Журналістика була справою мого життя з 5 років. Я виривала два подвійних листи з зошита в лінійку, склеювала їх, створюючи розмір газетного розвороту, й писала там новини, статті, і навіть малювала фото до матеріалів з підписом, у який день і час вони були зроблені. Я була видавцем, журналістом, фотографом, редактором й власником видання. Мої перші, як тепер модно казати, фоловери — кішки Лєна і Катя — високо цінували мою працю. Особливо їм подобалося битися за право першою порвати й погризти мої газети. Але мені до того всього було байдуже. Я просто знала — буду журналістом.
Я уявляла кожну деталь свого майбутнього. Як вставатиму о третій ночі і десь їхатиму в нічне відрядження (дуже романтично). А вже зі сходом сонця я буду в прямому ефірі з мікрофоном брати інтерв’ю. Я уявляла, як людоньки лише відкриватимуть очі, аби подоїти корів, а я вже в прямому ефірі когось допитую.
Чомусь я обов’язково мала бути в чорних шкіряних штанях, з чорним волоссям трохи довше плечей й обов’язково з хімічною завивкою. У той час це був топ моди — жінки палили собі волосся, роблячи хімічну завивку заради тоненьких кудряшок.
Трохи контрастні фантазії, скажете ви. Я з кудряшками на іншому кінці планети роблю репортажі для тих, хто встає доїти корів. Та маєте розуміти контекст часу, в якому я жила. 1991 рік, мені 5 років, я жила в селі на 50 хатин, де діяльністю людей були індики, свині, курки й їхні яйця, а ще корови і сепаратор — хто пам’ятає, що то таке. Ну і хімічна завивка волосся.
Моя мрія бути журналістом геть не вписувалася в місцевий колорит. Якщо чесно, пам’ятаю, як у телевізорі з’явився канал 1+1. То було щось більше, ніж політ у космос для мене. Та ж то був 1995 рік. Мені вже було 9 років. А газети я малювала з 5 років (це те, що я точно пам’ятаю). Як то залізло в мою голову і звідки — гадки не маю. Звідки я понабралася тих мрій — тільки Богу відомо. Та точно пам’ятаю, що було весело, коли в колі колгоспників я заявляла, що буду журналістом.
Школа, трактор і шлях до університету
Після закінчення школи діти з їхніми батьками планували майбутнє реалістично. Або професія бухгалтера чи швачки в училищі за 60 кілометрів від дому. Або по-багатому: університет в Одесі в розрізі професій агроном-харчова промисловість.
Мій покійний вже вчитель трактора казав: “Інно, подумай! Бути трактористкою — то дуже престижна професія для жінки. І вони ще й пільги від держави отримують!” Так-так, у мене в школі була окрема дисципліна — трактор. Досі пам’ятаю всі ці трансмісії, диференціали, гальмівну систему. А ще екзамен, який був обов’язковий. Мій вчитель справді бажав мені добра й хотів мене направити на шлях трактористки. Одна лише біда — я була низького зросту, тому ноги не діставали до педалей.
Ну, то ж вибору не лишалося, і я стояла на своєму — журналістика. Мій надрозумний товариш, який у ті безінтернетні роки самостійно вивчив англійську мову за книжками, почувши мою ідею, покрутив пальцем.
“Ти бачила кафедру журналістики? Скляні стіни в підлогу. Ти бачила парковку біля кафедри? Студенти приїжджають на хамерах. Навіть я, такий розумний, не мріяв вступити туди — обрав історичний факультет. Ну куди тобі?”
Я не кидалася в страхи (а як не зможу) чи в стереотипне мислення (поглянь, на яких авто вони до кафедри приїжджають). Я не думала про результат. Просто готувалася до вступних екзаменів. Українська мова й література, написання твору, і не пам’ятаю що ще. Я подала документи на заочне відділення, бо ж треба було паралельно працювати й винаймати житло. У день екзамену протовпитися до кабінету було складно. Я здивувалася, що аж так багато бажаючих працювати журналістами. Геть стерся з пам’яті сам екзамен. Але результат пам’ятаю — я вступила.
Перші кроки в професії
Далі, якщо не зраджує пам’ять, шість років навчання, робота вночі, навчання вдень. Ах, точно. Я вступила на заочне відділення, але отримала від деканату дозвіл ходити на лекції денного курсу. Тож навчалася одразу в двох групах.
Паралельно за два роки, геть випадково, побудувалася моя кар’єра в сфері обслуговування. Я просто там підпрацьовувала паралельно з навчанням. Почала з кар’єри пакувальника. Хто пам’ятає, були такі царські часи, коли ти купував продукти в супермаркеті, а окремо найнята для цього людина клала все по фен-шую в пакет. Ота людина була я.
А потім щось трапилося. Мене почали підвищувати. До касира, потім старшого касира, адміністратора, і вже я отямилася, що скоро запропонують директора. І ось тут проблема. Бо зарплата там хороша. А це значить, що гроші затягнуть, і потім звільнитися й піти з нуля, у холод і голод будувати кар’єру в журналістиці буде майже неможливо. Тож на третьому курсі університету я вирішила звільнитися. Директор магазину кричав услід: “Журналісти завжди голодні, там нема хороших зарплат”. І він був, до речі, правий.
Перша зарплата в журналістиці в мене була 600-700 гривень щомісяця. І так тривало ну роки два як мінімум. Це була газета, потім додалося телебачення, потім трохи фрилансу, потім проєкти. Мрія майже збулася. Я вставала о третій ночі, їхала у відрядження, але не виходила в прямий ефір о п’ятій ранку. Все було набагато романтичніше: репортаж про людські рештки, що плавали в лимані, бо їх через прорив старої каналізації вимило з кладовища. Та ще й влітку, коли спека була 40 градусів. А ще біда — шкіряні штани й хімічна завивка вже були не в моді. Мрії довелося трохи підкоригувати.
Але я любила ті відрядження. Оті ранні підйоми. Я любила й люблю людей, слухати їхні історії, розказувати їхні радості і печалі. А потім додалися судові позови. Бо я подорослішала і почала розказувати дорослі історії про розпилювання бюджетних коштів. Власне, через що й плавали ті людські рештки в лимані. Бо ж по документам водогін і каналізація були тільки-но полагоджені. Та риба в озері, яка плавала догори пузом від отруєння, чомусь не була з тим згодна. І я не була згодна з багатьма речами. За що й прилітали не лише судові позови, але й погрози, записочки, дзвінки і навіть вибивалися двері в мій кабінет.
Тема захоронення отрутохімікатів за часів радянської влади на Одещині стала моїм другим “я” на декілька років. З цим я лягала спати, з цим і прокидалася. Розслідування, інтриги, смерті, погрози, зливання інформації від прихованих джерел — але я вірила, що нашу владу можна розштовхати. Що вони звернуть увагу на рівень смертності від раку в тому регіоні, який перевищував звичайні показники.
Я отримала журналістське посвідчення в 2007 році. І з тих пір незліченна кількість тем, відряджень, знайомств, захоплення і сльози, які я пережила. Точно знаю, що не зрадила мрії і що та мрія не була оманливою.
Нова глава: Ірландія і Ukraine Pulse
До Ірландії я прибула в 2022 році. Я не планувала працювати журналістом тут. Англійської на той час не знала, та й сама журналістика в Європі сильно відрізняється від нашої. Я собі шукала роботу будь-де. Магазини, кав’ярні, мити посуд, неважливо. Але мене не брали. Розумію чому. Наймати маму дітей, у якої нема кому приглядіти за дітьми — то головний біль. Тож треба було шукати інші варіанти заробітку.
Другий момент, який привів мене до журналістики вже тут — це власний досвід. Я так само соціалізовувалася, вчила мову, геть нічого не знала, не розуміла культуру, як і всі інші. Але я люблю розслідувати і досліджувати. І слухати людські історії, які лягають на мій папір. Люди писали мені — розкажи, як отримати водійське посвідчення, як підтвердити диплом, як влаштувати дитину в садочок… Тож ідея повернутися до журналістики виникла з попиту людей.
Але як то все організувати? Лише через оформлення приватного підприємця. А значить, це вже знову підвищені ставки, життя на високих обертах, бо довелося вчити все й одразу: законодавство, податкова, курси, мова, не забувати про власних дітей і вчитися жити між переїздами. І так народився Ukraine Pulse — перше онлайн-медіа, створене спеціально для українців, які будують нове життя за кордоном, рятуючись від війни.
Ми розповідаємо історії тих, хто, втративши все, знайшов у собі сили почати з нуля в іншій країні. Унікальні інтерв’ю з успішними українцями по всьому світу надихають і показують, що немає неможливого. Ділимося практичними порадами: як відкрити бізнес за кордоном, які законодавчі вимоги потрібно враховувати, як адаптуватися до нових умов.
Що таке підприємництво?
Ох, ну це коли тобі було замало проблем і ти вирішив ще додати. Коли й так не вистачало коштів, і тут ти береш зобов’язання ділитися ними з іншими людьми (тут десь смайлик, що сміється).
Коли замість восьмигодинного робочого дня ти працюєш 24/7, але тепер це називається “гнучкий графік” і “сам собі господар”.
Це коли ти одночасно бухгалтер, маркетолог, кур’єр, менеджер і прибиральник, бо “треба економити на зарплатах”.
Це стан, коли перевіряєш баланс рахунку частіше, ніж соцмережі, і радієш кожному переказу так, ніби виграв у лотерею.
Насправді ти не можеш зупинитися і продовжуєш. Бо підприємництво — це ще й свобода, драйв і відчуття, що твій успіх залежить тільки від тебе. І твій провал — теж. Це момент, коли о третій ночі ти придумуєш геніальну ідею, це коли ти говориш “Ніколи більше!”, але через місяць запускаєш новий проект.
Почати щось нове в чужій країні завжди страшно. Особливо коли не знаєш мови, не маєш зв’язків, а навколо — тільки невідомість. Але якщо ти вже пережив війну, евакуацію, втрату всього звичного — то в тобі вже є та сміливість, яка потрібна для старту.
Ukraine Pulse — це доказ того, що навіть у найскладніших обставинах можна будувати. Не ідеально, не без помилок, але будувати. І якщо ця історія надихне хоча б одну людину покращити своє життя — значить, все було не дарма.
завдяки читачам. Підтримайте нас підпискою або разовим внеском — і ми зможемо публікувати більше практичних інструкцій та історій українців у світі.
Інна Якименко, засновниця сайту Ukraine Pulse
На світлині: Інна Якименко, засновниця сайту Ukraine Pulse
