Перші українські книжки на Кубані з’явилися близько 150 років тому. Тоді наш край називався Чорноморією, жили в ньому українці, і, природно, що самі допитливі з них тяглися до книг рідною мовою. Таких видань було тоді зовсім мало. Лише зрідка виходили окремі альманахи в Харкові, Києві, Одесі, Петербурзі і Москві. В Катеринодар їх привозили козачі офіцери, що відправлялися в службових справах у великі міста російської імперії. Книги ці дуже цінувалися, а їхні власники користувалися особливою повагою в кубанців. Особливо часто в приватних, а пізніше в міських і станичних бібліотеках можна було зустріти твори І. Котляревського, Г. Квітки, Т. Шевченка. Багато хто, за прикладом отамана Я.Г. Кухаренка, виписував «Основу» - перший український журнал у Росії, що друкувався в Петербурзі. Популярністю серед місцевих українофілів користувалися «Київська старовина», «Зоря» і «Літературно-науковий вісник», що виходили у Львові . Були серед місцевих аматорів червоного слова передплатники «Дніпрових хвиль», «Рідного краю» і «Українського життя».
Не раз намагалися місцеві українці почати видання свого журналу або газети, але одержували категоричну відмову. Росія була в’язницею народів і у своїй постійній боротьбі проти їх національних культур навіть для родинних українців і білорусів не робила поступок. Лише на початку ХХ століття кубанські українські письменники змогли опублікувати свої книги.
На жаль дуже коротким було і українське відродження 20- початку 30-х рр. У Краснодарі стали виходити українські газети і журнали, кілька годин у день на рідній для кубанців мові віщало радіо, співуча мова вільно зазвучала в студентських аудиторіях кубанських вузів. Українському відділові в крайовій бібліотеці ім. А.С. Пушкіна присвоїли ім’я Тараса Шевченка, і він став центром притягання кубанської учнівський молоді. Пройшло зовсім небагато часу, і всі накопичені там книги звалили на вантажівку, вивезли за місто й улаштували з них грандіозне багаття. Невблаганна сокира ката знесла голови українським письменникам, професорам і вчителям, що мали наївність повірити: Росія Леніна і Сталіна стане по-новому відноситися до культури своїх поневолених народів. А за кубанськими аматорами українського слова ще багато років полювали як за самими небезпечними злочинцями хлопчаки в шкірянках...
У 60-і роки, коли я, простий станичний школяр, зацікавився українською мовою й українською книгою, ніхто мені не зміг допомогти. Випадково виявлений на горищі старий підручник з української літератури став для мене справжнім одкровенням. Добре пам’ятаю, що там були вірші Т. Шевченка, Л. Українки, П. Тичини, байки Л. Глібова. Сидячи в горищному півмороку, я вголос читав цю книгу, намагаючись угадати правильну вимову вперше бачених українських букв. Ніхто не схвалював мого нового захоплення. Вуличні друзі, напевно, подумували, що я не у своєму розумі. А вчителі в школі навперебій повторювали, що вживати в мові українські слова - це неграмотно, і якщо я не виправлюся, то мені навряд чи удасться поступити до університету.
У Кубанському університеті я і завів свою першу невелику українську бібліотечку. Ні, у Краснодарі книг «на мові» теж не продавали, хоча можна було вільно купити видання на польській, чеській, німецькій мовах. Але мені охоче привозила їх з України повертаючись з чергових канікул студентка-однокурсниця Алла. Завдяки їй я швидко обзавівся власними виданнями Т. Шевченка, І. Франка, улюбленого мною з дитинства О. Вишні. А коли я попав до аспірантури Літературного інституту ім. М. Горького в Москві, першою туристичною поїздкою, організованою профкомом, була подорож у Київ у дні 170-річчя з дня народження Т. Шевченка. Оскільки нас приймала Спілка письменників України, усім видали запрошення на урочистий вечір до драмтеатру імені І. Франка. Запам’ятався гарячий виступ Расула Гамзатова, а ще чомусь численних «літературознавців в штатському», що носилися з ложі в ложу і відверто заглядали в обличчя гостей, намагаючись зафіксувати в пам’яті кожен наш жест, кожну міміку. Але до «перебудови» вже залишався тільки один рік. З Києва я тоді привіз стопку поетичних збірників, на скільки зміг виділити із свого жалюгідного аспірантського бюджету...
На початку 90-х, коли Україна стала вільною, нас, невелику групу кубанських українофілів нового покоління, стали часто запрошувати до Києва. Усілякі всесвітні конгреси і фестивалі переміняли один одного. Їхні організатори охоче побачили б на своїх заходах кубанських губернаторів, мерів і всіляких депутатів, але ті від таких запрошень відхрещувались як чорт від ладану. Уже тоді кубанські чиновники відчували, що головним ворогом Росії на найближчі десятиліття стане незалежна Україна і не хотіли псувати своєї кар’єри небезпечними контактами з «передбачуваним супротивником». От і приходилося запрошувати нас, молодих, не сановних і поки нічим не знаменитих, але щиро люблячих Україну. Повертаючи додому, ми прогиналися під вагою набитих книгами валіз. Щось нам дарували гостинні хазяїва, ще більше ми купували в магазинах. Так українська книжка почала своє чергове повернення на Кубань.
Давно я вже не буваю в Києві. Відгримів сезон фестивалів і конгресів. Не усім подобаються в Києві і мої гострі статті про сучасну українську номенклатуру, що так і не визначилася у своїй політиці стосовно Східної діаспори. Порвалися багато ниточок, які з’єднували мене з батьківщиною предків. Але залишилися поодинокі друзі, відносини з якими витримали нелегку перевірку часом. І я знаю, що з кожною оказією з України мене чекають нові цікаві книги. А кожне одержання їх зажевріє в моєму скромному будинку довгоочікуване свято.
Регулярно посилає кубанцям книги і журнали поет і літературознавець з Києва Віктор Бурбела. Педантично виконує мої нові замовлення львів’янин Олесь Федорук. Намагається постійно радувати капітальними старими виданнями краєзнавець із Севастополя Григорій Рудницький. Уважно відслідковує і приберігає для мене публікації по кубанистиці журналіст із Луцька Андрій Завгородній.
Цілою подією стала для нас, кубанців, недавня акція, здійснена Інститутом дослідження української діаспори на чолі з Ігорем Винниченком. Завдяки його посередницьким зусиллям ми одержали в подарунок одночасно більше двохсот чудових книг. Належали вони покійному нині українському літературознавцеві Якову Андрійовичу Хоменку (1901-1993), який працював в Інституті літератури ім. Шевченка, згодом - у часописах (літературним редактором) та в РОТАУ. Вісім років відбув він у Гулазі за «зберігання антирадянської літератури». Його дружна і син також зазнали «принад» радянської пенітенціарної системи. Саме завдяки синові, Емілю Яковичу, ми й одержали цей цінний подарунок. Велике йому спасибі і вічна пам’ять його батькові!
Вірні друзі залишилися у нас і в далекому зарубіжжі. От уже багато років український історик Василь Верига і його дружина Оксана поповнюють нашу бібліотечку емігрантських козачих видань. Коли вичерпалися запаси з особистої бібліотеки, вони стали знаходити рідкісні кубанські видання на книжкових розпродажах, випрошувати для нас у знайомих і друзів. І що особливо вартує: багато присланих книг позначені автографами авторів, що вже зробило їх улюбленими експонатами багатьох кубанських виставок.
В останні роки на Кубані значно зросла потреба в наукових виданнях, українських енциклопедіях і довідниках. Пояснюється це тим, що тут склався невеликий, але дуже плідний колектив учених-україністів, а поруч - поросль молодих науковців, що пише дисертації на українські теми, раніш це було просто немислимо. Довідавшись про наші потреби, кубанцям вирішив допомогти земляк з Канади Тарас Закидальский. Завдяки його зусиллям, Канадський Інститут українських студій, де він працює, пожертвував нашому науковому співтовариству близько 20 томів бібліографічних видань - невичерпне джерело інформації з української періодики і книговидання. Тепер вони постійно затребувані.
Кубанські вчені добре знають, де можна знайти потрібну історичну довідку, зв’язану з історією, літературою або культурою України. Ніхто не дзвонить у крайову наукову бібліотеку, знаючи, що це даремно. Дзвонять до мене додому. І, як це не обтяжливо, намагаюся по можливості допомогти усім. Адже іншої можливості задовольниться у колег просто немає.
На Кубані все по-старому. Також немає українських книгарень і українських бібліотек. Коли місцеві телевізійні журналісти зрідка беруть у мене інтерв’ю, вони просять стати на тлі книжкових полиць, де тісно стоять українські енциклопедії, повні зібрання творів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Для них це екзотика, удалий кадр, здатний залучити своєю несподіванкою глядача. А для мене це - частина життя, невід’ємна, може бути, найкраща!
Віктор Чумаченко,
кандидат філологічних наук,
заслужений працівник культури України і Кубані.
“Вісник Товариства української культури Кубані”
№ 4 (35) – 2003
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.