Переміщені особи. За цим канцеляризмом пульсують мільйони доль українців, яких з 2014 року Росія позбавляє домівок. Скульптуру «Перекотиполе» присвятив їм Віталій Кравець.
«Перекотиполе є найвлучнішою метафорою відірваності від дому. У цієї рослини буквально немає коріння. Цей кущ-волоцюга, на жаль, став образом, у якому сьогодні можуть упізнати себе багато українців», — говорить художник.
У співпраці з ковалями Кривого Рогу він створив сферичну конструкцію з брутальної будівельної арматури. «Перекотиполе» — продовження роботи митця над комеморацією триваючої війни. Справа ця потребує підходів, кардинально відмінних від радянських. Бо саме реставрацію радянського нав’язує Україні Росія. Віталій Кравець пропонує використовувати у нових меморіалах фрагменти зруйнованої країною-агресоркою архітектури — деформований іржавий метал, розтрощений бетон. Так, знаки трагедії перетворюються на символи пам’яті, звернені у майбутнє.
Скульптура демонструвалася на виставці Криворізького центру сучасної культури «Кривий ландшафт».
Культуролог Андрій Сечко ділиться:
«Вимушено покинувши свою домівку через російську окупацію, в Кривому Розі я знайшов прихисток, але так і не відчув дому. Тому питання про моє походження досі змушує замислюватися: яке місце я можу назвати рідним. І цей стан відстороненості та відірваності, на жаль, є актуальним для багатьох людей в Україні та за її межами. Образ перекотиполя точно фіксує реальність людини, яка втратила своє коріння і досі не проростила нового».
Перекотиполе, насправді, є втіленням адаптивної еволюції. У русі пустельним ландшафтом рослина розповсюджує насіння. З перекотиполем асоціюється і Єрихонська троянда, яка може роками перебувати у сплячому стані, ніби засохла кулька. Але, взаємодіючи з водою, знову розкривається, оживає. Католицькі перекази пов’язують пустельну Єрихонську троянду з Дівою Марією. Завдяки властивості роками зберігати можливість відновлення рослина отримала назву «та, що воскресає».
Переміщені особи, біженці, мігранти — реальність, що не має тенденції до скорочення. Навпаки: міжнародні конфлікти, репресивні режими, екологічні та соціально-економічні кризи — всі ці фактори перебувають у фазі загострення. За даними ООН, станом на квітень 2025 року у світі налічувалося більше 6 мільйонів 900 тисяч біженців з України. Більшість із них — у Європі. Правопопулістські політики їх демонізують, змальовують утриманцями європейських платників податків, але факти говорять про інше.
Сільвія Красонь-Капоніаж, топменеджерка польської корпорації Impel Group, наголошує: «Польща є бенефіціаром української міграції». Вона констатує: «Частково завдяки припливу мільйонів мігрантів у польську економіку ми мали можливість стати однією з 20 найбільших економік світу». І наводить докази: «Згідно зі звітами Deloitte, аналізом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців та NBP, внесок мігрантів з України до ВВП Польщі у 2023–2024 роках оцінюється від 0,7% до 2,7%. Для економіки вартістю сотні мільярдів злотих це означає додаткове вливання від кількох до понад десяти мільярдів злотих щорічно».
Цікавими є роздуми про сприйняття українських мігрантів польським суспільством політолога Матеуша Каміонки:
«У 2022 році завдяки медіа поляки побачили на телеекранах брудну дитину з пакетом з АТБ у руках. Ось так мав виглядати «справжній» біженець. Кажу це як людина, яка в Олькуші під Краковом працювала перекладачем при так званих евакуаційних потягах, що прибували з України. Я чув тоді реакції поляків: якщо хтось виходив у брендовому одязі чи з iPhone в руці, то не вписувався в створений медіа-образ біженця. Коли ж почали приїжджати люди середнього й вищого класу, які втікали не від злиднів, а від війни, для багатьох поляків це стало шоком. Вони просто не були до цього готові»
«Люди їхали та йшли дорогами та залізничними коліями. Їхні спогади про дім, про мирні дні також пройшли цей шлях та залишили слід», — згадує Надія Міцкевич. Проживши у лютому 2022 року досвід біженства разом з іншими українцями, художниця присвятила їм проєкт "Вузлик на згадку". Роботи репрезентувалися на виставці «Криза» (2023) у варшавській Stara Galeria ZPAF.
В перші роки повномасштабного вторгнення громадяни та влада Польщі виявили вражаючу солідарність до українців. Кризовий стан, який маємо нині, зумовлений низкою чинників. Деякі пояснює Матеуш Каміонка:
«Треба пам’ятати, що Польща від Другої світової була фактично однонаціональною країною. Особливо малі міста, які я вважаю серцем Польщі, не мали жодного досвіду співжиття з іншими культурами. У моєму рідному Олькуші до 2013 року українців можна було перерахувати на пальцях однієї-двох рук. А сьогодні їх тут — від 1 до 8% населення, хоча точних даних немає. Якби це була Шостка, Глухів чи яке-небудь Шевченкове, будь-яке українське містечко, і раптом 8% мешканців стали б становити представники іншої національності, навіть культурно близької, як-от молдовани (я вже навіть не кажу про сирійців чи інші, більш культурно віддалені групи), — це теж був би шок. Природно, що кожне суспільство має свої стереотипи й напруження. Але важливо, щоб напруження було контрольованим. У тому сенсі, щоб не переросло в ненависть, а радше у цікавість, відкритість і, зрештою, інтеграцію. (...) Я не хочу повертатися до історій на кшталт «батальйону Монако», але вважаю, що українці за кордоном повинні бодай частково усвідомлювати: полякам складно зрозуміти їхню ситуацію. Бо з одного боку, на поляках лежить моральний обов’язок допомагати: купувати дрони, збирати гуманітарку, підтримувати — адже Київ бомблять, війна триває. А з іншого боку, вони бачать світлини українців, які живуть у Польщі так, ніби війни й не існує. Таких прикладів також вистачає. Тому потрібні взаємна освіта з обох боків і продумана державна політика».
Німеччина за останнє століття прийняла кілька хвиль української міграції. Окремої уваги варта так звана третя, 1940–1950-х років. З 1942 року розпочалося масове примусове вивезення з окупованих німцями територій Радянського Союзу остарбайтерів. Близько 75% із них були з України. Разом із військовополоненими, в’язнями концтаборів, тими, хто виїхав через антирадянські погляди, вони становили значну частину переміщених осіб на німецькій території після розгрому нацистів. Історикиня Катерина Кобченко зазначає, що «загальна кількість політичних біженців, які свідомо залишили Україну перед поверненням радянської влади, сягала серед українських переміщених осіб 40 відсотків».
Більшість українських мігрантів згодом переїхала до США та Канади. Решта інтегрувалася, розбудовувала сучасну Німеччину разом з іншими її громадянами.
Водночас українська діаспора в Німеччині продовжувала активне протистояння радянській імперії. Катерина Кобченко констатує: «Наскільки серйозно керівництво СРСР сприймало антирадянську активність українських емігрантів, свідчать резонансні політичні вбивства Лева Ребета (1957) та Степана Бандери (1959), здійснені Богданом Сташинським — агентом радянських спецслужб, українцем за походженням...»
З дружиною Ярослава Стецька, яка після його смерті очолила Антибільшовицький блок народів, у 2003 році в співавторстві з публіцистом Євгеном Мінком ми зробили інтерв’ю. Воно виявилося останнім у її насиченому боротьбою житті. Пані Слава розповіла: «Філіали Антибільшовицького блоку народів існували і в Північній Америці, і в Австралії, і в Азії, і в Європі. Ми створили Всесвітню антикомуністичну лігу, яка проводила конференції в Токіо, у Манілі, у Вашингтоні, в Оттаві, на Мальті, в Бонні, в Парижі. Ми діяли по всьому світу як самостійна сила, оскільки всюди у нас були союзники, всюди у нас були емігранти, яких ми дуже добре організовували. Адже жодна держава не давала нам грошей — гроші нам давала лише наша громада. Всюди у нас існували симпатики. Одна наша конференція проходила в американському Конгресі, на ній головну промову виголосив президент Рейган… Нашими приятелями та знайомими були президенти, прем’єр-міністри та очільники парламентів. Наприклад, голова данського парламенту відмовився зустрічати Хрущова під час його візиту до Копенгагена, сказав, що вітає легітимного прем’єра України — Ярослава Стецька. У Швеції ми провели акцію, про яку говорив увесь світ. Коли Хрущов увійшов до королівського палацу, угорці, які приїхали з нами, запустили туди свинку, у якої на мордочці був прикріплений портрет Хрущова, і вона у всіх бігала під ногами. Охорона ледве її впіймала! А Ярослав Стецько того ж дня поклав вінок до саркофага Карла XII. Коли Хрущов почув про це, то оскаженів. Розкричався в присутності журналістів та офіційних осіб: «Що, галушок вам захотілося? Спробуйте сунутися до нас — розіб’ємо, як Мазепу і Карла XII!» Тоді чимало світових видань на це зреагували. Коли ми приїхали в Данію — побачили на перших шпальтах газет заголовки на кшталт «Українська усмішка і хрущовська злість». Так що ми були дуже помітною силою в усьому світі, що зараз, можливо, важко собі уявити. За нами стояв наш народ, ми доводили, що він бореться і що ця боротьба заслуговує на підтримку».
Завзятість української діаспори вплинула на Рональда Рейгана. У 1960-х, ще актором, він увійшов до складу Комітету з будівництва пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні. Рейган став першим президентом США, який у зверненні до співвітчизників згадав про українську трагедію Голодомору. Затверджена ним у 1984 році Комісія з дослідження голоду в Україні дійшла висновку, що верхівка СРСР вчинила у 1932–1933 роках геноцид проти українців.
У 1981 році принц Уельський Чарльз зустрівся з представниками української діаспори в Дербі. Разом з ансамблем «Говерла» він станцював там гопак. Світлина, яка це засвідчила, обійшла пресу Британської співдружності. Адже і в Канаді, і в Австралії, які визнають монарха Великої Британії за голову держави, існують активні українські діаспори. Очевидно, той танок не був імпровізацією — гопак не найлегший для виконання танець, а подібні прояви представника королівської родини заздалегідь узгоджуються протокольною службою. Отже, британська королівська родина свідомо вибудовувала своє розуміння України. Не дивно, що 4 березня 2022 року принц Чарльз провів зустріч із українською громадою Лондона, аби засвідчити солідарність.
«Сьогодні, коли тиранія знову загрожує Європі, ми разом із союзниками підтримуємо Україну, щоб стримати агресію і зберегти мир», — ці слова вже короля Чарльза ІІІ, виголошені у вересні 2025 року на державному бенкеті у Віндзорському замку на честь візиту президента США Дональда Трампа, мали вплив на зміну риторики останнього щодо України.
Промовистим жестом було й прийняття Чарльзом ІІІ Володимира Зеленського у маєтку Сандрінгем 2 березня 2025 року, через два дні після публічної суперечки Дональда Трампа з очільником України.
Серед закидів, що лунали у Вашингтоні до українського президента, було те, що він не був одягнений у костюм. Протокол Сполученого Королівства має суворі правила щодо дрес-коду для зустрічей із монархом. Але для українського лідера там не вперше зробили виняток — королю він потиснув руку у звичному для себе воєнізованому одязі.
Українські мігранти активні сьогодні у світі. До прикладу, активістська організація Vitsche Berlin з 2022 року протистоїть російській пропаганді в Німеччині, залучаючи до діалогу європейських журналістів, дослідників, культурних та політичних діячів. Співзасновниця Vitsche Berlin Катерина Тарабукіна зауважує:
«Дуже важливо не просто робити шоукейси української культури, а співпрацювати з місцевою творчою спільнотою, щоб виробляти колаборативний продукт, який буде розбивати стереотипи, ніби єдине, в чому українці можуть бути цікаві, — культурний продукт про війну. Проблема в тому, що лінивих людей, які тяжіють до російського імперського чи всілякої конспірологічної муті, зараз набагато більше, ніж тих, хто хоче розібратися. Виховання критичного мислення є складним процесом, тому ми бачимо своєю ціллю приділяти більшу увагу проєктам на тих платформах, де знаходяться молоді жителі Німеччини»
У взаємодії з українськими підлітками та дітьми, які через війну опинилися в Польщі, Надія Міцкевич створила роботу «Відчуття майбутнього» (2024) — колаж зі світлин, думок, емоцій, жартів та мрій. Мозаїка, сповнена щирості, суму і також сміливих візій — від бажання «вгамувати меланхолію» до надії: «Полетимо на Марс».
Прислухатися до уявлень про майбутнє юних корисно, бо належить воно саме їм. З розумінням цього у Galeria Miasto Ogrodów (Катовіце) провели виставку «У тіні майбутнього», де була представлена робота Міцкевич.
Ми не можемо передбачити, скільки наших громадян повернеться в Україну після закінчення війни. Ті, хто повернуться, принесуть новий досвід. Ті, хто залишаться поза Україною, мають потенціал м’якої сили у просуванні знань про неї, її інтересів. Не варто цього недооцінювати.
Костянтин Дорошенко
https://kobza.com.ua/doslidzhennja/7601-yerykhonska-troianda-mihranty-tvoi-ukraino.html?layout=default&print=1&tmpl=component#sigProId71abbdb77c
На світлинах:
1. Віталій Кравець. “Перекотиполе”, 2026
2. Надія Міцкевич. З проєкту “Вузлик на згадку”, 2023