На Сумщині 8 червня попрощалися з письменником, краєзнавцем, етнографом, публіцистом Борисом Івановичем Ткаченком. Перша реакція на його смерть була для усіх, хто знав цю Людину з великої букви, справжнього патріота України, зрозуміло, емоційною. Тепер же є сенс згадати про його життя більш детально.
Борис Іванович народився 18 грудня 1937 на хуторі Масюки Гадяцького району Полтавської області в родині селян Івана Давидовича Ткаченка, і Марії Панасівни (у дівоцтві Шостак). Діда Давида родом із Лебедина розкуркулили і родина опинилася на Донбасі, де батько Іван і побрався з матір'ю, яка родом теж була з Лебедина.
До школи, розташованої в Лебедині у будинку де, колись жив Т. Г. Шевченко, Борис пішов у 1945 році. Після закінчення 7 класів поступив до Висторопського сільськогосподарського технікуму. У 1956—1959 рр. служив в армії у Прикарпатському ВО інструктором водіїв.
Повернувшись до Лебедина працював агрономом, журналістом в місцевій газеті. Саме в цей час почав перші проби пера - виробничі агрономічні дописи, на тему органічного землеробства, екології, які друкував у журналі «Україна».
Перерахуємо літературно-публіцистичний доробок Бориса Ткаченка:
1989 — «Совість» — публіцистичні матеріали про глибинні процеси, що відбуваються на селі, про землю-годувальницю, її болі й тривоги, про справжніх на ній господарів.
1991 — «Поле без гербіцидів, душа без погонича» — нариси про колгосп ім. Орджонікідзе Шишацького району Полтавської області.
1993 — «Під чорним тавром»: документи, факти, спогади — ґрунтовне, перше в Україні історичне дослідження причин і наслідків голодомору 1932—1933 років, яке двічі було перевидане з доповненнями.
2000 — «Лебедія»: історичні нариси в двох книгах. Кн.1. — Історія дореволюційної Лебединщини.
2001 — «За горами гори. Правда про Чечню»
2003 — «Пісні рідного краю» — фольклорна збірка, куди увійшло більше 1000 народних пісень, записаних Борисом Івановичем разом із дружиною на Лебединщині.
2007 — «Важка стежка до Бога» — про справжні причини більшовицького терору, голодомору, переслідування священнослужителів та віруючих.
2010 — «Погром» — про знищення українського мистецтвознавства, митців, які ціною свого життя рятували мистецькі скарби свого народу. Друге доопрацьоване видання вийшло 2016 року.
2014 — «Лебедія у пазурах червоного антихриста». Кн. 2. — історія Лебединщини перших трьох десятиліть радянської влади.
2015 — «З ким воюємо, брате?!» — про події в Україні на тлі російсько-української війни на Донбасі, погляд на розвиток та становлення української державності, яка звільняється від російських лабетів.
2019 — «Сповідь у храмі совісті». — розповідь про своє життя.
Член Національної спілки письменників України, він окрім роботи зі словом, займався збереженням народного фольклору, старожитностей, створивши у своєму домі народний музей. Удостоєний звання Почесного члена Всеукраїнської спілки краєзнавців.
Удостоєний державних і церковних нагород: орденів За заслуги ІІ та ІІІ ступенів, медалі «За жертовну любов до Батьківщини» від Патріарха Київського і всієї України-Руси блаженнійшого Філарета, ордену Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня за книгу «Важка стежка до Бога».
Неодноразовий лавреат конкурсу журналу «Україна» за статті «Одвічний трудяга млин», «В Савонисі лобода, а в Києві…» та «Хочу червивого яблука», премії обласної ради в галузі літератури та мистецтва у номінації "За кращі літературні та публіцистичні твори (за книги «Під чорним тавром», «Лебедія»), літературних премій імені Миколи Хвильового та Василя Стуса.
З 23 травня 2008 року — почесний громадянин Лебедина.
За тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну «Кобза» опублікувала сатиричний монолог Бориса Івановича – унікальний взірець народної політології і народного гумору.
Це – якщо коротко. Ми не згадуємо яким тернистим був життєвий шлях Бориса Ткаченка, як його звільняли з роботи, як переслідували КДБ і радянські партійні органи, як відбирали землю сучасні бізнесмени-перевертні, коли він очолив колишній колгосп. Все це ви знайдете у серії з п’яти інтерв’ю з ним під заголовком «Українська ідентичність як життєвий шлях», які ми зробили у 2021 році.
Перечитайте їх, і Борис Іванович постане перед Вами, як живий. З своєю лукавою посмішкою і без образ – «Таке тоді, - скаже, - життя було». І це буде найкраща згадка про нього і найкраща пам'ять про нього.
Борис Іванович був другом Кобзи. Він дав нам п’ять автобіографічних інтерв’ю, він відвідав день народження Василя Коломацького у Сумах, і пан Василь двічі відвідував оселю Бориса Івановича у Лебедині. Також Василь Коломацький прийняв участь у другому виданні «Під чорним тавром» (Кобзою було електронно набрано перше видання книги).
Можливо, в цей момент, поки ще не минуло 40 днів, він буде спостерігати за вами. І неодмінно дасть про це знати. Як невідомо, але придивляйтесь уважно навколо. Бо Борис Ткаченко такий козарлюга, що знайде як і з того світу надіслати нам про себе звістку.
Олександр Гвоздик
ДОДАТОК:
Українська ідентичність як життєвий шлях. Частина перша
Українська ідентичність як життєвий шлях. Частина друга
Українська ідентичність як життєвий шлях. Частина третя
Українська ідентичність як життєвий шлях. Частина четверта
Українська ідентичність як життєвий шлях. Частина п’ята
На світлині: Письменник Борис Ткаченко в період роботи над книгою «Під чорним тавром»