КОБЗАР прохає ДОПОМОГИ!

«Прошу допомоги у небайдужих людей»…

Цей кобзар, його спалена хата ще й досі стоять перед очима.

І тривожить душу думка - а це ж не кобзар, не його хата спалена вогнем там стоять..- Це уся наша Україна наразі палає...димить, чадить.

Не без нашої з Вами провини, шановні українці, так сталося, бо нам - плювати на іншу біду!

А колись же, було...памятаєте: 91 рік... народна думка ще була Єдною, ще відчували ми себе НАЦІЄЮ.. потрібна ще була нам українська кобза, її гра ще чулася в Душі.

...А тепер - ходить кобзар згарищами, оббиває пороги посадовців, та вже півроку як не чують його благань про допомогу ті, хто чути їх повинен... Сумно... Бо кобзар - це душа українського народу!

Без даху над головою, та з надією на поміч небайдужих людей, останні півроку живе відомий дніпропетровський кобзар Валерій Харченко. Митець кожного дня намагається знайти гроші на ремонт згорілого будинку та лікування тяжко хворої дружини, що після пожежі перенесла інсульт. Кореспондент «Вістей» нещодавно зустрівся з паном Валерієм та з перших уст довідався про його біди, надії, мрії.

Кобзу з вогнища врятував

- Пане Валерію, чи зараз, у тяжкі часи вашого життя, чуєте у душі пісню?

- А як же, без пісні - душа вмирає, стає грубою. Хоча звісно, так часто, як раніше, не граю. Спочатку боліли обпалені вогнем руки, зараз – приходиться більше часу приділяти хворій жінці та шукати допомоги. Мені не потрібно багато – якби міська чи обласна влада, депутати, до яких звертався, допомогли хоч зі старими будівельними матеріалами, працівниками – було б добре.

- Помешкання згоріло повністю… Як сталося горе, чи це не підпал?

- Біда в життя нашої родини прийшла 29 жовтня минулого року о 5.20 ранку. Ми з дружиною міцно спали у будинку і, можливо, згоріли б разом з ним, якби не хлопець-переселенець з Луганська, який тоді мешкав у нас. Він зранку збирався на роботу, вийшов у двір, та почувши тріск, побачивши дим, що йшов з оселі, розбудив нас. Відкриваю двері – й тут все у очах паморочиться: дим, вогонь, ледь витяг бідну дружину з хати. Вибігли у чому були одягнені. Та кімната, де ми спали, якраз повністю й вигоріла. Що ж до підпалу – то така версія не виключена, бо певний час я боровся з засміченням тої ж Красноповстанської балки. Там же б’ють джерельця, але кругом такий бруд. І це у самому серці Дніпропетровська. А це ж чисте джерело культури старовинної, яку ще оспівував Шевченко «За байраком – байрак..»

- А МНС-ники, не встигли приїхати погасити пожежу?

- Пожежники їхали 20 хвилин. Та у першої їх машини взагалі виявилися порвані рукава, тож переважна частина води вилилася на землю. Я з останніх сил допомагав тримати цей порваний рукав, аби хоч частина води була направлена на гасіння, та все марно – лише опіки отримав від вогню на руках і ногах.

- Щось встигли зберегти?

- Майже усе згоріло, а що лишилося – залите водою. Лише кобзу з вогнища врятував, бо вона була у дальній кімнаті, а от антикварна 200-літня сорочка, вишита бісером, згоріла. Виконана в стилі Тернопільської коврової вишиванки, вона була для мене наче оберіг – це був дарунок бабусі зі старовинного українського села ІванеПусте. Жінка передала мені сорочку під час святкуванні 500-річчя січі (в 1990 році).

- Ви - справжній співець України, серцем передаєте дух народу. Чого лише варта «Пісня полонених козаків». Як відкрили у собі талант?

- Нічого дивного, усе від нашої природи, хороших людей. Змалку виховувався у бабусі по лінії тата, Ганни Мойсеївни, що мешкала в мальовничому селі Василівка Кіровоградської області Долинського району. Вона була гарною господинею – її хата була завжди чистенька, цікаво обставлена. Бабуся у молоді роки працювала ключницею у «пана Давида», - тож виховувала мене у чистоті та чесності. Раніше, перш ніж довірити ключі від свого маєтку, людину ретельно перевіряли - підкидували монети, персні й так виявляли зданих до крадійства.

Дід же мій був перший голова місцевого колгоспу та ще той чолов’яга за силою духу! За молодих років він підняв бунт проти царя та війни з німцями, й за це його побили шомполами - через стрій провели.

- Тож серед оповідей про минуле вашого роду, чудової природи села й пройшло Ваше дитинство? Мов спомин про Шевченкові світанки…

- Так, я мав можливість гуляти у мальовничих місцях. У свій час Пан Давид заснував Давидівський парк – нині це заповідник у селі Веселі Буковеньки (Долинський район). Це величезний ліс. У ньому, поряд, пройшло моє дитинство. Тому й став я незвичним виконавцем – не тільки автентиком - фольклористом, а ще й бардом. Можу виконувати пісню Висоцького, тут же перейти на автентичну українську пісню і потім перейти на власну авторську сучасну.

Кобзар – народний дипломат!

- Ви брали участь у фестивалі «Червона рута», міжнародному фестивалі «Оберіг»?

- Так, пощастило взяти участь у «Червоній руті», відчути на собі силу народної єдності, яка панувала. Ми тоді були єдиною нацією! Як слухали мої пісні люди, які очі у них були! Я став лауреатом міжнародного фестивалю «Оберіг» в 1991-93 роках, дипломантом «Червоної рути». Пам’ятаю, як молоденька Ольга Богомолець чуйно співала пісню на слова Василя Стуса «Чіпляйся за кручі, за терен колючій», як натхненно сприймали виступ Ніни Матвієнко глядачі. Пощастило товаришувати з Стасом Тризубим (Станіслав Щербатий), виступали на одній сцені. Пам’ятаю, як їхали разом в Польщу на виступ та співали наше, українське, а люди в сусідньому купе слухали, стримуючи сльози. Це був час відродження українського в українцях!

- Ви до пожежі теж активно виступали, допомагали людям, тим же хлопцям з АТО?

Займався концертною діяльністю. Обійшов усі райони: виступав й у інтернатах, де виховуються діти-сиріти, перед військовими. Виконував – українські пісні, фольклорні, власні авторські бардові. Коли ж мені подарували автобус, я його передав в Першу Українську гімназію Тернівського району.

- А як сталася біда, про Вас мов забули…

- Я й наразі готовий виступати, та майже не запрошують. Звертався за допомогою у ремонті хати до ОДА, Дніпропетровської мерії, але поки ніхто не береться за контроль реставрації дому. Не розумію, чому у нас так ставляться до кобзарів. А от у інших містах України на мене чекають, обіцяють з житлом допомогти.

Нещодавно дзвонив редактор Хмельницького обласного телебачення – запрошував переїздити жити до нього, в порожню чотирьохкімнатну квартиру у центрі міста. Та стримує те, що люди мій будинок повністю розберуть. От і жінка наразі тяжко захворіла – у неї інсульт, тож переїзд небажаний. Друзі підтримують - нещодавно Ніна Матвієнко надала можливість заспівати у власному концерті. Загалом, друзі кажуть, що якби я переїхав у Київ жити, тоді би швидше вирішилося питання житла.

- До переїзду в Дніпропетровськ в Кривому Розі Ви працювали на каналі «Рудана»? Бачила Вашу передачу «Шинок рогу» - вельми цікава!

- У Кривому Розі я вів цю авторську передачу у форматі Нєвзорова. Коротко про цікавих людей, геніїв міста. Є ж у місті люди, що пишуть авторські пісні, є барди, художники, письменники, про яких мало знають жителі. От і вирішив з ними знайомити глядачів.

Та передача існувала десь півроку. Її заборонив особисто колишній мер Юрій Любоненко, забрав усі відеокасети. За що? За єдину фразу, що «червоний горобець в Кривому Розі від екології падає мертвий біля вікон – не може достукатись до людей» Та чи ж це не правда? Колеги мої за мене заступалися, та все одно звільнили.

- Чим для вас є звання «кобзар»?

- Кобзар – народний дипломат, який представляє ту місцевість, з якої він родом, по якій рухається від міста до міста. Тож фактично кобзар представляє імідж губернатора й мера. Він несе певну місію добра. Зараз у нас народна дипломатія саме набирає обертів, бо це велична місія, де люди об’єднуються у спільних справах.

- Тож сподіваємося на увагу до Вас у Дніпропетровську, що надійде потрібна допомога?

- Вірю у те, що мене почують, бо не можна відвертатися від співаків українського народу.

Допоможемо кобзарю:

Банківські реквізити: VISA ELECTRON PrivatBank фінансова допомога 5168 7420 6801 5068

Телефони Валерія Харченка: 066-237-91-22, 098-505-29-47

Електронна адреса: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

Кобзар, Валерій Харченко.

Джерело:

http://ukrainkobzary.blogspot.ca/2015/03/blog-post_31.html?spref=fb

Від редакції: Є моменти у житті, коли людина може залишитися зовсім беззахисною і потребує допомоги. Особливо прикро, коли «за бортом» суспільної уваги опиняється той, хто усе життя дарував свій талант, свої сили і свою небайдужість цьому самому суспільству. Українці завжди відзначалися тим, що здатні згуртуватися і допомогти своєму сусіду чи земляку у його біді. До кобзаря Валерія Харченка постукала у домівку справжня біда. Закликаємо небайдужих людей за можливості надати йому посильну допомогу.

View the embedded image gallery online at:
https://kobza.com.ua/prava-ljudyny-i-gromadjanyna/5052-kobzar-prokhaie-dopomohy.html?layout=default&print=1&tmpl=component#sigProId009457fc3a

На світлинах: Кобзар Валерій Харченко. Хата спалена… Урятувати встиг лише кобзу. Славний 1991 рік. Кобзар співав для хлопців в АТО. З молоддю.