Фрагменти сценарію до одного із наших національних вечорів в міському Українському клубі “Червона калина”
Виїжджаючи вперше з дому в Росiю, я взяла з собою грудочку землі з пiд грушi в батькiвськiм садку, пучечок запашного чебрецю, зiрваний бiля кладовища, де бабусина могила, а ще – вишитий мамою рушник – на згадку про свiй дiм, родину, про нашу Україну.
Бiлоснiжнi рушники… На них цвiте лiто: яскравi, соковитi барви, помiж них золотавi смужки, наче променi сонця, i багато зеленi. А ось поєднання червоного та чорного кольорiв. Вiзерунки на них – то справжнi дива, створенi ниткою, покладенi хрестиком.
Українська хата немислима без рушникiв, вони з давнiх давен обрамляють iкони та портрети дорогих людей – наприклад, портрет Великого Кобзаря України Тараса Григоровича Шевченка, який поряд з iконами зустрiчаємо мало не в кожнiм домi, а книжечка його вiршiв «Кобзар» лежить поряд з Бiблiєю та Псалтирем - загорнутi чи прикритi рушником.
Вишиванi рушники, часто з мережками чи кружевом, прикрашають хату, обрамляючи настiнне дзеркало, або їх розвiшують над рамками з сiмейними фотографiями, просто над вiкном. Вишитий рушник висить бiля умивальника, на рушник викладають хлiб, виймаючи його з печi. Хлiб кладуть на вишиваний рушник i так хлiбом-сiллю зустрiчають дорогих гостей.
Полотно як для одягу, для скатерок, так i для рушникiв колись виробляли самi: сiяли коноплю чи льон, вимочували iх стебла, витiпували, пряли на прялцi. З ниток ткали вдома полотно, вiдбiлювали його на сонцi. А потiм вже зимою кроiли сорочки, рiзну одежу, скатертини й рушники (2-4 м на 36-40 см) та вишивали рiзними узорами червоними й чорними нитками – заполоччю.
Можна багато говорити про рiзнi орнаменти на рушниках та сорочках, про їх рiзноманiтнiсть, про їх древню символiку, котра для нас вже мало доступна й зрозумiла. Вишивки, їх рiзнi орнаменти – то своєрiдна образна мова, за допомогою якої селяни спiлкуються навiть через столiття. В рiзних областях України iснують свої орнаменти вишивок, кружев, мережок, ниток, своi особливостi вишивання, за ними можна зрозумiти, з якого куточка України той чи iнший рушник.
До XVII ст. узори були геометричнi, вони переважають в захiдних областях України, а в схiдних - на Донбасi, на Кубанi частiше вишивають гладдю. Вже пiсля козаччини стали з’являтися стилiзованi квiти, калина, рiдше – птахи: голуби, солов’i, пiвнi та жар-птицi. Стали вишивати рiзнi написи, якi часто вказували на призначення рушника: “Хлiб-сiль”, “Козацькому роду нема переводу” тощо…
Вже з дитинства дiвчаток привчають шити й вишивати, рокiв з шести мама чи бабуся показують, як тримати голку, вишивати на полотнi хрестиком узори так, щоб на зворотному боцi не було жодного – боронь Боже! – вузлика. На вечорницях дiвчата готували собi придане, в тому числi й рушники для свого весiлля – на щастя, на долю, для сiмейного оберегу.
Весільних рушникiв, бувало, готували не один десяток. Ще до весiлля старостам при сватаннi треба подавати хлiб на рушниковi. Подала дiвчина старостам рушники – то значить дала згоду вийти замiж, а як пiднесла гарбуза - значить, не схотiла, насмiялася… На весiллi треба перев’язувати рушниками через плече сватiв, дружкiв, боярiв. Молода на весiллi пiдперiзувалась спецiальним вузьким рушником – бiлим, перетканим червоними смугами. Рушником молодим зв’язують руки на весiллi й так молодий веде свою молоду в свiй дiм, на рушник вони стають при вiнчаннi в церквi, весiльним караваєм на рушнику мати стрiчає невiстку на порозi її нового дому… Немало стародавнiх традицiй розгублено за роки ХХ столiття, але й зараз навiть у схiдних областях Украiни в кожному весiльному магазинi-салонi можна придбати комплект весiльних рушникiв для рiзного призначення.
В пiснi «Туман яром» співають “Та й з тобою на рушничок стану…”, бо рушник молодим стелили пiд ноги при вiнчаннi в храмi.
Все життя рушник в Українi супроводжуе людину, в найважливiшi моменти буття: при народженнi й хрестинах приймають дитя з купелi на рушник, при сватаннi й весiллi використовують багато рушникiв. На похоронах домовину спускають в яму на рушниках, а хрест на кладовище несуть також перев’язаний рушником.
До 60-річчя Перемоги ученицi в деяких сiльських школах України iмена загиблих своiх односельчан увiчнювали, вишиваючи їх на рушниках, й тi рушники тепер зберiгаються в шкiльних та сiльських музеях.
Як святу реліквію в українських сiм’ях рушники зберiгають i передають з поколiння до поколiння. Мати синовi в далеку дорогу дає вишиваний рушник, щоб не забував рiдний дiм, свою матiр. Згадайте «Пiсню про рушник» - “I рушник вишиваний на щастя, на долю дала”.
В хатi моiх батькiв завжди були рушники: над портретами й образами, у Великдень - на столi пiд пасками. Бувало, бабуся напечуть хлiба, пирогiв – завжди викладають їх на старенький рушник, зверху накривають гарним рушником. Коли йшли в гостi, то гостинцi, пироги в корзинцi також прикривали рушничком.
Виїжджаючи вперше з дому в Росiю, я взяла з собою грудочку землi з-пiд грушi в батькiвськiм садку, пучечок запашного чебрецю, зiрваний бiля кладовища, де бабусина могила, а ще – вишитий мамою рушник – на згадку про свiй дiм, родину, про нашу Україну.
На світлинах: Українські рушники. Авторка Лідія Кобзар-Шалдуга над віршами з соняшниками і рушниками. Виставка вишиваних рушників. Наші майстрині-вишивальниці на міському фестивалі “Вінок дружби”.
Лiдiя КОБЗАР-ШАЛДУГА.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Рушники
(вірш авторки)
Золоте дитинство – щастя водограй!
Легкокрила юнiсть дарувала мрiї.
На шляхах далеких втративши надiї,
Йду набратись сили я у рiдний край.
Рiдна хата радо зустрiча теплом
Татових очей та посмiшкою мами:
- Ми давно чекали, залишайся з нами.
Глянь, цвiтуть пiони пiд твоїм вiкном.
Й знов защебетали вранцi ластiвки,
I залоскотало сонце менi вiї,
Я проснулась – райдугою в узголiв’i
Мамою розшитi сяють рушники!
I заграла радiсть на моiх устах –
Зможу всi незгоди я тепер здолати,
Бо тепло та щирiсть батькiвської хати
Будуть скрiзь зi мною в рiдних рушниках.
Защебечуть дзвiнко милi ластiвки,
I у мене в домi будуть пломенiти
Та у днi печалей нiжно душу грiти
Мамою розшитi давнi рушники.
Людмила Дугарь
Рушники расшиты чистым златом,
Переплетена с Украйной Русь.
Зреет песня щедро и богато,
И волнами плещут боль и грусть
Пісня про рушник
Сл. Андрія Малишка
Муз. Платона Майбороди
Рiдна мати моя, ти ночей не доспала,
I водила мене у поля край села.
I в дорогу далеку ти мене на зорi проводжала,
I рушник вишиваний на щастя (на долю) дала.
Хай на ньому цвiте росяниста дорiжка,
I зеленi луги, солов’iнi гаi,
I твоя незрадлива материнська ласкава усмiшка,
I засмученi очi хорошi твоi.
Я вiзьму той рушник простелю, наче долю:
В тихiм шелестi трав, в щебетаннi дiбров
I на тiм рушничковi оживе все знайоме до болю-
I дитинство, й розлука, i вiрна любов
Й твоя материнська любов.
Туман яром, туман долиною.
Туман яром, туман долиною.
За туманом нічого не видно.
Тiльки й видно дуба зеленого.
Пiд тим дубом криниця стояла,
В тiй криницi дiвка воду брала.
Та й впустила золоте вiдерце –
Засмутила козаковi серце.
- Ой, хто ж теє вiдерце дiстане,
Той зi мною на рушничок стане.
Обiзвався козаченько з гаю:
- Ой, я ж теє вiдерце дiстану,
Та й з тобою на рушничок стану!
