Погляд з столиці Уралу на українську виборчу кампанію
Виборча кампанія в Україні наближається до фінішу. Здається, розставлені всі крапки над «i». Завдяки Інтернету, що дозволяє уважно переглядати всі дебати претендентів в прямому ефірі, картина виборчих перегонів вимальовується досить виразно, багато нюансів і непорозумінь політичного життя на нашій історичній батьківщині стають зрозумілими. Особливо високої напруги пристрасті досягли на телеканалі «Україна» в програмах «Шустер-Лайф», і «Готовій вiдповiдати», де власне ведуться найгостріші дискусії між основними претендентами на найвищий державний пост держави. Канал належить депутатові від Партії регіонів Рінату Ахметову, який, до речі, веде досить демократичну редакційну політику.
Спочатку торкнуся деяких «кандидатів» в президенти, які здатні створювати лише певний фон виборчого процесу. На жаль, коли спостерігаю дебати претендентів цього рівня, в голову приходять слова з відомого роману «Золоте теля» про валянки двірника Тихона, які стояли в кутку підвалу і «атмосферу не ароматизували». Тут потік брудних звинувачень переходить всі можливі границі. Чим керуються люди, які йдуть на вибори, прекрасно знаючи про свої нульові можливості? Найбільш авантюрною фігурою серед таких претендентів виглядає колишній мер одного із міст Прикарпаття, самовисуванець по прізвищу Василь Противсіх змінив прізвище, аби як сорока, що підкидає свої яйця в чужі гнізда, потім претендувати на голоси невдоволених виборців. Розуміючи авантюрність свого задуму, поводиться безцеремонно, якщо не сказати нахабно. Ознак інтелекту за ним не помічено.
Скромніше, на перший погляд, поводиться лідер Партії вільних демократів Михайло Бродський, який, як і його колеги з другого ешелону претендентів, добре освоїв демагогію критики нинішньої влади. Коли ж його запитали, а що треба робити, аби виправити положення в країні, не зміг видавити з себе жодної зрозумілої фрази. Виділяється на загальному сірому фоні другого ешелону народний депутат Верховної Ради України, колишній член Партії регіонів Інна Богословська. Її демагогія натхненна, особливо якщо мова заходить про нинішнього прем'єр-міністра. У цей момент вона спалахує «праведним гнівом». Добре поставлений голос, що постійно плямує владу, іноді викликає симпатію слухачів. У команді претендентів її вважають найбільш проросійським політиком, чого вона особливо не приховує. Така специфіка може принести їй зайві голоси на сході країни. Більшість інших кандидатів другого ешелону поступаються їй в напористості і красномовстві, тому не заслуговують на увагу.
До верхнього ешелону кандидатів, окрім трьох відомих політиків (Юлія Тимошенко, Віктор Янукович і Віктор Ющенко), можна віднести також Сергія Тигіпка і Арсенія Яценюка. З деяким відставанням за ними йдуть Володимир Литвин, Анатолій Гриценко, Петро Симоненко, Олег Тягнибок і Олександр Мороз. Останні прізвища називаю як потенційних учасників торгу електоратом в період другого туру.
А як виглядає авангардна група претендентів? Попереду, без сумніву В. Янукович і Ю. Тимошенко. Лідер Партії регіонів в ЗМІ прагне виступати рідко, що природно, оскільки говорити «від себе», без папірця, він не уміє. Тому на телебаченні виступають його апологети: Анна Герман, Нестор Шуфрич, Владислав Лук’янов та інші. А. Герман і Н. Шуфрич зазвичай виступають дуетом, прагнуть сидіти разом, розподіляють ролі… Ця пара грубо і цинічно прагне дискредитувати своїх опонентів, оскільки сказати їм що-небудь позитивне про свого претендента нічого. А. Герман прагне виглядати солідно, але, не маючи вагомих аргументів, може грубо перебити промовця на трибуні, викрикуючи при цьому «Не закривайте мені рот!», неначе не вона робить те ж саме. Н. Шуфрич не обтяжує себе умовностями, працює нахабно і цинічно, десь на межі фолу. А якщо не вистачає аргументів, може почати бійку. Він – жалюгідна копія російського Володимира Жиріновського. На ще більш примітивному рівні працює апологет В. Януковича порівняно молодий В. Лук’янов, який грає своєрідну роль блазня, звеселяючого журналістську братію. Сам він, при цьому, думає, що віщає як «перст Божий». Якщо зачіпаються інтереси лідера партії, його не зупинити, говорить безперервно, працює як «глушилка». Про що б його не запитали, довго і нудно говорить про потреби народу: необхідність піднімати пенсії і зарплати.
А як же виглядає головний претендент на корону? У останньому грудневому ефірі на «Шустер-лайф» В. Янукович мав нещастя відповідати на питання глядачів цілих чотири години. Це було жалюгідне видовище! Краще б він не приймав участі в цьому шоу, я б залишився про нього набагато кращої думки, оскільки, спостерігаючи самогубну гризню в таборі помаранчевих, вже десь внутрішньо став готуватися до його можливого сходження на український «престол». З безнадійною посмішкою на обличчі глядачі чекали закінчення безглуздих сентенцій В. Януковича, які, як правило, не мали жодного відношення до поставлених питань. Сенсу деяких питань претендент навіть не міг зрозуміти. І це при тому, що телеканал належить фактично Партії регіонів, а деякі з присутніх гостей прагнули ставити йому зручні питання, на які були заздалегідь підготовлені відповіді. Виступ, проте, був явно провальним.
Набагато солідніше виглядають апологети Ю. Тимошенко. Це, як правило, високоосвічені інтелектуали, що не дозволяють собі опускатися до грубості і відвертого хамства. Аргументація у них логічна і зрозуміла. Їх опоненти, не здатні сперечатися по суті, часто удаються до прихованих в кишенях домашніх заготовок. Заперечуючи представникові БЮТ Володимиру Яворівському, наприклад, Н. Шуфрич витягнув папір з прорадянськими віршами цього письменника, зміст яких жодного відношення до обговорюваного питання не мав, зате міг зіпсувати настрій опонентові. Подібні прийоми проти суперників типові в арсеналі адептів Партії регіонів. Вони з арсеналу негідників, в подібних гріхах можна звинувачувати практично всіх громадян, що народилися в СРСР. Вони жили в цій країні, іншої не знали, вибору не існувало. Докоряти можна нинішніх «мігрантів» з однієї партії в іншу, які мають можливість вільного і усвідомленого вибору. Запитав би, наприклад, Н. Шуфрич свою подругу А. Герман, по яких міркуваннях вона залишила роботу на радіо «Свобода» і, перейшовши в Партію регіонів, прийняла... альтернативну ідеологію.
А позицію БЮТ, без сумніву, краще за всіх відстоює лідер – Ю. Тимошенко. Слухав і дивився безліч її виступів. То хіба може хто-небудь після таких яскравих і виразних промов сказати, що вона не харизматична особа. Говорить «від себе», без папірців, а в тексті виступу, як правило, немає необхідності ставити, або прибирати коми. Не всякий з її опонентів міг би так грамотно навіть прочитати написане. Адже мова це продовження думки, логіки людини. Я спостерігав як на тому ж, але опозиційному для неї, телеканалі «Україна» вона винахідливо відповідала на, здавалося б, «тупикові» питання більше 3 годин підряд. Тоді двоє запрошених чоловіків (В. Янукович и В. Ющенко) не спромоглися прийти в студію для дискусії з нею. То хіба після цього можна сумніватися в її мужності і професіоналізмі? Лише з її пояснень стали зрозумілими глибинні причини п'ятирічного паралічу влади в Україні, який мені нагадує позицію клінчу в боксі, коли знесилені суперники зависають у взаємних обіймах. Прийняті в кінці 2004 року поправки в Конституцію нанесли велику шкоду управлінню державою, яка, по суті, стала і не президентською (приклад – США, Франція) і не парламентською (приклад – ФРН, Англія). Представники згаданих країн, до речі, відразу ж попереджали Київ про невдалу конфігурацію влади, створеної похапцем в Україні. Створена модель могла б ефективно працювати лише в ідеальному випадку: при злагодженій роботі всіх гілок влади. Але ситуація все більше стала нагадувати компанію раки, лебедя і щуки з відомої байки. Більш того, всі ці роки мене переслідувало відчуття, що представники всіх гілок влади, включаючи спікера парламенту В. Литвина і опозицію, постійно прагнули ставити підніжку один одному і злорадно спостерігати за невдачами своїх опонентів. А таке для державних мужів абсолютно недопустимо. З вини, головним чином, президента країни клінч влади продовжувався п'ять років. Весь цей час армія, МЗС, Національний банк і деякі міністерства підпорядковувалися президентові; МВС і економічний блок міністерств залишалися у прем'єр-міністра; а прокуратура і судова влада в значній мірі орієнтувалася на опозицію. Як міг уряд ефективно боротися з корупцією, якщо арештовані порушники закону потрапляли потім під опіку опозиційного генерального прокурора і, як правило, відпускалися на волю. Чи міг уряд вести нормальну фінансову політику, зберігати курс гривни, якщо гроші Національного банку знаходяться під владою недоброзичливого до прем'єр-міністра президента. Подібні прикладів паралічу влади багато. А що в умовах клінчу робить чиновник? Краде, поки є можливість. Країна, всупереч обіцянкам на Майдані, вийшла по рівню корупції на «самі передові» рубежі в світі. Це ж, на мій погляд, вочевидь!
А з чиєї вини розвалилася помаранчева коаліція? Адже саме з цієї миті ситуація в країні стала нагадувати байку Крилова. Мені, багатолітньому прибічнику В. Ющенка, це неприємно усвідомлювати, але об'єктивний аналіз змушує визнати саме його головним винуватцем. Розумію діалектику речей, одна сторона ніколи не буває винуватою повністю. На цю тему можна довго дискутувати, але, на мій погляд, ініціатива розриву виходила, як правило, з президентського боку. І, навпаки, заклики до єднання неодноразово доводилося чути з боку БЮТ. Лише зневірившись в спробах домовитися недавніми союзниками, Ю. Тимошенко могла піти на переговори (на певних умовах) з опозицією про такі необхідні поправки в Конституцію. А що було робити в умовах тривалого клінчу, коли країна котилася до дефолту? У спробах переговорів не бачу гріха, вся справа в суті домовленостей.
Чи треба боятися авторитаризму Ю. Тимошенко в разі її перемоги? Не думаю. Україна все-таки не Росія. Звести нанівець демократичні досягнення в країні, в чому суттєва заслуга нинішнього президента, вже не удасться. Європа цього не допустить, та і сама Ю. Тимошенко пов'язана клятвами і обіцянками, даними на Майдані і за його межами. А навести лад в державі, поза сумнівом, може. І вивести країну з кризи, на мій погляд, вона здатна. Не розділяю побоювань, що з її приходом на президентський пост настане кінець світу. Декілька років країна живе при її управлінні. Знаю заперечення, які рясно ллються з вуст 17 претендентів на президентський пост. Більшість докорів на її адресу легко спростовуються, хоча в роботі уряду, поза сумнівом, були помилки.
Демократична ситуація в Україні (наявність відносно вільних ЗМІ, розвиненого громадянського суспільства і потужної опозиції) при дієздатній владі, поза сумнівом, може забезпечити ефективну боротьбу з корупцією і швидке зростання економіки. Але для цього необхідно позбавити країну від паралічу влади? Хто з нинішніх реальних претендентів повний рішучості зробити це? Для мене, вочевидь, що цього не зможе зробити В. Янукович. Не стану особливо заперечувати того, що він непоганий менеджер. Проте його консервативне оточення може загальмувати розвиток країни спробами розвернути її у євразійському напрямку. А це дорога в нікуди.
Чи може рішуче долати кризові ситуації в країні нинішній президент? Для більшості спостерігачів негативна відповідь очевидна. Ще раз підкреслю, В. Ющенко зробив багато для України, особливо в гуманітарній сфері. Але виявився недостатньо рішучим політиком, а розваливши «помаранчеву» коаліцію, на мій погляд, поставив особисті амбіції вище за державні інтереси. Його особисте неприйняття Ю. Тимошенко привело, кінець кінцем, до дискредитації країни на міжнародній арені. Проте ще більших втрат може нанести його нинішня виборча кампанія, націлена на нищення своїх недавніх прихильників, яка може привести до влади В. Януковича. Чи усвідомлено це робиться, не знаю. Знаю, проте, яку шкоду це приносить «помаранчевому» електорату, ідеям Майдану взагалі. Більшого дарунку «біло-блакитним» важко було придумати.
На превеликий жаль, не можу до кінця зрозуміти багатьох моїх друзів в Україні, які і сьогодні наполягають на кандидатурі В. Ющенка. Вочевидь же, що це грає на руку його недавнього непримиренного опонента В. Януковича. А. Герман і Н. Шуфрич, апологети опозиції, з посмішкою, під'юджуючи, спостерігають за самогубною сутичкою прибічників В. Ющенка і Ю. Тимошенко. При цьому важко позбавитися відчуття, що нинішньому президентові потрібний швидше лідер опозиції, ніж нинішній прем'єр-міністр. Чому?
Прочитавши вже написаний текст, помічаю, що починаю агітувати читача за Ю. Тимошенко. Признаюся, що мені більше всіх подобається кандидатура колишнього міністра оборони України А. Гриценка. Якби мав право вибору, в першому турі віддав би голос за цього розумного, рішучого, поза сумнівом, чесного і непідкупного політика. Проте на цей раз у нього немає, на жаль, реальних шансів. Тому стараюсь міркувати тверезо, відкинувши емоції, не проявляючи упертості, що інколи переважає логіку у багатьох українців.
Залишаю за рамками статті оцінку виборчої кампанії В. Литвина, П. Симоненка і О. Мороза. Тези їх програм і виступів, загалом, укладаються у відомі штампи.
Великий інтерес спочатку виборці проявили до молодого лідера нової політичної сили А. Яценюка. Ранні опити показували, що його рейтинг наближався до рівня електоральних симпатій до нинішнього прем'єр-міністра. Багато хто не виключав можливості його виходу у фінал президентської гонки. Проте свою агітаційну кампанію він провів украй невдало. Його іміджмейкери, як виявилось, ті самі, які в 2004 році працювали на В. Януковича і в газеті російського політолога Гліба Павловського «Час України» малювали строкату карту України з розділом її населення на декілька сортів. Подібне могло виникнути хіба що в голові психічно хворих людей. Розглядаючи агітаційні плакати А. Яценюка в кінці літа 2009 року, мені навіть здалося, що це продукт його недругів. А вже в середині грудня у великому інтерв'ю (у програмі «Готовій відповідати» в Одесі) наймолодший претендент на президентську корону не відрізнявся оригінальністю: безцеремонно поливав гряззю всіх зліва і справа. Імідж нестандартного лідера третьої сили був втрачений, а з ним і надії багатьох потенційних виборців.
Удачливий бізнесмен С. Тигіпко, навпаки, швидко набирає очки, можливо саме на нього переорієнтовувалася частина електорату А. Яценюка, яка була розчарована попередньою владою і очікувала приходу нових людей. Програма С. Тигіпка дуже раціональна, вона в тій або іншій мірі задовольняє запитам виборців всіх частин України. Він не боїться відповідати на найгостріші питання, що хвилюють жителів країни. Виборцям напевно імпонує його швидка і лаконічна манера мислення. Важко сумніватися в його здібностях хорошого менеджера, досвід державного і економічного управління у нього є. Хоча хтось може нагадати про його невдачу як керівника виборчого штабу В. Януковича в 2004 році. Тоді, після провалу, він залишив свій пост, який на кінцевій стадії довгого виборчого марафону зайняв Тарас Чорновіл. С.Тигіпко не помічений в спробах будь-якими засобами очорнити своїх опонентів, тому при будь-якому результаті виборчої кампанії може ввійти в урядові структури держави.
А що ж все-таки у фіналі? Хто переможе? Думаю, що в другий тур вийдуть В. Янукович і Ю. Тимошенко. Не сумніваюся в тому, що у лідера Партії регіонів не залишилось би жодних шансів, якби демократичні сили не зійшлися в смертельній хватці. Якщо помаранчеві все-таки програють, то я вважатиму, що це їх лідери передали владу нинішній опозиції в «тарілці з блакитною облямівкою».
Стефан ПАНЯК,
член президії УВКР, голова НКАУ м. Єкатеринбургу, професор.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
На світлинах: Центральна виборча комісія. Будинок ЦВК України. Голосує Центральна виборча комісія. Логотип Центральної виборчої комісії України.
Украина, выборы президента на финише
(російськомовний варіант статті)
Избирательная кампания в Украине приближается к финишу. Кажется, расставлены все точки над i. Благодаря интернету, позволяющему внимательно просматривать все дебаты претендентов в прямом эфире, картина избирательной гонки вырисовывается достаточно выразительно, многие нюансы и недоразумения политической жизни на нашей исторической родине становятся понятными. Особенно высокого накала страсти достигли на телеканале «Украина» в программах «Шустер-Лайф», и «Готовий вiдповiдати», где собственно ведутся острейшие дискуссии между основными претендентами на высший государственный пост государства. Канал принадлежит депутату от Партии регионов Рінату Ахметову, который, кстати, ведет достаточно демократичную редакционную политику.
Сначала коснусь некоторых «кандидатов» в президенты, которые способны создавать лишь определенный фон избирательного процесса. К сожалению, когда наблюдаю дебаты претендентов этого уровня, в голову приходят слова из известного романа «Золотой теленок» о валенках дворника Тихона, которые стояли в углу подвала и «атмосферу не ароматизировали». Здесь поток грязных обвинений зашкаливает до тошноты. Чем руководствуются люди, которые идут на выборы, прекрасно зная о своих нулевых возможностях? Наиболее авантюрной фигурой среди таких претендентов выглядит бывший мер одного из городков Предкарпатья самовыдвиженец по фамилии «Протывсих». Он специально сменил фамилию, чтобы как сорока, подкидывающая свои яйца в чужие гнезда, потом претендовать на голоса недовольных избирателей. Понимая ущербность своей авантюры, ведет себя бесцеремонно, если не сказать нагло. Признаков интеллекта за ним не заметил.
Более скромно, на первый взгляд, ведет себя лидер Партии свободных демократов Михаил Бродский, который, как и его коллеги из второго эшелона претендентов, хорошо освоил демагогию критики нынешней власти. Когда же его спросили, а что надо делать, чтобы исправить положение дел в стране, не смог выдавить из себя ни одной внятной фразы. Выделяется на общем невзрачном фоне второго эшелона народный депутат ВР Украины, бывший член Партии регионов Инна Богословская. Ее демагогия вдохновенна, особенно если речь заходит о нынешнем премьер-министре. В этот момент она загорается «праведным гневом». Хорошо поставленный голос, постоянно обличающий власть, нередко, вызывает симпатию слушателей. В команде претендентов ее считают наиболее пророссийским политиком, чего она особо не скрывает. Такая специфика может принести ей лишние голоса на востоке страны. Большинство остальных кандидатов второго эшелона уступают ей в напористости и красноречии, поэтому не заслуживаю особого внимания.
К верхнему эшелону кандидатов, кроме трех известных действующих политиков (Юлия Тимошенко, Виктор Янукович и Виктор Ющенко), можно отнести, прежде всего, Сергея Тигипка и Арсения Яценюка. С некоторым отставанием за ними идут Владимир Литвин, Анатолий Гриценко, Петр Симоненко, Олег Тягнибок и Александр Мороз. Последние фамилии называю как потенциальных участников избирательного торга электоратом в период второго тура.
А как выглядит авангардная группа претендентов? Впереди, без сомнения В. Янукович и Ю. Тимошенко. Лидер Партии регионов в СМИ старается выступать редко, что естественно, так как говорить «от себя», без бумажки, он не умеет. Поэтому на телевидении выступают его апологеты: Анна Герман, Нестор Шуфрич, Владислав Лукьянов и другие. А. Герман и В. Шуфрич обычно выступают дуэтом, стараются сидеть вместе, распределяют роли…. Эта пара грубо и цинично старается дискредитировать своих оппонентов, так как сказать им что-либо положительное о своем претенденте, как правило, нечего. А. Герман старается выглядеть солидно, но, не имея весомых аргументов, может грубо перебить выступающего на трибуне, выкрикивая при этом «Не закрывайте мне рот!», как будто не она делает то же самое. Н. Шуфрич не обременяет себя условностями, работает нагло и цинично, где-то на грани фола. А если не хватает аргументов, может ввязаться в драку. Он – жалкая копия российского Владимира Жириновского. На еще более примитивном уровне работает апологет В. Януковича сравнительно молодой В. Лукьянов, играющий своеобразную роль шута, веселящего журналистскую братию. Сам он, при этом, думает, что вещает как «перст Божий». Если затрагиваются интересы патрона, его не остановить, говорит беспрерывно, работает как «глушилка». О чем бы его ни спросили, долго и нудно говорит о нуждах народа: необходимости поднимать пенсии и зарплаты.
А как же выглядит главный претендент на корону? В последнем декабрьском эфире на «Шустер-лайф» В. Янукович имел несчастье отвечать на вопросы зрителей целых четыре часа. Это было жалкое зрелище! Лучше бы он не принимал участия в этом шоу, я бы остался о нем намного лучшего мнения, так как, наблюдая самоубийственную грызню в лагере оранжевых, уже где-то внутренне стал готовиться к его возможному восхождению на украинский «престол». С безнадежной улыбкой на лице зрители ожидали окончания бессмысленных сентенций В. Януковича, которые, как правило, не имели никакого отношения к заданным вопросам. Смысла некоторых вопросов претендент даже не мог понять. И это при том, что телеканал принадлежит фактически Партии регионов, а некоторые из присутствовавших гостей старались задавать ему удобные вопросы, на которые были заранее подготовленные ответы. Выступление, однако, было явно провальным.
Намного солиднее выглядят апологеты Ю. Тимошенко. Это, как правило, высокообразованные интеллектуалы, не позволяющие себе опускаться до грубости и откровенного хамства. Аргументация у них логична и понятна. Их оппоненты, не способные спорить по существу, часто прибегают к припрятанным в карманах домашним заготовкам. Возражая представителю БЮТ Владимиру Яворивскому, например, Н. Шуфрич вытащил бумагу с просоветскими стихами этого писателя, содержание которых никакого отношения к обсуждаемому вопросу не имело, зато могло испортить настроение оппоненту. Подобные приемы против оппонентов типичны в арсенале адептов Партии регионов. Они из арсенала подлецов, в подобных грехах можно уличать практически всех граждан, родившихся в СССР. Они жили в этой стране, другой не знали, выбора не существовало. Упрекать можно нынешних «мигрантов» из одной партии в другую, которые имеют возможность свободного и осознанного выбора. Спросил бы, например, Н. Шуфрич свою подругу А. Герман, по каким соображениям она оставила работу на радио «Свобода» и, перейдя в Партию регионов, приняла… альтернативную идеологию.
Идеологию БЮТ, без сомнения, лучше всех отстаивает лидер – Ю. Тимошенко. Слушал и смотрел множество ее выступлений. Разве может кто-нибудь после таких ярких и выразительных представлений сказать, что она не харизматическая личность. Говорит «от себя», без бумажек, а в тексте речи, как правило, нет необходимости ставить, или убирать запятые. Не всякий из ее оппонентов мог бы так грамотно даже прочитать написанное. А ведь речь это продолжение мысли, логики человека. Я наблюдал как на том же, но оппозиционном для нее, телеканале «Украина» она изобретательно отвечала на, казалось бы, «тупиковые» вопросы более 3 часов подряд. Тогда двое приглашенных мужчин (В. Янукович и В. Ющенко) не решились прийти в студию для дискуссии с ней. Разве после этого можно сомневаться в ее мужестве и профессионализме? Только из ее объяснений стали понятными глубинные причины пятилетнего паралича власти в Украине, который мне напоминает позицию клинча в боксе, когда обессиленные соперники зависают во взаимных объятьях. Принятые в конце 2004 года поправки в Конституцию нанесли большой урон управляемости страны, которая, по сути, стала и не президентской (пример – США, Франция) и не парламентской (пример – ФРГ, Англия). Представители упомянутых стран, кстати, сразу же предупреждали Киев о неудачной конфигурации власти, созданной впопыхах в Украине. Созданная модель могла бы эффективно работать только в идеальном случае: при слаженной работе всех ветвей власти. Но ситуация все больше стала напоминать компанию рака, лебедя и щуки из известной басни. Более того, все эти годы меня преследовало ощущение, что представители всех ветвей власти, включая спикера парламента В. Литвина и оппозицию, постоянно старались ставить подножку друг другу и злорадно наблюдать за неудачами своих оппонентов. А такое для государственных мужей абсолютно недопустимо. По вине, главным образом, президента страны клинч власти продолжался пять лет. Все это время армия, МЗС, Национальный банк и некоторые министерства подчинялись президенту; МВД и экономический блок министерств и ведомств оставались в ведении премьер-министра; а прокуратура и судебная власть в значительной степени ориентировалась на оппозицию. Как могло правительство эффективно бороться с коррупцией, если арестованные нарушители закона попадали затем под опеку оппозиционного генерального прокурора и, как правило, отпускались. Могло ли правительство вести нормальную финансовую политику, сохранять курс гривны, если деньги Национального банка находятся под властью недоброжелательного к премьер-министру президента. Подобных примеров паралича власти много. А что в условиях клинча делает чиновник? Ворует, пока есть возможность. Страна, вопреки обещаниям на Майдане, вышла по уровню коррупции на «самые передовые» рубежи в мире. Это же, на мой взгляд, очевидно!
А по чьей вине развалилась оранжевая коалиция? Ведь именно с этого момента ситуация в стране стала напоминать басню Ивана Крылова. Мне, многолетнему стороннику В. Ющенка, это неприятно осознавать, но объективный анализ вынуждает признать именно его главным виновником. Понимаю диалектику вещей, одна сторона никогда не бывает виноватой полностью. На эту тему можно долго дискутировать, но, на мой взгляд, инициатива разрыва исходила, как правило, с президентской стороны. И, наоборот, призывы к единению неоднократно приходилось слышать со стороны БЮТ. Только отчаявшись в попытках договориться с недавними союзниками, Ю. Тимошенко могла пойти на переговоры (на определенных условиях) с действующей оппозицией о так необходимых поправках в Конституцию. А что делать в условиях затянувшегося клинча, когда страна катится к дефолту? В попытках переговоров не вижу греха, все дело в сути договоренности.
Можно ли бояться авторитаризма Ю. Тимошенко в случае ее прихода к власти? Не думаю. Украина все-таки не Россия. Свернуть демократические достижения в стране, в чем существенная заслуга нынешнего президента, уже не удастся. Европа этого не допустит, да и сама она связана многочисленными клятвами и обещаниями, данными на Майдане и за его пределами. А навести порядок, несомненно, может. И вывести страну из кризиса, на мой взгляд, она способна. Не разделяю опасений, что с ее приходом на президентский пост наступит конец света. Несколько лет страна живет при ее управлении. Знаю многочисленные возражения, которые обильно льются из уст 17 остальных претендентов на президентский пост. Большинство упреков в ее адрес легко опровергаются, хотя в работе правительства, несомненно, были ошибки.
Демократическая ситуация в Украине (наличие относительно свободных СМИ, развитого гражданского общества и мощной оппозиции) при дееспособной власти, несомненно, может обеспечить эффективную борьбу с коррупцией и быстрый рост экономики. Но для этого необходимо избавить страну от паралича власти? Кто из нынешних реальных претендентов полон решимости сделать это? Для меня, очевидно, что этого не сможет сделать В. Янукович. Не стану особо возражать, что он неплохой управленец. Однако его консервативное окружение может затормозить развитие страны попытками развернуть ее на евразийский путь. А это путь в никуда.
Может ли решительно преодолевать кризисные ситуации в стране нынешний президент? Для большинства наблюдателей отрицательный ответ очевиден. Еще раз подчеркну, В. Ющенко сделал многое для Украины, особенно в гуманитарной сфере. Но оказался недостаточно решительным политиком, а развалив оранжевую коалицию, на мой взгляд, поставил личные амбиции выше государственных интересов. Его личное неприятие Ю. Тимошенко привело, в конечном счете, к дискредитации страны на международной арене. Однако еще больший урон может нанести его нынешняя губительная для демократического движения избирательная кампания, которая может привести к власти В. Януковича. Осознанно ли это делается, не знаю. Знаю, однако, какой урон наносится «оранжевому» электорату, идеям Майдана вообще. Большего подарка «бело-голубым» трудно было придумать.
К моему большому огорчению, не могу до конца понять моих многих друзей в Украине, которые и сегодня упорно настаивают на кандидатуре В. Ющенко. Очевидно же, что это играет на руку его недавнего непримиримого оппонента В. Януковича. А. Герман и Н. Шуфрич, апологеты оппозиции, с улыбкой, подзуживая, наблюдают за самоубийственной схваткой сторонников В. Ющенка и Ю. Тимошенко. При этом трудно избавиться от ощущения, что нынешнему президенту нужен скорее лидер оппозиции, чем нынешний премьер-министр. Почему?
Прочитав уже написанный текст, замечаю, что начинаю агитировать читателя за Ю. Тимошенко. Признаюсь, что мне больше всех нравится кандидатура бывшего министра обороны Украины А. Гриценка. Если бы имел право выбора, в первом туре отдал бы голос за этого умного, решительного, несомненно, честного и неподкупного политика. Однако в этот раз у него нет, к сожалению, реальных шансов. Поэтому стараюсь рассуждать трезво, отбросив эмоции, не проявляя зашкаливающего у многих украинцев упрямства.
Оставляю за рамками статьи оценку избирательной кампании В. Литвина, П. Симоненка и А. Мороза. Тезисы их программ и выступлений, в общем, укладываются в известные штампы.
Большой интерес поначалу избиратели испытывали к молодому лидеру новой политической силы А. Яценюку. Ранние опросы показывали, что его рейтинг приближался к уровню электоральных симпатий к нынешнему премьер-министру. Многие не исключали возможности его выхода в финал президентской гонки. Однако свою агитационную кампанию он провел крайне неудачно. Его имиджмейкеры, как оказалось, те самые, которые в 2004 году работали на В. Януковича и в приснопамятной газете российского политолога Глеба Павловского «Час Украины» рисовали пеструю карту Украины с разделом ее населения на несколько сортов. Подобное могло родиться в голове психически ненормальных людей. Рассматривая агитационные плакаты А. Яценюка в конце лета 2009 года, мне даже показалось, что это продукт его недругов. А уже в середине декабря в большом интервью (в программе «Готовий відповідати» в Одессе) самый молодой претендент на президентскую корону не блистал оригинальностью: бесцеремонно поливал грязью всех слева и справа. Имидж нестандартного лидера третьей силы был утрачен, а с ним и надежды многих потенциальных избирателей.
Удачливый бизнесмен С. Тигипко, наоборот, быстро набирает очки, возможно именно на него переориентировалась часть электората А. Яценюка, разочарованная предыдущей властью, ожидающая прихода новых людей. Программа С. Тигипка предельно рациональна, она в той или иной степени удовлетворяет запросам избирателей всех частей Украины. Он не боится отвечать на самые острые вопросы, волнующие жителей страны. Избирателям наверняка импонирует его быстрая и лаконичная манера мышления. Трудно усомниться в его способностях хорошего менеджера, опыт государственного и экономического управления у него есть. Хотя кто-то может напомнить о его неудаче как руководителя избирательного штаба В. Януковича в 2004 году. Тогда, после провала, он оставил свой пост, который на завершающей стадии длинного трехэтапного избирательного марафона занял Тарас Чорновил. С. Тигипко не замечен в попытках любыми средствами очернить своих оппонентов, поэтому при любом исходе избирательной кампании может быть востребован для государственного управления.
А что же все-таки в финале? Кто победит? Думаю, что во второй тур выйдут В. Янукович и Ю. Тимошенко. Не сомневаюсь в том, что у лидера Партии регионов не оставалось бы никаких шансов, если бы демократические силы не сошлись в смертельной хватке. Если оранжевые все же проиграют, то я буду считать, что это их лидеры передали власть нынешней оппозиции в «тарелке с голубой каемкой».
Стефан Паняк.