Олег МАГЕРЯ, Василь ЧУПРИНА,
к. філос. н., доцент к. філос. н., доцент
кафедри культурології кафедри культурології
Національного педагогічного Національного педагогічного
університету ім. М. П. Драгоманова, університету ім. М. П. Драгоманова,
Оксана СТЕБЛИНА,
здобувач кафедри суспільних наук
Національної музичної академії
України ім. П.І. Чайковського
Ми є. Були. І будем ми,
Й Вітчизна наша з нами.
І. Багряний
Розбудова на берегах Неви нової столиці Російської імперії 300 років тому драматично пов’язана з Україною. Там лягли кістьми тисячі бранців із нашої землі – козаки, селяни, ремісники. «Вікно в Європу» перетворилося для них на домовину. І стало прообразом майбутнього Біломоро-Балтійського каналу та інших «великих будов» комунізму, зведених ціною численних людських жертв і крові.
Столичне місто, облаштовуючись, стягувало до своїх мурів вищі установи імперської держави, військо, поліцію, чиновний люд, професуру, письменників, журналістів – усіх, хто мав обслуговувати державні потреби «третього Риму». Волею, а ще більше неволею в Санкт-Петербурзі опинилося багато українців із різних суспільних верств. Українство потужно заявило про себе вже у ХVIII столітті. І що важливо – голос його не загубився в духовній атмосфері того часу, а зву-чав виразно й самобутньо. Маємо підстави говорити про український струмінь духовності, що розвивався по висхідній, насичувався новими барвами.
Не могло бути інакше, бо українську духовність і культуру пред-ставляло в «Північній Пальмирі» велике розмаїття талантів і обдаровань. У петербурзькій придворній капелі кілька років співав юний
Г. Сковорода, співаком італійської оперної трупи був М. Березовський, згодом академік-композитор Болонської філармонії, геніальний тво-рець хорових духовних композицій. Почесне звання Петербурзької Академії мистецтв здобув Д. Бортнянський – видатний композитор, хоровий диригент і педагог.
Справжнім чародієм пензля був Д. Левицький. Академік І. Грабар порівнював його портретні роботи й композиції не з картинами сучасників, а з найвищими досягненнями митців доби Відродження. У ба-гатьох місцях України й поза нею постали пам’ятники відомим людям і подіям роботи П. Мартоса, професора й ректора Академії мистецтв.
У новоствореній столиці імперії розвинув бурхливу і різнобічну діяльність геніальний Ф. Прокопович. Тут звучав мужній протест П. Полуботка проти збиткувань царату над українською людністю. Сюди доходили сміливі листи В. Капніста про потребу створення в Україні самостійних військових формувань. У петербурзьких колах поширювалась і його «Ода на рабство» з гнівним осудом кріпаччини, невільничого становища людини.
Наступне століття піднесло творчі надбання попередників на незрівнянно вищий рівень. Українська колонія в Петербурзі нагадувала плацдарм, що ним оволоділа Україна в самому серці імперії. Все діяльне, творче, енергійне зосередилось на ньому. Є. Гребінка пові-домляв у листі на Україну: «Петербург є колонією освічених українців. Усі громадські місця, всі академії, всі університети заповнені земляками». З-поміж них – творець української класичної опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовський, письменники М. Гоголь і М. Гнєдич, живописець В. Боровиковський. У «вченій дружині» столиці здобув наукову славу Д. Кавунник-Велланський, учений-ерудит, лідер вітчизняної натурфілософії, засновник династії медиків Велланських, давній друг родини Білозерських із чернігівської Борзни. Через свої вершинні розуми й таланти поневолена Батьківщина заявила власні історичні домагання. Тут, на виду Зимового палацу й таємної поліції, розгорнулася всеохоплююча – від політичної діяльності до поетичного слова – боротьба за волю України.
Різнобічність українського характеру і творчого генію, їх вражаюче великі наслідки дають можливість говорити про українську культуру в Санкт-Петербурзі ХІХ століття. Це значно вагоміше, ніж просто культурна і просвітницька діяльність колонії земляків чи української діаспори в імперському мегаполісі. Могутнє буття української духовності й культури в епіцентрі імперського життя – явище фундаментального значення. Все інше – як резонувало це духовне багатство в столичному середовищі, в прихильних чи недружніх суспільних колах, як вплинуло на пробудження інтересу до України та її проблем із боку різних верств столичних мешканців – має важливе, але все ж похідне значення.
Це спонукає по-іншому сприйняти й оцінити багато з того, що здавалося усталеним і давно відомим. Для цього є потреба наблизитися до бачення й розуміння найвидатнішої української постаті ХІХ століття – Тараса Шевченка, якого пов’язують із Петербургом одинадцять із відлічених йому в земному житті років.
Тяжким видалось ХІХ століття для України. Царат устиг зруйнувати Запорізьку Січ, сплюндрувати Києво-Могилянську академію, нещадно переслідував українську мову. Він накинув ярмо кріпацтва на Україну – все, що міг зробити лихого для нашої Батьківщини, він зробив.
Віднята державність України, єдність її земель, визволення з кріпацької неволі – серцевина всього руху української культури, всіх її муз, втілення найпалкіших жадань Батьківщини. Нація, не маючи власної держави, не мала й політичних вождів, сучасних Володимира Великого чи Ярослава Мудрого, Івана Мазепи чи Пилипа Орлика. Але народ, нація не можуть бути без ідейних провідників. Правду мовив Є. Маланюк: «коли в нації немає політичних вождів, її вождями стають поети».
Кожний народ має свого національного поета – Данте в Італії, Гете в Німеччині, Шекспір в Англії, Пушкін у Росії. Духовним вождем нашої нації став Тарас Шевченко. Він для України не лише геніальний Кобзар, виразник дум і почувань народу. Шевченко своєю творчістю, власним життям втілював те, що в державному народі втілює держава. Він творчий геній у всьому: поезії, драматичних творах, мемуарах, малярстві, філософському осягненні життя, історичному відчуванні, політичних оцінках і прогнозах. Із низин життя він піднявся до духовних вершин України.
Тарас Шевченко – головна постать української культури й духовності ХІХ століття. Усі явища українського життя, люди й події віку мають бути виважені через бачення Кобзаря, його погляди. Універсальність Т. Шевченка – в особливостях української історії, менталітету, долі. Як поет і мислитель він є вершинним творінням української духовності: в ньому відродилось і зосередилось те, що в царині мислі й духу, інтелекту й моралі, совісті й умінь нагромадила Україна у своїй античності, християнській добі, першій державності, Козацькій республіці, визвольних змаганнях. Усі музи української культури після Т. Шевченка вже тримали оту ідейну, художню, моральну висоту, на яку їх підніс Кобзар. Сам же мислитель і художник став на п’єдестали від імені України у столицях багатьох країн на різних континентах землі. І в Санкт-Петербурзі теж, у виконанні славетного українського скульптора з Канади Лео Мол’а (Леоніда Молодожанина).
Прозорливість Тараса Шевченка застерігає українську пошукову думку від сходження на манівці, сприйняття ідеологічної видимості за сутність. Сколихнулась, наприклад, суспільна думка в Україні, довідавшись про перші кроки Олександра ІІ щодо кріпацтва. Зворушливі ілюзії плекав навіть Пантелеймон Куліш. «Не жди сподіваної волі», – попередив друга Т. Шевченко. Це була пересторога всій Україні, замученій кріпацтвом. Так воно й сталося, як передбачав Тарас. Діждалися волі, та не тієї, на яку сподівалися.
Глибоко усвідомлював Т. Шевченко велике значення виступу декабристів проти царату. Ядро декабристського руху, його мисляча еліта й головні учасники були в південному крилі організації, у військах, які стояли на Україні – в Києві, Умані, на Поділлі. Тут служив Павло Пестель, мислитель-політик, талановитий військовий коман-дир, умілий організатор. Написана ним Конституція під назвою «Руська правда» стала основним ідейним документом руху. Серед учасників руху були й українці, зокрема сини Василя Капніста Семен та Олекса. В Україні сталося багато драматичних подій, пов’язаних із невдалим виступом, поразкою повстанців.
У великій справі навіть нездійснені наміри мають значення.
Повстання декабристів, виступ офіцерів, армійських частин зі зброєю в руках проти царської деспотії – це подвиг. За жадання свободи кращі люди тогочасного суспільства поплатилися волею, молодістю, життям. Вони пройшли через тортури, але пишалися своєю долею, власним вибором і не подалися на уклін царату. Прагнення благородних, освічених, мужніх людей, самі вони, їхній подвиг були близькі Т. Шевченку. Схвильовано стежив він за поневірянням і стійкістю в’язнів системи, бо й сам був одним із них.
У дорозі від Астрахані до Нижнього Новгорода Тарас нишком розглядав «Полярную звезду», лондонське видання О. Герцена й М. Огарьова. Кобзар зі сльозами на очах буквально молився силуетам п’яти страчених декабристів, зображених на обкладинці часопису. Він називав загиблих, як і О. Герцена, первозванними апостолами нашої свободи. У Нижньому Новгороді він зустрівся з Іваном Якушкіним, глибоко зворушився розмовами, спогадами, душевною красою цього майже останнього з могікан великої сутички з царатом. Разом із М. Щепкіним навідав Івана Олександровича в Москві. Тарас Григорович щиро радів, коли довідався: М. Костомаров у Лондоні, звідти надіслав царю свою програму суспільних перетворень. Коли це правда, – міркував Тарас, – можна з певністю сказати, що Костомаров належить до собору наших закордонних апостолів.
Істотною подією українського політичного й культурного життя середини ХІХ століття стало Кирило-Мефодіївське братство. Воно заснувалося у зловісне царювання Миколи І, у переддень революційних заворушень у Європі. Організатори товариства – освічені, обдаровані люди, які глибоко вболівали за долю Вкраїни, її народу: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Панас Маркович. Люди багатогранні, вони й бралися за багато справ – науку, літературу, мистецтво, журналістику. Вони були молоді, ніхто не мав більше тридцяти років. У запальних дискусіях вивірялися погляди й позиції на багато хвилюючих проблем, але основним було: Україна, воля, державність. Зрозуміло, ледь ступивши на київські вулиці, Т. Шевченко вже був у колі братчиків. Зросла напруга дис-кусій, заясніли нові горизонти бачення, змужніли голоси кирило-мефодіївців. До товариства вливався неформальний лідер, могутній художній дар, потужний розум.
Братчики, як прийнято в конспіративній організації, виробили програмні документи – «Книгу буття українського народу», Статут, Правила. Документи визначали мету, завдання, засоби їх досягнення. Програмні цілі братчиків мали внутрішнє й зовнішнє спрямування, пропаганду й діяльність в Україні і в усьому слов’янському світі. Ці два аспекти різнилися між собою, хоч і були тісно пов’язані, завдання внутрішньої й зовнішньої політики.
Зовнішня сторона програми Кирило-Мефодіївського братства стосувалася всього слов’янства. Мислилось: слов’янські країни повинні зближуватися, єднатися, мирно поборювати те, що розділяє їх. Цей паралельний рух в одному напрямі десь мав перетнутися, завершитися створенням конфедерації слов’янських країн. Вона складатиметься з рівноправних, незалежних республік, які мають власний уряд, голову держави, опікуються розвитком власної культури, мови, господарства. Члени конфедерації утворять спільний уряд-сейм, куди делегуватимуть своїх послів. Демократично обиратиметься також на певний строк і глава держави.
Серцевину внутрішньої програми визначали наміри зарадити гіркому становищу українського народу, пізнати правду життя, через
яку відкривати шляхи визволення з неволі. Першочерговим бачилось: суспільний контроль над владою, обмеження абсолютизму; викорінення рабства з суспільного життя, з душі народу; поширення загального, рівного й демократичного виборчого права; скасування станових привілеїв; забезпечення волі особи й віри; запровадження загальної освіти.
Зброя братчиків – слово, поширення реформаторських ідей, виховання національно свідомої української молоді. Великої ваги набувала підготовка й видання українських підручників для шкіл, художніх творів, популярних видань з історії українського народу. Члени братства давали обітницю присвятити свої сили, знання й працю для виконання спільно виробленої та узгодженої програми, стійко триматися у хвилини випробувань, не виказувати й під тортурами таємниць, що стосуються організації, планів, учасників. Братчики виготовили власну печатку, носили персні окремого замовлення.
Посутньо й за формальними ознаками це була таємна організація, програма якої, наміри мали яскраво виражене антиурядове спрямування. Це було багаття, з якого могла спалахнути пожежа на всю імперію. З першого повідомлення провокатора ІІІ відділення збагнуло, що має справу з новим рухом за свободу, нищення царату, руйнації імперії. Привид декабристів на Сенатській площі став на весь зріст перед охоронцями режиму. Логічна й природна реакція імперських силових структур – арешти.
Миколу Гулака взяли першим, він був під рукою, у столиці, Петрополісі, як глузливо називала це місто українська інтелігенція. Пантелеймона Куліша схопили в іншій столиці, Варшаві: збирався за кордон здобувати професорський ступінь у царині філологічних наук. Миколу Костомарова заарештували напередодні весілля – це був жандармський весільний посаг; інших – кого де застали.
Тараса Шевченка жандарми підстерегли на дніпровській переправі. Повертав до Києва в щасливому настрої, бо любив славну українську столицю, тут його чекали друзі, відкривалися цікаві горизонти на працю. Поспішав на весілля до М. Костомарова, запрошений на старшого боярина. У Броварях, де перепрягали коней, одягнувся святково: фрак, краватка. Таким осяйним, святковим і був конвойований до київського губернатора. Фундуклей немало тішився з весільного вигляду бранця. «Куди молодий, туди й боярин», – сміявся зловтішно. Це їх жандармська поезія – круками налетіти на людину в щасливу, піднесену мить життя, хижо розклювати надії й сердечні поривання. За Тарасом замкнулися двері темниці.
Петербурзьке розслідування відразу висунуло Т. Шевченка на центральну постать звинувачення. Ідейна активність братства прямо пов’я-зувалася з ним. До цього додавалися цілі епізоди політичної небла-гонадійності: поема «Сон», яка сотнями рукописів ширилася в містах і містечках не лише України, а й імперських столиць; палкі виступи братчиків на захист Гетьманщини; схиляння перед авторитетом і подвигом Івана Мазепи.
Слідство вели найвищі посадові особи жандармського відомства: генерал-ад’ютант Орлов, начальник штабу корпусу жандармів генерал-лейтенант Дубельт, ціла низка менших чинів. Це були найдо-свідченіші у своєму ремеслі люди, віддані трону, його цербери. Орлов був у складі слідчої комісії, яка вела і фальсифікувала справу декаб-ристів. Він глумився тоді над в’язнями, вишукував найпідступніші кроки і тортури. Зловісну постать Дубельта описав Герцен у своїх мемуарах «Минуле й думи».
Хід розслідування контролював сам імператор. Не лише з любові до жандармського ремесла, а й з огляду на важливість справи. Він оці-нював слідчі версії, концепцію розслідування; монарша рука робила помітки на документах, надписувала вказівки й резолюції. Не буде перебільшенням сказати: українські надії, українська культура, розум і совість українського народу були посаджені в каземати, приведені на допит Орлова-Дубельта і самого хазяїна Зимового палацу. І коли Орлов, нікчема в генеральських еполетах, брутально погрожував Тарасові Григоровичу, маємо розуміти: посіпаки розпинали Україну в казематах, фортецях і на паркеті імператорського дому.
На пощаду годі було й сподіватись. У матеріалах обтяжливих звинувачень була і «Книга буття українського народу», інша умовна назва якої – «Закон Божий». У ній ідеологи братства доводили, посилаючись на Святе письмо, дуже важливі речі: царська влада, кріпацтво суперечать законам Божим, самій природі людини; всі люди від народин вільні, ніхто не може бути підвладним рабом. Звернення до Біблійних текстів підносило авторитет політичного документа, робило його ближчим для сприйняття, доступнішим для розуміння широкого загалу.
Микола І брав пряму участь у формуванні вироку. Він народжувався в надрах ІІІ відділення і був санкціонований імператором. Слід підкреслити: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та їхні друзі – перші представники української інтелігенції, над якою було вчинено позасудову розправу. Український Гулаг випав на долю нашого найбіль-шого мислителя й поета, його талановитого, освіченого, благородного товариства. Цю розправу над цвітом української нації здійснив особисто Микола Романов і його сатрапи.
Тяжка кара звалилася на Миколу Гулака – три роки в’язничої камери у фортеці Шліссельбург. Комендант мав доносити Зимовому про поведінку в’язня. Молодий учений попросив книги з правничих наук, математики, фізики, астрономії, філософії, взявся перекладати Еврипіда. Український юнак з університетською освітою замовив у темницю такий набір книг із різних галузей знання, яких і близько не бачив правлячий імператор.
Відбувши рік ув’язнення у фортеці, поїхав на заслання до Саратова М. Костомаров, в Оленецькому краї відбував заслання В. Білозерський, у Тулі – П. Куліш, в Орлі – П. Маркович. Найтяжче був покараний Т. Шевченко, звинувачений у написанні бунтарських віршів. Його послали рядовим у віддалений гарнізон Оренбурзького корпусу. Охоронці режиму мотивували присуд Поету в солдати його міцним здоров’ям. Вони знали, що чинять – більшого приниження, ніж служба геніального митця під началом єфрейторів, годі й придумати; знали й те, що на цій каторжній службі надломиться його від батька-матері, козацького роду міцне здоров’я.
Генерал Орлов подбав у жандармському варіанті вироку про постійний нагляд, аби Кобзар не писав більше бунтарських творів.
У заходах запобіжних, превентивних цар пішов значно далі: він підписав резолюцію про найпильніший нагляд і заборону писати й малювати. Митцеві заборонялося брати до рук перо, не можна торкатися й пензля. Поет порівнював потім у своєму «Щоденнику» вирок свій і Овідія Назона.
Так, римський імператор Август відправив на заслання геніального поета. У країні заслання, якої ще мало торкнулася культура, Овідій справді страждав. Йому не судилося побачити більше родину, Рим. Але імператор-язичник не заборонив Назону залишатися поетом. На далеких від Риму берегах Понту Овідій багато писав. Із його іменем пов’язаний у всьому європейському письменстві новий жанр – скорботної елегії, тема самотності, розлуки.
Імператор-християнин вибив із рук Кобзаря його геніальне перо. Принаймні за шість років казарменного життя не лишилося й рядка поезії. Ніхто не знає, які скарби, не явлені світу, згоріли в душі поета. На солдатському плацу конала в муках, страждала в мовчанні неповторна культура українського народу. Фельдфебель на плацу і фельдфебель у Зимовому палаці наступили на груди нашій пісні і нашим надіям. Вони сподівалися вилучити Кобзаря з пам’яті живих – але це було за межею їхніх сил.
Серед тих, хто пам’ятав, була княгиня Варвара Рєпніна. Вона не зрадила людини, яка глибоко вразила її розум, не лишила байдужим серце. Рєпніна стала на захист Поета – одна-єдина жінка цілої імперії серед дуже небагатьох, хто насмілився подати голос протесту, заступитися за невільника. Вона звертається до сумління впливових і бла-городних, кличе діяти. Сама ж надсилає в Шевченкову неволю листи й книги. Енергійні й відкриті, великодушні акції Варвари Миколаївни прикували увагу ІІІ відділення, розвідувальної та жандармської служб імперії.
Княгиня, вельможна пані, людина високої освіти, шляхетного виховання отримує лист-попередження. Це брутальний поліційний документ, адресований великосвітській дамі, підписаний пером глави репресивного відомства Орлова. За дорученням Миколи І граф погрозливо вимагає припинити будь-яку турботу про Тараса Григоровича, а заодно й клопотання справами рідної їй України. Верховні жандарми не зупинилися перед тим, щоб зганьбити княгиню й жінку нагадуваннями про можливі наслідки її благородної поведінки.
Коли в імперії, на самому шпилі влади так поводилися з княгинями, то якою ж була доля жінок закріпаченої України? З ними чинили так, як того бажав поміщик, його родина, двірня. Були маєтки, де жінок щодня карали тілесно, прилюдно шмагали різками; жінок-українок гнали на панщину і в кріпосні театри актрисами та співачками; брали в услужіння лакеями і в поміщицькі гареми, на псарні вигодовувати грудьми породистих цуценят; їх пропивали, міняли на коней і собак, програвали в карти.
Українську землю нарізали тисячами гектарів, десятками сіл різній шушері, що тиснулася біля трону. Нашою землею, як і волею, розпорядилася цариця, яка перетворила царські палати в розбишацький вертеп. Не ліпшими були й спадкоємці її корони. Історія правлячого дому Романових, писав Олександр Герцен, – це кримінальний роман.
На кримінальний простір було перетворено всю імперію. Закон, права людини не важили нічого в кріпацькій неволі одних, безкарній сваволі інших. Тілесні покарання селян-кріпаків, щоденні побиття солдат, нещадне визискування людської праці і зневажання гідності й честі тих, хто годував хлібом і одягав царський двір, поміщицьку рать, сарану чиновників, яких називали в народі кропив’яним сім’ям за їхню злу натуру. На тих підданих імперії, суспільний стан яких відводив палицю й батіг, очікували в разі спротиву чинним порядкам Петро-павлівська фортеця, каторга або заслання.
Було вислано в Казань зі стін столиці українського вченого-істо-рика Йосипа Бодянського, щирого друга і приятеля Кобзаря. Професор Бодянський зажив поваги в наукових колах власною дослідни-цькою працею і видавничою діяльністю. Його стараннями побачила світ славетна «Історія Русів», а також ряд безцінних козацьких літописів, серед яких – літопис Самовидця. Вченому не пробачили публікації книги іноземця про державні порядки Росії ще з часів Івана Грозного, а там траплялися висловлювання, неприйнятні з монархічної точки зору. Між тим, Й. Бодянського як бездоганну людину особисто знав імператор Микола І, його наближені.
Повертаючись із заслання, Т. Шевченко познайомився в Нижньому Новгороді з подружжям Якобі. Ці вже літні люди розповіли історію, яка запала в душу поета. У порівняно ліберальне царювання Олександра І до Симбірська було вислано Олександра Лабзіна. Відомий містик, видавець часопису «Сіонський вісник», Лабзін обіймав і високу посаду віце-президента Академії мистецтв. Тоді в політичному фаворі був генерал Аракчеєв, людина дрібного зросту й розуму, нечувано жорстока. Він запровадив військові поселення, лишив і в Україні страшні сліди: придушив повстання військових поселень у Чугуєві, нещадно розправився з ними.
Аракчеєв за впливом і придворною силою був першим вельможею імперії. Президент Академії мистецтв висунув клопотання про обрання генерала в почесні члени. На питання Лабзіна про заслуги Аракчеєва на мистецькій ниві президент розгублено сказав: «Генерал – найближча особа до государя». «Якщо цього достатньо, – зауважив Лабзін, – пропоную обрати академіком візника Іллю Байкова: він не тільки близький до царя, а ще й сидить перед ним». Епізод із залу засідання Академії хутко перейшов на вулиці столиці, у вельможні салони. Розлючений Аракчеєв негайно відправляє зухвальця на заслання. Тарас Григорович радо довідався, що Лабзін до останніх днів життя – а помер він у вигнанні – зберіг незалежність думки й непокору деспотії.
Царська імперія, її жорстокість, нехіть до законів і духовності породжувала на кожному кроці потворні вчинки та наслідки: від сільської волості до Зимового палацу і Кремля. Микола І наказав стратити через повішення Кіндрата Рилєєва та його друзів. Це зроблено одразу після коронації, коли навіть у російській традиції траплялися акції милосердя. За його ж вказівками тіла страчених у глуху ніч було заховано на звалищі. Це вчинок не державців, а таті, жалюгідних злодіїв під короною влади.
У самому ж Петербурзі, неподалік від палат самодержця, розта-шовувався цвинтар для царських коней. Із розкішних конюшень прах четвероногих улюбленців монарха урочисто захоронювався тут. Над-гробні плити-пам’ятники, написи на них, скорботні епітафії, доріжки, зелень. На цьому кладовищі знайшов пристанище й кінь, на якому гарцював Микола І у день повстання декабристів. Могила царського коня доглянута і в шані, а місце поховання автора «Наливайка» і «Войнаровського» десь на пустирі, приречене на вічне забуття.
Дідич Т. Шевченка Енгельгардт зажадав за викуп Тараса 2500 крб. Це була ціна коня елітної породи. Він не захотів уступити й копійки. Навіть тоді, коли перед ним зняв капелюх славетний Карл Брюлов.
Із великим зусиллям група світлих, благородних людей України й Росії здобула ті кошти і відкупила Тарасову волю.
А неподалік столиці графиня Орлова-Чесменська розпорошувала батьківську спадщину в мільйони карбованців. Наближена до імператорського двору, вона в релігійному шаленстві оздоблювала коштовностями Юріївський монастир у Новгороді. Архімандрит цього монастиря Фотій купався в розкошах. Політичний і церковний інтри-ган, він міг з’явитися при дворі у веригах на голому тілі і в хутряній шубі з голубих песців. Носив діамантові оздоби на руках і лягав спати в дерев’яну труну. Фотій – предтеча Распутіна, як ІІІ відділення імператорської канцелярії – предтеча ВЧК, як аракчеєвські військові поселення – предтеча колгоспно-радгоспної системи.
Сильний крен у бік прямого служіння царату здійснила російська православна церква. Вона призвичаїлась до становища державної інституції, департаменту духовних справ, повсякденного виконання специфічних державних функцій. Церква змирилася з втратою традиційного для православ’я патріархату, покірно зносила синодальне керівництво на чолі з обер-прокурором. Так сталося, що на чолі Синоду були здебільшого генерали і, як правило, кавалеристи. Церковні ієрархи звикли до дзенькання шпорів, як до мелодії валдайських дзвіночків під дугою знаменитої російської трійки баских коней в одній упряжі.
Злитість із державними структурами позбавляла Російську церкву незалежного пастирського служіння, втягувала в невластиву їй діяльність. Так, відомо, що скасування кріпаччини мав проголосити Маніфест, підписаний царем. Перед його оприлюдненням документ, який очікували мільйони невільників, було передано на остаточну редакцію московському митрополитові Філарету. З-під його пера він вийшов знічевлений змістом і викладений таким жахливим стилем, що багато освічених людей запідозрили його в запозиченні, перекладі з дуже далеких і незнайомих мов. Селяни вичитували в тому Маніфесті «вовчу волю», як вони казали самі.
До складу так званого Верховного суду над декабристами увійшли й три ієрархи церкви – два митрополити та архиєпископ. І хоч були винесені в першому варіанті смертні вироки аж половині підсудних, діячі церкви погодилися з ним. Цією згодою Російська церква морально виправдала й підтримала дії царату, взяла безпосередню участь у розправі над політичними противниками режиму.
Представники церкви залучались до виконання не лише судових, а й поліційних функцій. В архівах ІІІ відділення знайдено документ – донесення протоієрея Ісакіївського собору О. Малова. Він побував у камері кирило-мефодіївця Миколи Гулака для його причастя. Малов ретельно інформує про зміст розмови з ув’язненим, його настрій, ду-шевний стан.
Протоієрей доповідає про свої намагання вивідати нову інформацію для слідства, схилити Гулака до зміни поглядів та переконань. Ціла система морального терору проти українського революціонера: допити в самого Орлова; допити у слідчій комісії Дубельта; залякування, улещування, провокації; тюремний режим, фізичні й духовні страждання; намовляння духовної особи, представника казенної церкви.
Рабство – жахлива річ. Суспільний лад, де ніхто не зважає на людину як таку, де вона тільки випадковий камінчик під панським берлином – трагедія. Скільки доль людських згоріло в пекельному вогні рабства, які втрати нашого народу, культури, духовності спричинила злочинна імперія. З імен тих, що заціліли, можна скласти уявлення про те, що втрачено.
Кріпаком був Михайло Щепкін – геній української та російської театральної сцени. Михайло Семенович – це ціла епоха в розвитку театру, становленні акторської майстерності. Він душевно зійшовся з Тарасом Шевченком, став одним із наймиліших йому людей. М. Щепкін був ланкою живого зв’язку Кобзаря з кращими людьми російської культури. Великий актор розповідав поету про Олександра Герцена, Миколу Огарьова, Тимофія Грановського, з якими тісно й дружньо спілкувався; познайомив його з Миколою Кетчером, письменником Костянтином Аксаковим, його синами Іваном і Костянтином, відо-мими слов’янофілами: Миколою Станкевичем, Євгеном Коршем. «Я зустрівсь і познайомивсь із ними, – згадував Т. Шевченко, – як із давно знайомими, рідними людьми».
Генії й колишні невільники відчувають свою спорідненість. А коли те й інше поєднується в одній людині, тоді слід говорити про ефект незвичайних стосунків – як у Тараса Шевченка і Айри Олдриджа. Геніальний актор-трагік, виконавець ролей короля Ліра й Отелло, інших ролей у п’єсах В. Шекспіра, познайомився з Кобзарем на званій вечері в добрих ангелів Тараса – подружжя Толстих. Поет і актор стали великими друзями.
Їх єднала геніальність художнього обдаровання, сила пристрасті, вибуховий темперамент і, звичайно ж, схожа доля. Айри було забрано в рабство з якогось африканського племені. Знав галеру, кайдани, пра-цю на плантаціях, громадянську війну. Чув у собі нестримний потяг до театральної сцени, але читав попередження: вхід собакам і неграм заборонений. Щоб бути при театрові, найнявся в слуги до якогось актора.
Між Тарасом і Айри був мовний бар’єр, але вони якось легко долали його, годинами спілкуючись. Шевченко змалював портрет великого трагіка; портрет Кобзаря для Олдриджа зробив маляр Михайло Микешин. Зустріч великого українця з великим актором, сином країни, де люди мають оливковий колір шкіри, збагатила обидві неповторні особистості, була однією з небагатьох винагород за злигодні життя.
Серед спогадів багатьох людей про Т. Шевченка чи не останніми є ті, що вийшли з-під пера Івана Тургенєва. Великий художник, народжений у панському маєтку, людина аристократичної освіти, способу життя, мислення, він сприйняв Кобзаря, його світ, малознайомий і чужий. Із написаного Тургенєвим видно, що Кобзар не викликав у нього надмірної симпатії.
Це природно: один зростав у бур’янах, як мати пшеницю на панщині жала, з другого няні очей не зводили; один опановував іноземні мови, науки й мистецтва із запрошеними вчителями й гувернерами, інший навчався грамоти в сільського дячка; один витягував ногу на ротному плацу, інший вів вишукані розмови у престижних салонах Парижа; один щасливо кохав славнозвісну європейську співачку Поліну Віардо, інший безнадійно просив руки наймички Ликерії Полусмак. Зустрілися дві культури – верхівна, аристократична російська й упосліджена, підневільна українська.
Російський письменник залишався художником: він правдиво змалював людину, легендарне ім’я якої було на вустах прогресивних кіл, інтелігенції. Тургенєв-митець спостеріг і відтворив кілька дорогоцінних рис нашого Кобзаря. Серед них і така: високе чоло, масивна, похилена голова. Ця постава не аристократичного гатунку в очах Івана Тургенєва нагадала інше значення, запримічене Григорієм Сковородою. Філософ каже: український селянин радіє колосу, похиленому до землі.
Справді, під гнітом імперії так виглядала українська культура – нахиленою до землі під тягарем ярма. Але навіть під ним, не кажучи вже про волю, наша культура завжди була стиглим колосом, щільно заповненим добірними зернами. Тарас Шевченко – і символ, і образ цього наповнення, і зрілий колос, і невтомний плугатар, і спалах миті на духовному небосхилі України, і вічність.
Геній, його народження і розвій – це глибока й незбагненна таємниця. Тарас-поет, мислитель, художник – це досвід, розум і талант цілого народу, сконцентрований у голові й серці людини, обраної Богом і нацією. У творчості Кобзар не був початківцем – вже першими словами «Реве та стогне Дніпр широкий» взяв свою висоту, перший акорд породив могутню й безсмертну музику. Не знав він і творчого спаду – його поезія буда наповнена чаром, його перо легко і невиму-шено брало будь-яку тему, його естетика була бездоганною.
Про що б не писав Т. Шевченко, він писав про Україну. Ця відданість покликанню, ця незгасима любов до знедоленої Батьківщини й молитва до неї, і гнів, і уславлення величі, і заклик до непокори, до скинення неволі – все нагадує класичний приклад зосередження на одній ідеї. Філософ, політик і мудрець Катон Старший щоразу брав слово на засіданнях римського сенату. Промова завжди була палкою, розумною, до місця, але неодмінно завершувалася так: «Маємо повоювати ворога. Карфаген має бути зруйнований». Римляни таки справді пішли на Карфаген війною і перетворили його на руїну.
Викликає подив могутній інтелектуальний розвій Т. Шевченка. Він не мав можливості здобути системної освіти, а все ж став у число першокласних умів епохи. Його розум глибиною, всеосяжністю, гнучкістю нагадує філософський ум Геракліта й Гегеля. Незвичайна здатність мислительних здібностей Т. Шевченка відтворити навіть із фраг-ментарних відомостей, уривків інформації повну картину явища дає можливість говорити про великий обсяг його знань та вміння вправно розпорядитися ними, робити пророцькі висновки.
Врешті, Кобзар пройшов школу знань від бур’янів, де списував Сковороду й мережив візерунками білі аркуші, до академіка. У його поезії зовсім вільно поставали дівоча українська доля, що перетворилася на високу тополю; три душі – відданиці, дівчини й дитини, що прогрішили українській волі – з містерії «Великий льох»; правдиві картини римського життя часів Нерона в «Неофітах» і прозорі паралелі з кріпосною Росією. Ці та інші обшири Кобзаревої творчості на-повнювалися з двох джерел – творчого генію й енциклопедичних пізнань.
Вустами поета, його пензлем Україна сказала собі й світу те, що мала сказати про себе, свою мову й культуру, любов до життя, волі, прагнення повернути становище державної нації. Україна довірила своєму співцеві не лише музику слова, найпалкіші свої думи; вона втілила в ньому українську задумливість і мрійність, яскравий колорит українського характеру, нашу поступливість і нашу впертість.
Знову зі спогадів І. Тургенєва: він запитує Тараса, кого з українських письменників варто читати, щоб оволодіти українською мовою. Багатозначне звучання цих запитальних слів. Обласканий славою, європейський знаменитий письменник хотів би оволодіти україн-ською мовою. Представник великоросійської, панівної нації хоче знати мову упослідженого народу. Це робить честь не лише Іванові Сергійовичу, а й українській культурі, яка попри державний гніт, цензурні утиски потужно говорила про себе й про свої духовні цінності. При-вертає увагу Шевченкова порада-відповідь: «Читайте Марка Вовчка, він один володіє нашою мовою».
Тарас надзвичайно високо цінував талант автора «Народних оповідань», молодої письменниці, якій присвятив два вірші, називав її донею. Саме їй довірив він передати в Лондон дарчий «Кобзар» видавцеві «Колокола». Був у щирому захопленні Шевченко і від Кулішевої книжки «Записки о Южной Руси». Це збірка українських народних пісень, переказів і казок. Тут же було вміщено Шевченкову «Наймичку» без імені автора, Кулішеву «Орисю», інші твори. Тарас Григорович писав у «Щоденнику» про сильне враження, яке справила на нього ця книжка, про те, що нагадало йому Україну і що незабаром буде знати напам’ять її зміст. Не поскупився був на похвалу другові: «Такої гарної книжки ще й зроду не читав, та й не було в нас такої».
Гарна книжка – то його, Тарасова, пристрасть. Він благає надіслати «Одіссею» в перекладі В. Жуковського, В. Шекспіра в перекладі М. Кетчера. Не змагався у славі з сучасниками, не затьмарював їх, свідомо хотів стояти в тіні. Між тими високими, шанобливими оцінками не загубилися точні, виважені погляди на творчість Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка. Судження Кобзаря про тих чи інших митців – велика естетична й художньо-критична вартість.
Поет знав особливість соборно-української вдачі – впертість, непоступливість до згину. Вона часто давала знати про себе в його вибухо-вій натурі. Особливо ж помітно проявилась у солдаччині. Солдатська уніформа й казарма стали полем щоденної, виснажливої боротьби Тараса за самозбереження себе як особистості. Знавці тюремної психології в Зимовому й апартаментах ІІІ відділення свідомо вміщували поета в таке суспільне середовище, де неодмінно мала настати ерозія характеру й таланту.
Найближчими начальниками Кобзаря ставали фельдфебель і ротний командир. Віршів вони не писали, малярських шкіл не проходили, а несли службу царську і вміли виконувати приписи й команди. Людське середовище Тараса – солдатська маса, темний і безправний люд. Їхньою мрією було вижити чверть віку в солдатській лямі й колись повернутися додому. Їхньою музикою був барабан, єдиною втіхою – шинок.
На довершення свого жорстокого винаходу царські слуги приписали поетові право на вислугу. Це означає: солдаччина могла бути скорочена, але Тарас мав опанувати мистецтво строю, виправки на плацу, слухняності, вміння вправно володіти зброєю. Фельдфебель на плацу і його командир мали засвідчити це перед фельдфебелем у Зимовому палаці.
Наміри зрозумілі: військова машина царської імперії хотіла розчавити непокірного сміливця. В’язень у солдатській уніформі дав обітницю вистояти. Обидві сторони виконали намічене: Кобзар не здався, не захотів навчитися жодного прийому з рушницею чи шагістикою; імперія зробила все мислиме, щоб зламати бунтарський дух поета.
Усі, хто знав поета, розповідають про лагідний, приязний погляд його очей і дружно свідчать, як стрімко вони наливалися гнівом, як сильно видавали пристрасть і бурі його душі. Це бунтував у ньому біль України, її кривди, лють орла, якому закрили дорогу в небо, ша-ленство лева, в якого відібрали немовля. Щиро залюбленим у Тараса Григоровича був скульптор Михайло Микешин. Він одержав престиж-не, за тодішніми мірками, замовлення – виготовити скульптурну композицію на честь «тисячоліття Русі».
Скульптор поспішав, замовник вимагав моделі. До майстерні Микешина приходили митці, науковці, громадські діячі, як годиться – з порадами.
Михайло Йосипович, віддаймо належне, хотів поміж російськими письменниками примістити в скульптурній групі й постать Т. Шевченка. Двічі звертався він із листом до Олександра ІІ, головного розпорядника, але одержав категоричну відмову.
У Тарасовому житті траплялися випадковості, які рішуче впливали на перебіг його життя. Кільком із них Україна завдячує тим, що не розминулася в житті зі своїм Кобзарем. Це пам’ятна зустріч художника Івана Сошенка з хлопчиною-малярем Тарасом у Літньому саду. Земляк-богуславець із гуртом передових людей культури, куди увійшли відомі художники О. Венеціанов, В. Григорович, поет і перекладач В. Жуковський, першими привітали Тараса з Волею. День 22 квіт-ня цілком міг би стати національним святом українського народу.
Друга щаслива випадковість: у гостях у Євгена Гребінки з Тарасом познайомився дідич із Полтавщини Петро Мартос. Домовився про портрет. У Тарасовому помешканні Мартос випадково побачив клап-тик паперу, списаний віршами. Допитався – юнак пише вірші. Спитав дозволу показати їх Євгенові Гребінці. Той прочитав і обімлів – у його руках було чисте золото поезії. Петро Іванович взяв на себе фінансові витрати. Василь Штернберг, приятель Тараса по Академії, – художнє оздоблення. Перше видання «Кобзаря» відбулося.
У поезії Т. Шевченка рясно представлена релігійна міфологія, християнська етика і філософія, Біблійні сюжети й молитви. Поетова ода до Марії належить, мабуть, до найкращих світових зразків релігійної лірики. Біблія, як і твори В. Шекспіра, супроводили поета в усіх його життєвих мандрах. Часте звертання Тараса до релігії дало ґрунт тривалим суперечкам про його релігійність чи, навпаки, неприхильне ставлення до неї.
Наближеною до реальності буде, напевне, така відповідь: поет ставився до релігії як християнин, а Святе письмо знав і шанував як художник. До цього схиляє запис у «Щоденнику»: Тарас пригадує слова бабусі, почуті в дитинстві, про широку дорогу до пекла і вузесеньку стежку до раю. Між тим, кожний священик і теолог легко відшукає цю притчу на сторінках Біблії. Наш поет Святе письмо знав не догматично, він і в цьому знанні був вільним і розкутим.
Окрема розмова – громадянська мужність поета. Це висока якість людського характеру, значна його суспільна цінність. Тарас Григоро-вич ішов наперекір грізним обставинам і лихим людям. До нього часто зверталися доброзичливці, радили не наражатися на небезпеку. Тарас повстав проти самого царя, кинув йому в лице звинувачення за драму України, за нищення народу, наругу над великою українською культурою, гідністю її доброго, обдарованого, лагідного народу.
За Тарасом довго тяглася жандармська версія про участь царської родини у викупі художника з неволі. Т. Шевченко гнівно й слушно відкинув цю легенду. Про Миколу І, царицю, найближчого охоронця трону графа Орлова, Оренбурзького губернатора Перовського, іншу сановиту публіку він писав і говорив, що думав, не криючись.
Кобзар ліпше за інших знав: Микола І і той же Орлов – люди обмежені й примітивні, вони підступні, зрадливі й жорстокі. Їх заміна на інших не зарадить справі. Імператор Калігула призначив у сенатори свого коня. Від цього ні римський сенат, ні кінь-сенатор, ні сам Калігула мудрішими не стали. Непридатний сам інститут царату, вижило з сил кріпосне право, противне людям і Богу існування імперії, яка нищить людський дух, культуру й саму людину.
Тарас Шевченко репрезентував своєю творчістю духовність України. Він виконав цю громадянську й художню місію з небаченою повнотою. Важко ще десь відшукати в історії народів і культур подібну велич здійсненого. Тут поєдналися творчий геній Кобзаря і його коротке життя, яке стисло відтворило і пройшло головні етапи народної волі. Не було в народних низинах жодного лиха, яке обійшло б Тараса, не опалило його своїм непривітним диханням.
Життя і творчість Т. Шевченка завжди промовляє українському серцю принадою мистецтва, антично високою думкою, гуманним ставленням до людини. Тарас подав Україні зразок чистого й праведного життя, де вчинок вивіряється совістю, де чари мистецтва облагороджують ідеали й людську душу. Поезія і малярство Шевченка при-наджують нас силою мистецтва і думкою поета-мислителя. Україна й Шевченко вже навіки злиті у своєму високому звучанні для нашого народу, світової і європейської культури. Шевченко увійшов майже в кожну українську родину – портретом на стіні, увитим рушником, «Кобзарем» чи збіркою поезій, віршем напам’ять, народним перека-зом. Тарасом нація усвідомлювала й пізнавала себе.
Творчість Шевченка не переповідають. Його поезії читають, над ними роздумують, насолоджуються ними. Шевченком нація відтворить свою ідентичність, самосвідомість, духовно возвеличить себе, загартує свій характер, горде почуття державної нації. Т. Шевченко – університет нашої духовності, храмом якого має проходити кожне нове покоління українців.
У культурних колах світу широко відомі слова великого Фідія: на створення скульптури Зевса, що стала одним із чудес світу, його надихнули рядки – лише три рядки Гомерової «Іліади». Історія культури знає цей закон ланцюгової реакції, коли великі ідеї, справжнє мистецтво служить базою, поштовхом і стимулом творення прекрасного. Творчий геній «Кобзаря» викликав в українській культурі потужний рух, кристалізацію талантів, стимулював інтелектуальне, художнє, моральне освоєння української дійсності. Спілкування з чудом художніх творінь Тараса перетворилося на народні університети нації, в яких вона зростала розумово, естетично, національно свідомо. Для людей творчої праці, художніх обдаровань Шевченко став криницею творчого натхнення, каноном, магнетичним ідеалом.
Тарас Шевченко відкрив простір духовним силам нації. Він же високо підніс критерії художності, правди, совісті. Україна творча, мисляча вже не могла втратити набраної висоти. Вона в глибинах свого єства відшукала, виплекала таланти вселюдського значення. По Шевченку українську культуру репрезентують першорядні уми, високі обдаровання, універсальні таланти. Кожний аспект культури, мистецький напрям був стало забезпечений потужним надбанням творчих сил: Микола Лисенко в музиці; Михайло Старицький і брати Тобілевичі в театрі; Володимир Антонович в історичній науці; Павло Чубинський і Михайло Драгоманов в етнографії; Олександр Потебня в мовознавстві. І, звичайно ж, у природній царині Шевченкового генія – красному письменстві – українська культура заявила про себе коштовними іменами: Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський… В українській літературі неосяжний світ художніх образів, тем, мотивів подано творчістю національних геніїв Лесі Українки та Івана Франка. Будь-яка галузь культури, її галузки та відтінки, представлені таким багатством творчості та імен, не можуть вміститися в узагальнені оцінки. Внесок кожного таланту має таку суспільну вагу, що вимагає поіменного, окремого розгляду в усій своє-рідності таланту, барв особистості.
Кобзар прищепив українській духовності правдивість як принцип, родову властивість: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою». Не може бути вищого етичного критерію для праці на теренах культури. У вірності правді мислячі голови, творчі уми нації вбачали свою сполучність із народом, злитість із його долею, патріотизм слова й діла, любов співчуваючу, діяльну, думаючу.
Замислюючись над особливостями творчого фаху, інтелектуальної праці, Т. Шевченко занотував до записника: «Як інструмент віртуозу, як пензель маляру, так літератору необхідна щоденна вправа пера». Це спостереження Кобзаря увінчало нестерпно гіркий досвід його людських і творчих мук, коли царат вилучив поета зі стихії постійного творення. Тарасові слова зберігають значення педагогічної поради митцям усіх поколінь. Вони ж і пояснюють жорстку послідовність та свідоме діяння царської імперії проти української культури.
Пригадаймо, як Шевченко остужував запальні й довірливі голови багатьох українців, які плекали ілюзії щодо Олександра ІІ. Вкотре події довели прозорливість генія. Саме цар-визволитель – так його величала офіційна політика та історіографія – видав указ, рівного якому годі й знати в аналогії історії, в діяльності найвідоміших деспотів і тиранів. Так званий Емський, за назвою німецького міста, указ Олександра ІІ 1876 року заборонив українське слово й українське письменство.
Державний акт імперського свавілля хотів вилучити націю з творчості й культури, затерти сліди її перебування на землі. Імперія, царат боялися української культури, її духовних багатств, розвою. Вони лякалися зростаючого на очах впливу Кобзаря на творчі сили нації, тих могутніх процесів, які народжувалися в глибинах українського духу. Царат продовжував жорстоке переслідування Тараса й після того, як він упокоївся на Чернечій горі. Емський указ – це українська нація, вигнана на плац імперії із забороною думати, писати, малювати, співати пісень рідною мовою.
Закон державного й політичного цинізму прийнято на виду цілої Європи. Уряди європейських країн поклонялися тоді фетишу грубої сили. Вони не вступилися за народ, який був живим втіленням античної культури, мав своїми ідеалами прекрасне в мистецтві і світі, обожнював совість і лагідну душу. За фатальну помилку урядів, за душевну байдужість до упослідженого народу довелося згодом тяжко розплачуватися європейській і світовій культурі, людству.
Україна могла сподіватися тільки на власні сили. Їх не вистачало на пряму відсіч руйнівним діям держави. Імперія, її силові фортеці були взяті в облогу українською культурою. Почалася непомітна зовні, мурашина праця, яка підточувала ворожі мури, руйнувала фундамент, знецінювала ідеї. Краса і ніжність, благородна душа, поезія й музика слова, чарівна глибочінь думки – перемогли вони, а не царські укази, багнети, петропавловські фортеці.
Т. Шевченко заповідав українській культурі, мистецтву бачити наш народ так, як сотворив його Бог. Радив читати народні думи, пісні, слухати, як співають їх у народі, як люди розмовляють між собою, згадують старовину, плачуть, наче в турецькій неволі, як вміють сміятися, очищатися водою й вогнем у вкраїнські купальські ночі. Тарас навчав, нагадував: безмір прекрасного у природі, але торжество краси, її вінчальна слава – це обличчя людини, одухотворене щастям.
Тарас любив бачити довкола себе людей красивих, неповторних і щасливих. Михайло Максимович знайомить його з дружиною. Марія Олександрівна вразила поета: освічена, артистична, вишукана. Шевченко цілий вечір співав у парі з нею українських пісень, бо мав чудовий голос. Потім жартома питав – де знайшов оте людське диво старий книжник і антиквар?
Наш поет був щасливий зустрічати людей – яскравих індивідуальностей, самобутніх особистостей. Українська ж стихія завжди прагнула до самобутності в усьому. Був же в Чернігові трактир, у якому трапилось обідати Тарасу. Один-єдиний трактир на ціле місто, але ж назву прибрав історичну та гучну – «Царгород».
Письменниця Ганна Барвінок, пані із заможної родини, у хвилини високого душевного піднесення, привселюдно поцілувала руку Тарасові Шевченку. Підкреслено й гордо зробила це: шляхетна пані вдячно цілує руку недавньому кріпакові за те неоціненне добро, що він зробив для України, за незвичайну його душу, за його геній. Символічний порив благородного серця. Європа і світ колись-таки спізнають у всій повноті духовні скарби українського народу, шанобливо вклоняться його стійкості, красі й самовідданому служінню вселюдським ідеалам. Великий народ заслужив скромної шани людей і народів світу.
Джерело: УВКР.
