Богдан ВАСИЛИШИН: Навіть прихильники України в РФ хотіли б бачити в Україні свого роду ідеальну другу Росію

Український активіст, фізик-ядерщик Богдан Василишин дав інтерв’ю «Кобзі», в якому висловив власне бачення стану російського суспільства та антиукраїнські настрої в переважній його частині

Пане Богдане, як Ви потрапили до росії та які Ваші загальні враження від життя у цій країні?

Повна відповідь на це питання може стати матеріалом до цілої книги, і, думаю, так може сказати добра половина українців, що мешкають в Росії. Тому обмежусь кількома фразами, залишивши на боці масу фактів та емоцій…

Отже, народився я на початку 41-року на Радехівщині, це північно-східна частина Галичини, що межує з Волинню. Так склалося, що в національному питанні це одна з найбільш свідомих частин Галичини. Тут сильний був національний рух при Австро-Угорській імперії, сильний спротив національній політиці міжвоєнної Польщі.

Приведу такий родинний факт. Моя мама в 34-37 роках відбувала покарання в польській в’язниці за націоналістичну діяльність – і подібне можна сказати про більшість інтелігентних родин цього регіону. Відповідно, тут була висока активність загонів УПА, яка користувалась широкою підтримкою місцевого населення. Тому совітська влада здійснювала тут інтенсивну депортацію населення. Моя родина була в березні 1950 року депортована в Нанайський район Хабаровського краю, це на південь від ріки Амур. В Україну я повернувся лише в 1959 році.

Спроби вступити на навчання у Львівський, а відтак Київський університети, в силу зрозумілих причин, виявились марними. Отже, довелось у 1961 році вступити на навчання до Московського університету на фізичний факультет. Парадокс, чи не так? – у ведучий виш держави поступити виявилось легко, а в український – неможливо.

У 1967 році, по закінченні університету я спробував працевлаштуватись у Львові або у Києві, але безрезультатно. За розподілом я був прийнятий на роботу в Об’єднаний Інститут ядерних досліджень (ОІЯД), що знаходиться в м. Дубна Московської обл. Діяльність цього інституту навіть в радянські часи носила певний міжнародний характер, це додатково робило працю в цьому інституті цікавою через інтернаціональні контакти. Тут я продовжую працювати і по нинішній день.

Оглядаючись на минуле, бачу, що міг по закінченні університету працевлаштуватись у Харківському фізико-технічному інституті. Зараз я жалкую, що свого часу цього не зробив, а тоді я відкидав таку можливість. Спробую пояснити. Харків було на той час цілком російськомовним містом. Українська мова тут приймалась, але така сільська, суржикова, «ну, селюк ця людина, приймемо його таким, як він є». Правильна українська мова сприймалась вороже, «інтелігент, а говорить по-українськи – значить націоналіст, чужа людина». Виходить у мене був вибір, або бути в постійному конфлікті зі своїм оточенням на роботі, що ставило хрест на моїй професійній кар’єрі, або користуватись російською мовою в Україні, а, значить, бути знаряддям русифікації.

Враження від життя в Росії? Очевидно, йдеться про cпілкування з оточенням? В Росії це спілкування в мене було обмежене науково-технічною інтелігенцією. І в щоденному спілкуванні, і за чаркою особливо, крім професійної теми, піднімались питання громадсько-політичного життя. І тут проявляються відмінності в спілкуванні в період Радянського Союзу, період після розпаду СРСР та період після 2014 року, а особливо після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. В часи СРСР у переважної більшісті моїх співбесідників були якісь такі змішані фрондо-конформістські погляди. Були й такі, що підтримували майже повнісьью офіційний курс влади, але я з такими в побуті не контактував. А переважна більшість моїх співбесідників (нагадаю, що це виключно коло науково-технічної інтелегенції) притримувалась демократичних поглядів, мріяли про зміну політичного ладу на ліберальний, з відкритими кордонами, свободою слова, друку, про реальну виборність влади тощо. І в цьому відношенні мої погляди мало різнились від оточення, було поле для дискусій і я не відчував себе білою вороною.

Щодо мого українства, то мої співбесідники розглядали його як ось таку милу причуду, хтось колекціонує наліпки – і це для нього дуже важливе, ну а я бавлюсь своїм українством, ось такий залишок провінціалізму в нього. А так, мовляв, він мила і цікава людина. Викликало подив те, що з дітьми я спілкувався українською мовою, ну чому я забиваю їм голови непотребом, це ж і мої, і їх зусилля, цю ж енергію краще потратити на щось більш корисне. Але то вже його справа, – вважали мої співбесідники. Тобто, незважаючи на свій демократизм, російський інтелегент був переконаним великоросом, вважав курс на русифікацію прогресивним і здатен був обурювати лише явний примус у цьому питанні.

Але для чого примушувати, коли і так все йде, як треба, національну культури, мови потрібні для певного кола нацменів, ну і хай залишаються, одне-два покоління і всі сприймуть російську мову як свою, станеться це природньо і примус тут ні до чого. І ще їх конформізм проявлявся в низці питань зовнішньої політики. При всьому захопленні "колективним" Заходом, їх дуже тішили будь які зовнішні провали Америки, і відповідно, будь-який тумак, який СРСР робив Америці у В'єтнамі, Африці тощо і, відповідно, викликав жаль при невдачах, ну, як у Висоцького: "Вот место Голды Меир мы прохлопали, а там на четверть бывший наш народ". Чи напружувало мене це? Майже ні. В розмовах, дискусіях ці питання майже не ставились, щороку я відвідував Галичину, Київ, там у мене багато друзів, родичів, всі вони мої однодумці, і там я відводив душу.

Ще цікава відмінність у спілкуванні в Україні і в Росії. В Росії я практично не мав розмов у неінтелегентному середовищы, мені просто ні про щр було говорити, з робітниками, колгоспниками, одним словом з "мужиками". В той ж час в Україні яось знаходились теми для розмови з свльською жіночкою, з людьми десь на вокзалі, на вулиці, можна було і пожартувати і про щось серйозніше порозмовляти. Через що ця різниця? В мене є думки, але це вже окрема тема, пов'язана з менталітетом націй тощо.

Після розпаду СРСР дещо змінилось у ставленні до мого україньства, з’явилася певна цікавість, зникла поблажливість до мого "провінціоналізму", мене стали використовувати як джерело інформації про ситуацію в Україні, яка їх все більше й більше цікавила. З’явилися дискусії на цю тему. Але ворожості не було, була певна незгода, шкода за тими часами "коли ми були всі разом"… Але реальність сприймалась як реальність. Але після 2014 року, ситуація стала змінюватись. Ставлення до України набувало все більш ворожих рис, і зараз я практично перестав спілкуватись із росіянами на інші теми, крім професійних. Виняток складають лише кілька росіян, які цілком стоять на боці України і засуджують війну, розглядаючи її як злочин, за яку несе колективну відповідальність весь нарід Росії.

Коло мого позапрофесійного спілкування зараз обмежується лише цими людьми, і то повинен відзначити, що їх симпатії до України визначаються в основному тим, що з перемогою України впаде ненависний їм режим Путіна, а в питаннях ідентифікації, розвитку та відокрелення української культури, мови вони вимушено приймають українські реалії, шкодуючи, що не виходить якогось домінування російської ідентичності в Україні. Тобто, вони хотіли б бачити в Україні свого роду ідеальну другу Росію, але не виходить, ну щож хай вже буде так, лиш би режим Путіна був повалений. Тут ще хочу відзначити, що зберігати українську ідентичність в Росії завжди було дуже трудно. Бути вірменином, грузином, латишем, – це росіяни сприймають нормально, але свідомим Українцем? "Для чого, коли ви вже практично рускіє, володієте російстькою мовою не гірше за нас, знайомі з нашою культурою". Це сприймалось як дивацтво, над яким тихенько підсміювались, а зараз ставляться навіть вороже.

Що Вам відомо про діяльність в РФ інституцій, дотичних до України: Національного культурного центру України в Москві, Посольства України в РФ, Бібліотеки української літератури, фонди якої передані Бібліотеці іноземної літератури (чи є доступ хоч до якихось книг)?

Історія закриття Бібліотеки української літератури в Москві, до речі єдиної офіційної української бібліотеки на теренах Росії, загальновідома, не буду тут повторювати всю хроніку подій, починаючи з 2007 року і до остаточного рішення про закриття у 2017. Офіційно вважається, що її книжкові фонди були передані Бібліотеці іноземної літератури Москви. Насправді, книжки були поділені на дві частини. Одна частина книжок якимись експертами була визначена як екстремістська література. Ці книжки переважно історичного змісту, де історичні події висвітлювались інакше, ніж подається в офіційні росийській історіографії (книжки, що висвітлювали діяльність ОУН, УПА, події національної революції 1917-1920-х років, негативна роль Росій в нищенні української ідентичності від 1954 року, український спротив цьому, тощо), були вилучені і доля їх невідома, а решта булди дійсно передані Бібліотеці іноземної літератури із вільним доступом. Але користі від цього для українців не було жодної. Не поїду ж я в бібліотеку іноземної літератури, щоб читати, приміром, твори Коцюбинського чи Панаса Мирного.

Тут є ще один момент. По мірі поширення електронних засобів інформації, все менше виникало потреби в бібліотеці, як у джерелі одержання інформації. Натомість, все більшого значіння набувала Бібліотека, як місце проведення різних літературних та інших заходів, дискусійних тематичних вечорів тощо. І саме в цьому плані закриття Бібліотеки стало катастрофічним ударом по культурному українському життю.

У мене практично немає претензій до діяльності Посольства України в РФ, за винятком періоду президентства Януковича. Особливо плідні контакти з українською діаспорою в Росії відбувались у період, коли Повіреним у справах України в РФ був Василь Іванович Покотило. З початком повномасштабного вторгнення Росії дипломатичних відносин між Україною та РФ не існує.

Після закриття БУЛ була надія, що комунікаційним центром для української діаспори стане Національний культурний центр України (НКЦУ), але ці надії не справдились. Прохання різних українських організацій і груп надати приміщення для проведення різних заходів, все частіше відхилялись. Вільний доступ до Центру, як це було раніше, був припинений. Прийти можна було лише на заходи, що проводило керівництво Культурного центру. Приміром, була відхилено прохання вірян Греко-католицької церкви епізодично надавати приміщення для проведення богослужінь. А після заборони діяльності Об'єднання Українців Росії ОУР), коли українські групи Москви стали лише неформальними, подібні прохання керівництвом Центру навіть не розглядались. Спроби вплинути на курівництво Центру через Посольство України успіху немало, бо свого часу НКЦУ був перепідпорядкований Державному управлінню справами (ДУС). В 2019 році ініціативна група українців подала через посольство України клопотання про перепідпорядкування НКЦУ Міністерству закордонних справ І Міністерству культури України, але з початком бойових дій питання втратило актуальнісь. Діяльність НКЦУ після початку бойових дій припинилась, а його статус зараз невизначений.

Що Вам відомо про діяльність українських організацій росії? Які взагалі перспективи українського руху в РФ?

Після заборони Об'єднання Українців Росії не стало координуючого центру, що об'єднував би діяльність регіональних українських організацій. До того ж російська "феміда" продовжувала діяти, і низка українських регіональних організацій була заборонена теж. Кожна українська організація, зокрема і неформальні (не зареєстровані в Мін’юсті РФ. – Авт.), проводила свою роботу самостійно на енергії ентузіастів української справи. Не вважаю себе вправі давати оцінку їх діяльності. Кількість таких українських організацій (офіційно зареєстрованих і неформальних), десь біля двадцяти. Форми їх діяльності в нинішних умовах дуже обмежені. Будь-який вихід за певні рамки, які часто визначаються каральними органами індивідуально і дуже суб'єктивно, викликає судове переслідування. Але в кожному разі виступи музичних, хореографічних ансамблів, образотворче мистецтво, тощо не викликають протидії влади, якщо репертуар не виходить за певні рамки, більш того – навіть вітається владою, щоб демонструвати, що навіть в умовах війни існує "братерство" народів, культур. І тут українським організаціям потрібно бути дуже обережними.

На думку неформальної московської групи "Українська ініціатива" головним завданням українських організацій є збереження української самосвідомості, створення умов для спілкування українців в рідному середовищу. Всякі кроки, що виходять за цю межу, проводяться українцями лише індивідуально, без посилання на організацію, членами якої вони себе вважають. При тому "ініціатива" вважає, що всякі культурно мистецкі заходи повинні носити лише самодіяльний характер. Неприпустимо брати участь у заходах, організованих адміністративними органами на кшталт "масленица", "день города", тощо, де виступ української мистецької групи є частиною мистецької програми цього заходу. Деякі українські організації не згідні з таким самообмеженням. Наше заперечення таке, попри колабораціоністський характер такої участі, уявімо собі, що одна або кілька російських груп виступить з антиукраїнською програмою, тоді український колектив стає співучасником цього.

Хорошим прикладом української діяльності в РФ є українська Греко-католицька громада Москви, що має офіційну реєстрацію під назвою "Община Русской Католической церкви Византийського обряда". Громаду очолює о. Василь Вайда. Приміщення для Богослужінь надав Католицький храм Непорочного Зачаття, розташований на вул. Мала Грузинська. Регулярно щосуботи й неділі, а також у дні церковних Свят відбувається Богослужіння українською мовою і в українських традиціях. Влаштовуються дитячі свята, особливо свято "весняного" і "зимового" Миколая. Організується спільнаі вечеря у надвечір’я Різдва та Хрещення, а також з інших нагод. Щоб «виправдати» офіційну назву "... "русской", щонеділі після літургії українською мовою, здійснюється літургія цкрковною мовою російського варіанту, які відвідує група росіян, що вважає себе греко-католиками.

Перспектив українського руху в Росії в осяжній перспективі я не бачу. Українська діаспора сьогодні скорочується. Росію покидає саме молода, активна частина діаспори, вони або переїжджають в Україну, або в країни Заходу. Залишається літня частина діаспори, яка скорочується через природні причини. Нового притоку українців в Росію практично немає і, на щастя, не предбачається.

Розажіть про роботу вашої Волонтерської ініціативи.

Активна діяльність "Української волонтерської ініціативи" припадає на 2022 рік. В той час внаслідок бойових дій, в Росії опинилася маса людей, що намагалась покинути українські території, де щомиті є ризик для життя, де руйнується житло. При тому, втікати від бойових дій у західному напрямку було дуже проблематично, треба було перетинати лінію фронту, в той же час − дорога на схід була вільною. Таким чином, на території Білгородської, Воронезької та Ростовської областей РФ опинилася маса людей зі східних областей України. Російська влада проводила широку агітацію і навіть тиск на них з метою прийняття ними російського громадянсьтва. "Волонтерська ініціатива" не проводила відповідної контрпропаганди, "вільному - воля", як кажуть, але вважала за свій обов'язок помогти тим, хто відмовлявся це робити. За зібрані кошти ми транспортували таких біженців на кордони Естонії та Латвії. Далі, згідно з досягнутими домовленостями, їх перепускали через кордон. Частина з низ осідала на Заході, а частина поверталась до України. Зараз таких біженців практично немає, і діяльність групи зводиться до зустрічей для спілкування та дискусій, збору коштів на конкретні волонтерські потреби, що епізодично виникають. Зокрема підтримка в суді члена нашої групи Михаїла Крігера, який був засуджений за несправедливим звинуваченням до 7 років ув’язнення.

Московський активіст Михайло Крігер заспівав у залі суду пісню «Ой у лузі червона калина»

https://yandex.ru/video/preview/1083416616730469801

Яка загалом (за Вашими відчуттями) політична і соціальна атмосфера в РФ? Як реагують на українців у Росії, що говорить пропаганда, пересічні обивателі, як «пресують» українських активістів? Чи взагалі там щось дозволено робити в напрямку збереження української культури та національної ідентичності в цілому?

На ці запитання я частково дав відповідь у попередніх пунктах. Тому лише доповню дану вище відповідь. Переважна більшість росіян підтримують дії своєї влади. Яка ця більшість? На це майже неможливо дати точну відповідь, Всіляким соціологічним опитуванням я не став би довіряти. Можу дати свою субєктивну оцінку. Серед моїх "сусідів" по праці "зліва" і "справа" даю оцінку 80 на 20. В свою чергу, ті 80 діляться на дві приблизно рівні категорії: перша − ті, що підтримують Путіна, друга - ті, які ввожають вторгнення Росії помилкою, але притримуються погляду, що тепер в Росії немає іншого виходу, ніж продовжувати, бо інакше це буде приниженням Росії, що еквівалентно поразці, а цього допустити не можна. Ще я бачив десь висновок із одного соціологічного опитування в Росії, що, мовляв, більшість росіян бажають закінчення війни і миру. Це так, але не приводяться умови, за яких ці "миролюбці" хочуть припинення війни. І ось тут виявляється, що мир на кордонах по нинішній лінії розділення. Ну ще дехто готовий "повернути" Херсонську і Запорізьку області. Так що на якісь антивоєнні настрої в російському суспільстві не слід розраховувати. Ситуацію могла б змінити хіба відчутна воєнна поразка Росії.

Реакція пересічних росіян на українців насторожена. Не рекомендую публічно демонструвати на вулиці своє україньство. Коли йдеш вулицею і розмовляєш українською, на тебе оглядаються. Двічі (за час війни) до мене приставали через мою українську мову, мовляв "убірайся в свою Украіну к своим бендеровцам, а то ми…" Щодо "пресування", то я згадував про члена нашої групи Михаїла Кригера, який одержав 7 років ув'язнення. Перепон діяльності в напрямку збереження української культури не робиться, якщо це не стосується позиції по відношенню до війни, певних моментів історії та боротьби за нашу державність. Більш того, влада хоче бачити на сцені гопак і слухати пісню про пироги, і буде навіть цьому сприяти. Так би мовити, українська ідентичність в малоросійському варіанті.

Інтерв’ю записав Віктор Гіржов, редактор «Кобзи»

View the embedded image gallery online at:
https://kobza.com.ua/ukrajinci-v-rosiji/6983-bohdan-vasylyshyn-navit-prykhylnyky-ukrainy-v-rf-khotily-b-bachyty-v-ukraini-svoho-rodu-idealnu-druhu-rosiiu.html?layout=default&print=1&tmpl=component#sigProId38d87b0bea

На світлинах:

Богдан Василишин.
Під час покладання квітів до пам'ятника Шевченку 24 серпня 2021 року. Другий праворуч − повірений у справах України в РФ Василь Покотило, перший праворуч − Валерій Семененко, п. Богдан перший ліворуч у першому ряді.
Осінь 2021 року. Мала Батьківщина Богдана Василишина − Радехів Львівської обл. Тут він у колі радехівських волонтерів і двох бійців ЗСУ, що приїхали на тиждень з-під Авдіївки.
27 листопада 2021. Вшанування пам'яті жертв Голодомору на території Посольства України в РФ. Богдан Василишин у другому ряді (в жовтій куртці).
Богдан Василишин (у першому ряді праворуч) в групі активістів "Української волонтерської ініціативи").
Святий Вечір 24 грудня 2023 року святкує українська греко-католицька громада Москви. Привітати громаду прийшов голова Вірменської католицької громади Москви архімадрид Педро. Вітання приймає очільник української греко-католицької громади о. Василь Вайда.
Свято Миколая для дітей в українській греко-католицькій громаді Москви.
28-річний науковий співробітник Богдан Василишин (другий праворуч) з колегами біля Лабораторії високих енергій Об'єднаного інституту ядерних досліджень.