Про історію пам'ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму» на Левашовській пустині під Санкт-Петербургом
Як в «півній столиці» відбулось вшанування пам'яті українців-жертв політичних репресій - встановлення та освячення пам'ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937-1939 роках».
Сповіді! Сповіді! Сповіді!
Бо кругом свара.
Сповіді! Сповіді! Сповіді!
Совість помира!
Правди, віри, світла,
Щирості й добра!
Сповіді! Сповіді! Сповіді!
Очиститись пора!
В очі! В очі! В очі!
Совість загляда.
Сповіді! Сповіді! Сповіді!
Бо в хаті біда!
Кайтеся! Кайтеся! Кайтеся!
Дитя підроста.
Сповіді! Сповіді! Сповіді!
На многії літа!
Левашовський дзвін
****
Спитали мене сусіди:
Навіщо минуле будить?
Чи легше від того стане,
Як біль знов старий заболить?
Спитались у мене діти:
Навіщо минуле будить?
Воно нам не зрозуміле,
І нам у ньому не жить.
А як же із пам’яттю, люди?
Забути про все, і простить?
Чи хочете знов, спозаранку,
Про долю у Бога просить?
Бо мудрі казали люди:
Як тільки прийде забуття –
Появиться знов Іуда,
Щоб в нас відібрати життя
Частина І.
3-го жовтня 2004 року невелика група українців (а це не викликало сумнівів у пасажирів електрички, тому що в одного з них в руках був жовто-блакитний прапор) вийшла на станції «Левашово». Був похмурий осінній ранок, мрячив пітерський дощик. Насправді було холодно, а люди, щось жваво обговорюючи, прямували пішки до Левашовської пустоші. Саме це було метою їхньої поїздки. Саме ці люди: Володимир Косенко (редактор газети «Українці та Петербург»), Валентин Іващенко (голова організації Українського національного руху міста Санкт-Петербурга), Галина Красіліч-Кролевець (співачка, поетеса, театральний режисер), Валентина Блажчук (голова Фонду української культури м. Санкт-Петербурга та області), Олекса Полішкаров (відомий поет, член Союзу письменників України і Росії) шість років тому, на одному з засідань ради Товариства ім. Т.Г. Шевченка, виступили ініціаторами вшанування пам'яті українців-жертв політичних репресій. Питання виявилось неоднозначним. Думки розійшлися. Одні говорили, що на пустоші (Левашово) українців немає, або якщо є, то не патріоти України, і голосували проти встановлення пам'ятного хреста. Названа ініціативна група почала працювати. Було написано листа до адміністрації міста, розроблено проект пам'ятника, розпочались консультації з товариством «Меморіал» міста Санкт-Петербурга, робота в архівах. Адже саме «ленінградська трійка» засуджувала людей в місті і області до страти. Згодом появились списки і цифри – 4,5 тис. українців, репресованих в 1937-38 роках. Але йшов час, а правління тепер уже створеної української національно-культурної автономії міста Санкт-Петербурга на чолі з головою Миколою Жиглом всіляко затримували оформлення необхідних узгоджень з владою, що до місця установлення, так і самого проекту хреста. Недаремно ж перша реакція, коли хреста вже було поставлено, пролунала в словах: «Хто дозволив?». А ніхто!
Відчуваючи, що так справа не зрушиться з місця, вирішено було створити нову українську громадянську організацію, що об'єднає однодумців, які, дійсно, можуть творити практичні справи на благо всіх українців Санкт-Петербурга. Історично такою організацією міг бути тільки Рух. Вся історія українського національного Руху пов’язана з Петербургом. Його ідеологи – Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Симон Петлюра – жили і працювали тут. Саме в Петербурзі було сформовано український уряд першої української держави в 1918 році.
Така організація існує сьогодні в Москві з 1992 року. В лютому 2001 року були проведені консультативні зустрічі з головою ОУН Руху м. Москви Віктором Гуменюком в готелі «Киевская», і 19 квітня 2001 року відбулося організаційне засідання вже організації Українського національного руху м. С.-Петербурга, яку очолив я, Валентин Іващенко. Цього ж дня відбулось робоче засідання проводу, де першим питанням було вирішено самим підготувати необхідні документи і вже в цьому році, в серпні, встановити пам'ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937-1939 роках». Освятити хрест вирішили на одне з самих великих свят українського народу в день святої Покрови – 14 жовтня. Так як реквізитів (як-то своєї печатки) у нової організації не було, вирішили звернутись з проханням до Фундації української культури, з головою якої Валентиною Блажчук, знайшли повне порозуміння. Всі необхідні документи були завірені в органах влади своєчасно. Володимир Косенко, голова організаційного комітету нової організації, взявся за самий складний шмат роботи – своїми руками виготовив пам'ятний хрест. Були розіслані запрошення більш як в 30 країн світу через Інтернет до українських громад, щоб ті приїхали до Петербурга на освячення хреста.
Всі комп'ютерні роботи проводили Стас Подомацький та Віктор Остапчук. Фінансову допомогу (хоч про це і не прийнято говорити) цій акції згодились надати Олександр Юскевич, Борис Черняшенко, Віктор Гуменюк. Але, що до щирості, мабуть, найбільш вагома допомога поступила від Зайченко Валентини. Ця людина-пенсіонер підійшла до мене, коли ми їхали після репетиції в трамваї, і каже: «Ви збираєтесь поставити хреста репресованим українцям, то візьміть і мій внесок», – і дала 500 крб.
Важлива роль випала і Олександру Дорошенку, голові секретаріату з питань просвіти. Саме його тексти повинні були війти в історію, як головні інформаційні джерела цієї події. Перший буклет – «Розстріляна поезія», другий – «Історія встановлення пам'ятного хреста».
Голова секретаріату з питань культури Віолета Гріневич розробила сценарій вечора пам'яті «Розстріляна поезія», який мав стати прелюдією освячення хреста.
Тему вечора, підбірку матеріалів готувала науковий працівник літературного музею м. Києва Катерина Криворучко. Вона повинна була привезти документальні матеріали з музею (світлини, розповіді свідків) про репресовану українську інтелігенцію.
А все почалось 13 серпня 2001 року. Мені подзвонив Володимир Косенко напередодні і сказав, що хрест готовий. Потім запропонував свій план дій. Сказав, що запросив Констянтина Зайківського (він мав релігійну освіту), щоб прочитати молитву, коли будемо вибирати місце для хреста. Я запропонував запросити професора Терентія Зубика (почесного члена та радника ОУНР) та Ігоря Малтиза, голову юридичного секретаріату Руху. На цьому й погодились. Наступного дня, зранку, ми підсіли до «Волги» Володимира Косенко, на який зверху був закріплений хрест, і вирушили в Левашово.
Навіть зараз, коли я пишу ці рядки, відчуваю ще хвилювання, яке охопило всіх нас тоді, коли ми вперше під’їхали до меморіального кладовища, вступили на ту страждальну землю, просочену кров’ю невинно убієнних, і яким зойком в серці відгукнувся дзвін дзвіниці, збудованої прямо на доріжці, яка прямує від входу до могил. Всі етапи постанови хреста було зафіксовано на фотоплівку.
Почався дощ, але нікому навіть не прийшло на думку ховатись від нього. То сама природа оплакувала тих людей, заради пам'яті яких ми сюди прийшли.
Відчуття причетності до важливої справи, ще більше з’єднало організацію. В цeй рік (2001) в Києві проводився черговий Форум українців світу, який співпав з 10-річницею незалежності України. Форум мав відбутися в період з 18 по 24 серпня. Крім О. Дорошенка, який був пов’язаний, як кажуть, по рукам і ногам, роботою, решта активістів Руху згодились їхати в Київ за свій рахунок (адже від організації міг бути делегатом офіційно лише голова, і то при умові, що організація зареєстрована в місті). Нам же якраз відмовили в реєстрації організації (саме скорочена абревіатура ОУНР, видно, викликала жах у пітерських юристів). На той час це була перша відмова і нас це не дуже хвилювало. Ми жили ідеями та планами, розходжень в організації не було, і це ще більше підіймало настрій, вірилось, що ми багато зможемо зробити.
Цей настрій супроводжував нас і всі дні Форуму. По-перше, до нас приєднались наші однодумці з Москви – ми відчували себе частиною великої родини. Ось звернення наших громад до Всесвітнього форуму українців.
Рідна мати Україно! Дорогі брати і сестри учасники Всесвітнього форуму українців!*
Вас вітають українці Москви і С.-Петербурга, що об’єднані в Організації Українського Національного Руху (ОУНР).
ОУНР виникла в 1989 році, як структурний підрозділ Всеукраїнського Руху за Перебудову. Всі Ви, напевно, пригадуєте фрагменти велелюдних мітингів кінця 80-х і початку 90-х в Москві, під час яких українських прапорів було деколи не менше російських. Пригадуєте, коли депутат Верховної Ради, Голова Народного Руху України, нині покійний, В’ячеслав Максимович Чорновіл 24 серпня 1991 р. вніс у Верховну Раду державний прапор України, привезений із Москви, і офіційно вручив його Голові Верховної Ради, Президентові України Леоніду Макаровичу Кравчуку. Це був прапор, під яким ОУНР разом із всім українським народом вела боротьбу за незалежність України. Пам’ятаєте реєстрацію громадян УНР в той час на Київському, Курському та Повелецькому вокзалах в Москві? Це була наша боротьба за свободу української нації, за свободу українського народу.
Україна стала незалежною державою, ми стали українською діаспорою Росії. Ми, як і наші попередники, намагаємось відроджувати українську культуру, мову, духовність на теренах Росії, хоч робити це доводиться в нелегких соціальних і політичних умовах, де значна частина політичної еліти Росії ще не відмовилась від імперських посягань на державний суверенітет України. На превеликий жаль віковічне поневолення та національна бездержавність відчутно знесилили українську націю, призвели до духовної деградації та значної втрати українським народом національної свідомості й патріотизму, знищили та розпорошили його еліту, його провідну верству не лише в Україні, але й за її межами. Особливо це відчутно на території Росії. Не рідко доходить до того, що українці, або особи з українськими прізвищами є лютими ворогами незалежності України, і, навпаки, є росіяни, які розуміють, що незалежна Україна – запорука демократичного розвитку Росії.
Безперечно хотілося б, як у нас часто буває, поскаржитися на негаразди в житті нашої так званої, східної української діаспори. Та не стану цього робити. Вважаю, що це становище відоме присутнім. Про нього більше ніж достатньо вже писалось, говорилось й мабуть буде говоритися на нашому Форумі.
Зупинюсь, вважаю, на головному для всіх українців, як в межах України, так і поза її межами. А головним для всіх нас безперечно завжди було й залишається сьогодні національне звільнення та відродження власної незалежної Української держави. А що це завдання ще й досі не виконане нами, українцями, мабуть нема потреби доказувати. Хоча й була проголошена та визнана світом державна незалежність України. Десять років іде будівництво Української держави. Але, погодьтеся, теперішня держава в Україні ще далеко не та, про яку мріяло багато поколінь учасників національно-визвольної боротьби українського народу. Потреба ж в незалежній Українській державі для всіх українців безперечна.
Відродимо та утвердимо в Україні таку державу – буде повага до українців у всьому світові, будемо вільними господарями власної землі, позбавимось віковічних злиднів, будемо нарешті працювати на власний добробут, розвивати національну культуру та духовність. Не створимо в Україні національну Українську державу – будемо вічно прислужувати іншим народам, аж поки остаточно не зникнемо, як окремішна древня нація. Ця істина більш, ніж зрозуміла українцям діаспори, особливо «східної», і здається в певній мірі зрозумілою для українців – теперішніх громадян України. Віковічне підневільне існування в умовах гніту з боку державної влади окупантів призвело до стійкого негативного ставлення українців до влади взагалі. Звідсіля от уже 10 років після проголошення державної незалежності в Україні українці вперто, не без умисної провокаційної роботи внутрішніх і зовнішніх антиукраїнських сил, продовжують боротися не з окупантами, ворогами державної незалежності України, а з власною державною владою.
Безперечно, що теперішня державна влада в Україні ще далеко не українська, в її складі ще значна кількість відвертих ворогів української незалежності, але це вже власна, хоча й формально, та все ж українська влада, визнана світом. А свою владу потрібно підтримувати, спрямовувати її зусилля на укріплення незалежності України, національне звільнення народу, будівництво національної самодостатньої економіки, а не кричати постійно, під «дудочку» ворогів української нації – «Геть», й скаржитися на злидні, перешкоджати реформуванню суспільства, нічого не робити, а чекати якоїсь «манни небесної».
На жаль, велика вина за це становище лежить на провідній верстві, українських політичних і громадських організацій. Замість об’єднання зусиль всіх національно-патріотичних партій та рухів, згуртування навколо себе суспільства та спрямування його на будівництво й укріплення власної національної економіки та незалежності держави, в Україні створюється безліч партій та рухів, котрі поливають брудом один одного, державну владу, ганьблять Україну перед світом, розколюють та дезорганізують суспільство. Складається враження, що політична еліта просто не розуміє, що цими діями вона допомагає нашим віковічним гнобителям закабалити нас, позбавити власної незалежної державності. Сьогодні ця ганебна, злочинна діяльність по розколу суспільства досягла вкрай небезпечного рівня. Україна може втратити теперішню можливість звільнення від московської окупації й опинитися знову в складі Російської імперії. Розгорнувши кампанію проти Президента та Уряду, ці псевдо-патріоти разом з «лівими», відвертими ворогами української незалежності, вільно чи не вільно штовхають Україну в лоно імперії, в вигляді «слов’янських» та інших союзів. Своїми недалекозорими діями вони вже добилися відставки національно-спрямованого Уряду на чолі з Віктором Ющенком, а тепер фактично вимушують президента Леоніда Кучму все більше схилятися до союзу з Росією. Чим подібні союзи з Росією закінчувались для України - Вам відомо.
Заяви ж про те, що після звільнення з посади Президента Л.Кучму, на його місце буде обрано більш національно спрямованого кандидата - є не що інше, як самообман і відвертий обман суспільства. Адже навіть неозброєним оком видно, що при теперішньому стані українського суспільства та шаленому тискові з боку Росії на зміну Кучмі може прийти тільки проросійськи спрямований кандидат, котрий, опираючись на відповідно спрямовану Верховну Раду, вже в недалекий термін оформить входження України в склад Росії, можливо в вигляді якогось союзу, на кшталт білоруського Олександра Лукашенка. Для українського народу це буде означати остаточне зникнення, як окремішньої нації, й втрату незалежної України.
Та годі констатувати те, що є сьогодні. «Маємо те, що маємо» – як висловився колись Президент Л.Кравчук. Потрібно дивитися в майбутнє і зробити все можливе та неможливе, щоб не втратити свою Батьківщину й не зникнути в рабстві остаточно. Отже мета відома – створення в Україні національної незалежної Української держави, в якій всі її громадяни, незалежно від національного походження, поважають українську культуру, мову та сумлінно виконують українські закони, мають рівні політичні права. Головні напрямки та рецепти діяльності для досягнення цієї мети теж мабуть не таємниця. Вони прості й навіть очевидні, хоча практичне виконання їх не таке вже й просте. Тож тезісно переглянемо їх.
1. Об’єднання всіх національно-патріотичних партій та рухів у єдиний блок, згуртування навколо себе суспільства та спрямування його діяльності на будівництво та укріплення незалежної Української держави, національно самодостатньої, незалежної від російської та інших економік.
2. Обрання національно спрямованих Президента та депутатів Верховної Ради. Створення відповідного Уряду. Налагодження чіткої взаємодії між ними.
3. Реалізація реформ промисловості та сільського господарства з метою створення самодостатньої самостійної національної економіки. Освоєння родовищ корисних копалин, в першу чергу енергопаливних і дорогоцінних металів.
4. Удосконалення системи оборони території України від зовнішніх посягань та забезпечення внутрішнього порядку. Відродження Всеукраїнського козацтва на чолі з єдиним Гетьманом, підпорядкованого безпосередньо Президентові.
5. Створення єдиної Помісної Православної Церкви з Патріархатом у Києві.
6. Входження в світові та європейські міждержавні організації (ВТО, ЄС, НАТО, тощо).
7. Створення пільгових умов надання українського громадянства українцям діаспори. Розширення зв’язків української діаспори з громадськими, фінансовими та виробничими організаціями України.
Тобто ці тези відомі, мабуть, всім без виключення. Потрібна тільки рішучість, наснага та здоровий глузд для їх виконання. В цій нелегкій, але посильній роботі повинні брати активну участь всі без винятку українці незалежно від місця помешкання.
Тоді наша Батьківщина – Україна стане дійсно могутньою і незалежною навіки, збудеться, нарешті, віковічна мрія всіх поколінь нашого народу.
Слава Україні! Слава українському народові!
* Проект тексту виступу на III-му Всесвітньому форумі українців голови ОУНР Росії В. Гуменюка, затверджений на загальних зборах петербурзьської і московської організацій.
І все виходило, що планувалось. Було багато запрошень для спілкування: в товариство «Меморіал» м. Києва, в братство УПА ім. Степана Бандери, в міністерство закордонних справ, в товариство «Україна», в комітет по справах діаспори і національних меншин і т.д. І це не рахуючи пленарних засідань на Форумі, концертів, виставок.
Але сама головна зустріч відбулася з митрополітом Адріаном (в миру - Стариною Валентином Миколайовичем), архиєреєм Української православної церкви Київського патріархату, Дніпровсько-Криворіжським – в Україні і Московсько-Богородським – в Росії (м. Ногінськ), який відразу ж прийняв нашу пропозицію приїхати 14 жовтня в Петербург для організації освячення хреста і панахиди.
За тиждень до Покрови відбулась ще одна поїздка до Левашова. Була зроблена огорожа хреста і насипаний пагорб із невеликих круглих камінців з-під церкви Іоана Предтечі, що на Кам’яному острові в Санкт-Петербурзі.
Так завершилась підготовка до події під назвою «Освячення пам’ятного хреста українцям – жертвам політичних репресій».
Частина ІІ.
Розголос про те, що готується така подія, пішов по українській громаді. Тим більше, що для з’ясування організаційних питань один із зборів ОУНР відбувся в кафе «Ворскла», яким завідує заступник голови української автономії міста Санкт-Петербурга з економічних питань Михайло Волик. Щоб поставити всі крапки над «і» на засіданні ради автономії я розповів про заходи, які плануються по цій акції і запропонував співпрацю, спитавши, в чому буде виражатись допомога автономії в проведенні заходів. У відповідь пролунала повна тиша. В результаті вся роль тієї ради автономії проявилась лиш в покладанні траурного вінка до пам’ятника.
Чому я в цій статті ставлю акцент на це? Тому, що потім в різних виступах пана Миколи Жигла лунало на весь Санкт-Петербург (а може, й Київ), що саме Українська автономія поставила пам’ятного хреста «Українцям - жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937-1939 роках». Правда, Генеральний консул України в Санкт-Петербурзі з 1998 року пан Віктор Семенов пішов ще далі: в інтерв’ю на прес-конференції, присвяченій закінченню «Року України в Росії», ми почули, що, виявляється одним із «важливих заходів» консулату, які відбулися в цей рік, було вшанування пам'яті українців, репресованих в 1937-1939 роках разом з владою Санкт-Петербурга. Вся ця відверта брехня пролунала під показ жалібної процесії на Левашовському меморіальному кладовищі, яка відбулась ще рік тому... Та, як там говорять в народі, «Бог їм суддя».
Насправді було так. Сама акція освячення пам’ятного хреста планувалась на два дні:
13 жовтня – вечір, за участю української громади Санкт-Петербурга і гостей, «Розстріляна поезія» в Кам’яноостровському палаці;
14 жовтня - мітинг на площі Т.Г. Шевченка, покладання квітів до пам’ятника генію українського народу;
- освячення пам’ятного хреста, панахида на Левашовському меморіальному кладовищі;
- поминальна вечеря в Ленінградському військову санаторії.
На жаль, не всі запрошені представники українських громад змогли приїхати. Запрошення посилали через Інтернет, а для віз необхідні були письмові запрошення через пошту з дійсними печатками. Такі запрошення також були послані, але часу не хватило для оформлення документів.
Організація зустрічі гостей автотранспортом була доручена голові секретаріату з економічних питань Едуарду Гладкому, з якою, до речі, він прекрасно справився. За прийом, розміщення, харчування відповідали: Валентин Іващенко, Віктор Гуменюк (голова ОУНР м. Москви), Марія Іващенко, Надія - українка з Івано-Франківщини, яка в цей час працювала в Санкт-Петербурзі.
В оргкомітет прийшли поздоровлення і подяки від організацій, які не змогли по тій, чи іншій причині прибути:
- від українських громад Швеції і Данії;
- від Спілки Українок США;
- від української громади Латвії;
- від українського центру «Кобзар» Республіки Башкортостан.
В акції взяли участь:
1) делегація українського земляцтва Естонії на чолі з головою Вірою Коник, головою Спілки українок Естонії Лідією Цикальською;
На їх прикладі додаю зразок контактів з українськими громадами напередодні заходів по освяченню пам’ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937-1939 роках»:
«В. Іващенко, В. Косенко ОУНР Санкт-Петербург, 13.09.2001 Таллінн
Шановні п. В.Іващенко та В. Косенко
Щиро дякую за надіслані Вами запрошення взяти участь у відкритті пам’ятного знака. Ми не могли не відгукнутись на це запрошення.
Просимо зареєструвати від Українського земляцтва двох осіб:
1. Анатолій Лютюк
2. Віра Коник
Оскільки у Анатолія Лютюка естонське громадянство, для в’їзду в Росію йому необхідна віза. Це означає, що від Вас повинне надійти офіційне запрошення для пред’явлення його в посольство Росії.
Можна надіслати спочатку E-mail чи факсом, а оригінал – поштою.
З повагою,
ГоловаУкраїнського земляцтва в Естонії Віра Коник».
2) делегація української національно-культурної автономії Мурманська: Людмила Федкевич, Дмитро Сичов, Юрій Листопад;
3) делегація з міста Тернополя в складі: голови Державного архіву Богдана Хаварівського, членів Всеукраїнської спілки політв’язнів Григорія Друля і Богдана Когута, віце-президента фонду «Ера Милосердя» Тетяни Тарасової;
4) делегація з Татарстану від національно-культурної автономії українців «Вербиченька» м. Нижнєкамська, на чолі з головою Евгенієм Савенко та діточками української недільної школи;
5) Катерина Криворучко – науковий працівник Національного музею літератури України, м. Київ;
6) Віктор Гуменюк – голова ОУНР м. Москви;
7) Іван Тарасюк – голова українського товариства «Просвіта» м. Ярославль.
Наша стаття набуває змісту протоколу і, можливо, по-літературному це не зовсім правильно, але ця подія для всіх названих вище людей – не просто захід. Це своєрідне покаяння за гріхи перед невинно убієнними. Це звернення до нового покоління людства – подібне не повинне повторюватися.
Отже, 13 жовтня 2001 року, 19-00. Кам’яноостровський палац.
Вечір пам'яті «Розстріляна поезія» розпочався з хвилини мовчання. Змістовна розповідь наукового працівника національного музею літератури України Катерини Криворучко переривалась віршами у виконанні самої ведучої концерту, а також українців Санкт-Петербурга Олександра Стащака, Олександра Дорошенка, Світлани Шарової.
Пролунали поезії Миколи Зерова, Олени Теліги, Василя Стуса, а також авторські вірші Олександра Дорошенка. Як стрій на столі, покритому жовто-блакитним прапором, вишикувались портрети репресованих поетів, терновий вінок з могили Али Горської, сплетений Василем Стусом. Реквізити музею, як і самі портрети поетів привезені пані Катериною з Києва, за що ми їй щиро вдячні. Також на вечорі пролунали пісні на слова Василя Стуса, поетів С.-Петербурга – Олександра Дорошенка, Валентина Іващенка, на музику композиторів Віолети Гріневіч і Валеріана Стратуци в виконанні заслуженого артиста Росії Генадія Бойка, Едуарда Гладкого, Тамари Лепейко.
Особливий відгук в серці кожного, хто був у залі, викликали: пісня каторжанок «Бувай здоров коханий мій», у виконанні Світлани Шарової, та старовинна козацька пісня «Чорна земля ізорана» у моєму виконанні - Валентина Іващенко.
Як потім скаже Катерина Криворучко – це був надзвичайний вечір: по своєму емоційному настрою, нічого подібного, навіть в Києві, не було.В цьому певна заслуга і режисера вечора, петербурзького композитора Віолети Гріневіч. Адже всі музичні твори були підібрані і пролунали в її авторській обробці. На вечорі відбулася ще одна подія, про яку всі дізнались на наступний день. У цьому палаці доля звела двох політв’язнів Воркути: Івана Тарасюка із Ярославля і Григорія Друля з Тернополя, які в 1945 році були в воркутинських таборах. Певно, вони не впізнали один одного, і лише під час розмови виявилось, що вони ділили одні нари майже 50 років тому. До п’ятої години ранку друзі спілкувались, згадуючи всі деталі свого нелегкого життя.
Вечір завершував голова ОУНР м. Москви Віктор Гуменюк. Від імені Руху він вручив символічний герб України, виготовлений майстрами м. Києва, автору пам’ятного хреста Володимиру Косенку.
Вечір закінчився, але підготовка до основної події продовжувалась. Оргкомітет разом із гостями з м. Тернополя, що зголосились на допомогу, зібрались на моїй квартирі - голови Петербурзького ОУНР Валентина Іващенка.
Необхідно було ще скоректувати тексти буклетів (російською та українською мовами), які потім вручались всім учасникам освячення, скоректувати деталі сценарію, та й взагалі поспілкуватися. І тут пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили, як вияснилось, петербурзькі авіатори. Дослівно:
- Ви завтра коли освячуєте хреста?
- О 14-00 годині.
- До якого часу вам потрібно безхмарне небо?
Прийнявши сказане за жарт, я відійшов від трубки і весело запитав громади:
- До якого часу нам потрібно сонце? Дзвонять авіатори. Вони говорять, що розженуть хмари.
- Та, до 17-00 справимось.
- Добре. – сказали в трубці. – Буде вам сонце.
Частина III.
І дійсно, день великого свята Покрови зійшов на Землю яскравими сонячними променями. Збуджені чеканням неординарної події в своєму житті, українці різних громад ходили по парку санаторія, де було призначено збір, спілкувалися, топтали жовто-червоний кленовий килим під ногами, слухали шурхіт падаючого листя.
Особливо цікава розмова зав’язалась між колишніми політв’язнями паном Богданом Когутом (Тернопіль) та паном Іваном Тарасюком (Ярославль), у яких брав інтерв’ю постійний відео-оператор української діаспори Санкт-Петербурга Володимир Федорощак. Вони згадували найкраще, що є в житті кожної людини – юність, яка випала на роки війни, на перші роки, коли йшлося формування УПА – української повстанської армії. До розмови приєднались члени Мурманської групи і гостя з Києва. І тут разом виникла думка: адже сьогодні 14 жовтня, ще і день пам’яті воїнів УПА, а в сучасній Україні – день української армії, так давайте сходимо до церкви і поставимо свічки за тих, хто віддав своє життя за Україну. Тим паче, що церква Іоана Предтечі була поруч із санаторієм. Це був єдиний експромт на цей день, а далі відбувалось все чітко по плану. Видно, це був такий день, що все повинно було здійснитись, як задумано.
Вчасно під’їхав автобус і от під акомпанемент моєї розповіді про місто ми виїхали до площі Тараса Шевченка, щоб поклонитись великому сину українського народу, взяти благословення в Батька на успішне проведення всього задуманого на цей день, і, як завжди, об’єднались навколо Тараса. Адже, які б ми не були, ми всі сини нашої матері - України. І це здійснилося. Треба було бачити, як люди раділи одне одному, обіймаючись при зустрічі. Як щиро лунали їхні слова подяки Тарасові, що в черговий раз об’єднав усіх, як навертались на очі сльози очищення. Мітинг вів я, Валентин Іващенко.
Потім, згадавши процедуру відкриття пам’ятника, читав свої вірші, присвячені Тарасу Шевченку, поет Олександр Дорошенко.
Відомий український художник Анатолій Дрючило (Санкт-Петербург) сказав, що пам’ятник Тарасові Шевченку – це результат спільних мрій і дій всіх українців, і дай Бог, щоб Україна процвітала.
Ведучий українських концертів в Санкт-Петербурзі Анатолій Яровий прочитав декілька поезій Шевченка.
Катерина Криворучко (Київ), згадавши «надзвичайний» вечір, якого не було і в Києві, теж прочитала поезії Шевченка. А люди все підходили й підходили. Підійшов Володимир Юскевич з доньками, які теж читали Шевченка.
Один з перших борців за відродження товариства ім. Т.Г.Шевченка в Санкт-Петербурзі академік, композитор Ігор Мацієвський при привітанні сказав організаторам: «Хлопці, ви ще й самі не усвідомлюєте, яку важливу справу ви зробили». А в слові на мітингу ще раз підкреслив, що Петербург – українське місто від дня його заснування: архітектори були з Західної Європи, а будівельники – з України. Культуру підіймали теж українці: заснування С.-Петербурзьського університету – куди перевели викладачів Києво-Могилянської академії; Державна академічна капела С.-Петербурга; священнослужителі і т. д. На сьогодні процент українців з вищою освітою – самий високий в Європі. А пам’ятник молодому Шевченку в Санкт-Петербурзі – це не що інше, як пам’ятник українській інтелігенції. Треба згадати Шевченка – і об’єднатися.
Представниками від Татарстану на мітингу були діти української національної школи м. Нижнекамська, які прочитали «Молитву за Україну».
Тернопіль представляв пан Богдан Когут, який висловив свій подив з того, що українці Санкт-Петербурга зберегли український дух, підкреслив, прочитавши уривок з «Гайдамаків», що Шевченко завжди говорив правду.
Голова секретаріату ОУНР Санкт-Петербурга з питань науки, відомий у всьому світі україніст Тетяна Лебединська відмітила заслугу Українського Руху Москви і Петербурга, їх керівників Віктора Гуменюка та Валентина Іващенка, які зробили все можливе, щоб вшанувати пам’ять репресованих українців, нагадала, що це тільки початок, треба вшанувати пам’ять козаків-будівельників Ладожського каналу, привести в порядок могили українців на цвинтарях Санкт-Петербурга.
Віолета Гріневіч (голова секретаріату ОУНР Санкт Петербурга з питань культури) сказала, що це перша зустріч в Санкт-Петербурзі різних представників українських громад, бо, дійсно, в них немає свого місця, крім цього, біля Шевченка. Але, об’єднавшись, можна багато зробити. Це ми відчули на собі, коли готували цю акцію. Треба об’єднувати українців навколо дійсно потрібних справ, тоді все в нас буде гаразд.
Віктор Гуменюк (голова ОУНР Москви):
– Бог нам дав таку чудову погоду, ми вклоняємось пам’яті генія, але ми починаємо звідси шлях до інших могил наших славних земляків. Ми повинні звернутися до пам’яті ще живих українців, які пережили всі репресії. Ми повинні не тільки вшановувати пам’ять видатних українців , але й розвивати українську культуру, давати шлях українським літераторам, композиторам і т. д.
Потім пан Гуменюк зачитав списки репресованих українців на Ленінградській землі в 1937-1938 роках.
А час невпинно йшов вперед. Виступили всі бажаючі. І було трохи тривожно – невже не приїде владика Адріан? Може, щось у дорозі трапилось? Підходила 12-та година дня, а митрополіта все не було. Я вирішив для присутніх розповісти історію спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку в Санкт-Петербурзі, зробивши висновок, що тепер для кожного українця в місті та і області, є своя «Мекка», частка України, куди можна прийти поділитися і радістю, і горем.
Нарешті появилися довгожданні гості – митрополіт Адріан із дяком. Привітавшись до громади, владика Адріан запропонував всім прочитати молитву – адже ж сьогодні ще й день Святої Покрови, одного з основних православних свят.
Потім митрополіт сказав, що ми (українська громада міста – прим.автора) маємо право зареєструвати свою православну релігійну громаду Київського патріархату. І ще, так як ми находились біля пам’ятника Тарасу Шевченку, митрополіт Адріан прочитав панахиду по Тарасу. Панахида закінчилась виконанням «Молитви за Україну» Миколи Лисенка, під час якої всі присутні поклали квіти до пам’ятника. На згадку про цю подію були зроблені пам’ятні світлини. І дійсно, все пійшло, як по графіку. Всі учасники сіли до автобусу і процесія направилась до селища Левашово. Так як їхали через центр міста і по набережній Неви, Тетяна Лебединська розповідала про місця Санкт-Петербурга, пов’язані з видатними українцями. Рівно о 13.00, як і було домовлено, біля станції метро «Площадь Восстания», до автобусу підсіли члени півчої. І лише тепер моє серце заспокоїлось. Навіть настрій піднявся – дійсно, все йшло згідно плану. І от, процесія під’їхала до околиці селища Левашово. «Горское шоссе, 135 – Левашовская пустошь» - читаємо на огорожі і на кам’яному хресті біля воріт кладовища.
В 1995 році напроти входу на Левашовську пустинь за розпорядженням мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака побудовано пам’ятник "Молох тоталітаризму" (скульптори Н.П.Галицька, В. А. Гамбаров). Потрібно сказати, що Левашово розташовано в курортному районі, а Левашовський ліс, обнесений зеленою огорожою висотою 2,5 метри, навіть мешканці Левашова вважали якоюсь військовою частиною чи складом. Із розповіді Галини Красіліч, яка саме тут у 1953 році поселилась з чоловіком на постійне проживання, дізнаємось, що людей тільки попереджували місцеві не гуляти вздовж огорожі, тому що там військові стріляють, - щоб часом не нарватись на кулю. Це вже потім, коли товариство «Меморіал» для всього людства відкрило таємницю Левашовської пустині, ми дізнались, що то були за стрільби – кожну тисячу репресованих, яких замордували в застінках НКВД або розстріляли, за огорожою «святкували» виконанням гімну СРСР і салютом.
Зараз тут меморіал – Левашовське меморіальне кладовище. Кожний метр землі, кожне дерево – це окрема могила. Адже рили просто канави бульдозером, кидали в них людей, і цим же бульдозером заривали, а зверху садили сосни. От і стоять ті сосни, як хрести на могилах. До цього часу невідомо, скільки людей знайшли тут свій останній притулок. І приходять сюди люди, які взагалі не знають, де поділися їх рідні. Обв’язують дерева світлинами, замотаними в целофан, - от вам і могила... А деякі прямо в лісі ставлять свої маленькі хрести, теж із світлинами і підписами. Тут же запалюють свічки.
Але повернемось до нашої події. Приїхавши до воріт меморіалу, ми побачили, що нас уже чекають представники місцевої влади, телебачення («5-й канал, Санкт Петербург»), представники білоруської громади, члени «Меморіалу». Вишикувались у колону на чолі з представниками Спілки репресованих (м. Тернопіль), ОУНР Москви та Санкт-Петербурга і повільно пішли по території кладовища.
Потрібно сказати, що від дня заснування меморіалу (1989 р.) тут заведена традиція: всі, хто приїздить сюди, проходять через арку з дзвіницею, і кожен має потягнути за мотузку дзвону. А так як до могил люди приходять щоденно (у кожного свій день народження, інші причини), то і дзвін над Левашово лунає щоденно.
Що до плану і будівництва меморіалу: проект і всі роботи по реставрації (ремонт огорожі, прокладка доріжок, відбудова караульного приміщення (нині музею) були виконані на кошти Марії Берггольц, сестри відомої ленінградської поетеси Ольги Берггольц, які вона отримала як гонорар за книгу спогадів про свою видатну сестру.
І от громада людей розташувалася навколо хреста. Поставлені вінки, запалені свічки. Пролунали перші слова. Вів цей імпровізований мітинг я, Валентин Іващенко.
- Олександр Дорошенко довів до присутніх інформацію про історію Левашовської пустині, нагадав про сплановані політичні репресії різних російських режимів проти українського народу. Кожний повинний замислитись, як жити далі, щоб таке більше не повторювалось. Потім була оголошена хвилина мовчання.
- Світлана Мирончук, віце-консул України в Санкт-Петербурзі: «Ця акція має велике значення для українців. Тут поховані кращі сини і дочки, що віддали життя за Україну. Це буде клаптик святої землі, де можна помолитися світлій пам’яті невинно убієнних».
- Володимир Косенко, голова організаційного секретаріату ОУНР Санкт-Петербурга, автор пам’ятника: «Ми прийшли ради пам’яті цвіту нації, які тут поховані. І не тільки українці, тут поховані кращі представники всіх народів, які мешкали в Ленінграді».
- Валентина Мініна, голова державної адміністрації селища Левашово: «Здесь многие представители разных народов нашли своих безвинно пострадавших родственников. Если наши отцы и деды захоронены вместе, мы тоже должны быть вместе».
- Веніамін Іоффе, голова Правління Санкт-Петербургскої організації «Меморіал»: «Советская власть уничтожала всех и вся, в том числе, и своих деятелей. Но больше всех остальных – украинцев. Если выдернуть Украину, империя развалится. Что и произошло. Достаточно было быть украинцем, чтобы стать жертвой. Не все репрессированные здесь лежат, аналогичные захоронения есть и в других местах города, и мы их обязательно найдём. Даже если нас не допустят до секретных архивов». Голова «Меморіалу» Веніамін Іоффе дійсно був провидцем: зовсім недавно створено прецидент-заведено уголовну справу на працівника комісії по розслідуванню справ репресованих та на працівника органів,що надав доступ до секретних архівів КДБ (2009 р., м. Архангельськ).
- Анатолій Разумов, керівник Центру «Возвращённые имена» при Російській національній бібліотеці, автор «Ленинградского мартиролога»: «Мы опубликовали 18 тысяч имён людей, погибших и пропавших в мирное время в России. Такого нигде в мире не было, и надеемся, что не будет».
- Віктор Гуменюк, голова ОУН Руху Москви: «Ми чітко не знаємо, де лежать люди. Простіть нас, рідненькі, що, можливо, ми стоїмо на ваших кістках. Але ми від щирого серця прийшли вас вшанувати. 4,5 тис. українців, а можливо, і більше лежать тут. Щорічно в Левашовській пустині виникають меморіали інших народів, репресованих більшовиками. Ми повинні були перші поставити хреста. Вшанування пам’яті – це наш святий обов’язок. Сьогодні Вам вклоняється вся Україна. Український світ разом з нами в цей день молиться за Вас. Ми ще найдемо всіх і обов’язково поклонимося і вшануємо їх пам’ять».
Було ще багато виступаючих. Серед них – представники Білоруського товариства, пані Криворучко з Києва. Запам’ятався в її виконанні вірш Марка Вороного «Сніг і вітри над моєю Вітчизною».
- Віра Коник (Естонське земляцтво) передала подяку організаторам заходу від своїх колег, а також від українців Данії і Швеції.
Але особливе враження справив своїм виступом митрополіт УПЦ КП Адріан (Валентин Миколайович Старина). Свою проповідь він почав з розповіді про репресованих членів Священого Синоду України і про сучасні гоніння російської православної церкви Московського патріархату на українську православну церкву Київського патріархату (погром і захват Богородського храму в м. Ногінську з допомогою державних силових структур в 1997 р.). Офіційне невизнання української православної церкви і, практично, придання її «анафемі». Видно, московські священослужителі на чолі з патріархом Алексієм II погано знають історію своєї церкви і інших православних церков. Так, два століття не визнавали російську православну церкву в Константинополі, а потім росіяни купили це признання міжнародного Синоду з допомогою дарунків, золота, соболів. Також митрополіт Андріан повідав присутнім,що як і патріарха української православної церкви Філарета, настоятеля болгарської церкви Василя теж було придано «анафемі». Тепер же настоятель болгарського православія Василь причислений до лику святих... З 1918 року грузини можуть своєю мовою звертатися до Бога в грузинській православній церкві, не кажучи вже про саму древню армянську апостольску церкву. То хто ж «розкольники»? Чи не краще було б російському православію читати проповіді про мир і злагоду між народами, чим роздувати неприязнь?
Владика Адріан далі сказав, що він уже біля 20 років мешкає в Росії і завжди відчуває себе тут гостем, поважаючи звичаї і традиції російського народу, закони російської держави. Він хотів би, щоб так само і в Україні жили росіяни, а не лізли, як кажуть в народі, «в чужий монастир зі своїм статутом». На російську державу, церкву, культуру, більш ніж українці, ніхто з інших народів не працював. Починаючи з Петра I-го, вченні з України відкривали учбові заклади в Росії, 40% священослужителів сучасної Росії – виходці з України.
«Я проїхав всі регіони Росії, - сказав владика Адріан, - і завжди зустрічав українців, які займають різні посади в російському суспільстві, і майже всі вони щиро переживають за Україну і бажають їй розквіту. Іноді складалося враження, що Україна більше потрібна українцям, які живуть за кордоном, ніж тим, хто в самій Україні. Це підтверджує і сьогоднішня акція по вшануванню невинно убієнних українців - жертв більшовицького режиму, тому що не можна робити добрих справ, не покаявшись за свої гріхи».
І далі владика Адріан попросив всіх присутніх поставити запалені свічки біля хреста, і почалася панахида.
Потім, за українським звичаєм, всім було запропоновано пам’янути всіх невинно убієнних пиріжками з сиром і рисом з ізюмом. А скрипалька Тетяна Захарова в цей час виконала молитву на скрипці. Потім була зворотня дорога до Петербурга, поминальний обід. Але я хотів би звернути увагу ще на деякі моменти, які відбувались під час цієї акції. А саме: інтерв’ю кореспондентів телебачення «5-го каналу, м. Санкт-Петербурга» з головою товариства «Меморіал» Веніаміном Іоффе. Звертаючись до Веніаміна Іоффе, кореспондент попросив пояснити, чому, мов, українці окремо від інших народів роблять панахиду, адже загальний день пам’яті репресованих 30 жовтня. На що, я думаю, дуже розумно відповів голова «Меморіалу»: «А хіба можна указати дітям, коли відвідувати могили батьків? Це особиста справа кожної людини. А в Україні традиції вшанування своїх близьких дуже ретельно дотримуються. Тим більше, що для українського народу 14 жовтня – день Святої Покрови - дуже шановне православне свято. Мене часто жаліють, мов, я переніс такі тяжкі тортури під час репресій та життя в таборах. Насправді, то був щасливий час, який я прожив серед людей з великої букви – українських націоналістів, дійсно патріотів своєї Вітчизни. То були справжні людські університети. У них я вчився гідно себе вести в любих життєвих обставинах, залишатись людиною. То були люди дійсно з міцним життєвим стрижнем».
Другий момент, пов’язаний з цією подією, це докір у свій бік, який я почув від регента півчої, що обслуговувала проведення панахиди: «Чому ви не попередили мене, що панихиду буде проводити священослужитель Української православної церкви Київського патріархату? Ви навіть не розумієте, як ви нас підставили – якщо дізнаються про цю справу в Синоді, нам заборонять співати в православних російських храмах».
Ось так, і не інакше!
Господи! Помилуй Україну!*
Організація українського національного руху Санкт-Петербурга
Левашовська пустинь під Санкт-Петербургом. В останні роки тут виникають один за одним скорботні пам'ятні знаки. На цьому місці у 1937-1954 роках більшовики кидали у ями тіла закатованих ними своїх політичних противників. Тут вічним сном сплять 19 454 чоловіка, серед них - 4328 українців.
Українці поставили тут пам'ятний хрест 13 серпня 2001 року зусиллями перш за все організації українського національного руху Санкт-Петербурга (Володимира Косенка - голови секретаріату з організаційних питань та фінансів ОУНР Санкт-Петербурга), при активній допомозі ОУНР Москви. «Українцям - жертвам політичних репресій» - так написано на табличці, прикутій до хреста заввишки в 3,5 метри.
Політичні репресії правителів Росії проти свідомих українців почалися ще при житті Богдана Хмельницького. Постраждали від них гетьмани Петро Дорошенко, Іван Мазепа. Наказний гетьман Павло Полуботок був закатований царем Петром І у казематі Петро-Павлівської фортеці. Останній кошовий Запорозької Січі Микола Калнишевський помер у засланні на Соловках у 1803 р. Знищено кілька десятків тисяч українських козаків при побудові Ладозького каналу в 1722-24 роках.
Канали, канали, канали –
Цареві все мало води...
Полки, що поразки не знали,
Привів Полуботок сюди.
Не знав він до гетьманування,
Яка та тяжка булава,
Що смерть прийме від катування
В фортеці Петра і Павла...
Копали, копали, копали
Болото з весни до зими...
Немов собі шлях торували
До вічних снігів Колими.
Канали, канали, канали
Від Волхова, аж до Неви...
Тут тисячі хлопців конали –
Твої, Україно, сини.
Китайками їх укривали,
Щоб виділись тихії сни,
А матері й жони ридали,
Дізнавшись лише восени.
Хрести з їх могил постинали,
Не знали щоб ті, хто пливли,
Чиїми руками проклали
З Європи в Монголи шляхи,
Чиїми кістками услали
Болото, щоб тут навіки
Росія вікно прорубала
В Європу... А що ж козаки?..
Нема ні хреста, ні каплиці –
Ознак православних святих,
Чернігівський Шлюз і Сумське лиш
Зостались, як згадка про них.
А гетьмана так заховали,
Що слуху і духу нема.
Та церква Самсонівська знає,
Де прах Полуботка Павла.
Більшовики підхопили естафету масового знищення української інтелігенції. Постраждали Президент України Михайло Грушевський, його міністри і прихильники. Вимушена була емігрувати за кордон українська патріотка поетеса Олена Теліга (Шовгенів), а пізніше, у 1942 році, вона була розстріляна німцями у Києві і кинута у Бабин Яр. У 1921 році розстріляно письменника Григорія Чупринку.
Політичною репресією був і голодомор в Україні у 1932-ЗЗ р.р. Тотальне винищення української інтелегенції набрало велетенських розмірів у 1933-38 роках. У 1934 році розстріляно письменників К. Буревія, Г. Косинку, Т. Крушельницького, Д. Фальківського, О. Близька, В. Ялового, О. Досвітного, О. Слісаренка, Г. Епіка, М. Йогансона, Л. Могилянську. Доведені до самогубства (в знак протесту) письменники Микола Хвильовий, Борис Тенета. Це була гвардія української літератури.
Письменник Валер'ян Підмогильний розстріляний у 1937 р. Поет Микола Зеров розстріляний на Соловках у 1937 р. драматург, театральний режисер Лесь Курбас розстріляний на Соловках у 1937 р. Поет Євген Плужник загинув на Соловках у 1936 р. Поет Микола Куліш розстріляний на Соловках у 1937 р. Поет Валер'ян Поліщук розстріляний на Соловках у 1937 р. Поет Марко Вороний розстріляний на Соловках у 1937 р.
Так більшовики святкували своє двадцятиріччя... А Особлива трійка Ленінградського облуправління НКВД продовжувала невпинно виносити смертні вироки політичним в'язням Соловків... Поет Михайло Драй-Хмара загинув у копальнях Камчатки у 1939 р. Поет Юрій Липа (лікар УПА) загинув у 1944 р. Поета Олега Ольжича закатовано у концтаборі Саксенгаузен у 1944 р.
У 1984-85 р.р. у таборах були замордовані Олекса Тихий та Юрій Литвин. У тюремній лікарні Ленінграду було зроблено хірургічні операції політичним в'язням поетові Василеві Стусу, закатованому у 1985 році, та письменнику Валерію Марченкові, який тут і помер на руках своєї матері у 1984 році.
Так була розстріляна українська поезія...
Бережіть поетів
Вони приходять до життя
не жити – полум'ям згоріть,
щоб шлях, де ходять навмання,
світити в темряві століть,
допоки будуть люди на землі,
вселяти в їх серця надії,
як сяйво згаслої зорі в імлі
до нас ще довго-довго струменіє...
Бережи, народе мій, поетів,
Не давай у розпач падать їм,
Коли стогне муза з-під багнетів
На шляху непізнанім твоїм.
Бережіть своїх поетів, люди,
Як вогонь в вертепі берегли –
Лиш вони завжди єднати будуть
Майбуття й давнини береги.
Бережіть ви їх від лихослів'я,
Від наклепів злісних і хули,
Щоб тендітні лелітки творіння
Згаснути раптово не могли.
Не вимушуйте своїх поетів
Гордої схиляти голови –
Коли вийдуть зламані з тенетів,
Зламаними станете і ви.
Не давайте їм під кулі люті
Підставляти за других себе –
У поета серце – на всі груди,
Тож, не промахнеться той, хто б'є.
Боже! Не дай повернутися тим часам, коли нищили людей тільки за те, що вони українці, коли діти не знали мови батьків, живучи на своїй Батьківщині!
Господи! Помилуй Україну!
* Склав О. Дорошенко - голова секретаріату ОУНР Санкт-Петербурга з питань просвіти.
Текст буклету, написаний російською та українською мовами, був розданий всім присутнім на освяченні пам’ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937-1939 роках».
Останній пам’ятний хрест на Левашовській пустині
Присвята Григорію Друлю та Богдану Когуту*
Скорботна тиша.
Сонце у блакиті.
Дзвіниці дзвін защемлює серця.
І навіть сосни, тугою повиті,
Схилилися журливо до вінця.
Останній хрест на Левашовську пустинь
Нарешті українці понесуть…
Переборовши страх свій і…розпусту –
Та все ж таки покаятись прийдуть.
* Григорій Друль – заступник голови Всеукраїнської спілки політв’язнів і репресованих. Богдан Когут – заступник голови спілки політв’язнів і репресованих Тернопільської обл.
Що таке «трійка»? Центрота? Болото?
Яку ж то безхребетну мати суть,
Щоб допустити, аби ця сволота
Вирішувала: бути – чи не буть?
Нескорені! «Малесенька шопта»*
Їх залишилось жити в цьому світі.
Вони вразливі, як та сирота,
Вони – герої! України діти.
* «Малесенька шопта» – вислів Василя Стуса, великого українського поета.
Валентин ІВАЩЕНКО,
голова ОУНР Санкт-Петербургу.
На світлинах: Пам'ятний хрест українцям в Левашовській пустині. З парою гвоздик біля дороговказа письменник Юрій Лукашевич**. Яким зойком в серці відгукнувся Левашовський дзвін – з дзвіниці, збудованої прямо на доріжці, яка прямує від входу до могил Левашовського меморіального кладовища. Жалібна процесія в день освячення пам’ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму,14 жовтня 2001 р*. Зразок запрошення для участі в освяченні пам’ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937-1939 роках». Учасники установки пам’ятного хреста - члени проводу ОУНР міста Санкт-Петербургу. Запалені свічки пам'яті. Панахида по убієнним. Вечір пам’яті «Розстріляна поезія» в Кам’яноостровському палаці (м. Санкт-Петербург), 13 жовтня 2001 р. Пам'ятний хрест над могилою убієнних. «Українцям, жертвам тоталітарного режиму».
*Жалібна процесія в день освячення пам’ятного хреста «Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним в 1937-1939 роках». Голова ОУНР Москви Віктор Гуменюк, голова ОУНР Санкт-Петербурга Валентин Іващенко, заступник голови Всеукраїнської спілки політв’язнів і репресованих Григорій Друль; заступник голови спілки політв’язнів і репресованих Тернопільскої обл. Богдан Когут, 14 жовтня 2001 р.
**Помилково репресований в минулому десантник, зараз письменник Юрій Богданович Лукашевич, який через суд довів свою невинність, але до цього часу так владою і не реабілітований; його твори історичног характеру - "Рыцари Украины", "Сквозь тернии" - "О казаках Украины".
