Виповнилося 80 років відомому співакові кубанського козацтва, перекладачу віршів Тараса Шевченка і учню Олександра Довженка
Виповнилося 80 років відомому співакові кубанського козацтва, перекладачу віршів Тараса Шевченка і учню Олександра Довженка.
Іван Федорович Варавва пише свої проникливі вірші в основному російською мовою, але в його творчості добре відчутна українська лірична стихія. Адже перші його вірші публікувалися в післявоєнному Києві, де поет з Кубані проходив військову службу. До Літературного інституту недавнього фронтовика направив сам Володимир Сосюра. На Вищих сценарних курсах він навчався в студії геніального Олександра Довженко. А одна з перших книг Івана Федоровича – фольклорний збірник «Пісні кубанських козаків» (1966) – увійшла в історію сучасного книговидання тим, що саме в ній вперше і востаннє в епоху будівництва комунізму була опублікована масовим тиражем суворо заборонена «кубанська народна пісня» «Ще не вмерла Україна»...
Поет Варавва широко відомий і як перекладач з фольклору й української класичної поезії. Поздоровляючи поета з Днем народження і бажаючи йому міцного козацького здоров'я й нових творчих успіхів, ми вирішили представити сьогодні ювіляра саме в цій іпостасі – як перекладача віршів Тараса Шевченка. Місія перекладача найблагородніша – зближати народи й їхні культури, будувати мости між епохами й творцями. А це так важливо в наш час, коли деякими провінційними політиканами наша спільна батьківщина Україна проголошується головним ворогом Росії й Кубані.
Заповит
Как умру я, не тужите
Над моей могилой –
Середь степи, в спелом жите
Украины милой.
Мне ланы широкополья
И Днепро и кручи
Было б видно, было б слышно, –
Как ревет ревучий.
Понесет он по лагунам
Во синее море
Алой кровушки буруны
Сквозь леса и горы.
Вот тогда и помолюсь я
Праведному Богу,
А до этого не знаю
Божьего порога.
На кургане схороните,
Кандалы порвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В жизни вольной, новой, –
Не забудьте, помяните
Своим тихим словом.
Садок вишневый
Садок вишневый возле хаты,
Шмели над вишнями снуют,
Плугатари с полей идут.
Поют на улице девчата,
А дома их вечерять ждут.
Семья собралась возле хаты,
Над степью зиронька встает.
Вечерять дочка подает,
А мать собралась поучать,
Да соловейко не дает.
Уклала маты возле хаты
Хороших деточок своих;
Сама уснула возле них.
Затихло все, одни девчата
И соловейко не затих.
Сон
На панском поле жито жала
И, чтоб усталость потушить,
Расправив плечи, поспешила
Ивана сына ублажить.
Дитя в пеленках голосило,
В тенечке лежа, под снопом.
Распеленала, накормила
И, задремав коротким сном,
В полете легком воспарила...
И снится ей, тот сын Иван,
Собой пригожий и богатый,
Не одинокий, а женатый –
На «вольной» видится он сам.
Не крепостной казак в неволе,
А на своем веселом поле,
С женой-красой пшеницу жнут,
А детки полдничать несут.
И улыбнулась от того...
Проснулась – нету ничего.
Слеза на пажити упала,
Дитя обратно спеленала.
Спокойно стала грудь дышать:
Еще копну пошла дожать.
Над днепровскою водою
Над днепровскою водою
Явор шепчется с лозою –
С лозиною, с елиною,
С червоною калиною.
Днепр широкий берег роет,
Узловатый корень моет.
Явор к речке наклонился,
Казачиной зажурился:
Что стареет без причины,
Без супружней половины.
Ветер северный повеет, –
Явор листом поседеет.
Явор шепчет: «Пошатаюсь,
В Днепр-Славуте искупаюсь...»
Казак молвит: «Погуляю –
Свою любу повстречаю!»
А калина с елиною,
С шумливою лозиною –
Лист багряный развевают,
Песню леса затевают...
Украшены, расцвечены
И таланом повенчаны.
Солнце заходит...
Солнце заходит, горы чернеют,
Пташка затихла, поле немеет.
Радостны люди – скоро спочинут,
А я полыну на Украину.
Спешу, лечу я, думку гадаю,
Тревожным сердцем изнемогаю.
Чернеет поле и лес, и горы –
На синем небе восходят зори.
Ой, зори, зори... Росы в катране,
Взошли ль вы, зори, и на Украйне?
Карие очи нас примечают –
В таинствах ночи привечают?
Коли забыли, Бог дал, уснули –
Про мою долюшку не вспомянули.
Рассвет
Помаленечку светает,
Неба край пылает.
Соловеюшка в дубраве
Солнышко встречает.
Шаловливый ветер веет,
Степи в томной неге млеют,
Меж ярами над ставками
Вербы зеленеют.
Рясным плодом сад украшен,
Тополи на воле –
Стоят себе, словно стражи,
Обрамляя поле.
И все это, вся долина
Повита красою, –
Хорошеет, умываясь
Светлою росою.
Споконвеку шануется,
Солнышком играя...
И нэма тому начала,
Нет конца и края.
«Вісник Товариства української культури Кубані”, № (41)-2005.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.