Бесіда з акторкою Галиною Красіліч про її життя в Києві під окупацією в 1941-1943 роках
Галина Павлівна Красіліч – акторка, театральний режисер (засновник українського народного театру «Друзі», 1996 р.), голова Союзу українок «Петербурженка», поетеса, член Спілки письменників «Многонациональный Санкт-Петербург», голова української спілки письменників «Ліра».
- Як вийшло, що Ваш театр під час війни залишився в Києві? Ми ж знаємо, що театри, кіностудії виїжджали до Середньої Азії, Казахстану, тощо. Артистам видавали так звані «білі» паспорти, звільняючи від військового обов’язку.
- Це було в 1941 році, 20 червня 1941 року. Я закінчила школу (тоді я жила окремо від батьків, оскільки вони постійно їздили на гастролі з театром). За мною доглядала старша дочка сусідки, яка жила поруч з нами по коридору комуналки. Її оформили в жилконторі офіційно по догляду за дітьми. Батько висилав гроші на жилконтору. Тож 20 червня сусіди посадили мене в поїзд, який їхав до Вінниці (я вперше їхала на поїзді), до станції Вапнярка. Я приїхала о 5-й годині ранку 21 червня. Ну, а знайти маму було досить просто: я запитала в місцевих жителів, де живуть актори, і мені показали.
Але все одно шукала до 8-ї години ранку. Справа в тому, що треба було йти до сусіднього села. Там, в наметах під селом жили актори. Мама ж з диригентом і з режисером знімали по кімнаті в одній із хат. Це було 21-го. А 22 червня німці Вапнярку вже бомбили. Вони знали всі наші залізниці. Так мене з мамою зненацька захопила війна. Актори перелякались. Одні говорили, треба їхати до Вінниці (ми ж вінницький театр!). Режисер казав, треба добиратись до Одеси (сам він родом з Одеси). І так вони сперечались цілий місяць. Потім поїхали в село Крижопіль. Сиділи, поки хтось прибіг із станції і сказав: «Що ви сидите? Вже німці наступають на Вінниччину, поїзди перестали ходити». Актори похапали речі, хто скільки міг нести і пішки пішли на вокзал. Мама прибігає зі мною на вокзал, а Зіберов (був такий, що давав театральні костюми напрокат) всі свої костюми повантажив заздалегідь і прислав сказати, що поїзди не ходять. Одні клунки мама залишила зі мною на вокзалі, а сама побігла за іншими назад в село. Нарешті поїхали до Вінниці. У Вінниці вийшли четверо чоловіків і мама. В театрі касира не було (потрібно ж було отримати гроші за роботу на гастролях). Касир забрала гроші і хутко зникла. Кинулись додому до бухгалтера. І вчасно: бухгалтер і касир сидять, ділять гроші. Як у прислів’ї: кому війна, а кому і мати рідна… Вдалося просто переділили гроші на всіх акторів. Мене з Зіберовими костюмами направили до Києва. І всі костюми звалили у нас на квартирі. А мама з Зіберовим пішки (поки шукали та ділили гроші, дійсно перестали ходити поїзди) пішли на Київ. І прийшли вони до Києва на початку вересня. (А 19 вересня Київ зайняли німці - прим. авт.). Нарешті звільнили кімнату від костюмів: Зіберов найняв десь підводу і кудись їх повіз. Всі боялись приходу німців. Мама зі мною пішла на вокзал, щоб виїхати на схід. Запам’яталась вивіска на вокзалі російською мовою: «В первую очередь эвакуируются евреи!» Я думаю, що це хтось сам написав з розрахунком на довіру населення… Стовпотворіння біля поїзда. Мамі допомогли посадити мене до вагону через вікно. Сама ж вона думала їхати на східцях. Поїзд рушив, а мами немає. Нарешті з’явилась: «Ну от. То ти тут. Добре».
До трьох годин ранку ми їхали. Доїхали до Караваєвих Дач (під Києвом). До вечора стояли. А ввечері приходять військові і кажуть, що поїзд забирається під військові потреби. І ми звідти пішки назад до Києва… А нині там, де ті Караваєві Дачі, мій син має квартиру. Тепер там вулиця Ромена Ролана. Зберігся і міст, під яким ми стояли. А на тій горі були окопи, і червоноармійські і німецькі. А тепер на тім місці збудували храм, оскільки там залишилось багато трупів і ніхто не селився. Дійсно, тільки церкві там місце.
Так ми потрапили в окупацію.
- Яка ситуація склалася під німцькою окупацією?
- Люди побігли шукати роботу, бо треба на щось жити. Мама пішла до театру, а там нікого немає (театр музкомедії - прим. авт.). Кажуть: ідіть до російської драми (театр ім. Лесі Українки – прим. авт.), там німці створюють театр малих форм з українськими акторами. Мама пішла найматись до театру, а я сиджу вдома. Куди мені? (На той час Галині Павлівні виповнилося 15 років – прим. авт.). Ніде на роботу не беруть. Німці відкрили курси німецької мови, які звільняли від висилки на роботи до Німеччини. А були вивішені об’яви, які запрошували добровольців на роботу до Європи. Рекламувалось шикарне життя...
- Я дивлюсь на історичному каналі телевізійні програми. І от там якось розповідали, що коли під час Громадянської війни німці захопили Київ (думали, мабуть, що навічно), то вони хотіли зробити з Києва свій Париж - навезли товарів, переіменували вулиці на німецький лад, навідкривали ресторацій... Тепер такого «Парижа» не пробували робити?
- Ви знаєте Київ?
- Ну, певно, трохи знаю.
- Так от, на площі, де Червоноармійська повертає на Хрещатик, німці відкрили ресторан «Нур Фюр Дойче» - тільки для німців. Ну, а рекламою запрошували людей їхати до Європи, потім до Німеччини. Потім поставили умови, щоб кожна організація виділяла певний відсоток своїх службовців на виїзд до Німеччини. Коли організації перестали виділяти - почали ловити людей на вулицях методом облави: перекривали проїзд вантажними авто. І хто в цей момент попадався - хапали, заштовхували в авто і прощай!..
Рятувалися лише вагітні та матері з грудними немовлятами. Був випадок на моїх очах: матір забрали, а бабуся бігла за машиною з внучкою на руках і кричала: «От її дитина!». Машина зупинилась і ту жінку випустили.
- А от про Хрещатик таке питання. Відомо, що коли Червона Армія відступала, то Хрещатик взірвали. Так?
- Почалось так. Коли німці зайняли Київ, було об’явлено, щоб населення здало всі приймачі і радіорепродуктори. Куди здавали? Десь біля Хрещатика, на Прорізній. Приносили ті приймачі, а німці як каміння кидали їх за огорожу до одного з будинків. І от цей будинок десь на третій день злетів на повітря. Не від того, що там були приймачі, а від того, що будинки на Хрещатику і поблизу були заміновані при відступі Червоною Армією. Здетонували і інші будинки. В результаті 10 днів зривався і горів Хрещатик. Німці нічого не могли вдіяти.
- Повернемось до театру. Як німці об’явили, що театр буде діяти?
- Мама приходить і каже, що у театрі почнуться вистави.
- Вирішили, що буде діяти театр?
- Вирішили, що будуть давати вистави для німців і для всіх бажаючих. Директором назначили німця, актори наші.
- А тепер про саму надзвичайну подію - поїздку концертної бригади до Німеччини. Видно, це була пропагандиська акція німців, щоб перед усім світом показати, яка арійська культурна нація німці? Адже виступи були заплановані по всій Німеччині, на заводах Круппа, де добровільно-примусово на військову машину гітлерівців працювала вся підкорена ними Європа.
- Йшов уже 1942 рік. Літо. Формувалась концертна бригада за законами військового часу: хто що планував, куди їхати, як надовго - ніхто нікому не пояснював. До складу бригади ввійшли три гурти:
- 1-й гурт - жінхоранс (жіночий хоровий ансамбль);
- 2-й гурт - артисти ексцентричного жанру (циркові артисти), танцюристи;
- 3-й гурт - театральні актори.
Загальним числом - 29 чоловік.
Спочатку запросили тільки маму. Мама звернулася до сестри Ірини, щоб на період поїздки забрала мене до себе. Та відповіла, що вона не знає, куди своїх подіти, та, мабуть, ще і відповідальності злякалась - все-таки війна, а батько ще з 1940 року жив з іншою родиною. Тоді в театрі знайшлися, що я буду грати хлопця Гасана в «Запорожці за Дунаєм». Так і в програмці було: Гасан – Гандзя Красіліч.
Мама ж їхала, як дублер на роль Оксани. І взагалі, наші добре попрацювали, щоб німці вибрали саме «Запорожця за Дунаєм». Бо як уявляли: побутова п’єса, п’яний Карась з Одаркою буде співати... Як надалі виявилось, був би нам Карась, якби доля не підкинула до концертної бригади пару - чоловіка і жінку, артистів оригінального жанру. У них був такий номер: він спочатку розігрував ляльку, яка оживала. Потім дружина (вона грала роль асистента) виносила акваріум із рибками та тритонами. Він їх (рибок та тритонів), випивши майже графин води..., ковтав. Потім, потримавши деякий час в собі, випльовував до акваріума. Так от, якби не ця пара, спіткала б нас доля бандуристів, яких таким же чином спочатку відправили на гастролі до Німеччини, а потім після концертів залишили в контаборах...
- От, вибачте, згадуючи ті події, Ви часто переходите на російську мову. Так розмовляли тоді актори?
- Так, російською. І от. Відповідаючи на розмови акторів, їхні хвилювання за свою долю, та жінка (із ексцентричного дуету) каже: «Не волнуйтесь, я постараюсь, что смогу, сделать». Дивляться на неї: що може зробити асистентка актора?
І ось ми вирушили на гастролі. Акторській групі дали пасажирський вагон, хоч решта вагонів з людьми були товарняки. Привезли до Перемишля. Розділи до гола: дезінфекція, кажуть. Чоловіків і жінок зігнали всіх до купи в загороду. А мимо ходять німці-охоронці. Хлестають себе нагайками по чоботах і сміються. А була в нас Валя Зубдівська -танцюристка. Вона вийшла, стала руки в боки і дивиться на них з викликом. Німці знітились, перестали хльостати нагайками... Нас пустили митись до душу. Тільки намилились – кінчилась вода. Глянули до гори, а там у вікна заглядають німці та знову регочуть - самі собі виставу влаштували. Потім пустили воду...
Після того повезли нас на північ Німеччини. Місто Галлє. І... в табір! А та жінка (асистентка) каже: «Я уже ему написала. Жду ответа». Кому написала? Я тільки про це й почула, що написала. Минуло з десяток днів. Викликають жінку перекладача, що була з нами. Через кілька хвилин перекладачка викликає асистентку. Щось там перебалакали і... знову живемо тиждень. Приїхали, знову її викликають. А ми жили за першим рядом колючого дроту в бараці. Я за нею до колючки: бачу, під’їжджає авто. Машина чорна і люди в чорному. Піднявся якийсь шум, гам, лайка. Я - тікати! Приходить та жінка й каже: «Ничего, ничего. Всё равно по-моему будет!». Минуло ще кілька днів. Коли об’являють, що нас уже не будуть під конвоєм в строю водити до столової на вокзал. Можемо йти по місту вільно. Отже сидимо в тому Галлє місяць. Послухали, як співає наш жинхоранс. Виставу поки що не випускають. А потім почалося: Франкфурт-на-Одері, Ерфурт, Апольдо, Ваймар, тощо. В Ваймарі довго нашу виставу не починали. І вже, мабуть під ніч, кажуть: «Можна починати. Вони вже прийшли». Хто прийшов? Почали «Запорожця...». Зал завмер. А в третій дії Оксана співає: «Там за тихим, за Дунаєм, на землі є Божий рай...». В залі почався стогін, плач. Після вистави нас довго не випускали, а потім повели через площу вночі. Коли проходили біля фонтану, чуємо, якийсь великий гурт людей іде і дерев’яними колодками об бруківку стукають. А нас супроводжували росіяни (це ті росіяни, що мешкали в Німеччині ще від часів революції, – Аліса Федорівна і Федір Феліксович). І вони покликали нас: «Идите сюда, посмотрите!» Коли дивимось, проходить стрій людей у смугастих робах, на спині – ромб, намальований жовтою фарбою. «Мабуть, полонені», - подумали ми. В основному хлопці. Потім нам сказали, що то були робочі з концтабору Майданек. І раптом один з них кричить: «Передайте уклін землі нашій! Передайте хлопцям, щоб вони сюди не їхали! Нас тут б’ють, мучать!» І це все, що ми почули, бо їх прикладами погнали далі. А Федір Феліксович підскакує до акторів і питає: «Что, что они сказали?» Всі бояться промовити слово, мовчать. А моя мама каже: «Они передали привет нашей земле». А він так: «Да? Ну, хорошо, пошли». Нам нічого не було. Не знаю, що було тим хлопцям, що кричали «Нас тут мучать!»...
Концертну бригаду возили по заводам Круппа. Іде вистава «Запорожець за Дунаєм». І коли в третій дії починає співати Оксана... Я навіть зараз розповідати не можу, бо сама почну плакати. Там такі крики пішли із залу: «Ой, Боже мій...», бо Оксана співає, що нас там, в Україні, чекають... Там же такий текст! Німці пропустили виставу для постановки, бо вони мови не знали. А одного разу приїзджає якийсь хлопець із Західної України (це вже коли поїхали на захід Німеччини), назначений супроводжувати нас в подорожі. Він, певно, розповів німцям зміст, бо до цього навіть росіяни-емігранти не могли зрозуміти, в чому справа. Вони так і питали: «В чём дело? Почему, когда женхоранс поёт, всё хорошо, прекрасно. А когда ваш спектакль, в зале такая реакция?» Актори відповідали: «Ну, то ми ж не знаємо». А цей приїхав, і їм розповів. Це було недалеко від Нюрнберга. І от нас всіх після вистави – за колючий дріт, в табір біля Нюрнберга. А ця жінка (що говорила після розмови з німцями «Всё будет по-моему») каже нам: «Вы здесь ни о чём не болтайте, потому что здесь всё прослушивается». І от раптом все перемінилось. Нам дозволили ходити по місту, заплатили гроші: мамі – 400 марок, мені – 200 за місяць гастролів. Одягли в новий одяг – ми вже були обідрані після табору. Потім ця жінка каже: «Я думаю, что нас отпустят домой». А до цього, перебуваючи в таборі, ми вже вирішили, що домівки нам не бачити. А тут одна із емігранток-росіянок, що нами опікувалась під час гастролів, ще й запросила всіх акторів до ресторану. В ресторані було багато емігрантів-росіян. Просили заспівати «Из-за острова на стрежень». І коли заспівали, всі в залі встали – і росіяни, і німці. Після цього вона запросила всіх театральних акторів до себе до дому. А жила вона в Берліні. Там же, в Берліні нас запросили в Ост-міністерство, видали документи, що ми працювали, що всі програми виконали, видали перепустки, провели на поїзд до Києва. Ми не розуміли, як це так: то нас мало не запхнули в концтабір, а тут така увага. Як могла трапитись така метаморфоза? Не вірилось, що нас відпускають до Батьківщини. І тут ми помітили, що немає пари – чоловіка і жінки, які робили ексцентричні номери. Аж ось до вокзалу підкотили чорні машини. З однієї з них виходить... наша асистентка. Поруч з нею в чорних плащах есесівці. Вона заходить до нашого вагону, оглянула всіх і каже: «Ну, теперь я верю, что вы будете дома». Виявилось, що ця жінка-акторка - рідна сестра... самого Круппа, на заводах якого ми виступали по всій Німеччині. Та і вона ж разом з нами виступала. От, дякуючи їй, ми і повернулися додому.
- А як ви, актори, себе почували? Йде війна, гинуть люди, а ви гастролюєте... Ми ось так, з дитинства, знаємо, що весь народ піднявся на боротьбу з загарбниками... А чи був якийсь супротив з боку театральних діячів, акторів?
- А ми що, не чинили опору? От я вам розповім один випадок.
Йшла в нас вистава «Від Києва до Шанхая». Я там в хорі виходила. Це був «Кляйн Кунст Театр» (театр малих форм). Директором був Ханс Телін. І ось цей Ханс уподобав одну співачку – була у нас дуже красива полька (Данаська призвіще її, здається). Він до неї і так, і сяк, але вона не прийняла його залицяння. А друга сама до нього напросилася. Демська її призвіще. Він возив її на авто разом з... собакою. Потім, в повоєнні роки, в Одесі, вона стала героїнею війни. Мов, її так експлуатували німці, знущалися... Артистів театру інколи визивали давати концерти до готелів, де мешкали німці, але керівництво театру завжди попереджувало, щоб ми не погоджувались залишатись на всякі застілля, тим паче, з ночівкою. Ми відпрацьовували спектакль і розходились, під ніч, пішки додому. Так ось, після чергового концерту, зранку дізнаємось, що готель, в якому ми виступали, злетів у повітря. А прибиральниця театру Катерина підняла лемент: «От готель взірвали і нас взірвуть!» І, як виявилось, це було не безпідставно. Всі втекли з приміщення театру, бо дійсно, в підвалах театру знайшли ящики з динамітом. Актори розгулювали по Пушкінській в театральних костюмах. Але робітниеи сцени запевнили дирекцію, що загрози немає, що вони не бояться і винесуть той динаміт із театру. Що і було зроблено. Це вже потім, через кілька років, ми дізнались, що лементувала прибиральниця не даремно. Адже, яким-то чином вона дізналась, що її батько і заніс той динаміт до підвалів театру (він був військовий, офіцер Червоної Армії, який під час боїв під Києвом потрапив до оточення, потім із таких же оточених військових, організував партизанський загін). І той готель, і наш театр – то були його сплановані акції. Якби не та Катерина – не розмовляти б мені зараз з вами... Ось такий опір.
- Ну, добре, Галино Павлівно,вибачте, це такі не звичайні сторінки буднів тієї війни в окупаційному Києві, які не в’яжуться із загально прийнятим уявленням про війну. У вихованій нашою патріотичною літературою уяві та війна або страждальна, на грані людських можливостей, або героїчна - зі зв’язкою гранат та під фашистський танк... Але ж було ще і звичайне життя, де дійсно була робота за шматок хліба. Адже війна – це не тільки лінія фронту. Моєму діду (по маминій лінії), в минулому - солдату царської армії, якій він віддав 25 років життя, німці повернули землі, які йому належали до революції, дали коней і... приказали, щоб для Вермахту вирощував хліб. Діду тоді вже було під 60 років... А так як наша хата була на околиці села, під лісом (с. Яцюки, Богуславського району Київської обл.), то вночі до нього приходили партизани за тим же хлібом; називали його прислужником німців, а яйця, хліб та сало забирали...А іноді німці влаштовували допити про партизан. А так як дійсно, брат сестри мами був комісаром в партизанському загоні, то мою маму (їй тоді було 13 років) посилали з харчами до лісу, бо партизанам теж хотілось їсти. Ми знаємо, що які б не героїчні були партизани, але без підтримки місцевого населення вони не вижили б. В Західній Україні вже після війни депортували українців не за те, що вони воювали проти Червоної Армії, або в їхніх сім’ях були бандерівці, а навіть за те, що вони мешкали поруч із лісом, а значить, повинні були контактувати з вояками УПА. Тобто, таким чином вирішили проблему підтримки УПА місцевим населенням. До речі, дід мій Антон у війну, годувавши «і наших, і ваших», вижив, а вже після війни, в 1946 році помер від голоду.
- Коли Київ звільнили, мене викликали в польове НКДБ. Слідчий почав допит: «Вы при немцах работали, вы прислуживали врагу, а вот другие вешали листовки, боролись». А я йому кажу: «Добре. А на що жити? Де ті герої, що боролись, брали гроші на їжу і т.д.? Всі працювали, хто був у Києві». Він мовчить. Відпустили.
Згадую, як наші входили в місто. Мене збудили рано, з причитанням: «Ой, німці кидають місто, все палять, б’ють вікна!» А що виявилось: це наші війська йшли в Київ по Саксаганській вулиці мимо нашого будинку. Ми вийшли їх зустрічати. Мама каже: «Ой, у мене там махорка є, біжи, візьми, дай нашим солдатам!» Я побігла, взяла махорку, підбігаю до солдата, щоб вручити йому, а він так одпихає мене, дивиться з презирством, неприязню, - їх агітували, що ми вороги, прислужники німців.
- Так, недаремно ж після війни був підготований указ, згідно якого всіх, хто був в окупації, зараховано до ворогів народу.
- Так-так. Солдатів агітували, і тому було таке негативне ставлення до жителів міста. І ніхто собі не поставив питання: чому ми опинилися в окупації? Ми не займали високих посад, щоб нас евакували в першу чергу, ми були просто кинуті на призволяще: звільняйте вагони, поїзд потрібний для військових! Виживай, як хочеш. У кого були зв’язки з родичами по селам, ті могли втекти від німців на село. Там ще можна було вижити. А так вийшло, що в цій війні ми, рядові актори, були не потрібні ні тим, ні тим - ні німцям, ні нашим. І ми самі пристосовувались, щоб якось вижити. От і все.
- Добре, дякую Вам за розповідь про цю невідому війну.
- Мені не віриться що цю розповідь надрукують, що десь напишуть. Бо це життя не відповідає тій героїці, тому образу війни, який малював нам соціалістичний реалізм. А я вам розповіла так, як це пережила сама.
Валентин ІВАЩЕНКО
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Ґандзя - Галина Павлівна Красіліч;
Німецькі пожежники безуспішно роблять спробу погасити пожежу на Хрещатику (1941 р.);
Розбірка барикад на Фундуклевській вулиці (нині вул. Богдана Хмельницького), праворуч - будинок театру ім. Лесі Українки, 1941 р.;
Галина Красиліч – артистка театру малих форм (в першім ряду в центрі), м.Київ, 1942 р.; Валентин Іващенко і Галина Красіліч під час святкування річниці незалежності України. Серпень 2003 року, Санкт-Петербург.
_________
*Гандзя – ім’я, котрим називали Галину Павлівну в сім’ї, в дитинстві.
