Ожили вони в клубі національно-культурної автономії українців Новосибірська
Чому протягом століття поступово витіснялися вишиті рушники з українського помешкання? Першими відмовилася від вишитого рушника українська інтелігенція, яка відокремилася від батьків, хоч у батьківських хатах ще довго прикрашали вишитими рушниками сімейні портрети, ікони, портрети Тараса Шевченка. Треба визнати, що в радянський період існувала своєрідна, може не зовсім заборона, але якесь табу, мовляв не культурно обвішувати рушниками портрети в оселі. Та, власне, уже й оселею важко було назвати міські, «городські квартири». Та й місто - не село, у ньому не інші обряди, а просто обривки сільської України.
Не вжилися рушники і на міському весіллі, хоч, якщо тут переважали вихідці із села, то елементи українського вишитого рушника ще інколи зберігалися. А от в українському селі ще й досі зберігаються окремі звичаї, пов’язані з вишитим рушником - від народження до поховання.
Але повернемося до сьогодення. У якій українській сім’ї, в сучасній модерновій, елітній квартирі висять в тому чи іншому варіанті українські вишиті рушники, прикрашають портрети чи ікони? Та й ікони дуже рідко зустрічаються, хоч трапляються іноді. А от на Прикарпатті і Закарпатті майже в кожній сільській світлиці зберігаються українські рушники на іконах та портретах своїх незабутих предків, Шевченкові та Франкові. Та це в селі. У місті, навіть на Прикарпатті, все рідше зустрічаються у побуті український вишитий рушник. Більше серветки, ліжники.
Наші обряди з кожним роком все біднішають і біднішають, віддаляються від нас чи ми від них. Натомість з’являються елементи світової, глобальної культури. Спробуймо оглянутися назад. А чи варто оглядатися?
Вразило мене на передачі «Українського клубу» з Києва слова шестидесятника, який перебував у політичних таборах, Семена Глузмана: «Мы должны гордиться собой, а не своими предками».
Чи він не думав, що говорив, чи може й справді так собі уявляє життя. Жаль людину. Чого гріха таїти, багатьма предками нам немає чим пишатися. А я от пишаюсь своїм батьком – Іваном Стеценком. Він мене ніколи не скривдив. Незважаючи на досить неприємні ситуації, в які я попадав, він, по-батьківському, не поспішаючи, знаходив вихід з таких ситуацій.
Я пишаюсь Тарасом Шевченком – українським Пророком. Ой, як треба нам сьогодні Тараса. Та, на жаль, не ті тепер Тараси. Я пишаюсь Іваном Франком – Велетнем української літератури. Я пишаюсь Василем Симоненком з його світлою любов’ю до України. Таких українців тисячі. Без них не було б України. Не подарована Україні незалежність – її виборювали мої земляки-полтавці – Микола Міхновський та Симон Петлюра. А скільки тисяч стояло поряд з ними! А потрібно було мільйони, десятки мільйонів, щоб зберегти самостійність Української Народної Республіки. Не вберегли. Ось і тепер замість української України нам підсовують Малоросію. Та це вже було у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. Ніби все гарно, але як вони, оті комуністи, боялися української України. Бояться і теперішні, бо вони замішені ще на тім тісті. Не вийде з них українського хліба, добродію, Борисе Олійнику, також мого земляка-полтавця, українського комуніста.
Ось тому я вважаю, що пишатися предками варто, а крім того поважати, і зберігати у вжитку елементи культури, побуту наших предків. Чи може природно людині забувати і не зберігати звичаї своїх предків, щоб створювати нові, як на думку сучасної людини, свої звичаї і обряди? Саме так намагалися в радянські часи створити «радянську людину», точніше – «советского человека», відкинувши релігії, обряди и звичаї та заразом і мову. Ось чомусь горілку пити не забували, а до церкви у неділю не ходили і другим забороняли, особливо інтелігенції та молоді, хоч постійно наголошували про свободу совісті. Тільки меншало тої совісті з кожним днем, а натомість з’явився новий звичай – корупція. Кажуть її побороти неможливо.
Та повернемося до українського вишитого рушника в українській родині. Зникає він. Але не зникне. Як не зникла бандура, вишита сорочка, українська пісня і українська мова., та власне, і сам український вишитий рушник. Чи заважають наші українські атрибути сучасності? Мені здається, що потрібно шукати нові форми застосування наших звичаїв і обрядів саме з використанням наших національних надбань, що нас, українців, відрізняє від космополітів, котрі пишаються своєю приналежності до якоїсь світової спільноти. Але тут варто нагадати родину Ольги Кобилянської, в якій користувалися трьома мовами – українською, німецькою і румунською. Жили вони в такий час і на такій території, що інакше поступати не можна було.
З яким увагою і повагою досліджують археологи та історики елементи трипільської культури в надії, що трипільці - то наші предки, предки українців. Вишивка не збереглася, але на глиняних виробах вона є. То, чому б нам ними не пишатися. Звичайно, не можна зупинити поступ сучасного життя, але ще рано нам, українцям, забувати своїх недалеких предків. І на тім рушничкові, оживе все знайоме до болю, і дитинство й розлука, і твоя материнська любов.
Ось і ожили українські рушники в клубі національно-культурної автономії Новосибірська. З рушниками своїх матерів та бабусь прийшли на зустріч голова автономії професор медицина Володимир Шевченко, доцент-фізик Анатолій Міняйло, колишній пілот цивільної авіації Микола Вакула, лікар Лідія Породько, вчителька української мови Зінаїда Ємець, яка, власне, і вела цей вечір. Детальна і цікава розповідь супроводжувалася «Піснею про рушник», «Два кольори». І спогади про своє минуле, про дитинство і матерів, і сльоза накотилася.
Все було. Не було лише рушника, вишитого вчора, тобто тими, хто був у клубі сьогодні. Чому ми не вишиваємо сьогодні? Переродився український дух? Можливо. Але не вмер. Попереду – відродження.
Гнат СТЕЦЕНКО,
Новосибірськ
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Сучасний український весільний рушник. Харківський православний рушник. Голова Національно-культурної автономії міста Новосибірська професор медицини Володимир Шевченко з рушником своєї родини. Доцент-фізик Анатолій Міняйло з материнським рушником. З фотознімком своїх предків на фоні родинного рушника лікар Лідія Породько. Вчителька української мови Зінаїда Ємець вела цей «рушниковий» вечір.
