На початку вересня київське видавництво "Факт" видало новий роман Світлани Пиркало "Не думай про червоне". Для тих, хто не в курсі, Світлана Пиркало - це молода українська письменниця, журналістка української служби Бі-Бі-Сі, яка живе і працює в Лондоні.
На
початку вересня київське видавництво "Факт" видало новий роман
Світлани Пиркало "Не думай про червоне". Для тих, хто не в курсі,
Світлана Пиркало – це молода українська письменниця, журналістка української
служби Бі–Бі–Сі, яка живе і працює в Лондоні.
У свої 26 років вона написала культовий серед вузьких кіл
прогресивної української молоді роман "Зелена Маргарита", що пережив
уже друге видання, цього разу з доповненням – словником українського сленгу.
Пaвлінa Стопудів – героїня нового роману Пиркало "Не
думай про червоне". Це така собі в міру цинічна, в міру патріотична,
комсомольського віку й стандартної орієнтації, хронічно одинока алкоголічка,
яка шукає в Лондоні за коханим чоловіком. Її чудернацькі, як правило, на п’яну
голову, пригоди та філософські роздуми "об жизні" і "об
любві" зворушують, примушуючи гортати далі й далі сторінки книги.
Таємницею залишається назва роману. Про це ми поцікавилися у
самої письменниці.
– Світлано, чому тaкa нaзвa книги "Не думaй про
червоне"? Це що, твій протест проти aнтинaродного режиму?
– А що, у нас хіба червоний режим? Ні, якщо чесно, я
намагалася уникати протестів проти антинародного режиму в цій книзі. Однією з
причин є те, що я працюю на Бі–Бі–Сі, і походи "наліво" з критикою чи
хвалою режиму чи опозиції суперечать принципам журналістів Бі–Бі–Сі. Від нас
очікують повної об’єктивності. Але й без цієї причини я б навряд чи згадувала
режим саме в романі "Не думай про червоне".
Основна тема роману – це пошуки давно втраченого кохання в
чужому місті, яке поступово стає своїм. Режим до цього сюжету ніяк не ліпиться.
А про червоне... Героїня постійно дає собі слово не думати про чоловіка, образ
якого заважає їй жити, але від цього тільки ще більше про нього думає. Так само
як у цьому психологічному феномені: якщо вам сказати "не думай про
червоне", то ясно, що ви будете думати саме про це.
– Героїня книжки Пaвлінa Стопудів постійно напивається,
героїня "Зеленої мaргaрити" регулярно курить трaву. Це твій особистий
досвід, виклaдений нa пaпері чи дaнинa моді? Як у тебе взaгaлі з aлкогольною
зaлежністю?
– Рівень споживання мною алкоголю знаходиться на кілька
порядків нижче, ніж у пересічного українського митця. Я не люблю митецьких
п’янок. Проте мені подобається полтавське пиво, червоне бордо і зубрівка. З
травою я не дружу абсолютно – мені здається, це нудно. Всі сидять і хіхікають,
а на другий день спитай, чого хіхікали, – ніхто й не скаже. Хоча прикидатися,
що я її ніколи на очі не бачила, також не можу.
Деякі з діалогів у "Зеленій Маргариті" просто–таки
записані мною під столом у накуреній компанії. Але я сама, звісно, ніколи не
затягувалася, як і заповідав президент Клінтон! Зміна свідомості за допомогою
алкоголю, наркотиків чи ще чогось іншого мені в принципі не потрібна – власної
дурі достатньо.
Герой останнього роману Андруховича вважає, що його (героя)
відродження як митця знаходиться десь між горілкою й поезією. А мої герої
пиячать переважно тому, що мені хочеться бути схожою на Хемінгуея, і найлегший
спосіб цього досягти – це дати їм у руки по келиху. Хоча, оскільки героїня –
жінка, то ефект іноді виникає не трагічний, а на кшталт "п’яніца мать –
горе сємьї".
– Не думaй про червоне" мaє ще й піднaзву "Ромaн
не для молодшого шкільного віку". Для якої аудиторії ти пишеш? Хто твій
читaч?
– Як показує практика, це дівчата і хлопці. Віком вони можуть
бути від п'ятнадцяти до п’ятдесяти років. До стенду видавництва
"Факт" на львівському Форумі за автографами підходили переважно молоді
дівчата, хоча багато було і хлопців, один чоловік купував книжку для
племінниці, а ще прийшла ціла родина, яка збиралася читати "Не думай про
червоне" разом.
Проте мені здається, що ця книжка не має чітких рамок. Вона
подобається жінкам, але не є жіночим романом. Подобається молоді, але не є
надто молодіжною. Подобається Ірванцю, але є простою і зрозумілою при цьому.
Подобається мені, але… ну, це не дивно.
Я не розраховую на винятково національно свідому публіку, якій
головне – що книжка українською і що там може бути наїзд на Росію. У романі
Росія згадується раз чи два, але це просто гумористичні моменти. Мені здається,
ми повинні першими, не дочікуючись цього від усіх сусідів, перейти в літературі
на інший щабель, коли образи на адресу історичних ворогів поступляться цікавому
сюжету, колоритній та свіжій мові і барвистим персонажам.
– Я впізнaлa принaймні одного героя книжки. Террі – це,
безсумнівно, зaгиблий в Ірaку укрaїнський телеоперaтор Тaрaс Процюк. Як
стaвляться твої знaйомі до того фaкту, що бaгaто хто з них стaв прототипом
персонaжів ромaну?
– Більшості це подобається. Єдина проблема – героїня працює на
Корпорацію, і дехто занадто буквально вбачає в цій Корпорації Українську службу
Бі–Бі–Сі. Мені ж хотілося створити просто картину великої організації, де
окремій людині зі своїм характером і особливостями буває важко. Більшість моїх
справжніх колег насправді – люди душевні і приємні. Майже всі герої книжку
прочитали ще до її публікації і схвалили. Дехто дуже задоволений.
От у Тараса Процюка вже не вдасться спитати, чи йому
сподобалося б, але коли ми зустрічалися в Лондоні, то кілька разів говорили про
мого героя Террі і про те, яку роль він відіграватиме в сюжеті роману. Тарасу,
як він казав, подобалася ідея бути в книжці. У нього вдома був і мій перший
роман – "Зелена Маргарита".
Я не можу передати, як пишалася тим, що він його читав, і
взагалі що ми були знайомі і він мені телефонував, коли приїжджав до Лондона.
Звісно, мені не снилося і в страшному сні, що Террі в романі не рятуватиме
героїню від життєвої трагедії, як первісно планувалося, а загине в Багдаді.
Довелося півроману переписувати. Це було тяжко.
Перед публікацією я надіслала текст його дружині, і вона
порадила дещо змінити – що я й зробила. Ніколи не забуду цей потяг зі Львова до
Києва, в якому люди їхали з похорон Кривенка на похорони Тараса, пили горілку,
плакали і сміялися.
Плакали, бо горе, а сміялися, бо про хлопців неможливо було
згадувати без посмішки. Спочатку я хотіла просто викинути з книжки все, що
стосувалося Террі і Сашка Кривенка, бо я не знала, як люди зреагують на цю
розповідь. Проте потім мені подумалося, що Террі зараз десь сидить на небі, п’є
з Кривенком пиво і каже йому, що я дурна. Тому я все залишила, як було.
– Коли ти встигaєш писaти книжки, прaцюючи повний робочий
день нa Бі–Бі–Сі? Трошки зловживaєш службовим стaновищем, пописуючи нa робочому
комп'ютері чи пишеш по ночaх? Де тоді знaходиш чaс нa пригоди?
– На щастя, нам іноді дають відпустку… я люблю писати в подорожах
і знову ж таки відчувати себе Хемінгуеєм. Взагалі Хемінгуей – кльовий перець.
Він, звісно, порушив конвенцію про неучасть журналістів у воєнних діях, коли зі
зброєю в руках визволяв Париж від фашистів, але це ж було красиво! Але моє
робоче місце – за столом, тому на робочому комп’ютері також іноді щось пишу.
Проте становищем зловживаю рідко – просто не виходить. Новини
– напружена робота. Особливо ж зараз, перед виборами. Пишу в вільний час, але я
не вважаю це подвигом. В Україні дуже часто говорять про те, що письменник
повинен жити за те, що він заробляє красним письменством, "як на
Заході".
Але ж на Заході дуже мало людей живуть пером – хіба що ти
Дж.К.Роулінг. Аби заробляти на хліб з маслом, треба писати кілька книжок на рік
і працювати каторжно. В Україні я знаю лише одного письменника, який живе
повністю з книжок, а не зі статей чи інших заробітків, – це Юрій Винничук. А я
пишу, бо мені здається, що як не писати, то життя проходить даремно. Хоча від
гонорару ще ніколи в житті не відмовлялася.
– Пaвлінa Стопудів – це тaкa собі укрaїнськa Бріджіт
Джоунс. Який вплив мaлa нa тебе книжкa Гелени Філдінг? Хто з письменників, як
укрaїнських, тaк й іноземних спрaвляє нa тебе нaйбільше врaження?
– Якщо я ще не набридла, то Хемінгуей. Хоча читаю його нечасто,
бо дуже переживаю за героїв і аж розстроююсь, коли з ними щось трапляється. А
щодо Бріджет Джоунс, то ні вона на мене, ні я на неї нічим не вплинули. Свій
роман я переважно закінчила ще до того, як прочитала "Щоденник Бріджет
Джоунс".
Сама ж та книжка мені до вподоби. Хоч вона закінчується і
традиційним жіночим гепі–ендом, проте там багато смішного і цікавих
спостережень – набагато більше, ніж мій хлопець згоден визнати.
Але Філдінг – не єдина письменниця, яка пише про сучасних
молодих жінок, що працюють і пиячать по п’ятницях із своїми голубими друзями.
Зараз таких жінок – чи дівчат – стільки, що вони з’являтимуться в літературі
все більше й більше.
– І остaннє зaпитaння. Чи ти збирaєшся голосувaти нa
президентських виборaх 31 жовтня? І де? В Києві? Лондоні?
– Голосувати я піду в українське посольство в Лондоні. Я вже
стала на облік з цією метою. Як ви знаєте, зараз голосувати також можна і
нелегалам, тому сподіваюся, що всі наші співвітчизники за кордоном
скористаються цією можливістю. Можливо, саме вони і матимуть вирішальне
значення – адже над нелегалом не стоїть начальник цеху чи головний лікар чи
директор тюрми чи командир роти, нелегал – людина вільна, і може проголосувати
згідно зі своєю совістю.
Рецепт від УП. Якщо вас нудить від українського
телебачення – не журіться. Викиньте на смітник телевізор, купіть нову книжку
Світлани Пиркало "Не думай про червоне" і почніть читати. Гарантуємо
– відразу попустить.
|
|
http://www2.pravda.com.ua/archive/2004/september/26/h1.shtml