Маловідомі сторінки історії Голодомору

Президент Росії Володимир Путін та сучасна влада Росії багато в чому у наслідує практики Сталіна та його режиму. Через 90 років після Голодомору 1932-33 років, у ході свої широкомасштабної агресії проти України сучасна Росія теж відбирає українське зерно, захоплює елеватори та сільськогосподарську техніку, блокує порти, і шантажує тепер вже весь світ ймовірним голодом.

Зрозуміти тяглість цих руйнівних практик, побачити схожість, і оцінити, що саме наслідує Путін у ставленні до України можна, зокрема, дізнаючись правду про Голодомор.

У Музеї спротиву Голодомору у Дніпрі  започаткували цикл авторських лекцій та екскурсій, присвячених маловідомим та невідомим сторінкам історії краю, пов’язаним із влаштованим Сталінським режимом голодом. Їх проводить лектор музею, краєзнавець Микола Чабан.

Як переживало голод передмістя Дніпра, у яких творах письменників-земляків тема голоду відображена правдиво, які місця у Дніпрі свідчать про події голодних років і чи встановлені там наразі меморіальні дошки? Ці та інші питання піднімають на заходах, до яких запрошують небайдужих до історії України.

Голодуюча Лоцманська Кам'янка 1933-го

Як виживало приміське село на Дніпропетровщині в умовах голоду 1932-33 років? Дніпровський краєзнавець Микола Чабан досліджує тему на прикладі села Лоцманська Кам'янка, заснованого в середині ХVІІ століття. Зараз це один із віддалених районів міста Дніпра. Там, каже науковець, жили люди унікальної професії – річкові лоцмани. Горді, трудолюбиві й мужні, вони проводили плоти й судна найнебезпечнішим відтинком Дніпра – де пороги.

Село було заможним – лоцмани непогано заробляли основним промислом. До того ж свої землі, розташовані на сучасній Солонянщині, здавали в оренду. Сезон навігації збігався з гарячою порою жнив, і обробляти землю лоцмани власноруч не могли. А втім, радянська колективізація й продрозкладки довели небідне село до зубожіння й занепаду. А після 1932-33-го років з 900 дворів залишилося тільки кілька десятків.

Про досвід виживання у часи Голодомору в Лоц-Кам’янці залишили свідчення очевидці, говорить Микола Чабан. Серед них – нащадок лоцманів дніпрових порогів й сам лоцман Григорій Омельченко, з яким Чабан був знайомий особисто.

Григорій Омельченко (1911-2002) працював педагогом, пережив три голоди – 20-х, 30-х і 40-х років – і не боявся про це відкрито говорити. За звинуваченням в антирадянській пропаганді відбув 10 років таборів. У часи Незалежності був засновником музею лоцманства й одним із засновників Народного руху в Дніпрі.

Омельченко згадував, що 1932-го року він був змушений вступити до інституту народної освіти, бо там могли забезпечити пайкою хліба. Родина Григорія була велика: батько, мати, семеро дітей і батькова сестра. Свою пайку – 200 грамів на день – юнак намагався принести додому, рідним.

Тоді ж його включили до бригади з хлібозаготівель. У кожній бригаді, пригадував Омельченко, було по 5-6 людей, очолював – партієць, якого відкликали з основної роботи.

«Якби він відмовився від участі в хлібозаготівлях, його б відрахували й вищої освіти йому не бачити. Але у складі цієї бригади він намагався допомогти тим невинним людям, до яких вони ходили. У своїх спогадах він пише: «Ходимо по хатах і питаємо, чи не заховав де хто хліб. Нишпоримо скрізь: на горищі, в сараї. Ходимо, було, зі щупами, шукаємо, поки не впевнимося, що таки немає».

Один із випадків, які він описує, – як були змушені забрати чотири мішки збіжжя в багатодітної вдови.

«Люди, та що ж ми робимо, як вона дітей прогодує?» – спитав тоді молодий Омельченко. «Це не наше діло». За спогадами, він наполіг, щоб жито вдові залишили. Але через три дні прийшла інша бригада й відібрала. Пізніше Григорій поцікавився долею цієї родини. Вони всі померли… Викачування хліба червоною Москвою означало смерть», – розповідає Микола Чабан.

«Мама зварила смачнющий суп з ховрашків»

Цінні свідчення про голод в Лоцманській Кам’янці лишив і фельдшер Тарас Музика, також нащадок лоцманів, якому в 1933-ому було 9 років. Свого часу вони виходили друком в журналі «Бористен».

«Цінність цих свідчень у тому, що він розказує, як його батько щодня йшов із села пішки сім кілометрів до найближчого трамваю і їхав у місто на завод Петровського, де працював металургом. Там він отримував талони. Мати мусила ці талони щодня отоварити. Мати так само йшла з села в місто понад п’ять кілометрів. Талони діяли лише один день. У черзі доводилося стояти по кілька годин, взяти на ці талони якихось круп чи хамси – було за щастя.

Продмаг «Петровки» був на розі вулиці Барикадної й проспекту Карла Маркса (нині – Яворницького). Чому там досі немає меморіальної дошки, що тут люди стояли в черзі в голодні роки?..», – запитує Микола Чабан.

Фельдшер з Лоц-Кам’янки також залишив докладні спогади про те, я люди, аби не вмерти з голоду, ловили ховрахів. Одного разу його родин пощастило – спіймали аж 35 штук.

«Тарас Музика згадує, що мама зварила смачнющий суп з ховрашків. Але батько їсти не зміг – гидував… Ви уявляєте, яке приниження для українського селянства – іти виловлювати ховрахів?..», – каже дослідник.

Письменник-самоук Олексій Девлад (1885-1958) – ще один уродженець Лоц-Кам’янки. У роки Другої світової був змушений емігрувати до Південної Америки. По собі залишив літературні твори про голод в Україні, написані на документальній основі. Серед них – збірка оповідань «Колоски» та повість «Гарбузова рапсодія», які виходили друком закордоном.

«Оповідання «Хліб» – це історія 68-річної вдови Параски Бойчихи і її онучки, які живуть власною працею, але – поза колгоспом. Обробляють город, заготовляють бур'ян на паливо, важко – але справляються. Двічі жінку викликають до сільради й примушують іти в колгосп, але вона відмовляється. Зрештою як «злочинницю» її засуджують до найвищої міри покарання – смерті… Це оповідання мало успіх. Воно було опубліковане в Україні 1944-го року, а потім – в Аргентині, Італії, Канаді. Ось вам і «лоц-кам'янський дідусь», – каже Микола Чабан.

Голод 20-их років: у творах письменників-земляків впізнається Катеринослав

Ще одна тема, яку досліджує Микола Чабан, – масовий штучний голод 1921-1923 років. Зокрема, він цікавиться висвітленням подій у творах письменників-земляків, які самі пережили ті часи.

Голод 20-их, каже Чабан, на відміну від Голодомору-геноциду, не заперечувався радянською владою. Про нього певний час можна було писати. І тому молоді автори віддзеркалили цю болісну тему в своїх творах

Письменники-ровесники – Валеріян Підмогильний, Борис Тенета, Василь Чапленко – належать до людей однієї генерації, епохи Розстріляного відродження. Їхні твори повертаються в українську літературу, зокрема й про трагічні часи масового штучного голоду.

Оповідання «Місто» наддніпрянського прозаїка Бориса Тенети (1903-1935) – автобіографічне, каже Микола Чабан. У головного героя від голоду та злиднів тяжко хворіє сестра: у неї сухоти, потрібне санаторне лікування.

«Здавалося б, художній твір. Але ми знаходимо в ньому важливу тогочасну інформацію. Сестра потребує лікування, курорту, а коштів нема. І от цікава статистика: профспілкову путівку не дають, а за свої гроші вона коштує 200 карбованців. За 30 карбованців на місяць, які отримує головний герой, її ніяк купити. Все, безвихідь. Сестра помирає. І це все відбувається на тлі міста, в якому легко впізнати тодішній Катеринослав», – зазначає краєзнавець.

Ще один письменник-земляк, який сам пережив і пише про голод талановито й чесно – український класик Валеріян Підмогильний (1901-1937). Оповідання «Проблема хліба» дає уявлення про життя міста й довколишніх сіл у тяжкі 20-ті, вважає Чабан. Персонаж твору – юнак, повний вітальної сили й бажання вижити – попри все, навіть переступивши моральні принципи.

«Оповідання написане в розпал голоду, 1922 рік – це пік голоду, коли наше місто було «столицею голоду», як і 1933-го року. Відчувається це і в оповіданні «П’ятдесят верстов», і «В епідемічному бараці». Легко впізнати Катеринослав тих часів й у романі Віктора Петрова (Домонтовича) «Без ґрунту» – він також про наслідки голоду, розрухи, про те, як змінюється людська ментальність», – каже Микола Чабан.

Юлія Рациборська

Джерело

• Спецзагін відбирає зерно в українських селян. Село Удачне, Донеччина. 1933 рік. Спецзагін відбирає зерно в українських селян. Село Удачне, Донеччина. 1933 рік.
• На лекції Миколи Чабана, Музей спротиву Голодомору в Дніпрі, 2023 рік На лекції Миколи Чабана, Музей спротиву Голодомору в Дніпрі, 2023 рік
•  

На світлинах:

1. Микола Чабан розповідає про  Василя Чапленка

2. Спецзагін відбирає зерно в українських селян. Село Удачне, Донеччина. 1933 рік.

3. На лекції Миколи Чабана, Музей спротиву Голодомору в Дніпрі, 2023 рік

Додати коментар