Чим є для мене, українця, що живе в Росії, моя Батьківщина?
Чем является для меня, украинца, живущего в России, моя Родина, моя Украина? Непростой вопрос. Выпускником Дрогобычского нефтяного техникума 33 года тому назад я приехал в Западную Сибирь по комсомольской путёвке. С тех пор живу и работаю в городе Сургуте Тюменской области. Я счастлив потому, что у меня не одна, а две Родины. Украина мне дала жизнь, вырастила и достойно воспитала. Россию чту, как вторую родину, которая предоставила моей семье кров и дала хлеб, дала мне высшее образование, создала все условия для того, чтобы я мог творчески раскрыться, состояться как личность, профессионал, общественный деятель.
Понимаю, что даю повод сторонникам лозунга «Украина — для украинцев» съехидничать: «Если ты, пан Самборский, так любишь свою родину, то почему живёшь в России, а твоя «ненька» обескровлена, истощена, бедствует?» Охотно отвечу таким псевдопатриотам. Я мог бы обустроить свою жизнь на Львовщине или в Подолье в плане материальном, но при этом всегда оставался бы в психологическом вакууме. Самостийной Украине (какой парадокс!) не нужны ни мои знания, ни моя энергия, ни мои деньги, ни я сам. Знаю по опыту: два года пытался организовать бизнес в родном городе. Сдался. Капитулировал. Как можно чувствовать себя на моей малой родине личностью, если при назначении на должность там каждого идентифицируют сначала полифонически: русин ты или полищук? А может бойко? Гуцул? «Схидняк»? А затем ещё и конфессионально. Православный? Греко-католик? Католик? Власть предержащими если не культивируется, то и не пресекается демонстрация некоего превосходства жителей западных областей над жителями восточных, особенно в патриотической и языковой сферах. Делается это не явно, не декларативно, но, как говорится … «подобное имеет место быть!».
После «развода» 1991 года в Украине преобладала «эйфория независимости», и прежде всего от России. А в России чувствовалось раздражение — провозглашение Украиной своей самостоятельности привело к серьёзным негативным экономическим последствиям для наших стран. Для многих украинцев «родная ненька» оказалась злой мачехой. Лишившись работы и средств существования, они стали мигрировать за рубеж.
Что было, то было. Наши страны уже давно пережили центробежный цикл своего развития. Системный кризис, охвативший все сферы жизнедеятельности как России, так и Украины, заставил Россию трезво взглянуть на объективную реальность. А она такова, что сегодня наши государства рискуют утратить суверенитет, попав в экономическую зависимость от развитых стран-кредиторов, выдвигающих условия, идущие вразрез с геополитическими и национальными интересами Украины и России. Чувствуете, как безнадёжно устарели идеологические (и не только идеологические) претензии бывшей «колонии» Украины к бывшей «метрополии» России? И как опасны реалии нынешней жизни? А Украина, словно посыпанная нафталином (больно смотреть на это!), продолжает жить на старом негативе.
Для меня Западная Украина — это место, где основываются, с одной стороны, культура и прогресс, а с другой — отсюда исходят негативные, часто провокационные процессы. Я категорически утверждаю, что во многом из-за верхушки, которая живёт на Западе, Украина стала тем, чем она сегодня есть, — бедным отсталым государством. Правительство Украины не пресекает пропаганду, разобщающую украинский и русский народы, пропаганду, которая по своей сущности омерзительнее, чем неискренние призывы к братству и интернационализму, звучавшие от коммунистов. Те фальсифицировали историю Украины и России, нынешние правители фальсифицируют её по-своему, переворачивая с ног на голову даже общеизвестные исторические факты. Нынешняя власть «крутит и крутит долгоиграющую пластинку», эксплуатируя действительно страшные факты голодомора, выселения после войны из Западной Украины 400 тысяч граждан и прочие трагические исторические моменты. Сама же при этом проявляет комплекс социальной безответственности, доводя своих граждан до последней грани нищеты. Используя религиозные убеждения, а скорее, заполняя вакуум, создавшийся после краха коммунистической идеологии, власти уводят людей от насущных проблем — при тотальной безработице и нищенской пенсии на территории Украины (очередной парадокс!) строится неимоверное количество храмов — огромных, поменьше и маленьких. Мол, поскольку нет работы, идите и молитесь, Бог даст вам хлеб насущный!
65% украинцев сегодня не владеют родным языком. Вместо того, чтобы образовывать народ, его уже 10 лет пугают ассимиляцией со стороны России, в первую очередь языковой и культурной. За это время украинцы смогли бы заново выучить не только свой родной украинский язык, но и латинский вместе с китайским, если бы эту проблему решали не указом президента, а созданием и внедрением научно обоснованных программ обучения, терпеливо и настойчиво (но крайне деликатно, особенно в южных и восточных областях), внедряя государственный украинский язык во все сферы жизни!
Я уверен, что главная проблема Украины заключается в неспособности (и нежелании) критически взглянуть на себя со стороны, честно и без самообмана осмыслить причины, по которым многомиллионный талантливый народ за тысячелетие не смог создать собственное государство (я говорю о государстве в полном смысле этого слова, а не о некоторых его признаках).
Честное осмысление этих причин и признание очевидного — ведь мы сами во многом виноваты! — вот начало оздоровления и строительства действительно (а не декларативно!) независимого современного государства!
Необходимо задуматься, в чём дело? Может, главные ценности не те? Может, ориентиры не те? Может, герои (предвижу реакцию некоторых «политиков» и «общественников», но не учёных!) не те? Может, не той дорогой шли?
Сейчас в современной Украине предателя, изменившего присяге и перешедшего на сторону неприятеля, провозгласили национальным героем. Другому «борцу», начинавшему свою деятельность с уголовщины, с убийства, за что и был осуждён судом, человеку, который присягал Гитлеру, а затем под лозунгами борьбы за «незалежну Україну» убил тысячи украинцев, хотят присвоить (или уже присвоили?) звание Героя Украины? Как реагировать на статьи в некоторых газетах, где освобождение Украины от немецко-фашистских захватчиков трактуется, как победа одних захватчиков Украины над другими? И это при том, что фашисты официально называли жителей Украины (как и русских, и белорусов) «унтерменшами»! И планировали уничтожение большей части населения.
Бывшие партийные лидеры — нынешние властелины — бьют себя в грудь кулаком, рвут вороты своих вышитых сорочек, кричат с высокой трибуны о своей великой любви к Украине. В это время вынужденные и сегодня бежать из родного нищего дома украинцы молча любят свою Украину, живя в России и Америке, Израиле и Польше… В Сургуте их ни много, ни мало — около 40 000 человек. У каждого, как и у меня, две родины. Украинцы строят дороги, добывают нефть и газ, учат детей, лечат больных, возят грузы по дорогам… И гордо произносят свои украинские фамилии, имея репутацию людей умных, чистоплотных, трудолюбивых, талантливых. Их никто не обижает и не притесняет, не спрашивает о национальности. В Сургуте работает одна из немногих в России воскресная школа на украинском языке. Её окончило восемь десятков учеников, а 26 выпускников поступили в вузы Украины. В Сургуте в прошлом году дважды в неделю на радио выходила в эфир передача «Благовіст», на местном телеканале горожане еженедельно смотрели телепрограмму «Родовід». Обе — на украинском языке. В Сургуте часто бывают с концертами известные артисты Украины. Город имеет свой ансамбль бандуристов. Обустроено помещение для занятий с музыкально одарёнными детьми. Есть свой, пусть маленький, общественный центр, где делают переводы документов с украинского на русский язык, где по вечерам собираются любители украинской песни и просто друзья-земляки.
Я добился осуществления своей давней и самой большой мечты — установки в Сургуте памятника Тарасу Шевченко. Это я сделал за свой счёт и, признаюсь, в это меценатство вложена немалая доля моего честолюбия. Почему? А потому что я — украинец! У меня достаточно денег, чтобы жить в любой стране мира, но я не желаю быть космополитом, как нынче стало модным.
Нет в мире двух других государств, историческая судьба которых переплелась бы теснее, чем судьбы России и Украины. Я полностью согласен с Иваном Курасом, вице-президентом НАН Украины, который считает, что общие этнические и цивилизационные корни, прорастающие в Киевскую Русь, долговременное пребывание в СССР, совместное преодоление мировых катаклизмов, родственные экономические системы — далеко не полный перечень глобальных связей наших двух народов — украинского и русского. Кто выигрывает от конфронтации? Никто! Россия и Украина уже поняли, что в основе развития сотрудничества между российскими и украинскими регионами и предприятиями и между странами в целом должны лежать их экономические интересы. Добавлю от себя: при равноправном партнёрстве. России пора забыть о роли «старшего брата», а Украине пора прекратить комплексовать по поводу «младшего брата». Нет «старшего» и «младшего», есть равные! Пришла пора сделать очередные дружественные шаги навстречу друг другу. И до тех пор, пока наши суверенные государства не найдут баланса интересов, пока не будут устранены многие действительные, а зачастую надуманные проблемы, Украина в моей душе и в душе моих земляков, живущих в Сургуте, будет оставаться самой большой душевной болью.
Владимир САМБОРСЬКИЙ,
Наша справка: Владимир Трофимович Самборский принадлежит к древнему и знатному, известному с четырнадцатого века украинскому роду, берущему начало в городе Самборе на реке Днестр на границе Украины с Польшей. Сейчас Владимир Трофимович работает генеральным директором ОАО «Сургутский торгово-промышленный дом», является учредителем ещё нескольких ремонтно-строительных фирм, инвестирует поставку продуктов питания в Сургут. Занимается общественной работой — входил в состав учредителей региональной организации СПС, избирался председателем Украинской национально-культурной автономии города Сургута.
Додаток:
Володимир Самборський: «...І тоді я сказав: «А давайте я дам вам грошей»
Наш земляк створив у Сургуті українську школу, суспільний центр, фінансував українське телебачення і радіомовлення, а зараз встановлює пам’ятник Тарасу Шевченку
Те, що робить житель Західного Сибіру Володимир Самборський, одних дивує, інших вражає, у третіх викликає щире захоплення. Будучи вповні забезпеченою людиною, успішним бізнесменом (очолює ВАТ “Сургутський торгово-промисловий дім”), Володимир Самборський міг би жити виключно для себе і своєї сім’ї. Натомість віддав багато енергії і власних коштів, аби встановити у Сургуті пам’ятник великому українцеві Тарасу Григоровичу Шевченку. Володимир Самборський, який очолює українську національно-культурну автономію міста, однією з найважливіших для себе справ вважає зміцнення позицій української діаспори в Сургуті. Він тривалий час фінансував у своєму місті українське радіомовлення і телебачення (30-хвилинна щотижнева телепередача “Родовід”, радіопередача “Благовіст”). Ініціював створення у Сургуті української недільної школи, яку уже закінчили 80 учнів (26 із них вступили у вузи України). Аби діти приходили до україномовного навчального закладу із задоволенням, закупив для них музичні інструменти – бандури й цимбали, а також комплекти українського одягу (нині в Сургуті є свій ансамбль бандуристів). За ініціативою Володимира Самборського створено маленький суспільний центр, де перекладають документи з української мови на російську і де вечорами збираються любителі української пісні та просто давні друзі-земляки.
З Володимиром Трохимовичем випало зустрітися у Львові на вечорі у 45-й російській школі – відомий меценат завітав сюди, аби нагородити грошовими преміями (які він запровадив із власних коштів) переможців конкурсу “Моя Україна” для вчителів української мови та учнів російських шкіл. Я помітла, що він розмовляє чистою українською мовою, ніби ніколи й не виїздив з України.
- Володимире Трохимовичу, неважко здогадатися, що ви, вочевидь, етнічний українець.
- Звісно, я родом з України. Зі села Хребтова на Хмельниччині. Батько – кадровий офіцер, майор радянської армії, мама працювала вчителькою російської мови, літератури й історії. Коли мені виповнилося п’ятнадцять, приїхав до Самбора (за збігом обставин і прізвище у мене – Самборський). Я завжди цікавився своїм родоводом. Знаю, що мій український рід, давній і знатний, відомий історикам з XIV століття і бере початок у Самборі. Є у ньому відомі вчені, церковні та політичні діячі свого часу, а також прості хлібороби. Небайдуже мені й походження самого слова “Самбір”. З’ясував, що є кілька версій. Нібито, за однією з легенд, в давнину у тих місцях полювала польська королева, яка зайшла в хащі в пошуках пораненого оленя. Озирнулася довкола і вигукнула: “О, сам бор”, що у перекладі з польської “сам ліс”. За іншою версією, у цій місцевості ростуть червоні лози на берегах Дністра, які на місцевому діалекті називають самбірки...
- А як же ви опинилися в Сургуті? І чим займаєтеся сьогодні?
- Після закінчення Дрогобицького нафтового технікуму рік працював бригадиром у місті Самборі. А коли набирали добровольців для роботи на Крайній Півночі, поїхав туди. Так потрапив до Сургута, де живу й нині. Закінчив Тюменський індустріальний інститут, а потім і Московський відкритий державний університет за спеціальністю “юриспруденція”. З 1992 року, як я люблю говорити, на волі. Тобто займаюся власним бізнесом, що має кілька напрямів – будівництво, ремонтні роботи, інвестиційні проекти постачання продуктів харчування, біржові торги тощо. Є у моєму сьогоднішньому житті політика (працюю штатним помічником депутата Державної думи Травкіна) і, звісно, суспільна робота.
- Стосовно суспільної роботи – чому вам це потрібно?
- Таке запитання мені дуже часто задають. Кажуть, ти ж багата людина, а кинув свою роботу, приїхав через цілу країну сюди. Скажу таку річ (можливо, це буде пафосно звучати): я не хочу бути тим Іваном, про якого Чингіз Айтматов писав, що він не пам’ятає рідної землі. Не хочу бути манкуртом. Тому й шукав по крупинці інформацію про свій родовід. А ще настає у житті такий момент, коли ти задовольняєш свої життєві потреби (квартира, дача, машина), коли дитина стає дорослою. І от тоді, якщо ти вважаєш себе нормальною людиною, повинен задуматися, для чого ти живеш. Ти ж не рослина, аби повсякчас потребувати усе більше матеріальних статків – більше грошей, більшої квартири – такі речі уже стають нецікавими взагалі. …Мушу зізнатися, я маю також суто людську потребу поспілкуватися українською мовою, я ж живу у російськомовному середовищі. А ще, через те, що у мене польське прізвище Самборський, завжди хочу підкреслити, що я – родом з України.
У Росії багато українців. Коли мене запросили очолити національно-культурну автономію, я з великим ентузіазмом взявся за справу. Зізнаюсь, то не є просто. Забирає багато часу, а часу у мене й так обмаль. Хоча я людина дуже моторна, встигаю навіть подорожувати. Тільки у тому році був п’ять разів за кордоном – нещодавно літав на концерт “Роллінг Стоунз”, а вчора повернувся з концерту “Скорпіонз”.
- Вас, мабуть, хвалять за меценатство...
- Звісно хвалять. Не скажу, що мені то неприємно - звичайно, лоскоче самолюбство. Але не заради цього я все це роблю. Бо, крім грошових збитків і втрат часу, у практичному сенсі нічого не маю.
- Як ви потрапили саме до Львова і де зупиняєтесь, коли приїжджаєте в Україну?
- Зупиняюсь у Самборі в своєї сестри. А у Львові я, певною мірою, випадково. Кілька років тому мене, людину із Західного Сибіру, депутат Державної думи Російської Федерації В’ячеслав Володимирович Ігрунов запросив (як людину, котра вільно володіє українською мовою) до складу парламентської делегації на конкурс у 45-й школі міста Львова. На мене справило надзвичайно велике враження ставлення у цій школі до обох мов – російської та української. Тут навчають дітей поважати й шанувати свій рідний етнос і культуру, а також етнос і культуру держави, громадянами якої вони є. Я був вражений ще й тому, що певним чином така робота перегукується з тією, що я роблю в Росії. Як етнічний українець, що очолює українську національно-культурну автономію. Мене приємно здивував той факт, що у Львові, про який недолугі політики у Росії люблять говорити як про оплот “оголтелого национализма”, є п’ять шкіл з російською мовою навчання. Мене вразило, що у 45-й російській школі є кабінет Івана Франка – навряд чи де інде є щось подібне. Я подумав, що добре було б не тільки сказати людям хороші слова, але й преміювати їх грішми. Це все-таки вагоміше. Я запропонував: “А давайте я вам дам грошей”. Тому й взяв участь у тих конкурсах.
… Я добре знаю, що таке праця простих трударів – у нашій українській сім’ї мене змалку привчали до роботи. З шести років я уже був підпаском пастуха, з 10-ти дідусь довіряв мені гнати корову до загального стада. І я дуже ціную людей, які усе те, що вони роблять, роблять від душевного потягу. Це те, що роблять прості вчителі на ту копійчану зарплату в будь-якій школі – російській чи українській, і що роблять медсестри за такі ж мізерні гроші…
Я хотів би сказати кілька слів подяки місцевій владі міста Львова – такий дивний комплімент з боку сибіряка. За що? За те, що все-таки є в Україні школи з російською мовою навчання, і що нема росіянам ніяких перепон. Це слова від щирого серця. У Росії нема українцям абсолютно ніяких перепон, але нічого не робиться. Нема телебачення, нема радіо.
- Може, активність українців недостатня?
- Ви дуже делікатна людина. Активність українців просто ніяка. Мало хто знає, що у 1993 році в Москві було відкрито дві школи з українською мовою навчання. У Москві ж проживає близько 220-230 тисяч етнічних українців і тих людей, що ідентифікують себе як українці. Ті школи були відкриті – виділили приміщення, кошти. Однак уже незабаром вони перестали функціонувати. Чому? Тільки через те, що потрібно було возити дітей, а це певні затрати часу, це некомфортно, бо треба рано вставати тощо. Усе, ті школи вмерли. Ото є така гірка правда.
- Коли постане пам’ятник Шевченкові у Сургуті?
- Плекаю надію, що, можливо, у цьому році, хоча у нас уже через місяць почнеться зима. Є дуже великі проблеми з відведенням землі – наше місто специфічне, у нас не заплановане встановлення пам’ятників, а потрібно знайти добре місце.
- Профінансувати пам’ятник, мабуть, дуже дорого…
- Дуже. Уявіть собі, що півтори тонни важить тільки сама бронза. А плюс робота. Бригада робить форму, потім уже пам’ятник відливають на оборонному заводі. Вартість такого пам’ятника – десятки тисяч доларів. До слова, автор проекту – відомий в Росії та Україні скульптор А. Цимбал. Українець, автор пам’ятника Жукову в Омську. Це дуже талановита людина.
- Рідні вас у цьому підтримують?
- Безперечно. Дружина ніколи не сказала: “Навіщо тобі то потрібно? Куди ти витрачаєш гроші?”. А мій син Тарас, який народився у 1971 році, перший Тарас, який був записаний під цим іменем у Західному Сибіру.
На світлинах: Герб Сургуту. Перший пам'ятник Кобзарю в Сургуті і на терені всього Сибіру. “Любимому городу от Владимира Самборского. 2003”.
Галина МИЦЬ
13.09.2003
