Історик Антон Бондарєв про реалії нинішнього життя свого «російськомовного» міста

Чому жителі Харкова не залишають місто, що обстрілюється, і як у ньому народжується новий феномен українського городянина

До війни історик Антон Бондарєв проводив лекції та влаштовував різноманітні проекти, присвячені минулому Харкова. У харківському сьогоденні значну частину часу він проводить у підвалі, в якому перечікує постійні обстріли з боку російських окупантів. Коли ворожий вогонь стихає, намагається фіксувати деталі сучасної історії рідного міста.

— Чому ви не їдете з Харкова?

— Я дослідник історії Харкова, публікував чимало текстів, пов’язаних із історичними проектами. До архіву ходив постійно. У мене було море можливостей поїхати. Мене люблять на Закарпатті, тому я займаюсь Першою світовою війною — Карпатською битвою. Коли тільки почалося це все, у мене просто телефон і Фейсбук розривалися від закликів приїхати на Закарпаття. Ми вирішили залишитись у місті Харкові, знаючи, що буде складно.

Моя сім'я по батьківській лінії однієї зі своїх гілок живе тут із 1700-х років, це наша земля. Плюс я, як досить публічна в Харкові людина, маю подавати приклад, чимось надихати.

— Зараз обстріли йдуть регулярно — вдень та вночі?

— Так. Я вже збився з рахунку, скільки днів гуркотить у Харкові. Якщо ви почитаєте заяви нашого військового губернатора, позавчора, здається, по Харкову було випущено 69 снарядів. Помножте це на відповідь нашого ППО, і ми отримаємо близько 150 вибухів. Насправді психологічно у такому гуркоті жити складно.

Мені як історику зовсім не зрозуміло — чому руйнується центр міста? Адже Харків був третім містом Російської імперії за значимістю. Тут будували особняки найкращі архітектори Пітера та Москви. До речі, тому з давніх-давен говорили, що Харків схожий на Пітер. І смішно, коли РФ говорить про велику російську культуру, яка, по суті, знищується російськими окупантами.

Зла іронія в тому, що, наприклад, постраждав просто приголомшливий Будинок страхового товариства. «Росія». Росія влучила снарядом, власне, в «Росію».

— Це його історична назва?

— Так, потім його назвали «Палац Праці». Ця будівля була збудована до 1917 року перед початком Першої світової війни. Цікаво, що там знаходиться скульптурна композиція «Росія приймає під захист пригноблені народи». І ось саме цей особняк отримав ушкодження.

У Харкові постраждали чудові особняки у стилі модерн — рослинний орнамент, початок 20 століття, — прикраса міста. Все було безжально розбомблено.

— Яка логіка таких руйнувань?

— Немає логіки. У Харкові для українізації ніхто, мабуть, не зробив стільки, як Путін своїми руйнуваннями. Причому, знову ж таки, найгірше, що Харків був завжди доброзичливим містом. І, природно, у великої кількості жителів, — як і сказав мер Ігор Терехов «у кожного четвертого чи кожного третього», — обов’язково були родичі у країні-агресорі. Тут 40 км до кордону. Ми повинні це чудово розуміти. І я знаю величезну кількість харківських сімей (і на своєму прикладі можу про це ж сказати), які просто розірвали спілкування з тими людьми, які живуть «Там».

— Які ще історичні пам’ятки зруйнували окупанти?

— Звичайно, знову ж таки, зараз площа героїв Небесної сотні, а раніше це була Руднєва. Там стояла чудова будівля Судових установлень. Це була найбільша будівля в Російській імперії, принаймні на території українських губерній по судах. Я написав на цю тему великі тексти. У величезній будівлі, яку проектували відомі архітектори свого часу, було кілька судів, зал для засідань, судовий архів. Будівля дуже постраждала під час обстрілів.

— Чому багато харків'ян залишаються в місті? Чому ви залишилися?

— Особисто моя позиція та мотивація була така: місто — це не стіни, не земля, це городяни. Поки в місті є городяни, воно живе. Мені категорично не подобається риторика тих, хто поїхав — вони кажуть, що ті, хто залишилися в місті «заважають ЗСУ». Це образливо чути. Я вважаю, що ті, хто залишився в місті, — це городяни з великої літери, бо поки в місті залишаються люди, є кому допомагати. У мене приятелька живе на північній Салтівці, вона залишилася в місті, хоч сама приїхала з Донбасу. Вона закохалася у Харків, мешкає тут понад п’ятнадцять років. І вона ходить північною Салтівкою під розривами снарядів, і носить місцевим бабусям та дідусям ліки, їжу.

Або наш приклад: у нас тут утворилася маленька громада. Облаштували колективом підвал, допомагаємо один одному продуктами. Прихистили кішок. Дуже багато у Харкові залишилося прекрасних породистих собак та кішок просто на вулиці.

Мене вразила історія про хом’яка. Наші сусіди пішли виносити сміття. Поруч стояла клітка з двома хом’яками та парою пачок корму. Вони їх забрали — почали доглядати.

Наразі серед харків'ян утворюється якась особлива українська громада. Йде дуже сильна консолідація. Кожен із нас у міру своїх скромних сил намагається бути корисним для міста. Не у всіх є можливість волонтерити. Але навіть на рівні під'їзду ми залишаємось українцями та городянами. Це дуже важливий фактор.

Тепер уже можна залишити десь на задвірках історії вираз «Харків — російське місто», викинути цю тезу на сміття. Самі ж росіяни рознесли, розбомбили його, перетворивши Харків на передове українське місто. В якому, я впевнений, незабаром розпочнеться справжнє Відродження, як і належить після навали орди.

Джерело: https://nv.ua/ukr/ukraine/events/harkivskiy-istorik-rozpovidaye-pro-zhittya-svogo-mista-pid-obstrilami-50226351.html

View the embedded image gallery online at:
https://kobza.com.ua/pravo-na-zhyttja/6614-istoryk-anton-bondariev-pro-realii-nynishnoho-zhyttia-svoho-rosiiskomovnoho-mista.html?layout=default&print=1&tmpl=component#sigProId97561e6b3f

На світлинах:

1. Антон Бондарєв, історик, мешканець Харкова

2. Рятувальники розбирають завали біля будівлі, що постраждала в результаті російського авіаудару, в центрі Харкова

3. Разом із колективом Антон Бондарєв облаштував підвал, де тепер проводить значну частину часу, чекаючи на обстріли