Віктор Казбан. Шлях в українство довжиною з життя. Частина друга

Продовження. Початок див. на https://kobza.com.ua/istorija/7604-viktor-kazban-shliakh-v-ukrainstvo-dovzhynoiu-z-zhyttia-chastyna-persha.html

— Після інституту у 1973 році Ви повернулися до Сум у той момент, коли Україну сколихнули шістдесятники. Повернулися вже остаточно сформованою людиною як ідейний українець. Коли і як познайомилися з сумчанами, які входили до кола так званих шестидесятників?

— Після інституту за розподілом я потрапив до села Миколаївка Сумського району і працював там стоматологом майже два роки. Їздив на роботу з Сум автобусом. Добре подружився з районним стоматологом Володимиром Петровичем Ганощенком, який дуже глибоко сприймав все українське. І наша дружба почалася тоді, коли він на своїх «Жигулях» відвіз мене у село Косівщина, де Леся Українка лікувалася у народної цілительки Параски Богуш, і у місцеву школу, де розташований музей Лесі.

І ось через деякий час він каже мені: «Скільки ти будеш мотатися у Миколаївку з Сум?» А я жив тоді у батьківській хаті у Сумах з мамою-пенсіонеркою, дружина ще закінчувала навчання в Полтаві. «Так я питав, - але не має у Сумах вільної посади стоматолога». «Слухай, - каже Володимир Петрович, - з’явилася в облздраві така посада як завідувач курсів середніх медпрацівників. Як ти на це дивишся? У мене є там хороший знайомий у відділі кадрів». Я погодився і отак повернувся до Сум, де крім цієї посади дали мені ще півставки стоматолога у 5-ій лікарні.

У Володимира Петровича були знайомі у Сумах, і він ввів мене в це товариство. Двоє з цього кола говорили українською. Один з них - Анатолій Володимирович Сай, один з ведучих архітекторів області . (До речі, за його ескізами відновлено памя’тник Івану Харитоненку, відомому сумському меценатові).По своїй творчій роботі він був вхожий до Сумської спілки художників і працював у творчому дуеті зі скульптором Анатолієм Оврамовичем Івченком. Таким чином я з ними обома подружився. Докладніше про це можна прочитати у моєму інтерв’ю «Кобзі» 2018 року «Віктор КАЗБАН: Я мав трьох друзів Анатоліїв – Сая, Івченка та Коломацького».

Кожної п’ятниці ми збиралися в Спілці художників у майстерні Анатолія Оврамовича. Обговорювали історію України, ділилися враженнями з мистецтва і літератури, співали українських пісень. І саме як одна з візійцієї спільноти там вималювалася дуже цікава група, до якої входили крім вищеназваних скульптор Олег Григорович Прокопчук, художник Леонід Чемен, Віктор Олексійович Грицай, працівник культури Володимир Борисович Осадчий. Інколи заходив Микола Данько (український поет, письменник, журналіст, бібліофіл. Один із лідерів українського руху опору в Сумах 1970-х — 1980-х років – Ред.). Потім познайомився я там з Анатолієм Васильовичем Коломацьким, який колекцінюював твори місцевих художників і з багатьма з них товаришував.

Тобто, було таке дружнє коло сумських українців, які один одного розуміли, ділилися враженнями від творчих робіт, але жодних політичних питань ми не обговорювали. І головне, що у нас панувала виключно українська мова.

Художники, які входили в це коло, знаходилися тоді у якомусь творчому застої, і це зрозуміло, бо це були так звані «застойні часи». Панував у мистецтві соціалістичний реалізм, який вихолощував творчі особистості. Працювали в основному на замовлення від совдепівських державних структур. Творили в основному на замовлення, але робили щось і для себе. Іх цікавили теми, пов’язані з Шевченком, з Україною, з Лесею Українкою. Були дуже цікаві роботи. Тоді я особисто близько познайомився з Віктором Грицаєм. На жаль, він дуже рано помер. До речі, він був улюбленим учнем знаменитої української художниці Тетяни Яблонської (радянська та українська художниця, академік Академії мистецтв СРСР, Народна художниця СРСР, дійсний член Академії мистецтв України, тричі лавреатка Державних премій СРСР та Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героїня України – Ред.).

Із Анатолієм Васильовичем Коломацьким ми дуже добре один одного розуміли. Він був колекціонером всього українського, від історичної іконографії до модерної творчості у живописі. Одним словом, оце середовище стало базою того, що коли розпочиналися національні змагання кінця 80-х років, воно вже було готове організовано включитися в той процес, який став етапом національного відродження і відбувався в Радянському Союзі і в Україні зокрема. Коли тільки з’явився Народний рух України, «За перебудову» як він тоді називався, звідти, очікувано звідти, зі Спілки художників, з того середовища, яке там збиралося, власне і вийшов організаційний Народний Рух Сумщини, крайова організація. Чому? Тому що ми цікавилися не просто дисидентським рухом, а історією України, її літературою і мистецтвом і миттєво включилися у процеси здобуття Україною незалежності.

На обласній установчій конференції Володимира Осадчого одразу обрали головою правління, мене — його заступником. Потім з’явився Михайло Манько (педагог, історик, громадський діяч, краєзнавець - Ред.), Олексій Шевченко, Володимир Майборода, Олександр Піскун (згодом нардеп). Активно включився у процес зі своїми побратимами письменник, відомий дисидент Борис Іванович Ткаченко з Лебедина (письменник, краєзнавець, етнограф, дослідник комуністичних голодоморів, публіцист, журналіст . Автор однієї з перших книг в Україні про Голодомор «Під чорним тавром»- Ред. ). Микола Данько, на жаль, тоді сильно хворів і через це активної участі у тих процесах не брав, але духовно підтримував їх як міг. Отак зявилася на Сумщині далеко не остатняя в Україні організація Народного Руху, що дуже впливала на місцеву владу, і не тільки через депутатів та активістів.

- Ви згадали про Анатолія Васильовича Коломацького, а я згадав інтерв’ю 2014 року його сина Василя Коломацького, журналіста, правозахисника, головного редактора нашого сайту, в якому він говорить: «З Віктором Павловичем Казбаном я познайомився у 1980 році, коли переїхав до Сум. Мені на той час мені було 15 років, а пану Віктору 35… Коли я учився в університеті у Москві (1982-88 рр.) я навідувався у Суми і завжди зустрічався із паном Віктором. Він розповідав про ситуацію в У країні, про новини з Заходу (в основному по передачам Радіо Свобода), рекомендував книжки. Аналіз політичного моменту від пана Віктора завжди був конкретним, дійовим, з фактами у руках». Василь Коломацький вважає, що зустрічі з Вами мали великий вплив на формування його української свідомості і політичної позиції. А яким Ви його згадуєте у ті часи?

- Я пам’ятаю Василя ще з того часу, коли він вчився в Сумській школі № 10. Чим він звертав на себе увагу? Перш-за-все, допитливістю, і ця допитливість була тематичною. Його цікавила українська справа на той час. Питання були найрізноманітніші, і я розповідав йому те, що знав про українське дисидентство, про українських поетів, таких як Симоненко і Стус, історія України його дуже цікавила. Після того як Василь поступив до Московського Фізико-Технічного Інституту наші стосунки продовжилися, коли він приїздив на канікули. Отже я не здивувався тому, що, коли почалися бурхливі події кінця 80-х, Василь став без перебільшення лідером українського руху в Москві. Коли відбувалися великі мітинги та демонстрації у Москві, то пам’ятаю Василя зі світлин з великим українським прапором у столиці комуністичної імперії. І це було у нього не стихійне, а осмислене переконання в тому, що доля України на той час вирішувалася, і на московських вулицях також.

- Отой осередок, що збирався в Спілці художників і де спілкувалися українською мовою, мабуть, не міг бути не поміченим КДБ?

- Звичайно. Згадую такий епізод середини 70-х. Я завжди брав сина Богдана і дружину, і ми втрьох на день народження Тараса Шевченка покладали квіти до його пам’ятника у Сумах. І того разу просто поклали і пішли собі. Але до нас приєдналися ще кілька людей, які теж поклали квіти. Після цього я наступного дня виходжу вранці на роботу, де працював на пів ставки в 5-ій полікліниці, і мені кажуть: «Зайди до головного лікаря». А головним був Юрій Назарович Шиптя. Ми були знайомі з ним ще з Полтавського стоматінституту, і він власне і взяв мене на роботу в Сумах.Можна сказати, були друзями, колегами.

Заходжу, він питає: «А що ти там вчора робив?» - «Нічого» - «Та є претензії до тебе від КДБ, що квіти ти покладав з людьми». Коли заходить якийсь дядька, показує посвідчення, що він з органів, і почалася «виховна робота». Суть її полягала в тому, що «ми не проти покладання квітів, але треба робити це організовано, колективом, за участі піонерів, школярів». «Ну, я розумію, - кажу, - але як тоді бути з пам’ятником Леніну?» – «Бажано і до Леніна так само колективно. На майбутнє бажано так не робити». І пішов. Юра каже: «Ти дивись, бо якщо так піде далі я буду змушений вжити заходів у зв’язку з цією подією». До речі, Юрій Назарович Шиптя через кілька років перейшов працювати і очолив медичну службу в КДБ.

Здогадуюсь, і навіть знаю, що і багато моїх друзів були у КДБ «в розробці». Але мене не чіпали, бо до чого причепитися? Що квіти Шевченку покладаю, розмовляю українською? В буремні 1989-1990 роки мої друзі, яких викликали в КДБ, мене попередили, що на мене в КДБ є тека. Георгій Дмитрович Сьома, який працював в медучилищі, і з яким ми товаришували, попередив мене, що його керівництво «підказало» йому, звісно, з подачі КДБ, щоб він менше зі мною контактував як з дисидентом.

Ще епізод був в кінці 70-х років. До мене на прийом як до стоматолога потрапила одна жіночка. Я її полікував, вона залишилася задоволеною і каже: «Мені потрібно з вами поговорити». Як з’ясувалося, вона працювала у Сумській міській телефонній станції. І розповіла, що в одному відділу станції , яким опікується КДБ, працює її знайома. Коли вона розповіла який я хороший стоматолог, і порадила цій знайомій звертатися в разі чого саме до мене, назвавши моє прізвище, та каже: «Так я ж його прослуховую Ти його попередь про це».

Напередодні ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану - самопроголошений орган влади, який спробував зробити переворот у СРСР 19–21 серпня 1991 р. – Ред.) мені зателефонував Валерій Олександрович Олєйніков , який працював на той час в стоматполікліниці: « Давай побачимося». Зустрілися і він мені розповідає, що до нього підійшов «товариш з КДБ», представився і сказав, що такі люди як Казбан у найближчий час будуть ізольовані. І каже: «Попередь його, щоб він якісь заходи прийняв, щоб не бути ізольованим». Тобто заарештованим. На той час я був депутатом міської та обласної ради.

Згадую спогади Анатолія Васильовича Коломацького. Його свого часу, десь в середині 80-х років, викликали в КДБ. Викликали і кажуть: «Що ти там з націоналістами якшаєшся?» Питали про його оточення, зокрема, і про мене. Я питаю: «І що ти сказав?» «Я не знаю, сказав їм, - чи він націоналіст, але українець, це точно. По закону це не переслідується. Він - українофіл, такий же як і я»».

Отак по крихтам виявлялося, що по нам були так звані «розробки» спецслужби. Хоча все це було якось поверхнево. Нічого було хлопцям робити, і от вони шукали ворогів, або створювали таку собі видимість боротьби з націоналістами.

- Отже, початок 90-х. Що тоді відбувалося у Сумах? Як ще при СРСР підняли у місті синьо-жовтий прапор?

- Хронологія цих подій така. 4 березня 1990 року відбулися перші альтернативні демократичні вибори в Україні, мене обрали депутатом міської і обласної рад. Синьо-жовті прапори вперше почали тоді піднімати в Західній Україні, а Суми стали першим містом, де офіційно встановили такий прапор на Лівобережжі. Це сталося 16 жовтня 1990 року, коли Сумська міська рада ухвалила рішення про використання національної символіки.

На той час депутатом Верховної Ради І скликання був обраний сумчанин Олександр Піскун (співзасновник Народного руху України в Сумській області , кандидат історичних наук, історик, юрист, – Ред.) І ми, звичайно, погоджували з ним наші дії у Сумській міській раді. Він запросив у вересні 1990 року мене і Юрія Тищука, який прював у нього помічником, і сказав: «А подумайте, хлопці, спробуйте щось подібне, як в Західній Україні, зробити у Сумах. Я сумніваюсь, що вам це вдасться, але спробуйте». Нами була проведена певна індивідуальна робота серед депутатів, бо в той час приголомшити їх такою пропозицією, та ще в Сумах, де депутатський корпус складався більш ніж наполовину з членів КПРС, здавалося неможливим. Але вже йшов розпад СРСР, і комуністи бачили, що треба вибирати якусь з сторін, щоб адаптуватися до нових політичних обставин. Ми з Юрою Тищуком підготували проект рішення, я вийшов на трибуну.

Рішення приймалися міськрадою у приміщенні за адресою вул. Харківська,35. На засідання крім депутатів прийшло десь півтори сотні сумчан, серед них навіть мами з дітьми. Я, зачитавши підготовлене рішення, звернувся до президії і запропонував: «Якщо голосувати відкритим голосуванням, то дехто побоїться руку піднімати. Давайте приймемо це рішення про прапор консенсусом. Тобто запитуємо: «Хто проти?» Якщо проти немає, або одна-дві руки, то рішення вважається прийнятим більшістю». Зі мною погодились, і рішення пройшло. «Проти» здається, було лише двоє депутатів. Таким чином 16 жовтня перший синьо-жовтий прапор вперше було піднято на Лівобережній Україні.

Навіть Москва відреагувала на це. У газеті «Аргументи і факти», яка виходила мільйонними тиражами, вже на другий день з’явилася стаття, в якій писали: «Ну, если уже в почти русском городе Сумы поднят украинский флаг, то быть Украине независимой».

- Але ж потім прапор зняли?

- Так. Він дуже муляв око комуністам їхньому обкому. З Києва їм їм тодітелефонували: «Що у вас діється? Це ж ганьба! Націоналістичний прапор у Сумах? Прибрати!»

І вночі комуністи зайшли в приміщення, відчинили вхід на горище і зняли прапор, бо це ж було, до речі, напередодні радянського свята Жовтневої революції. А щоб це легалізувати прийшло подання на прокурора області, який визнав дії міськради незаконними, посилався якісь статті. Я тоді на сесії обласної ради піднявся і кажу: «Пане прокуроре, яким чином ви можете своїм рішенням впливати на діяльність незалежної Сумської міськради? Рішення може прийняти тільки суд». А синьо-жовтий прапор знов встановили після падіння ГКЧП.

- Ви були одним з активних організаторів створення обласної організації Народного Руху України на Сумщині. Як це відбувалося?

- Спочатку поїхала до Києва ініціативна група на чолі з Володимиром Осадчим. Там у Політехнічному інституті зібрали представників з усіх областей. Провели конференцію, і було вирішено створити крайові організації НРУ. Мене там не було, бо в той час у мене важко хворіла мама, і я не міг залишити її в такому стані. У Сумах після цього в Палаці культури «Хімік» 30 червня 1990 року ми провели установчу конференцію по створенню обласної організації, яка була представлена осередками з усіх 18 районів Сумщини. Особливо активними вже на той час були Охтирка, Ромни, Конотоп, Кролевець, Лебедин.

- Під час цього періоду діяльності Ви, мабуть, спілкувалися з В’ячеславом Чорноволом, який очолив НРУ. Щось можете згадати про нього?

- НРУ спочатку була громадською організацію. Верхівка НРУ вирішила перетворити її на політичну партію. У мене, і не тільки у мене, була на той час позиція, що, якщо ми перетворимо НРУ на політичну партію, то Рух розпадеться. Чому? Тому що історія вже свідчила про розпад чеської «Хартії 77», польської «Солідарності», литовського «Саюдісу». Жодна з цих громадських організацій не стала партією, вони дали тільки поштовх до створення демократичних політичних партій. І, коли приїхала до нас в Суми представницька делегація НРУ на чолі з Чорноволом, мене попросили провести в обласній бібліотеці конференцію, а потім була зустріч Чорновола в театрі з сумчанами. Мені надали слово і я сказав своє бачення розвитку НРУ. Історія довела, що я був правий . Народний Рух України невдовзі самозруйнувався і відійшов в історію.

Коли була передвиборча кампанія виборів президента України, приїздив до Сум і Чорновіл, і Іван Драч і ще кілька відомих депутатів Верховної Ради, то у нас було спілкування, в якому участь брав і я. Це була конфіденційна розмова. Ми не могли дискутувати, бо Чорновіл давив усіх своїм авторитетом і своїми емоціями. Це була, як я вважаю, не дуже позитивна риса його характеру, яка у підсумку стала причиною розколу в НРУ.

І можу ще один епізод згадати, пов’язаний з Чорноволм. Леоні́д Кравчук (український політик, державний діяч, перший Президент України після відновлення нею незалежності, до цього другий секретар Компартії України – Ред.) на виборах опинився у політичному вакуумі. Щоб обіпертися на якусь політичну силу, було запрошено нас, представників демократичних сил. І на цю зустріч з Кравчуком делегували мене. І Кравчук прямим тестом сказав: «Мені ні на кого опертися, тому я звертаюся до вас. Давайте працювати задля України, не звертаючи уваги на те, що було в минулому».

Під час цієї зустрічі я сидів навпроти Кравчука і виступив за те, щоб разом створити коаліцію навколо нього з національно-демократичних організацій і рухатися далі. Всі фактично виступили за створення коаліції. Чорновіл попросив слова і розбив пропозицію Кравчука, як кажуть, «в пух і прах». Він дуже нестримано себе поводив, я б сказав, дуже конфліктно, і наша зустріч у підсумку нічим не завершилася. Бо Чорновіл не сприймав Кравчука, адже той був його конкурентом на президентських виборах, і, як ми пам’ятаємо, Чорновіл програв ті вибори...

- Трагічна загибель Чорновола у березні 1999 року – випадковість чи сплановане вбивство?

- З самого початку, коли стало відомо про його смерть, у мене іншої думки і не було крім тієї, що його знищили. Чому його знищили? Тому що у Чорновола був дуже високий авторитет. Підтвердження тому - сотні тисяч людей, які прийшли на його похорон, я це бачив на власні очі. І на той час він виступав дуже потужним конкурентом Кучми, до того ж декларував шлях України у вільну Європу, що не дуже не подобалося Москві.

- Ще одна знакова постать у боротьбі за незалежність України – Левко Лук’яненко, відомий політичний та громадський діяч, дисидент,. Що про нього можете сказати?

- Його позиція була абсолютно українська, про якісь компроміси не міг навіть думати. Вперше він висунув ще в 1990 році ідею створення на базі Української Гельсінської спілки Української республіканської партії, яку і очолив. Втім, Лук’яненко був більше ідеологом, ніж організатором. Йому ніде було розвивати свої організаторські здібності, і це зрозуміло, бо він 25 років просидів у радянських таборах як політв’язень. Коли були ці спроби створення партії, мене запрошували приєднатися, я їздив д Києва, він приїздив до Сум, зустрічалися, спілкувалися. Потім зустрічався з ним в кулуарах зборів Конгресу української інтелігенції

Остання зустріч була з ним десь років 10 тому. Вийшло видання «Видатні українці. Люди, які творили історію», серед яких був і він. Я сидів з ним під час вручень цієї книги. Переговорили з ним, звичайно, на українську тему, про прогнози, що буде далі в суспільстві і про цю книгу. Він дещо обурювався, що в книгу попали персони, які стоять не на українських позиціях. «І я сюди втесався», - сказав він і був цим незадоволений.

- Ви очолюєте обласну організацію Конгресу української інтелігенції. Як він виник?

- Ідея створення такої спільноти належить Івану Драчу (український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч– Ред.) Заснований був Конгрес у 1995 році на установчому з’їзді . З Драчем я познайомився саме тоді, коли тільки організовувався Конгрес української інтелігенції. Драч сам мене знайшов. Зателефонував у Суми: «Я вас знаю, чи не погодитися провести конференцію?» Я погодився, Драч приїхав на конференцію, яка відбулася в обласній філармонії.

Після першої хвилі всеукраїнського національного руху у 1994 році, коли президентом був обраний Кучма, в Україні знов стали проростати паростки російськомовної пропаганди, і прорадянські еліти продовжували домінувати в інформаційному просторі. Тому і виникла ідея КУІ, що об’єднувала би Національну інтелігенцію, як альтернативу українофобському симптому на владному олімпі Кучми.

Отже, що таке КУІ? Організація,що об’єднує представників української інтелігенції — письменників, вчених, митців, педагогів та громадських діячів з метою захисту національних інтересів українського народу, розвитку української мови, культури, науки та сприяння державотворенню в умовах незалежності.

Драч хотів створити організацію, яка б стояла на фундаменті виховання національної української еліти. На сьогодні діють осередки в Києві, на Львівщині, Вінниччині, з якими я підтримую контакти. Щодо діяльності, то Конгрес проводить всеукраїнські та регіональні форуми, круглі столи та конференції, звертається до влади з питань мови, освіти та культури, співпрацює з університетами, Спілкою письменників, «Просвітою» та іншими організаціями, Підтримує проєкти збереження історичної пам’яті (Голодомор, Революція Гідності і т.д.).

У 2024–2025 роках КУІ співорганізував заходи з популяризації української історії та мови в умовах війни.

- Вас вважають одним із завзятіших ініціаторів деідеологізації радянської спадщини у Сумах і на Сумщиі. Що вдалося зробити і як це починалося?

- У 1993 році, коли я вже був депутатом міськради, ми продовжували збиратися у Спілці художників. Підняли питання: «Як це так, що у Сумах іменем Шевченка названо тільки маленьку вуличку? Це має бути не вулиця, а проспект Шевченка». Я підготував проект відповідного рішення міськради про перейменування проспекту Карла Маркса на проспект Тараса Шевченка. Озвучив проект рішення, але мені апелювали комуністи : «Як це так? Карл Маркс - це великий мислитель, економіст, філософ…» Мої аргументи все ж перемогли. Це було перше потужне перейменування у Сумах. Надалі з’явилася вулиця Петропавлівська замість вулиці Леніна, вулиця Воскресенська замість вулиці Фрунзе і т д. І т.д.

Декомунізацію переосмислення спадщини комуністичного режиму та вилучення елементів комуністичної ідеології з символічного простору слова ми почали ще в 1990 році з Юрієм Тищуком і Олександром Воробьовим (у 1990 р. — заступник голови Сумської міськради, з того ж року народний депутат України) . Аргументація була дуже проста. В основному займалися цим Саша Воробьйов, Юра Тищук, Олександр Сугоняко (український політик, народний депутат, голова Соціал-демократичної партії з жовтня 2017 року – Ред.). Підняли проект рішення, де всі компартійні органи – парткоми, партійні організації і т.п. оголошувалися поза законом (проект рішення, який оголосив діяльність компартійних органів поза законом, було реалізовано через Указ Президії Верховної Ради України у серпні 1991 року. Це сталося одразу після провалу путчу ГКЧП - Ред.) Наші аргументи були такі: якщо ми живемо в умовах політичного плюралізму і , якщо кожна партія почне створювати свої партбюро при організаціях, установах і на підприємствах, то це буде повний абсурдний безлад. Рішення щодо перейменування було прийняте міською радою.

Згадую, ще один цікавий момент. У 1993 році мене викликають в обласну прокуратуру. Я здивувався, але пішов. Зайшов, сів чекаю. Дивлюся, поруч сидить Баштовий (Володимир Баштовий – депутат Сумської обласної ради І скликання, викладач Сумського професійно-технічного училища – Ред.)

І нас по одному викликають. Мене викликали і кажуть: «Слухай, є лист. Лист без підпису. Згідно нього ти входиш у підпільну організацію, яку очолює Марк Берфман (український політик, економіст, з 1992 р. заступник голови Сумської обласної ради. - Ред.), який є агентом ізраїльської розвідки «Моссад».- «Але я тут до чого з моїм українським прізвищем?» - «Ну, ми не знаємо»» - «Я і слухати про це не хочу. Ви ж самі розумієте, що це – абсурд». – «І, скоріш за все, до цієї підпільної організації входить ще й Воробьйов. Поки ми вивчаємо» (сміється).

Далі на цю ж тему. Комуністи написали листа до Сумської облдержадміністрації. А мене тоді Єпіфанов (Анатолій Єпіфанов – на той час голова Сумської облдержадміністрації – Ред.) запросив на посаду заступника начальника обласного управління культури з питань національного відродження. І показує листа в якому стверджується, що я є агентом ЦРУ, який «проводить імперіалістичну політику. Як агенту ЦРУ йому (тобто мені) не місце в структурі облдержадміністрації».

Не можу не згадати ще один подібний кумедний випадок. В ті ж часи в 1994 році я очолював обласну «Просвіту». І в секретаріат «Просвіти» входив юрист Олександр Онуфрієв з колишніх міліціонерів. Ми тоді дуже потужно працювали, у нас були осередки у всіх районах, організація, з якою влада рахувалася, через те, що авторитет «Просвіти» виріс. Туди прийшли люди, які напрацьовували питання мови, національної культури і т.д. І раптом надходить лист в обласну адміністрацію, знов анонімний, про те, що у сумській «Просвіті» «звів своє гніздо КДБ», в яке входить міліціонер Онуфрієв, комісар Карпенко (мій заступник) і лікар Казбан. Єпіфанов показав мені цього листа, ми разом посміялися, Таким чином, я, виявляється, на думку комуністів, був тоді агентом трьох розвідок - «Моссад», ЦРУ і КДБ (сміється). Таким чином, я, виявляється, на думку комуністів, був тоді агентом. В запасі у них ще залишалися ще польська «Двуйка» та румунська «Сігуранца». (сміється). Думаю, все це робилося з метою дискредитації мене, як з боку недругів, так і з боку друзів з числа «корисних ідіотів».

Далі буде

Розпитував Олександр Гвоздик

View the embedded image gallery online at:
https://kobza.com.ua/95-uncategorised/7620-viktor-kazban-shliakh-v-ukrainstvo-dovzhynoiu-z-zhyttia-chastyna-druha.html?print=1&tmpl=component#sigProId94f45a5963

На світлинах:

1. Віктор Павлович Казбан

2. Лікар Казбан під час прийому пацієнтів, 2001 р.

3. Віктор Казбан і Анатолій Коломацький біля пам’ятника останньому кошовому Війська Запорізького Низового Петру Калнишевському на Сумщині, 2003 р.

4. Віктор Казбан, крайовий отаман Українського козацтва Олександр Реута і Василь Коломацький. Суми, 2012 р.

5. Посвідчення голови обласного товариства «Просвіта»

6. Прес-конференція «росвіти» в облдержадміністрації, 1992 р. Ліворуч – А.Єпіфанов, праворуч – П.Мовчан

7. На відкритті пам’ятника жертвам Голодомору у Лебедині, 1993 р.

8. У президії Конгресу української інтелігенції разом з Михайлом Косівим, Левком Лук’яенком, Іваном Драчем, Київ, 1997 р.

9. Разом з Іваном Драчем у Сумах, 1998 р.

10. На березі о. Онтаріо, під час участі в роботі VII Конгресу СКУ, Торонто, 1998 р.

11. Вечір пам’яті В’ячеслава Чорновола, 1999 р.