Правиться панахида по невинно убієнним у голодоморі в Україні 1932 - 1933 років. Журливо лунають слова священника: "Молимось за упокій рабів Божих… за відпцщення їм усякої провини вольної і невольної"
Правиться панахида по невинно убієнним у голодоморі в Україні 1932 - 1933 років. Журливо лунають слова священника: "Молимось за упокій рабів Божих… за відпцщення їм усякої провини вольної і невольної".
Скапують гарячими сльозами запалені свічки - скорбна пам'ять по восьми мільйонах, а може й більше українців, що пливе у Вічність…
Голодомор - ретельно спланована політична акція проти простого українського селянства. Ми не маємо права забувати такої кривди, дарувати спроби знищення нашої нації. Прах мільйонів загиблих від голодної смерті стукає у наші серця. Світ мав би розколотися навпіл, сонце перестати світити, земля мала б перевернутися. Але ми все-таки ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Треба щоб кожна людина прочитала хоч би маленьку історію про той жахливий час...
11 листопада у День спогаду про голодомор в українській недільній школі м. Нижнєкамська (Республіка Татарстан) був проведений Урок пам'яті, присвячений тим трагічним подіям. Було запрошено живого свідка голодомору, ветерана Вітчизняної війни, Почесного члена товариства "Вербиченька" Михайла Дейнегу.
У класі зібралися діти різного віку, молодь, багато дорослих. Почався урок з розповіді про умови створення штучного голоду. Було показано багато ксерокопій газет, журналів, фотодокументів тих часів. Остерігаючись за дитячу психіку, книгу "Злочин" довелося показувати обережно і далеко не всю, але виявилося, що дорослим таке бачити було навіть важче, ніж маленьким дітям. Дорослі знають більше…
Вразила всіх розповідь очевидця голодомору Михайла Андрійовича Дейнеги. Родом він з села Званівки Артемівського району, що на Донеччині. В ті роки був 16-літнім парубком. Виніс усі страждання на своїй шкурі. Частина його веселої й дружної родини лишилася в тих роках назавжди. Майже зовсім винищено було його мальовниче, трудяще й заможне село, в якому не лишилося навіть собак. Тремтів голос, в очах присутніх стояли сльози…
Далі було проведено урочисту Хвилину мовчання з запаленими свічечками. Кожен з присутніх мав змогу висловити свою думку, бажання, або враження про почуте. Висловити усно і у малюнку. Малювали свічку пам'яті, символічний хрест, який бачили у Києві біля Михайлівського Золотоверхого собору, Полтавський дзвін з сотнями маленьких дзвоників пам'яті, малювали хліб, яким можна було нагодувати людей. Поруч писали свої думки. Хто як міг, хто як вважав потрібним. Але всі були спрямовані на те, що такі події не можна забувати і не можна допустити їй повторення.
В день пам'яті голодомору треба нагодувати хоча б одну нужденну людину, поділитися шматком хліба з кимсь, пригостити сусідів, зробити будь-яку добру справу, а ввечері поставити на вікно запалену свічку, хай душі загиблих людей побачать, що пам'ять про них жива.
Людмила НАЙДЕНКО,
вчителька української недільної школи.
“Вербиченька” (Татарстан)
Грудень 2004 р.
Е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.