварини ще деякий час жили тут, але з часом їх ставало все менше. Покалічені осколками дерева вже не могли бути прихистком пернатим, і випалена земля не могла годувати живе. Від життя до смерті, від смерті до життя.
З болем констатую, що і вони, і ми з тобою пройдемо свою історію, свою еволюцію. В це й вірю я. І болю стараюсь не відчиняти наскрізь душу, бо занадто його багато, а душа в нас одна на двох, і ми маємо з тобою її зберегти і не загубити. Я знаю, що іноді ти влітку страждаєш від спраги, взимку ти мерзнеш і божеволієш єдиним питанням: де я? Чому не поруч, коли так потрібна тобі. А я паралельно з тобою проживаю своє несамовите військове життя зі своїм голодом і спрагою, тільки за сім сотень кілометрів на схід від тебе. Коли тобі зовсім сумно, згадай, як на далеких планетах Маленький Принц також турбувався про те, як живе його примхлива троянда, яка лишилася на планеті зовсім сама, без його уваги і турботи. Він квапився додому, бо “ми назавжди у відповіді за того, кого приручили”.
Прийде час, і я повернусь. І викинувши камуфляжне ганчір’я та надягнувши садові рукавички, прийду до тебе, стану навколішки і скажу своє щире “пробач”! І виросте оновлена троянда, і пеньки зламаних дерев проростуть бадьоро і натхненно. І ти навчиш мене знову любити це життя, життя затятого та схибленого садівника, садолюба й садомрія. Це буде. Обіцяю. Я повернусь. Ти тільки дочекайся мене, мій Саде.
Ірина Цвіла
Авдіївка. Квітень 2016 р.
Ірина Володимирівна Цвіла (псевдо – Лінза); народилася 29.04.1969 р. в м. Бровари Київської обл., загинула – 25.02.2022 р. Вчитель, громадська активістка, фотохудожниця, бієць батальйону «Січ», учасниця російсько-української війни, загинула під час російського вторгнення в Україну. Учасниця російсько-української війни та боїв за Київ. Після отримання педагогічної освіти, до 2006 року працювала в Київській міжнародній школі «Меридіан». До участі в подіях на Майдані та в АТО була дизайнеркою ландшафтів, спеціалізуючись на створенні трояндових садів і оранжерей. За особливу любов до англійських сортів троянд, в колах українських селекціонерів була відома під іменем "Англічанка". Активна учасниця і активістка Майдану з першого до останнього дня. В липні 2014 році пішла добровольцем в батальйон «Січ». Учасниця боїв під Пісками і під Авдіївкою. У 2018 році за станом здоров’я змушена була покинути лави діючої армії. По поверненню створила бренд VERBA., під яким створювала мініатюрні прикраси у авторському виконанні. Загинула 25 лютого 2022 року, в ході відбиття танкової атаки ворога при обороні міста-героя України Ірпеня в Бучанському районі Київської області. Під час Революції гідності та війни займалася фотографією. Персональна виставка у селі Святопетрівському (2017). Авторка кількох нарисів і спогадів зпро бойові дії на Донбасі. Нагороджена орденом «За мужність» III ступеня посмертно – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (з указу Президента). 6 травня 2022 року на честь Ірини, була перейменована вулиця Олександра Блока у місті Броварах на Київщині на вулицю Ірини Цвілої.
Підготував Віктор Гіржов
-
Жінка на війні завжди залишається жінкою.
Жінка на війні завжди залишається жінкою.
-
Відвідання пораненого побратима Василя Здирка.
Відвідання пораненого побратима Василя Здирка.
-
На війні без оптимізму – ніяк.
На війні без оптимізму – ніяк.
-
Зустріч на фронтовій дорозі.
Зустріч на фронтовій дорозі.
-
Останні хвилини в Києві, ранок 24 лютого 2022 року.
Останні хвилини в Києві, ранок 24 лютого 2022 року.
-
Місце загибелі Ірини Цвілої та Дмитра Синюки.
Місце загибелі Ірини Цвілої та Дмитра Синюки.
https://kobza.com.ua/pravo-na-zhyttja/7000-sad-ii-boliu.html#sigProId0b58c69f17
На світлинах:
- Полегла захисниця України Ірина Цвіла.
- Жінка на війні завжди залишається жінкою.
- Відвідання пораненого побратима Василя Здирка.
- На війні без оптимізму – ніяк.
- Зустріч на фронтовій дорозі.
- Останні хвилини в Києві, ранок 24 лютого 2022 року.
- Місце загибелі Ірини Цвілої та Дмитра Синюки.
