Слово про зустріч з сонячною батьківською землею свого дитинства
От і з’їздили ми з донькою в Україну, зігрілись під палким сонцем, наповнились рідним духом. Два тижні прожила я в батьківському домі – як затишно, тепло, надійно під його крилом. Яке то щастя, що іще можу туди приїздити...
Дуже хотілося попасти саме в цю пору початку літа – коли цвіте калина, а в палісадниках буяють мамині півонії. Вони цвітуть також і на її могилі... Почула, як кує зозуля, і вночі біля містка лунає нестямний хор жаб, а їх перекривають солов’ї... Які там вечори, які зорі в небі! І гаряче сонце, ласкавий вітерець, і м’які трави – рідна, прекрасна й щедра земля! Чи зможу ще коли поїхати?...
Домовилась із татом вечорами дивитись на одне сузір’я – Чумацький Віз. Він 3 роки збирав для мене газету „Сільські вісті”, я перебрала і майже третину забрала сюди: один з чемоданів – лише газети, книжки, татові записки про нашу родину - він писав в самоті довгими зимовими вечорами...
Уже вкотре перебрала свою, ще студентську бібліотеку – дещо знов узяти сюди, на Урал, а то двічі носила до нашої Андріївської школи. Подарувала їм і своїх кілька книжок: „Рушники” - вірші, „Свет вечерней зари” - переклади, альманах „Ліра”. А ще, як дасть Бог, вийде й український альманах, - теж їм вишлю.
Наш Велико-Бурлуцький район розкинувся серед мальовничих балок та перелісків. І саме тут - Диким полем від річки Оскіл до Сіверського Дінця йшов давньоруський князь Ігор зі своєю дружиною назустріч половцям... Тут і тепер віє тим же терпким запахом полину й чебрецю. Й ті ж зірки сяють над головою, й те саме гаряче сонце в широкому небі, й жайворони співають тих пісень, що й тисячу літ тому... Й здається, якщо зупинитись та прислухатись, то можна почути гул кінських копит, посвист стріл та дзвін мечів древніх воїнів.
Саме тут в 1919 році, в розгромленому маєтку Донець-Захаржевських була знайдена „Велесова Книга” на дощечках – в якій розказана історія дохристиянської Русі. Про все це можна дізнатися в місцевому Краєзнавчому музеї та в солідному енциклопедичному виданні „Великобурлуччина”.
На цій щедрій землі й понині живуть працьовиті нащадки древніх русичів, вони так само сіють хліб і ростять дітей, вирощують сади та співають щиросердих пісень. Серед них немало талановитих, відомих людей. Восени 2006 року район звідусіль збирав шанованих земляків, й мені теж прийшло запрошення.
А цього разу я зустрілася з своєю землячкою Раїсою Яківною Баштан, вона – вчитель, журналіст, поет. В 2001 році привезла я на Урал її вірші - і через рік в Челябінську вийшла збірка „Подарунок”. То був справді подарунок їй від поета й мецената об’єднання „Лілія” Олега Смирнова, від усіх південно-уральських шанувальників таланту української поетеси. Мені Раїса Яківна принесла свій український костюм, в якому завжди виступала, а ще - вже третю солідну книжку своїх віршів, деякі з них і пропоную Вашій, любі друзі, увазі.
На світлинах: Мій тато Кобзар Іван Несторович. Наша вулиця імені Тараса Шевченка в моєму селі Андріївка. Поетеса з Великого Бурлука Раїса Баштан.
Лідія КОБЗАР.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Журавлі прилетять
Журавлині орбіти ніким не окреслені,
Журавлині дороги самі по собі.
Але що б то були без журавок за весни,
І які без чекання сніги голубі?!
Ти почуєш у небі ридаючий клекіт,
Здіймеш руку прощально, неначе крило.
Може, те ж неосяжно тривожне „далеко”
Між тобою й коханим сьогодні лягло?
Та коли заметуть жовтим листям розлуки
Листопади безжально кохані сліди,
Не остуджуй зневірою душу і руки.
Зовсім нікого ждать? Журавлів підожди.
Підожди журавлів. У березовім вітті
Заглуши в собі крик і бентег, і проклять:
Журавлі повертають на рідні орбіти.
Журавлі прилетять, журавлі прилетять.
Я ще маю дійти
Здається, часу і не гаю,
А не встигаю, не встигаю!
(Ліна Костенко)
Гей, спливають літа, мов ріка швидкоплинна,
В далеч-безвість несуть, що забуть не дано:
В яблуневому цвіті весни шумовиння,
І те слово, що щемом на серце лягло.
Найдорожчих людей прояснілі обличчя
Розпливуться у мареві відчаю й втрат,
І впокорена тиша огорне незвично
Той, колись гамірливий і зоряний сад.
Я іду по його незабутій стежині –
Хай ще осінь не палить за мною мости,
Бо в мені шаленіє уперто й дитинно:
Я ще встигнути маю, ще маю дійти.
Стара верба
Відломило гілочку від верби,
Понесло вітриськами за горби,
На степи безводні та в чужинський край –
Приживалась тяжко там, хоч вмирай!
Але сила мамина в ній жила –
Зачепилась гілочка, як могла,
За грунти нерідної сторони
Та й стала красунею посеред весни.
На сльозах замішана та краса.
- Ой, куди ж ти, доле, її занесла? –
Кличе, не докличеться, як сама журба,
Гілочку-дитиночку та стара верба.
Раїса БАШТАН,
Великий Бурлук.
