За даними державних apxiвiв та історичних розвідок, осіле населення в «дикопорослих», «пустопорожніх» землях Низового Надволжя з’являється лише з середини XVI ст., після включення його до складу Російської імперії
У російській армії, що розпочала воєнно-стратегічну колонізацію краю, було чимало українців, які й поселялися потім у новостворюваних містечках-фортецях.
Протягом наступного сторіччя землі Надволжя інтенсивно заселяються поодинокими «сходцями» з різних губерній центральної Росії та України (переважно Лівобережної).
«Вільні» землі вже були часто поміщицькою власністю, щедро дарованою з таким великодержавним розмахом, що самі хазяї погано уявляли їх межі. Це призводило в майбутньому до серйозних багаторічних тяжб.
Так, наприклад, Петро I в 1691 р. іменним указом «пожалував» своєму дядькові Леву Наришкіну землі «со всеми лесами, лугами, дикими полями и степями по реках Хопре, Медведице, Вороне, Елани и прочих, текущих по Саратовской и другим смежным губерниям»... (Центральный государственный исторический архив. - Фонд 1151. Опись 1. - Спр. 42. - арк. 3 - далі посилання лише на фонд).
Дізнавшись про заселення їхніх земель, нащадки Наришкіних закріпачували поселян, не зважаючи на одчайдушний опір: правлячий сенат відмовив останнім у праві «на отбывательство из владений Нарышкиных и в таком даже случае, когда бы действительно они были сходцы из посторонних мест ... Нарышкины, владея слободою Песчанкою, приобрели через то (?! - А.С.) неотъемлемое на оную право...» (Ф.558 - Оп.1).
У XVIII - XIX ст. уряд продовжував щедро жалувати надволзькими землями дворян, які переводили на нові землі своїх кріпаків з центральних губерній, у тому числі и українських. На жаль, немає точних даних про місце, час таких переселень i кількість переселенців.
Зате маємо докладні відомості про масове організоване переселення в Низове Надволжя саме українців при підтримці та заохочуванні з боку уряду. Це було пов'язано з початком добування солі на озері Ельтон. Для її транспортування з 1747 р. запрошуються досвідчені солевозці — українські чумаки, що прибувають у Низове Надволжя на пропозицію уряду зі Східної України, Волзького козацького та Донського війська, йдуть із вже існуючих у Надволжі вільних i «владельческих» українських слобід. Так, в «соляные вощики» було переведено 359 душ «жительствуюших в Войске Донском рахинских малороссиян» (Ф. 1285. - Оп.1), викуплено у вже згадуванні сл. Піщанці та Красному Яру у Наришкіних «для умножения числа соляных вощиков... 2782 души малороссиян». Всього було приписано «в ведение Эльтонского соляного промысла ... 26 836 душ» українців (Ф. 558. - Oп. 1).
Чумаки заснували вздовж соляного тракту (40 км завдовжки) ряд нових українських слобід з хуторами: в Камишинському повіті - слободи Миколаївську i Котово, містечко Камишин, Бобилі з хуторами; в Царицинському повіті - слободи Капустин Яр, Царівку, Володимирівку, містечко Заплавінське, Верхнє i Середнєахтубінське; в Саратовському повіті - слободи Покровську, Узморську, Красний Яр i Данилівку з хуторами.
Низова соляна контора доповідала урядові про величезні прибутки, які приносив соляний промисел казні, наголошувала на необхідності урядових заходів «к приласканию» таких бажаних на даному терені чумаків, що породило укази Катерини II, а потім Павла I про надання чумакам «выгод, соразмерных пользе от того ожидаемой», i про те, щоб зробити їх «навсегда приписными к вывозу и заготовлению соли».
Волею заплатили чумаки за одержані порівняно з іншими переселенцями дуже значні пільги: вони були звільнені від державних податків, не несли рекрутської повинності, мали постійний заробіток та вдвічі більший земельний наділ. Так виник у Низовому Надволжі незнаний в Україні відокремлений чумацький стан, близький за майновим та правовим статусом до стану приписаних селян.
Чумацький шлях був довгим, важким i небезпечним, тому рушали солевозці в дорогу добре озброєними, їх супроводжували «из малороссиян конные козаки», назву яких згодом іншопереселенці перенесли на вcix українців (німецькі колоністи навіть українську Покровську слободу стали іменувати Козакштадт).
Крім перевозки солі, риби та різного краму, чумаки займалися скотарством, землеробством, крамарювали, орали землю та будували домівки німецьким колоністам, піднімали своїм спеціальним плугом – «хохлачем» цілину для інших переселенців (докладніше див. Чубенко В.Ю. Український чумацький стан у Надволжі - «Архіви України». - 1971.- N 1).
На початку XIX ст. Ельтонський соляний промисел починає втрачати своє державне значення, рішенням департаменту державного майна кількість «соляных вощиков» скорочується, а в 1827 році імператорським указом чумацький стан було скасовано, вcix чумаків переведено до стану державних селян з відповідними повинностями (ф. 379, оп. 1).
Чергова велика хвиля масових організованих переселень українців, тепер вже одночасно з росіянами, припадає на початок XIX ст. Викликано це було малоземеллям селян центральних губерній: в Надволжі ще лишалися значні площі вільних земель.
В apxiвax збереглися точні відомості про те, з яких губерній України та Pocії дозволялося переселятися, де в Надволжі були землі, придатні для переселень, пильно ревізувався стан нових поселень.
Переселялися, в основному, селяни, спроможні взяти на власний кошт подорожні витрати та «обустройство» на нових землях. У 20-30-х pp. XIX ст. в Надволжя прибувають значні групи українців. У фондах міністерства фінансів збереглося, наприклад, «Дело по прошению Слободско-украинской губернии Харьковського уезда слобод Деркачей и Черкасской Лозовой военных обывателей в числе 410 душ о переселении Саратовской губернии в Царицынский уезд». Люди, одержавши із зрозумілих причин відмову приписати їх у солевозці, просять дозвіл на переселення в статусі державних: «Мы положили твердое и непременное намерение переселиться из мест пребывания нашего по крайней скудности в земле в упомянутую Саратовскую губернию, где по личному обозрению нашему находим для себя выгоды, потому что там находятся переселившиеся родственники наши, от коих можем иметь на первый раз споможение...» У 1819 р. и було одержано дозвіл переселитися на «избранную ими Царицынского уезда при деревне Батаевке казенную землю, называемую Дикопорозжею уральскою степью» (Ф. 379. - Oп l. - Cпp. 101, 581).
Архівні матеріали дають можливість точно встановити, з яких місць, куди, в якій кількості переселялися українці Надволжя, як влаштувалися на нових землях.
Саратовська казенна палата інформує уряд про побут переселенців: живуть у куренях, землянках i мазанках, які опалюють «по безлесию края навозными дровами, называемыми кизяком», згодом з'являються и дерев'яні будівлі. Винятком були мешканці слободи Царівки, які мали «домы, пристройки и дворы из кирпича, вырываемого из развалин татарского города Сарая» (мається на увазі Сарай Берке).
Піщано-глинисті землі давали «посредственные» i «скудные» врожаї, завдавала прикрощів нестача води: влітку нечисленні водоймища пересихали або робилися затхлими, непридатними навіть для худоби.
Крім переселень з відому i дозволу уряду, було багато самовільних, що викликало занепокоєння урядовців.
Сенатор Мечніков, якому було доручено ревізію результатів переселень, категорично заперечував проти переселення заможних селян, оскільки «оставшиеся бедные, не имея ни сил, ни возможности, ни скота для возделывания собственной земли, оставили ее в запустении». Biн пропонує створювати групи з незаможних i відправляти їх етапом на місця «водворения». 3 цим не погодився уряд, побоюючись як заворушень, так i того, що «при невольном переселении надлежало бы принять за счет казны все издержки и путевые расходы, построение жилищ, распашку земель и снабжение поселенцев всем домашним обзаведением» (Ф. 1285. - Оп.1. Ф. 379, - Оп.1.Ф.391,- Оп. 2).
3 другої половини XIX ст. офіційно дозволений потік переселенців скорочується, а в 1903 р. саратовський губернатор Петро Столипін звертаєгься до уряду з проханням заборонити переселення в Низове Надволжя у зв'язку з важким економічним становищем місцевих селян, які вже не мають можливості «восполнить свои потребности в земле даже путем аренды ни за какую плату».
Потік переселень переміщується до Сибіру i Далекого Сходу, захоплюючи подекуди и українців Надволжя. Назви надволзьких поселень в ряді випадків абсолютно точно свідчать про їхні витоки: Стара i Нова Полтавка, Харківка, Кияни, Новокурська, Орловка, Рязанка i т п. Так, Нова Полтавка була заснована вихідцями з Полтавської губернії (в 1840 р. приїхало 329 душ, в 1846 - - ще 16), Харківка - переселенцями з Харківського повіту С.-Української губернії (1840 р. - 21 душа, 1842 - 88 душ). Старожили с.Кияни розповідали, то на цю землю приїхали в кінці 90-х років XIX ст. українці з сіл Матусів, Станіславчик, Сигнаївка, Крутики Черкаського повіту Київської губернії (тепер Шполянський р-н Черкаської обл.).
В кінці XVІІІ — на початку XIX ст. в офіційних документах до назви українського поселення обов'язково додавався прикметник «малороссийский» («Покровская малороссийская слобода І под.»), який вказував на національний склад i станову належність населення. У ревізьких списках «казенные малороссияне», «частно владельческие малороссияне» відокремлювалися від аналогічних груп великоросів, в окрему групу виділялися «соляные вощики». Не дивно тому, що и досі кожен старожил точно знає, в якому селі живуть «хахли», в якому – «москалі». Національна відчуженість, відособленість найяскравіше проявлялася тоді, коли росіяни i українці створювали одне поселення. Наприклад, Рудня ділилася на слободу, де жили українці (803 душі) i «деревню» з росіянами (716 душ). В кожній частині було своє сільське правління, своя церква. Гуляння молоді проходили окремо, змішані шлюби траплялися як виняток.
Розмивання національних перегородок починається з розвитком капіталістичних форм господарювання: селяни покидають оселі, йдуть на заробітки. Так, у 1880-81 pp. в Руднянській волості з сіл Баранниківки та Підкуйківки близько 40 чоловік були постійними робітниками кн. Четвертинських, близько 80 сімей пійшло на Дон, в українському селі Мазурівка постійно були відсутні 14 сімей i т.д. (Ф. 1391. - Оп. 1).
Історики, мовознавці, етнографи кінця XIX - початку XX ст. звертають увагу на все більш помітні процеси асиміляції, русифікації неросійського населення iмпepiї, особливо відзначають нівелюючий вплив великих промислових центрів Pociї. За весь час свого вже надволзького буття автохтонне українське населення на даному терені лише в другій половині 20-х років XX ст. одержало право на відкриття українських початкових шкіл, видання українських часописів.
Проте це не стало початком національного розквіту: невдовзі все було скасоване імперськими указами. То ж не дивно, що в результаті такої національної політики почала руйнуватися національна свідомість i гідність: «Та які ми українці, ми - хахли. Яка там у нас українська мова, так собі - хахлячий перевертень» (с. Очкурівка Миколаївського р-ну).
Та попри все українці, які живуть у Низовому Надволжі вже не перше століття «на нашій (з діда-прадіда!) не своїй землі i майже повністю втратили постійні безпосередні контакти з Батьківщиною, зберегли все ж до цього часу в мовленні та побуті властиві їм національні риси. Протягом дуже тривалого часу вони дбайливо зберігали свої звичаї, зразки народної творчості, побутові вироби, виготовляючи в нових оселях речі в традиційному національному стилі (докладно див. Чубенко В.Ю. Українські етнографічні матеріали в музеях Надволжя. - "Народна творчість та етнографія". - 1970. - № 4).
Нащадки українських переселенців до цього часу активно використовують у побутовому спілкуванні український діалект, наше спеціальне вивчення якого не дозволяє говорите ні про «переплавку» українських говірок з сусідніми російськими у щось трете, ні про повну їх асиміляцію російськими, як про це часом твердили (без спеціального дослідження!) деякі російські діалектологи.
В 90-х роках нинішнього століття зроблено перші кроки на шляху відродження українства Волгоградщини: розпочало діяльність Товариство української культури «Проліски», в колишній чумацькій слободі Миколаївці створено Обласний центр української культури, при якому відроджуються традиційні промисли, згадуються призабуті звичаї, з новою наснагою звучать українські пicнi.
Проведено Перший обласний фестиваль української пісні, на який були запрошені фольклорні колективи з сусідніх регіонів та з України. У школі мистецтв № 1 м. Волгограду створено дитячий ансамбль української пісні «Радість». Започатковано українську недільну школу.
У вересні 1993 р. відкрито перший український клас у новоствореній слов’янській гімназії Волгограда, почали роботу гуртки української мови в Миколаївці.
Робляться свідомі спроби підняти роботу по національному відродженню на новий табель, вийти за рамки «посиденьок»: другий рік відбуваються факультативні заняття з україністики на філологічному факультеті Волгоградського педагогічного університету (ведуть їх професори та доценти кафедри російської мови). які мають на меті підготувати вчителів для ведення факультативних занять з україністики у школах районів з переважаючим українським населенням. Вже традиційними стали Дні української культури на березневі шевченківські роковини. Цей перелік можна було б дещо продовжити. Але все це поодинокі заходи, що тримаються на людському оптимізмі та незначних власних коштах групи ентузіастів українського відродження, бо ні державної підтримки, ані єдиного державного плану такого відродження не icнyє, хоч про це й говорилося чимало.
У Волгоградської української громади, як і переважної більшості таких громад на терені Pocii, немає приміщення, підручників. Про справжню культурно-освітню національну автономію годі й мріяти, бо вона потребує не аматорських зусиль: необхідні наукові експедиції для вивчення говірок i фольклору регіонів пізнього заселення (мине ще кілька років i будуть втрачені ці безцінні скарби!), потрібні творчі колективи науковців для складання програм i підручників з рідної мови для українців цього регіону і т.д. Та попри всі труднощі та негаразди «в одну громаду скуті святою думкою» українці Волгоградщини мають конкретні програми культурної та освітньої діяльності, бо вірять у можливість національного відродження на своїй споконвічній землі.
Олександра СЕВЕР’ЯНОВА,
Голова Товариства української культури “Пролісок” (Волгоград),
кандидат філологічних наук, голова комісії з питань науки Об’єднання українців Росії.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
