Українці і досі лишаються поневоленим народом, якщо мова іде про культурні права
Ведуча програми Любомира Матвіяс. Подаємо скорочену розшифровку програми.
Ведуча: Дорогі слухачі!
Сьогодні в гостях у нашої передачі головний редактор сайту «Кобза - українці Росії», голова Комітету у справах української громади у Росії СКУ Василь Коломацький.
Вітаю Вас, пане Василю!
В.Коломацький: Вітаю Вас!
В.: Спочатку ми дамо Вашу коротку біографію, оскільки Ви у нас у студії вперше, а потім ? запитання. Причому слухачі також можуть задавати питання.
Отже, Василь Анатолійович Коломацький народився у 1965 році в Чернігові. У 1980 році родина переїхала до міста Суми, де пан Василь, тоді ще школяр, був введений у коло місцевої національної інтелігенції дисидентського напрямку. Був близько знайомий із поетом-нонконформістом Миколою Даньком, лікарем Віктором Казбаном.
У 1982 році вступив до Московського фізико-технічного інституту, який закінчив у 1988 році за фахом радіоантени та електронні прилади.
У 1988 році включився у громадську діяльність на хвилі Перебудови, беручи участь у демократичних демонстраціях у Москві. Був особисто знайомий із відомою правозахисницею Ларисою Богораз.
У 1991 році під час серпневого путчу захищав Білий дім у складі Української сотні.
У 1993 році був одним із організаторів І Конгресу українців Росії. Працював як журналіст в місцевій діаспорній пресі.
Емігрував до Канади у 1996 році з дружиною та сином.
У 1998 році став співзасновником Комісії Людських та Громадянських Прав СКУ (КЛГП), де досі працює головою Комітету у справах української громади у Росії.
У 2001 році став засновником сайту «Кобза - українці Росії», де нині працює Головним редактором.
Пан Василь живе у місті Аврора і працює програмістом.
Пане Василю, Ваша біографія може потягнути на грубий том спогадів, чи все вірно було мною сказано?
В.Коломацький: Так, пані Любомиро, все вірно.
В.: Тоді перейдемо до запитань.
Скажіть, будь ласка, скільки українців у Росії і як вони розселені по території країни?
В.Коломацький: За переписом 2010 року у Росії проживає 1 млн. 828 тис. українців, що складає приблизно 2% населення Росії. Для порівняння, перепис 2002 року зафіксував 2 млн. 943 тис. українців, що становило 3% населення країни. Тобто всього за 8 років кількість українців у Росії зменшилася на 34%. Це жорстка асиміляція.
Основні райони поселення українців: Північ, Сибір, Далекий Схід. Є українці на Кубані і в Воронезькій області. Проживають українці і на Волзі (Саратов, Самара, Татарстан). Значні громади є у Москві та Петербурзі. Але немає жодного регіону, в якому б українці складали скажімо 25% населення. Хоча сто років тому були райони, де українці складали більшість - Далекий Схід, Воронізька губернія. До Голодомору дуже багато українців жило на Кубані.
В чому причини асиміляції? По-перше, у загальній політиці російського уряду, направленій на асиміляцію українців. Це і відсутність шкіл, недільних шкіл, практична заборона бібліотек. Заборона Українського Православ'я у Росії. Згадаємо загальну кампанію у пресі проти України і українства у Росії. Таким чином зберігати національну ідентичність в таких репресивних умовах дуже важко.
Хочу відзначити, що в Україні діють тисячі російськомовних шкіл. У Росії - жодної. УПЦ МП має 5 тис. парафій в Україні. УПЦ КП має єдину парафію у Росії. В Україні діють тисячі бібліотек з російською літературою, у Росії діє одна Бібліотека української літератури у Москві. Тобто між українцями і росіянами немає і приблизної рівності у забезпеченні національних прав. Ось про що ми повинні пам'ятати і говорити на всіх рівнях. Українці і досі лишаються поневоленим народом, якщо мова іде про культурні права.
В.: Розкажіть про діючі українські організації у Росії.
В.Коломацький: Ще кілька років тому у Росії існували дві українські організації федерального рівня. Перша і старіша організація називалася Об'єднанням українців Росії (або скорочено ОУР). Вона була заснована у 1993 році на І Конгресі українців Росії. Другою організацією була Національно-культурна автономія Українці Росії. Вона виникла у 1996 році. ОУР мало більше 80 регіональних відділень обласного рівня. Автономія мала менше організацій, можливо коло 15.
ОУР діяло досить успішно, проводило фестивалі, видавало газету, проводило Конгреси українців Росії, представляло діаспору в СКУ та УВКР. Організація діяла нормально, держава не мала до неї претензій, хоча й особливо не допомагала у роботі, а іноді і навпаки - протидіяла. Але у 2012 році ОУР було юридично ліквідовано рішенням суду у Москві, за поданням Мін'юсту Росії. Були пред'явлені сміхотворні звинувачення (скажімо у тому, що відзначалася річниця Голодомору, а це в Росії вже є мало не державна зрада!). У свою чергу Національно-культурна автономія була ліквідована ще раніше ? у кінці 2010 року, також рішенням суду, за поданням Мін'юсту Росії. Таким чином, нині російські українці не мають федеральної організації.
В минулому році було проведено установчий з'їзд нової федеральної організації Український конгрес Росії. Нині ми чекаємо, чи власті зареєструють її. УКР очолює пані Любов Дяченко із міста Пушкіно, що у Підмосков'ї.
Окрім громадських організацій є і церковні парафії. Їх дуже мало і ми навіть не знаємо їх кількість. Але орієнтовно 10-20 Греко-католицьких парафій діють при Римо-Католицьких храмах у Росії. Є також єдина Православна парафія УПЦ КП у місті Ногінську Московської області. Очолює цю парафію Митрополит Московський і Богородський Адріан.
Потроху набирають силу молодечі організації, які організують скаутські табори у Карпатах. Але це лише початок і мова іде можливо про сотню пластунів щорічно.
В.: Як правозахисник Ви займаєтеся порушенням прав українців Росії. Розкажіть про ситуацію із правами українців у Росії.
В.Коломацький: Як правозахисник, що займається цією темою з 1993 року, можу сказати, що права українців Росії порушуються масово.
Особливу тривогу викликають випадки нерозслідуваних нападів та убивств українських активістів. Наведу факти. У 2002 році було убито Володимира Побурінного, активіста організації «Мрія» (Іванівська обл.). У 2004 р. було убито Анатолія Криля - члена релігійної «двадцятки» парафії УПЦ КП у Владивостоці. У 2006 році убито Голову Тульської організації «Батьківська стріха» Володимира Сенишина. У 2006 році було зроблено замах на життя члена Ревізійної комісії ОУР Наталку Ковальову (м. Тула). А у 2010 році у Єкатеринбурзі було побито активіста місцевої української організації професора медицини Миколу Кернесюка. Жодна із згаданих справ не розкрита, не зважаючи на численні протести громади. Такого немає в жодній країні світу, де проживають українці.
Далі потрібно згадати юридичний тиск на федеральні організації, про що я вже сказав. Подібних юридичних ліквідацій українських організацій немає в жодній країні світу.
Ще однією формою тиску є реєстрація владою псевдо-українських підконтрольних організацій. Так, у 2012 році Міністерство юстиції зареєструвало нову Федеральну національно-культурну автономію «Українці Росії» (ФНКА УР) під керівництвом москвича Богдана Безпалька. Установчий з'їзд цієї організації пройшов, всупереч закону, за закритими дверима на режимному підприємстві у Москві. Журналістів на захід не допустили, що також порушує чинне законодавство. Сам пан Богдан Безпалько має скандальну репутацію. Свого часу він спричинився до репресій проти Бібліотеки української літератури у Москві. Українці Росії не визнають Національно-культурну автономію пана Безпалька, у той час як Президент Росії вже двічі запрошував його на засідання Ради з національних питань, де пан Безпалько репрезентував українців. Ситуація комічна.
Далі торкнемося питання порушення Свободи совісті у Росії. Скрізь українці отримують відмови, якщо мова іде про реєстрацію парафій УПЦ КП. Єдиною парафією УПЦ КП у Росії є Свято-Троїцька парафія у місті Ногінськ Московської області. Ця парафія виникла в результаті відходу від Російської Православної Церкви (РПЦ) і її приєднання до УПЦ КП. Це рішення мало наслідки - у жовтні 1997 року сто нетверезих ОМОНівців захопили Богоявленський собор у Ногінську, парафіяни і священики з сім'ями були насильно викинуті на вулицю, багато з них отримали фізичні травми. Архімандрита Адріана було повалено на землю, на нього наділи наручники і відвезли у міліцію. Пізніше, весною 1997 року на Владику Адріана було вчинено замах, який міліція не розслідувала.
Після того, як священики із сім'ями перебралися до Свято-Троїцького храму, місцева ногінська влада відключила від його будівлі усі комунікації: газ, воду, опалення, каналізацію та електрику. В такому стані блокади, коли парафіяни жили при свічках і опалювали храм дровами, храм проіснував до 2002 року, коли комунікації були поступово підключені. Таким чином, незаконна блокада храму тривала 5 років! Велику роль в захисті Свято-Троїцької парафії відіграла Комісія Людських та Громадянських Прав СКУ, яка багаторазово надсилала листи протесту президентам Росії - Єльцину та Путіну.
Буде незайвим згадати і про спроби ліквідації Бібліотеки української літератури у Москві. Таких спроб було дві і носили вони силовий характер, з підключенням сил міліції. Перша спроба була у 2007 році, коли власті майже повністю змінили склад працівників бібліотеки, знищили газетний фонд і оголосили про ліквідацію бібліотеки. Але тоді її ліквідувати не вдалося, оскільки за неї вступилася Україна Ющенка. Друга спроба ліквідації була зроблена у 2010 році, коли бібліотеці намагалися «пришити» екстремізм. В бібліотеці пройшли обшуки, були вилучені книги на експертизу, складені протоколи, директора бібліотеки Наталю Шаріну було побито офіцером міліції. Читачів бібліотеки викликали на допити у справі про «екстремізм». В результаті, про справу забули. Як почалася кампанія, так і скінчилася. Ніякого «екстремізму» не знайшли. Лише помотали нерви громаді і виставили себе у дурному світлі.
Про порушення прав можна ще продовжувати, але я закликаю читачів завітати на сайт Кобза і перечитати розділи: «Світовий Конгрес українців», «Права людини і Громадянина», а також «Українців убивають». Там ви знайдете багато інформації.
В.: Скажіть будь ласка, як же може працювати громада, якщо активістів убивають, справи про вбивства не розслідують, а громадські організації закривають? Яка атмосфера в організаціях, чи люди бояться працювати?
В.Коломацький: Це цікаве питання. В українських організаціях Росії працюють ті українці, які не бояться виглядати дисидентами. Це по-перше.
Ось, скажімо, була на «Кобзі» стаття читача бібліотеки у Москві про допити в ФСБ по справі про «екстремізм» в Бібліотеці. Людина написала статтю, вийшла на сайт (хоча мабуть давала підписку про нерозголошення) і розповіла як викликали на допит, дала ім'я офіцера, що його проводив, які питання задавали і т.д. І ми все це виставили на сайті. Це мужність.
Або візьмемо парафію УПЦ КП у Ногінську. Який на неї був тиск влади! Яка нахабність міліції і податкових органів. Блокада храму! Байдужість України Кучми. Але парафія вистояла, тому що мала на чолі мужнього високодуховного керівника.
І так в усьому. Ті, що не бояться, роблять справу. Діють мужні, тверді люди, які люблять культуру, розуміють, що демократія вимагає зусиль і того варта, які хочуть лишити своїм дітям демократичну країну. Таких людей, як Ви розумієте, меншість. Але це та меншість, якою може пишатися будь-яка країна.
В.: Розкажіть, будь ласка, про сайт «Кобза - українці Росії». Як виник цей сайт і як він працює?
В.Коломацький: Сайт виник у 2001 році. Розвивався поступово. На ідею сайту мене надихнув сайт Георгія Гонгадзе «Українська правда». Я почитав і подумав - так і ми можемо так само! Спочатку на сайті виставлялися правозахисні матеріали КЛГП, потім пішли репортажі із російських регіонів. Сайт приростав членами редакції, кореспондентами. Нині в редакції п'ять осіб, троє із яких живуть у Росії.
В.: Мене як журналіста завжди цікавить загальний результат нашої журналістської роботи. Чи ми впливаємо на події, чи лише їх віддзеркалюємо. Скажіть, будь ласка, що дала сумарно «Кобза» українцям Росії, як змінила ситуацію, в чому допомогла? Ваша оцінка.
В.Коломацький: Я гадаю роль «Кобзи» велика. По-перше, виставлено приблизно 3 тисячі матеріалів. Десь півтори тисячі - це репортажі з життя регіональних організацій українців. Це показує силу і організованість українського руху, дає горизонтальний зв'язок в організаціях.
По-друге, ми підняли питання прав людини. Дослідили порушення, виставили це в Інтернеті, були передруки наших матеріалів у пресі. Це вказало російській владі, що громада може інформаційно себе захищати. Адже завжди легше забирати права у тих, хто мовчить, і таким чином кориться. А слово і інформація - це вже форма самозахисту. Скажімо, після статті «Ні - убивствам і розправам!» (присвяченій проблемі убивств активістів), підписаній Стефаном Паняком і мною, практично припинилися напади. Ми віримо, що інформація і заклик на сполох спрацювали.
По-третє, ми вказали шлях регіональним організаціям, що потрібно переходити з паперових регіональних газет на Інтернет-формат. У 2001 році це була нова ідея.
В четверте, ті інтелектуальні і організаційні сили, які зібрала «Кобза» є золотим фондом діаспори. До нас звертаються за інформацією, за порадою, за коментарем. І ми завжди допомагаємо.
В.: Розкажіть, які інші видання чи газети мають українці у Росії. Чи є радіо, телебачення?
В.Коломацький: Газета всього одна - «Голос України у Західному Сибіру» у Тюмені, яку видає пан Свентицький. Є кілька регіональних українських веб-сайтів. Зокрема, в Комі. Українського телебачення у Росії не було ніколи. В кількох регіонах були годинні радіопередачі українською мовою (переважно пісенні).
Так що читайте «Кобзу».
В.: Пане Василю, я помітила, що «Кобза» пише про українських заробітчан у світі. Відомо, що їх мільйони, але детальну інформацію знайти важко. Яка Ваша думка про цю частину українського народу?
В.Коломацький: Скажу тезово, оскільки з цієї теми інформації мало. Трудові мігранти не рекламують себе.
По-перше, трудова міграція продовжуватиметься поки буде тривати економічна криза в Україні.
По-друге, трудові мігранти у великій мірі поступово стануть діаспорою, тобто стануть громадянами країн, де вони працюють. Це у великій мірі рух в одну сторону, хоча ті що виїжджають вірять, що це тимчасово.
По-третє, цим людям дуже важко забезпечувати свої культурні права. І тому асиміляція серед них висока.
По-четверте, вони потребують допомоги з усіх боків. Юридичної, шкільництва для дітей, пенсійного забезпечення, виборчих прав. І так далі.
Прошу прочитати на «Кобзі» свіжу статтю Маріанни Сороневич із Італії, де вона висловлюється на теми трудових мігрантів. Назва статті «Повернення сьогодні - це цілковитий популізм». В ній пані Маріанна висловлюється в тому ж ключі, що і я.
В.: Пане Василю, я читала що Ви цікавитеся філософією, окрім того Ви пожили в кількох країнах - СРСР, у Росії, тепер у Канаді. Ви буваєте у сучасній Україні. Ви можете сказати, яка різниця між Сходом і Заходом, і де наша Україна - на Заході чи на Сході?
В.Коломацький: Так, це справді філософське питання.
Відповім коротко. З такою елітою, яку нині має Україна, ми будемо вічною колонією. І не важливо де - на Сході, чи на Заході, чи у ярмі у власних феодалів.
Українці перестрибнули у буржуазну республіку із радянського феодалізму, не маючи національної еліти, яку мала Європа 300 років тому, яка виросла із феодальних відносин і виробила високу колективну етику.
Тому філософськи для України питання стоїть не «ДЕ?», а «В ЯКІЙ ЯКОСТІ?» .
Поки Україна не виробить свідому національну еліту, яка здатна жертвувати своєю кишенею заради держави, Україна не має майбутнього. А це вже справа українського народу висунути цю еліту.
На світлині: Василь Коломацький, головний редактор.
